4.1. Міжнародні режими експортного контролю


Повернутися на початок книги
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 
15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 
30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 
45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 
60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 
75 76 77 78 79 80 81 82 83 

Загрузка...

Зоходи Оргшізоци Об'еднашх Націй щодо нерозповсюджен-ня зброї масового зншцення (ЗМЗ) та обмеження передач зви-чайних озброєнь.

Важливими заходами у цьому напрямку є прийняті Радою Безпеки 00Н (РБ 00Н) відповідні резолюції, які можуть мати характер рекомендацій або встановлюють режим повного чи час-ткового міжнародного ембарго (заборони) щодо експорту визна-чених груп товарів до держав, що порушують загальновизнані норми міжнародного права.

Резолюції РБ ООН є санкціями цієї організації щодо зазначе-них держав. Іноді такі держави визначаються як «проблемні».

Санкції можуть бути запропоновані як ООН, так і іншими міжнародними організаціями, або можуть бути частиною націо-нальної політики окремих держав (наприклад, санкції США щодо Куби).

Санкції мають сферу застосування, яка може мати змінний ха-рактер. Вони можуть бути встановлені як повна заборона на тор-гівлю (включаючи експорт, імпорт, фінансові операції, транспор-тування тощо), або можуть мати частковий характер (наприклад, лише санкції на торгівлю зброєю).

Санкції РБ ООН чітко визначають для держав-учасниць від-повідні правила взаємодії з конкретною «проблемною» державою чи групою держав. Санкції РБ ООН встановлюються в державах-учасницях шляхом їх імплементації у національне законодавство.

В Україні зазначені санкції впроваджуються на національному рівні ухваленням відповідних постанов Кабінету Міністрів Украї-ни. Порядок підготовки зазначених постанов Кабінету Міністрів

України визначається «Положенням про порядок забезпечення виконання рішень Ради Безпеки ООН щодо встановлення (скасу-вання) ем’арго на експорт товарів» та «Порядком вирішення пи-тань, повязаних із встановленням (скасуванням) обмежень на експорт товарів, міжнародні передачі яких підлягають державно-му експортному контролю», затвердженими Указом Президента України від 15 липня 1999 року № 861/1999.

ООН виконує також дозвільні функції щодо окремих операцій експорту чи імпорту щодо «проблемних» держав. Такі «дозволи» надаються спеціальними «Комітетами ООН щодо виконання сан-кцій». Ці Комітети також розглядають заяви на дозволи, які є ви-нятками із загальних заборон. Як правило, після схвалення відпо-відним Комітетом операцій експорту чи імпорту держави-учас-ниці надають відповідні дозволи у порядку, передбаченому наці-ональним законодавством.

Комітети ООН щодо виконання санкцій здійснюють також і функцію контрольних органів ООН стосовно виконання санк-цій з боку держав-учасниць ООН. Відповідно до ініціативи держав-учасниць Європейського Союзу (ЄС), висловленої у Люксембурзі у квітні 1991 року, Генеральна асамблея ООН у грудні 1991 року прийняла резолюцію з транспарентності (про-зорості) передач звичайних озброєнь та погодила відповідний регістр цих озброєнь.

Резолюція закликала держави-учасниці ООН щорічно повід-омляти Генеральному секретарю ООН інформацію про експорт та імпорт семи категорій військової техніки, що здійснювався державою-учасницею протягом календарного року.

До цих категорій віднесені: танки, бойові літаки, бойові вер-тольоти, військові кораблі, броньовані бойові машини, артиле-рійські системи великого калібру, ракети і ракетні системи.

Таким чином, експорт чи імпорт зазначених категорій товарів будь-якою державою-членом ООН вимагає обов’язкового звіту-вання ООН.

Органи міжнародних режимів експортного контролю

Головною метою експортного контролю сьогодні є нерозпов-сюдження ЗМЗ, засобів її доставки, обмеження передач звичай-них озброєнь та протидія тероризму шляхом встановлення нале-жного державного контролю за здійсненням міжнародних пере-дач товарів військового призначення та пов’язаних з ними това-рів подвійного використання.

Для досягнення головної мети експортного контролю біль-шістю провідних держав світу узгоджені керівні принципи ко-нтролю за міжнародними передачами товарів військового при-значення (звичайні озброєння) та пов’язаних з ними товарів подвійного використання, а також товарів подвійного викорис-тання, які можуть бути використані для створення ЗМЗ та за-собів її доставки.

Міжнародними організаціями, які формують керівні принципи контролю за міжнародними передачами товарів військового при-значення (звичайні озброєння) та пов’язаних з ними товарів по-двійного використання, а також за нерозповсюдженням товарів, які можуть бути використані для створення ЗМЗ (ядерної, хіміч-ної, біологічної) та ракетних засобів доставки такої зброї є такі міжнародні організації з режимів експортного контролю: «Вассе-наарська домовленість» (ВД), Група ядерних постачальників (ГЯП), Режим контролю за ракетними технологіями (РКРТ), Авс-тралійська група (АГ), Комітет Зінгера (КЗ). Стисло зупинимося на них.

Вассенаарська домовленість. Це — неформальна міжнародна організація для контролю звичайних озброєнь (товарів військово-го призначення ТВП) та пов’язаних з ними товарів подвійного використання (ТПВ).

Про утворення Вассенаарської домовленості офіційно було про-голошено 19 грудня 1995 року після проведення засідання на най-вищому рівні, в якому взяли участь 28 держав. Це був перший бага-тост’ронній режим, який охоплював як звичайні види озброєнь, так і повязані з ними «чутливі» товари подвійного використання.

Про створення нового режиму офіційно було сповіщено у де-кларації в Гаазі.

2—3 квітня 1996 року до режиму приєдналися Аргентина, Ре-спубліка Корея та Румунія, a 11—12 липня 1996 року — Болгарія та Україна у якості членів-засновників.

ВД офіційно почала функціонувати з липня 1996 року як ре-жим, заснований 33 державами, які досягли консенсусу щодо Початкових елементів домовленості (основного документу ВД) та прийняли рішення про запровадження з 1 листопада 1996 року на національних рівнях Контрольних списків та процедури інфо-рмаційного обміну.

У заяві для преси було підкреслено, що ця домовленість не буде спрямована проти будь-якої держави або групи держав та не перешкоджатиме здійсненню чесних цивільних трансакцій, а та-кож те, що вона не буде втручатися у право держав придбавати

законні засоби, призначені для самооборони згідно зі Статтею 51 Статуту ООН.

Метою ВД стало сприяння регіональній безпеці та стабільнос-ті, сприяння прозорості передач звичайних озброєнь та пов’яза-них з ними товарів подвійного вик’ристання, прийняття держа-вами-учасницями відповідних зобовязань щодо процедур здійс-нення передач таких товарів. Ця організація сприяє підвищенню рівня співробітництва між державами-учасницями з метою недо-пущення поставок озброєнь та чутливих товарів подвійного ви-користання для цілей військового кінцевого використання тоді, коли ситуація в регіоні або поведінка держави-отримувача цих предметів є або стає причиною серйозного занепокоєння держав-учасниць ВД.

ВД стала доповненням до вже існуючих міжнародних режимів контролю за нерозповсюдженням ЗМЗ.

Контроль за міжнародними передачами звичайних озброєнь та товарів подвійного використання в рамках ВД здійснюється від-повідно до прийнятих під час засновницького Пленарного засі-дання у липні 1996 року керівних принципів (Початкових поло-жень) та узгоджених переліків відповідних товарів.

Держави, що приєдналися до ВД, погодилися здійснювати на добровільній та конфіденційній основі обмін чутливою інформа-цією про експорт та імпорт товарів, здійснювати консультації щодо передач ТВП та окремих категорій ТПВ та сприяти у вста-новленні взаєморозуміння щодо можливих ризиків таких пере-дач. В рамках ВД кожна держава-учасниця згаданого режиму експортного контролю, має повідомляти секретаріат ВД про здій-снені передачі звітних категорій товарів військового призначення (за аналогією із звітними категоріями РБ ООН) та про відмови у наданні дозволів на експорт товарів подвійного використання (застосовується у разі експорту до держав, що не беруть участі у ВД), а також про надані дозволи щодо експорту «чутливих» та «дуже чутливих» товарів до цих держав.

Процедури ліцензування міжнародних передач товарів здійс-нюються на основі національних законодавств сторін.

Основою ВД є відповідні контрольні Списки товарів військо-вого призначення та товарів подвійного використання.

У міжнародному режимі експортного контролю «Вассенаар-ська домовленість» беруть участь кілька десятків держав.

Обмін інформацією щодо «чутливих» та «дуже чутливих» то-варів подвійного використання режиму ВД здійснюється на під-ставі Початкових положень відповідно до узгоджених переліків

до Списків товарів подвійного використання. Обмін інформацією щодо звичайних озброєнь у рамках ВД здійснюється на підставі відповідних звітних категорій Регістра звичайних озброєнь ООН. Обмін інформаці’ю щодо цих категорій здійснюється державами-учасницями обовязково, а щодо інших категорій — добровільно відповідно до законодавства кожної держави-учасниці.

Відповідно до ДНЯЗ, який набув чинності 1968 року, офіцій-ними ядерними державами, тобто державами, що офіційно воло-діють ядерною зброєю, визнано США, Велику Британію, Фран-цію, Росію та Китай. Атомну зброю нині мають Індія, Пакистан, Північна Корея. Подейкують, що вона є в Ізраїлі та Швденно-Африканській Республіці. її створенням, ніби то займається Іран. Цей договір затвердив принципи непередачі ядерної зброї іншим державам, а також протидії її виробництву чи придбанню.

Інші держави, що підписали цей ’оговір, мають статус «не-ядерних», під ним розуміється зобовязання не придбавати і не виробляти ядерної зброї та встановити контроль Міжнародного агентства з ядерної енергії (МАГATE) щодо всієї мирної ядерної діяльності.

Учасниками цього Договору є близько 150 держав. Україна приєдналася до ДНЯЗ у 1994 році. Чинність ДНЯЗ, яка спочатку встановлювалася на 13 років, у квітні 1995 року була продовжена на безстроковий період.

3 метою виконання окремих положень ДНЯЗ деякі держави-учасниці, що мають однакові погляди, встановили неформальні групи для спільних дій щодо протидії розвитку ядерних програм в окремих країнах і об’єдналися у дві організації: Комітет Занге-

^^SSS^n^^^T1974S.li після чотирьох років дискусій між групою держав з приводу трактування їх зо-бов’язань, визначених у статті 3.2 ДНЯЗ. Комітет є неофіційною структурою і діє поза рамками ДНЯЗ.

Україна є членом Комітету Зангера та бере участь у його ро-боті з 1996 року. Відповідно до статті 3.2 ДНЯЗ, кожна сторона «зобов’язується не постачати: вихідний чи спеціальний матеріал, що розщеплюється або устаткування чи матеріал, спеціально призначені чи підготовлені для обробки, використання, або виро-бництва спеціального матеріалу, що розщеплюється будь-якій

неядерній держані для використання у мирних цілях», до того ча-су, поки зазначені вихідні чи спеціальні матеріали, що розщеп-люються, не матимуть гарантії безпеки використання. ДНЯЗ без-посередньо не стосується контролю над ядерними технологіями, тому Комітет взяв на себе зобов'язання визначити, що мається на увазі під «устаткуванням чи матеріалом, спеціально призначеним чи підготовленим для обробки, використання або виробництва спеціального матеріалу, що розщеплюється». Комітет Зангера уз-годив «вихідний перелік» (Trigger list), який держави-учасниці застосовують через національні системи експортного контролю. Завдяки таким спільним діям, було створено «Список товарів і технологій, чутливих до розповсюдження ядерної зброї» та дося-гнуто домовленості щодо контролю міжнародних передач таких товарів, виходячи із взаємно узгоджених керівних принципів.

ГЯП було створено у 1978 році як неформальне об'єднання держав-постачальників ядерних матеріалів (Великої Британії, Канади, СРСР, СПІА. Федеративної Республіки Німеччини, Фран-ції і Японії), які досягли домовленості щодо спільних принципів експорту «ядерно чутливих» предметів, та прагнуть запобігти придбанню ядерної зброї країнами, не визнаних ДНЯЗ як ядерні. Такі принципи опубліковані у документі МАГАТЕ INFCIRC/254. Керівні принципи ГЯП та технічний список до них охоплюють ядерні та спеціальні неядерні матеріали, обладнання та установки для їх виробництва, а також окремі види інших матеріалів, обла-днання, програмного забезпечення та технологій, що можуть бу-ти використані для створення ядерної зброї чи ядерних вибухо-вих пристроїв. Такі Керівні принципи та додаток до них уперше були схвалені в 1992 році, що стало значним внеском у міжнаро-дну систему експортного контролю.

Участь у міжнародному режимі експортного контролю «Група ядерних постачальників» беруть участь чотири десятки держав.

Представник Європейського Союзу бере участь у засіданнях режиму як постійний спостерігач.

Режим контролю за ракетними технологіями

Режим контролю за ракетними технологіями (РКРТ) був за-снований сімома державами (Канада, Франція, Німеччина, Італія, Японія, Велика Британія та СПІА) у 1987 році як неформальний режим шляхом двостороннього обміну дипломатичними нотами між партнерами.

Метою створення цього режиму було обмеження розповсю-дження балістичних ракет та безпілотних літальних апаратів, що можуть нести ядерні боєголовки. Цей Режим було створено як додатковий захід до механізмів, передбачених ДНЯЗ.

На нараді у 1992 році учасники погодилися розширити сферу дії РКРТ на ракети, безпілотні літальні апарати, які спроможні бути носіями хімічної та біологічної зброї.

Учасницями зазначеного режиму є понад 30 держав. Україна з 1995 року запровадила на національному рівні процедури держа-вного експортного контролю, передбачені керівними принципа-ми діяльності Режиму, а також відповідні Списки товарів, але фактично набула членства у цій організації 1998 року.

РКРТ використовує взаємно узгоджений Список матеріалів, обладнання та технологій подвійного використання, що можуть бути використані для створення засобів доставки зброї масового знищення.

Щодо закінчених ракетних систем та потужностей для їх ви-робництва встановлено принцип «відмова як правило». Передачі окремих систем таких ракет та обладнання для їх виробництва можуть бути здійснені тільки після відповідних консультацій між партнерами.

3 метою забезпечення діяльності режиму його учасники про-водять регулярні консультації між собою.

Список РКРТ охоплює закінчені ракетні системи та безпілотні літальні апарати, які можуть доставляти корисне навантаження понад 500 кг на відстань понад 300 км, а також виробничі потуж-ності для таких систем.

Крім того Список охоплює деякі інші чутливі матеріали, об-ладнання та технології, що можуть бути використані для вироб-ництва ракет з дальністю дії понад 300 км.

Хімічна і біологічна зброя та Австралійська група

Женевським протоколом, що був підписаний у 1925 році, було заборонено використовувати хімічну та біологічну зброю. Однак цей Протокол не передбачав заборони на розробку, виробництво та накопичення такої зброї.

Новий переговорний процес щодо цих видів зброї був розпо-чатий у 60-ті роки в рамках Конвенції з хімічної зброї і на цей час є закінченим.

Конвенція з хімічної зброї (КХЗ) є міжнародним договором та встановлює контроль над роззброєнням, проектуванням та знищенням ЗМЗ такого класу. Цією Конвенцією більш точно визначені відповідні заборони та встановлені різноманітні види контролю що-до розробки, виробництва, накопичення та використання хімічної зброї, а також встановлені вимоги щодо її зберігання та знищення.

Конвенцією передбачено створення відповідних державних органів, які забезпечують виконання механізму декларування у сфері хімічних виробництв. Відповідно до Конвенції створено механізми міжнародних інспекцій. Передачі хімікатів (як внут-рішні, так і міжнародні) також контролюються, а експорт най-більш чутливих з них є об’єктом заборони.

На цей час Конвенція ратифікована більшістю країн світу. Конвенція з хімічної зброї ратифікована Україною у 1998 році.

Конвенція з біологічної та токсичної зброї (КБТЗ) була від-крита для ратифікації з 1972 року. Ця Конвенція має на меті за-борону розповсюдженню біологічної зброї.

Так звана «Австралійська група» (АГ) була створена у 1985 році (коли світова спільнота висловила занепокоєння використанням хімічної зброї (ХЗ) під час ірано-іракської війни 1980—1988 ро-ків) для запровадження країнами-учасницями однакових правил щодо контролю за експортом товарів, що можуть бути викорис-тані для створення хімічної чи біологічної зброї, у тому числі «агентів» та «прекурсорів».

Держави-учасниці цієї неформальної групи співпрацюють в питаннях підтримки та розвитку національних систем експор-тного контролю. Метою цієї співпраці є запобігання подаль-шому поширенню експорту хімічної продукції, що може бути використана або перенацілена на застосування в програмах зі створення ХЗ.

АГ узгодила Списки, що визначають хімічні-прекурсори, біо-логічні речовини, хімічне й біологічне устаткування подвійного використання та відповідні технології. Держави-учасниці взяли на себе політичні зобов’язання забезпечити національний конт-роль над експортом зазначеної продукції.

Україна з 1997 року на національному рівні запровадила пра-вила та Списки, рекомендовані цим режимом.

Участь у міжнародному режимі експортного контролю «Авст-ралійська група» беруть участь три десятки держав.

Моделі і методи експортного контролю

Основного метою створення національних систем експортно-го контролю, є забезпечення національної безпеки держав, які

створюють такі системи, виходячи: політики нерозповсюдження ЗМЗ та засобів її доставки, обмеження передач звичайних озбро-єнь та протидії тероризму.

Разом з тим, кожна з держав формує політику державного експортного контролю, виходячи з пріоритетності національних інтересів (політичних, економічних, військових) та відповідно до міжнародних зобов'язань.

Створення національних систем державного експортного кон-тролю передбачає врахування поточних та перспективних цілей розвитку цих держав та координації їх дій у міжнародному спів-робітництві з метою забезпечення міжнародної безпеки.

Відбувається еволюція як міжнародних режимів експортного контролю, так і еволюція національних систем експортного конт-ролю держав.

Для реалізації цілей експортного контролю в державах ство-рюються національні центри експортного контролю, тобто упов-новажені урядами державні органи, які реалізують політику дер-жави у галузі експортного контролю.

Під час здійснення заходів експортного контролю національні центри експортного контролю вирішують як питання розвитку, так і питання міжнародної координації, у тому числі і суперечли-ві завдання економічного розвитку та безпеки (як національної так і міжнародної).

Зазначені центри експортного контролю розробляють списки товарів, що підлягають державному експортному контролю, та механізми застосування державного експортного контролю.

Забезпечення дотримання встановленого відповідними меха-нізмами порядку здійснення міжнародних передач товарів здійс-нюється шляхом:

•          комплексної оцінки міжнародної передачі товарів та прийн-яття рішення щодо її можливості (так звана «комплексна оцінка експортного замовлення»);

•          застосування відповідних штрафів і санкцій до суб'єктів, які порушують вимоги експортного контролю;

•          створення умов для заохочення суб'єктів до виконання ви-мог експортного контролю.

Під час розгляду експортного замовлення суб'єкта центр екс-портного контролю аналізує значну кількість чинників, серед яких і такі, як залежність небажаних наслідків від обсягу експор-ту, умови переходу кількісних характеристик експортного замов-лення у нову якість, що становить загрозу національній чи між-народній безпеки тощо.

Державний центр експортного контролю здійснює спостере-ження, класифікацію та стимулювання експортера в межах своєї компетенції.

Рішення, які приймаються державним центром експортного контролю можуть бути:

•          самостійними (тобто з використанням тільки даних, які є у розпорядженні такого центру);

•          скоординованими на державному рівні (тобто з використан-ням даних, які є у розпорядженні інших державних органів та пропозицій цих органів);

•          узгодженими на двосторонньому міждержавному рівні (тобто з урахуванням рекомендацій компетентних органів ін-шої держави); скоординованим на міжнародному рівні (тобто з урахуванням рекомендацій компетентної міжнародної органі-зації).

Взаємодію державного центра експортного контролю з суб'єк-том можна уявити у вигляді двох базових моделей самостійних чи скоординованих на державному рівні дій центра експортного контролю: моделі з самоадаптацією (самонавчанням); моделі з адаптацією (навчанням) за інформацією чи рекомендацією інших органів.

У першій моделі державний центр експортного контролю роз-глядає заяву суб'єкта щодо здійснення відповідної міжнародної передачі товарів на підставі інформації, якою він безпосередньо володіє та приймає рішення щодо відповідного стимулювання цього суб'єкта, тобто рішення про надання відповідного дозволу, або рішення про відмову у його наданні.

У другій моделі центр експортного контролю розглядає заяву суб'єкта щодо здійснення відповідної міжнародної передачі то-варів та ухвалює рішення щодо відповідного стимулювання цьо-го суб'єкта, тобто рішення про надання відповідного дозволу, або рішення про відмову у його наданні, на підставі не тільки тієї ін-формації, якою він безпосередньо володіє.

У кожній із зазначених моделей державний центр експортного контролю спостерігає за діяльністю експортера шляхом аналізу отриманих від цього експортера документів та на підставі такого аналізу ухвалює рішення про можливість надання відповідного дозволу чи відмову у його наданні.

Моделі міжнародної взаємодії

Модель експортного контролю з координацією на двосторон-ньому міждержавному рівні відображає варіант взаємодії центра експортного контролю держави, що володіє більшим обсягом ін-формації з центром експортного контролю дружньої держави, який не володіє додатковою інформацією.

На практиці така модель є композицією з двох вище розгляну-тих моделей-моделі з самоадаптацією та моделі з адаптацією за інформацією інших органів.

Модель експортного контролю з координацією на міжнарод-ному рівні відображає варіант взаємодії центрів експортного кон-тролю держав-учасниць відповідного режиму експортного конт-ролю з міжнародною організацією цього режиму. На практиці така модель також є композицією з раніше розглянутих моделей.