Лекція 4 КУЛЬТУРА СТАРОДАВНЬОЇ ГРЕЦІЇ


Повернутися на початок книги
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 
15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 
30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 
45 46 47 48 49 

загрузка...

•          Місце античності в історії світової культури.

•          Особливості античної культури.

•          Крито-микенська цивілізація. «Грецька міфологія».

•          Наука, література і мистецтво в Стародавній Греції.

•          Стародавні Олімпійські ігри.

Поняття «античність» з’явилось в епоху Відродження. Тоді італійські гуманісти запровадили термін «античний» для визначен-ня греко-римської культури, найстародавнішої з відомих у той час. «Античність» (від лат. аntiguus) вживається в двох змістовних зна-ченнях. У широкому розумінні означає «стародавній», а у вузькому – «історія та культура Стародавньої Греції і Стародавнього Риму». Ан-тичний – такий, що відноситься до культури стародавніх греків і римлян. Хронологічні рамки античності – приблизно з XI ст. до н.е. до V ст. н.е., коли перестала існувати Західна Римська імперія.

Античність характеризується виникненням і формуванням дер-жави. Тоді відбувалися перші спроби виходу людини з природи й перехід до її пізнання. Світ почав сприйматися вже не міфологічно. Людина стала індивідуальністю. Античність – це стан людини, керованої іншою людиною (раб–рабовласник).

Античний світ, який спочатку (в VIII–VI ст. до н.е.) знаходився в межах декількох культурних центрів однієї лише Греції, до кінця свого існування в V ст. н.е. охопив величезний простір від Шотландії до Африки і від Гібралтару до Закавказзя та Палестини. Починаючи з перших століть нашого літочислення, європейська культура розвивалась під безперервним впливом культурної спадщини антич-ного світу. Античність є історичним фундаментом сучасної Європи, спільним минулим всіх європейських народів. Вона робить їх члена-ми однієї європейської культурної сім’ї. Ця сім’я має одних учителів: стародавніх греків і римлян. Г.Гегель вважав, що людина, не знайома з витворами античного мистецтва, прожила життя, не знаючи краси.

Т.Г.Шевченко в повісті «Художник» вустами одного з героїв сказав: «Я цілком зрозумів, як необхідне вивчення антиків і взагалі життя і мистецтва стародавніх греків».

Стародавня Греція цілком справедливо вважається колискою євро-пейської цивілізації. Починаючи з VIII ст. до н.е., вона стала одним із найінтенсивніших вогнищ духовності в світовій культурі. Цьому спри-яло те що Греція як середземноморська країна розташована на стику Європи та Азії, поблизу Африки. Мореплавання забезпечувало їй інтенсивний інформаційний обмін, взаємозбагачення культур. Взає-модія відносно сприятливих природних і соціальних факторів пози-тивно вплинула на розвиток культури. До кінця VI ст. до н.е. греки випередили в царині культури всіх сусідів, зокрема країни Передньої Азії. Останні до того часу очолювали культурний прогрес людства.

Хоч антична культура, особливо у початковий період свого роз-витку, немало запозичила з більш розвинутих на той час культур Схо-ду, вона була явищем глибоко оригінальним. Антична Греція не була обтяжена азіатською традицією. «Вступаючи у світ Греції, ми відчу-ваємо, що на нас віє рідним повітрям, – це Захід, це Європа», – пи-сав О.Герцен.

У сьогоднішнє життя органічно вплелися численні поняття, сло-ва, назви, імена, вирази, які дійшли саме з культури Стародавньої Греції. Коли хочуть підкреслити величину предмета, то кажуть, що він «гігантських» розмірів. Коли наголошують на величі якоїсь робо-ти, то кажуть, що вона «титанічна», і навпаки – незначних людей називають «пігмеями». З грецького лексикону вирази: «панічний жах», «яблуко розбрату», «ріг достатку», «олімпійський спокій», «ле-бедина пісня», «гомеричний сміх», «ахіллесова п’ята», «муки Танта-ла», «Сізіфова праця», «троянський кінь», «Сцілла і Харібда». Із Стародавньої Греції походять такі слова: академія, ліцей, школа, демо-кратія, деспотія, диктатура, монархія, олігархія, партія, політика, ре-спубліка, тиранія.

Традиційно в історико-культурній хронології Греції виділяються періоди: гомерівський або ранньоархаїчний (XI–VIII ст. до н.е.), ар-хаїчний VIII–VІ ст. до н.е.), класичний (V – остання чверть IV ст. до н.е.) – це був час найвищого піднесення грецької культури, еллі-ністичний (остання чверть IV–I ст. до н.е.). Кінцем давньогрецької культури вважають завоювання її останніх осередків римлянами наприкінці І ст. до н.е.

Кордон М.В. «Українська та зарубіжна культура»

Біля джерел культури Стародавньої Греції знаходилась критоми-кенська цивілізація. Вона розвинулась на островах Егейського моря, узбережжі Малої Азії та Балканського півострова. Це була одна з найдавніших цивілізацій Східного Середземномор’я. Центрами її бу-ли острів Крит і місто Микени в материковій Греції, на її півдні, в північно-східній частині півострова Пелопоннес.

Час виникнення критської культури (або минойської* – за іме-нем легендарного критського царя Миноса) – межа III–II тис. до н.е. Переживши періоди піднесення та спаду, вона проіснувала приблиз-но до 1100 р. до н.е., її відмітною рисою була наявність палаців-цита-делей, могутніх архітектурних комплексів. В результаті археологічних розкопок, які у 1894 р. першим розпочав у Кносі – стародавньому місті егейського світу на Криті – Артур Еванс, знайдено величезне приміщення (палац) або комплекс приміщень загальною площею 16 тисяч квадратних метрів. Він був збудований і декілька разів пере-будований в період між 1900 р. і 1450 р. до н.е. В ньому було близько 300 приміщень. Залишки ванних кімнат і системи каналізації свідчать про високий рівень цивілізації. Стіни в палаці розмальовані фреска-ми (водяними фарбами по сирій штукатурці) із зображенням рос-лин, тварин, особливо часто бика, казкових грифонів (левів з орли-ними головами), безліччю людських постатей. Своєю архітектурою палац передбачив головну ідею античності – при всій своїй величі він не пригнічував людину, а виступав відповідним їй. Вчені вважа-ють, що в палаці і на прилеглих до нього територіях жило приблизно 30 тис. чоловік. Близько 1400 р. до н.е. палац згорів і був покинутий.

За грецькою міфологією, один з палаців, збудований на острові Крит Дедалом, називався Лабіринт. Він мав складну систему кори-дорів і переходів, заплутані ходи, з яких важко було знайти вихід. В Лабіринті жив Мінотавр – казкова потвора, чудовисько з чолові-чим тулубом і бичачою головою. Дочка критського царя Миноса – Аріадна, покохавши афінського героя Тесея, допомогла йому вбити Мінотавра й вийти з Лабіринту, давши йому клубок ниток. «Нит-кою Аріадни» називають спосіб, що допомагає вийти із скрутного становища. Крилатою стала і назва цього палацу: лабіринтом нази-вають складне, заплутане становище, з якого важко знайти вихід.

* Така назва дана англійським археологом Артуром Евансом, який відкрив цю культуру в 1900 р.

Жителі Крита залишили після себе і письмові пам’ятки. Приблизно у 1900 р. до н.е. тут виникла система складового лінійного письма – лінійне письмо А, а з XV ст. до н.е. з’явилося нове письмо – лінійне письмо Б. Досі вдалося прочитати тільки другу, більш молоду пи-семність – лінійне письмо Б. Це сталося в 1952 р., і найдивніше, що зробив це відкриття (після марних старань багатьох видатних вче-них) 30-річний англійський архітектор Майкл Вентріс (1922–1956), який займався дешифруванням критського письма як любитель. Разом з Джоном Чедвідом – англійським класичним філологом, професором університету в Кембріджі, він довів, що тексти цього письма написані давньогрецькою мовою. Але до цього часу не вдало-ся нікому прочитати жодного знака з більш раннього критського письма – лінійного письма А1.

Розквіт минойської культури припадає на XVI – першу полови-ну XV ст. до н.е. Але в середині XV ст. до н.е. майже всі поселення та палаци острова були зруйновані внаслідок сильного виверження вулкана на острові Фера (сучасний Санторин), який знаходиться за 110 км на північ від Криту, а також вторгненням з материкової Греції войовничих греків-ахейців або микенців. Вони в 1400 р. до н.е. заво-ювали Крит. В 1400–1100 рр. до н.е. ще процвітала спільна минойсь-ко-микенська культура, але Крит уже став другорядною державою. До 1100 р. до н.е. минойська цивілізація зникла зовсім.

У XV ст. до н.е. центр цивілізації переміщається в материкову Грецію. Тут з’явився новий гегемон – ахейське місто Микени. Воно створило власну своєрідну культуру, яка сформувалась близько 1700 р. до н.е. Розквіт микенської цивілізації припадає на XV– XIII ст. до н.е. Гомер назвав Микени золоторясними. Це – справед-ливо. Археологи знайшли там чимало золотих предметів (ритуаль-них прикрас, зброї, золотих посудин). Близько 1250 р. до н.е. коаліція ахейських племен на чолі з царем Микен Агамемноном захопила й зруйнувала місто Трою на узбережжі Малої Азії. Події, пов’язані з Троянською війною, становлять основу давньогрецького героїчного епосу. Агамемнон – один з головних героїв «Іліади» Гомера.

Крито-микенська цивілізація припинила своє існування в ХІІ–ХІ ст. до н.е. Це пов’язано з тим, що в кінці XIII ст. до н.е. величезна маса північнобалканських варварських, не зачеплених крито-микенською

100 великих чудес света. – М, 1999. – С. 82.

Кордон М.В. «Українська та зарубіжна культура»

цивілізацією племен, попрямувала на південь. Провідну роль в цьо-му переселенні народів відіграло грецьке плем’я дорійців, які жили в умовах первісного ладу. Але вони мали велику перевагу перед ахей-цями – володіли більш ефективною, ніж бронзова, залізною зброєю. Якраз з приходом дорійців в ХІІ–ХІ ст. до н.е. починається в Греції залізний вік.

Наступний період грецької історії, як правило, називають го-мерівським – на честь грецького епічного поета Гомера, автора слав-нозвісних епічних поем «Одіссея» та «Іліада». Це перші відомі нам грецькі літературні твори і, разом з тим, взагалі перші пам’ятки літе-ратури в Європі. Вони настільки досконалі, що до цього часу стоять в ряду найбільших досягнень світової літератури і являють собою неперевершені зразки світової епічної поезії. Ці твори називають перлинами світової літератури, і недаремно сім грецьких міст сперечаються за честь вважатися батьківщиною великого Гомера. Во-ни є свого роду кодексом моралі, яка утвердилась в античній куль-турі на багато століть. Вищою цінністю для знатного воїна, героя «Одіссеї» та «Іліади», є посмертна слава, вічна пам’ять про доблесні подвиги. Поеми Гомера – носії педагогічних принципів: якщо хочеш бути оспіваним, будь таким, як мудрі та мужні герої Гомера. Це тво-ри – про людські стосунки, про добро і зло, про честь і безчестя, про свободу і долю. В усі часи вони читались як глибоко сучасні. Колись афінська молодь завчала їх напам’ять, що було частиною освіти.

Поеми створені близько середини VIII ст. до н.е. і є єдиним істо-ричним матеріалом, важливим джерелом інформації про історичні події IX–VIII ст. до н.е. До нас повний текст гомерівської «Іліади» дійшов тільки в списку X ст. н.е., «Одіссеї» – у списку XII ст. Нині вже відомо, що в основі сюжету «Іліади» лежить справжній історич-ний факт. У 1240 р. до н.е. кілька грецьких племен об’єдналися для походу до північно-західних берегів Малої Азії з метою завоювання Троянського царства. Після десятилітньої облоги ахейці захопили Трою (Іліон) і зруйнували її. Події Троянської війни оспівані в «Іліаді» (від. слова Іліон).

«Іліада» містить близько 15700 віршів і охоплює 50-денний від-різок останнього, десятого, року цієї війни. У 1871 р. відкрив місцез-находження Трої та розкопав її німецький археолог Генріх Шліман (1822–1890). Він був сином злиденного пастора з невеличкого села в німецькій землі Мекленбург і ще з дитинства захопився пригодами

героїв «Іліади» та «Одіссеї». Г.Шліман вів розкопки і в Микенах. Завдяки його розкопкам стало відомо, що Троя була побудована в III тис. до н.е., але перебудовувалася щонайменше вісім разів. Але все-таки немає ніяких археологічних доказів, які підтверджували б, що Троянська війна відбувалася саме так, як описав її Гомер.

Ще з античних часів вважається, що «Одіссея» створена пізніше «Іліади». В «Одіссеї» розповідається про мандри та пригоди, пере-важно фантастичні, одного з визначних учасників, героя Троянської війни, царя, володаря острова Ітаки, Одіссея, його повернення додо-му після війни. Одіссей – втілення мудрості, розважності, хитрощів, що він їх успадкував від свого предка – бога Гермеса. Улюбленицею греків стала і вірна дружина Одіссея – Пенелопа. Описуючи події, які відносяться до крито-микенської епохи, Гомер, як правило, пере-носить їх у більш пізніше історичне середовище. Близько 12000 віршів «Одіссеї» охоплюють події 40 днів, проте поет спромігся за допомо-гою складних композиційних прийомів розповісти, що сталось за десять років після того, як загинула Троя.

Завдяки «Одіссеї» та «Іліаді» Гомер став найпопулярнішим по-етом античності, незаперечним авторитетом. Він стояв біля джерел грецької та всієї європейської літератури. Давньогрецький філософ Платон писав, що Гомер виховав усю Грецію. Античні храми при-крашали статуями героїв Гомера, рельєфами на сюжети його поем. Сцени з поем малювали на стінах, карбували на зброї. За словами українського філософа Григорія Сковороди, Гомер був першим про-роком стародавніх греків. Коли греки казали: поет (творець), то мали на увазі Гомера. Визнаючи заслуги Гомера, великий афінський дра-матург Есхіл говорив, що всі його твори – це лише крихти з розкіш-ного стола Гомера.

Наслідуючи Гомера, римський поет Вергілій створив знамениту «Енеїду», національний римський епос. Інший римський поет Овідій сказав про епос Гомера такі слова: «Всі ми черпаємо натхнення із спільного джерела». З шануванням сприйняли Гомера видатні пред-ставники Відродження. Один з них, великий італійський поет Пет-рарка, якому в 1360 р. випало щастя придбати рукописний текст Гомера, притиснувши його до грудей, вигукнув: «О, великий муж, з якою радістю я вислухав би тебе!»

Незважаючи на те, що Гомеру присвячена велика кількість літе-ратури і навіть склалася особлива наука – гомерологія, даних про

Кордон М.В. «Українська та зарубіжна культура»

нього дуже мало. Відомо, що народився він на острові Хіос. Припус-кають, що час його життя між 850–750 рр. до н.е. Був Гомер співцем, який виконував свої поеми.

Антична традиція зображує його як сліпого діда (слово «гомер» інколи тлумачать як сліпий). Проте поеми Гомера свідчать, що при-наймні від народження він не був сліпим. Зоровим образам в його поемах належить провідне місце. Він, як художник-живописець, пе-редає найтонші відтінки барв. Палітра Гомера дуже цікава для спе-ціального аналізу.

Високої поетичної майстерності вимагають переклади творів Го-мера. Над ними працювали такі велетні української літератури, як Пантелеймон Куліш, Олександр Потебня, Леся Українка. Вагомим надбанням вітчизняної культури є повний український переклад «Одіссеї» та «Іліади», що його здійснив розмірами оригіналу (гекза-метр) видатний український перекладач, житомирянин Борис Тен (Микола Васильович Хомичевський). Цей переклад відповідає всім вимогам сучасного гомерознавства і відзначається неабиякою поетич-ною майстерністю. Фахівці оцінили його як подію, що виходить за межі української літератури.

В цілому гомерівський період був часом занепаду, застою куль-тури. Але якраз тоді створювались передумови стрімкого піднесення грецького суспільства в архаїчну і класичну епоху.

Архаїчний період грецької історії охоплює VIII–VI ст. до н.е. В цей період, разом з остаточним розкладом родової общини, відбу-вається формування античного поліса – держави-міста. До його складу входила і територія з навколишніми земельними ділянками та поселеннями землеробів. В полісах нутрувало політичне життя, де, за словами Гегеля, дух епохи постійно кував нове. Найбільшими полісами були Афіни, Спарта, Коринф, Аргос, Фіви.

Поліси приваблювали талановитих людей із всіх околишніх зе-мель. Тут людина вперше відчула себе особистістю, вільною та неза-лежною істотою. Кожна людина прагнула до самовираження. Вона відчувала свою самоцінність. З VI ст. до н.е. у більшості полісів встановилась демократична форма правління. Вона охороняла пра-ва кожного громадянина, робила його активним і свідомим учасни-ком політичного життя. Афінський громадянин міг критикувати кого завгодно. В афінському театрі в карикатурному вигляді зображалися відомі політичні діячі.

Погляд на людину як на унікальне явище природи, повага до осо-бистості вільного громадянина поліса зумовили таку яскраву рису грецької культури, як антропоцентризм – обожнення людини. Саме в Афінах філософ Протагор із Абдер проголосив відомий вислів: «Людина є мірою всіх речей», а в софоклівській «Антігоні» найкра-ще показано захоплення звершеннями людини.

Головним життєвим центром в давньогрецьких містах-державах була агора (від гр. – площа) – місце публічних зборів і ринкова площа. Навколо агори розташовувались громадські споруди і храми. Вільний грек проводив тут більшу частину свого життя: спілкувався, продавав, купував, міняв, брав участь у розв’язанні політичних справ. На агорі виставлялися для публічного ознайомлення нові закони й урядові розпорядження.

Пізніше на агорах почали будувати криті галереї з колонами, які називались портиками. Вони служили укриттям від сонця і згодом стали улюбленим місцем для дрібних торговців, філософів, різних гультяїв.

Хоч у політичному відношенні Греція ділилась на безліч са-мостійних міст-держав, але якраз в архаїчну епоху активна взаємо-дія греків з іншими народами пробудила в них почуття єдності, яке охопило грецький світ у цілому. Все населення Греції приблизно з VII ст. до н.е. стало називати себе еллінами, а свою країну – Елла-дою*. Спочатку еллінами називалось грецьке плем’я, яке оселилося на півночі Греції – в районі Південної Фессалії. Слово «еллін» виник-ло від імені легендарного героя Елліна, який, за переказом, був пра-батьком грецького роду.

Характерною рисою античної культури є антропоморфізм – пе-ренесення властивих людині рис на природу, наділення людськи-ми властивостями явищ природи, тварин, предметів і фантастич-них створінь. Крім того, антропоморфізм передбачає поклоніння богам у людській подобі. Боги мали людську подобу: їх уявляли як молодих, прекрасних і безсмертних людей, наділяли вищою тілес-ною красою. Вони володіли людськими достоїнствами і людськими слабостями. Боги кохалися, одружувались, мали дітей, помиляли-ся, сварилися, ревнували, хитрували, зводили один на одного на-клепи, обманювали.

* Еллада – назва Греції грецькою мовою.

Кордон М.В. «Українська та зарубіжна культура»

Для грецької релігії, як і для стародавньосхідних, характерний політеїзм – багатобожжя. За легендою, боги жили на найвищій горі Греції – Олімп (2927 м), яка знаходилась у Фессалії – області на північному сході Стародавньої Греції. Фессалію вважають колискою грецької міфології*. Якраз тут, на думку греків, відбувалась бороть-ба титанів проти Зевса. Богів греки називали олімпійцями. Верхов-ним богом у грецькій міфології, володарем світу був Зевс. Найпо-важнішою серед богинь, володаркою неба, покровителькою родинного життя та шлюбу була Гера – Зевсова сестра і дружина, старша дочка Кроноса і Реї. Вона відзначалася владністю, жорстокістю та ревни-вою вдачею. Свого брата Посейдона Зевс зробив могутнім богом моря. Його також називали хитачем землі, тому що вважали, що він вик-ликає землетруси.

Інший брат Зевса – Аїд (букв. – безвидний, страхітливий) після розподілу світу між трьома братами одержав підземне царство, став його володарем, підземним божеством. У грецьких міфах Аїдом час-то зветься саме царство мертвих (звідси російське слово «ад» – пек-ло, куди нібито потрапляють душі грішників). За легендою, вартовим підземного царства є триголовий пес Кербер (Цербер), який всіх туди пропускає, але нікого звідти не випускає. В Аїді знаходилась річка забуття – Лета. Мерці, напившись води з цієї річки, забували про своє минуле, про все, що сталося з ними за життя. Канути в Лету – бути забутим на землі.

Одним з найважливіших богів грецької міфології був Аполлон – син Зевса й титаніди Лето, брат-близнюк Артеміди – богині мислив-ства, покровительки звірів. Спершу він був богом скотарства і рільництва, згодом – опікуном мистецтва і муз, покровителем співаків і музикантів, богом Сонця і світла (звідси його друге ім’я – Феб, що означає «блискучий»). Аполлон уособлював, втілював раціональну ясність, гармонію, художнє натхнення, впорядкованість, пластичну

* Міфологія (грецьк. «міфос» – переказ, оповідання; «логос» – слово, вчен-ня) – наука про міфи, система міфів того чи іншого народу. Міф – один із видів усної народної творчості, характерних для періоду стародавнього світу. За змістом міфи – перекази про явища природи, історичні події або фантас-тичні оповідання про богів, обожнених героїв, уявних істот. Найбільш відомі та вивчені міфи давніх греків і римлян.

досконалість, помірність, красу і спокій. Зображався він прекрасним юнаком з кіфарою* і луком.

Аполлона, як правило, супроводжували богині, покровительки поезії, мистецтв і наук – музи. Звідси і його друга назва – Мусагет. Ці красномовні дочки Зевса і богині пам’яті Мнемозіни були джере-лом поетичного натхнення, творчості людей. В давньогрецькій міфо-логії муз було дев’ять, кожна з яких опікувалась якимось одним ви-дом творчості та інтелектуальної діяльності. Кліо була музою історії, Евтерпа – поезії та музики, Талія – комедії, Мельпомена – трагедії, Терпсіхора – танків, Ерато – любовної лірики, Полігімнія – свя-щенних гімнів, Уранія – астрономії, Калліопа – епосу.

Найстаршою з дев’яти муз, покровителькою епічної поезії, була Калліопа. Вона вважається матір’ю уславленого, натхненного дав-ньогрецького співця, віртуозного музики – Орфея. Його часто згаду-ють найславетніші поети і музиканти. В останньому розділі «Євге-нія Онєгіна» О.С.Пушкін порівняв з ним славнозвісного італійського композитора Россіні. Микола Вороний у вірші «Іван Франко» по-рівняв з Орфеєм великого українського поета, а Леся Українка роз-повіла про міфічного співця в поезії «Орфеєве чудо».

За легендою, коли Орфей співав, перебираючи золоті струни своєї кіфари**, його слухала вся природа. Дикі звірі виходили з лісових нетрів і печер, щоб послухати Орфея. Звідусіль до нього зліталися птахи – вони хотіли навчитися краще співати. Навіть дерева схо-дили зі своїх місць і оточували Орфея уважною юрбою.

Одним з улюблених місць перебування Аполлона та муз був гірський масив у центральній частині Греції, який називався Парнас. Між його вершинами било Кастальське джерело, з якого пили музи і яке давало натхнення поетам. Тому інше значення слова Парнас – світ поезії та поетів.

За грецькою міфологією, це джерело вибив копитом казковий птахокінь (крилатий кінь) – Пегас. Він жив на горі серед муз. Ко-лись Пегас приносив Зевсові на Олімп грім і блискавку, а потім став

* Давньогрецький струнний щипковий музичний інструмент типу ліри, який мав чотири і більше струн.

** Ті, що грали на кіфарі та співали, називалися кіфаредами, а ті, що тільки грали, – кіфаристами.

Кордон М.В. «Українська та зарубіжна культура»

конем поетів, символом поезії. «Осідлати Пегаса» означає стати по-етом, писати вірші.

Загальногрецьким релігійним центром з храмом і оракулом (свя-щенним місцем) Аполлона було місто Дельфи. На храмі Аполлона був напис: «Нічого понад міру». Цей афоризм приписують Солону (близько 640–558 рр. до н.е.) – напівлегендарному законодавцю, якого вважають одним із семи мудреців стародавнього світу.

Аполлоновим сином, богом лікування в стародавніх греків був Асклепій. Греки зображали його з палицею, навколо якої обвилася змія. У Римі Асклепія називали Ескулапом. Це слово – жартівлива, іронічна назва лікаря.

Богинею кохання та вроди була Зевсова дочка Афродіта. За од-нією з версій, вона народилася, виникла з морської піни біля ост-рова Кіпр, тому і звалася часто Кіпрідою. Афродіта стала матір’ю Ероса – бога кохання, вродливого крилатого хлопчика, що вражає серця людей і богів своїми стрілами, викликаючи кохання.

Богом вогню та ковальської справи в грецькій міфології вважав-ся Гефест – син Зевса і Гери, опікун ремісників. Він єдиний із богів не цурався фізичної праці: кував блискавки для Зевса, зробив для нього золотий трон, будував палаци на Олімпі. Незважаючи на куль-гавість на обидві ноги, потворний зовнішній вигляд, Гефест взяв в жінки прекрасну богиню Афродіту, яка любила Ареса, приносячи Гефесту страждання.

Однією з найголовніших богинь грецької міфології, улюбленою дочкою Зевса була Афіна Паллада. Вона народилася в повному озб-роєнні (шоломі та панцирі) з голови батька, яку за наказом останнь-ого розколов сокирою Гефест. Афіна – богиня війни і перемоги, а також мудрості, знання, наук і мирної праці, покровителька Афін. Греки зображали Афіну Палладу величавою жінкою у військовому вбранні, із щитом, списом і в шоломі. Грізним богом війни, симво-лом войовничості був Арей (Арес) – син Зевса і Гери.

Кожна галузь господарської діяльності мала свого бога-покрови-теля. Деметра, рідна сестра Зевса, Посейдона і Аїда, дружина Зевса, була богинею родючості, хліборобства та шлюбу («Мати хлібів»). Во-на подарувала людям зерно і навчила їх вирощувати хліб. Богом ро-дючості, живих сил природи, розкутості і свободи, помірності, інстинктів, неспокою та надмірності, виноградарства, вина, радісного сп’яніння був Діоніс (Вакх). Він навчив людей вирощувати вино-град і робити вино. В античних народів на честь богів вина і весе-лощів відбувалися святкування та обряди – оргії. Інше значення цього слова – бучний, розгульний бенкет. Звідси відповідник Діоніса в римській міфології Бахус інколи вживається як синонім пияцтва. Вісником богів, богом торгівлі та ремісництва, опікуном подорожніх, гімнастів, провідником душ померлих до підземного царства Аїда став Гермес – син Зевса і німфи* Майї. Він вважався неперевершеним у спритності та красномовстві. За легендою, Гермес винайшов азбуку, математику, астрономію та бокс. У Гермеса і Афродіти був син не-звичайної краси – Гермафродит. Він злився в одне ціле з німфою Солмакідою і став двостатевою істотою – напівчоловіком-напівжінкою, особою з ознаками чоловічої та жіночої статі.

За грецькою міфологією, всі олімпійські боги зберігали вічну мо-лодість та безсмертя. Підтримували вони це за допомогою нектару – напою богів і амброзії (амвросії) – їжі богів.

Крім загальногрецьких богів, свого бога-покровителя мав кожний поліс. Як вважалось, такий бог захищає певну місцевість. Наприклад, Афіна, як вже згадувалось, була богинею-покровителькою Афін. Храм бога-покровителя споруджувався, як правило, в міській фортеці.

Значне місце у грецькій міфології посідали легенди про героїв, титанів – дітей богів і смертних**. Найбільшою пошаною користу-вався син Зевса і смертної жінки Алкмени – Геракл (гр. Негакіез, лат. Негсиіез). Наділений незвичайною силою, мужністю, відвагою, всіма найкращими рисами грецького народу, він уславився своїми неймовірними подвигами, зокрема звільнив землю від чудовиськ. Геракл переміг, умертвив Гідру – потвору, дракона з дев’ятьма голо-вами. Це був один з перших його подвигів. Інший подвиг Геракла полягав в тому, що він за один день вичистив занедбані, брудні стайні, що належали царю Авгію, який мав дуже багато худоби. Його бать-ком був бог Сонця Геліос, так зване «усевидюще божество». У су-часній мові зберігся вислів «авгієві стайні», тобто вкрай занедбана справа, що потребує великих зусиль. Геракл здолав велетня Антея –

* В грецькій міфології німфи – юні та прекрасні, безжурні та веселі істоти, напівбогині, що втілювали різні сили та явища природи. Античним німфам у слов’янській міфології відповідають русалки, мавки.

** Титан – у давньогрецькій міфології – велетень, що вступає у боротьбу з богами, люди виняткового розуму, таланту, духовної сили.

Кордон М.В. «Українська та зарубіжна культура»

найвродливішого і наймогутнішого серед гігантів. Антей був сином бога морів Посейдона і богині землі Геї, яка давала йому невичерпну силу. Антей був непереможним, доки торкався матері-землі, беручи від неї нові сили. Геракл відірвав Антея від землі і задушив у повітрі. Образ Антея став символом людини, яка черпає силу в своєму на-роді. Одним з Гераклових подвигів є приборкання триголового пса Кербера, який стеріг підземне царство мертвих. Всього Геракл здійснив дванадцять подвигів, чим здобув вічну славу й безсмертя.

Багато грецьких героїв були учасниками Троянської війни. Про це описує в «Іліаді» та «Одіссеї» Гомер.

Одним з найхоробріших, найвизначніших грецьких героїв, учас-ником Троянської війни був Ахіллес (Ахілл) – син царя Пелея і морської богині Фетіди. В єдиноборстві з ним загинув один з голо-вних троянських героїв – Гектор. Ахіллес мстився Гектору за вбив-ство свого друга. Мати Ахіллеса, бажаючи зробити сина безсмерт-ним, скупала його в священних водах підземної річки Стікс. Вода ця робила людину невразливою. Але п’ята, за яку в дитинстві богиня його тримала, не торкнулась води і залишилась єдиним вразливим місцем. Ахіллес загинув від стріли, яка вразила його п’яту. Звідси вислів «ахіллесова п’ята» (вразливе місце).

Багатьох смертних дітей мала богиня вроди і кохання Афродіта. Одним з них був троянський герой, міфічний предок, прабатько рим-лян Еней. Сином бога Гермеса є й інший троянський герой – Одіссей.

Створена греками надзвичайно багата і захоплююча міфологія стала найважливішим елементом грецької культури. На її основі пізніше розвивались література, філософія, наука. Міфи стали неви-черпною скарбницею сюжетів для античного мистецтва і літератури. Грецька міфологія зробила великий вплив на інші народи і є вже протягом багатьох століть джерелом натхнення поетів і художників.

Міфологічні оповідання стародавніх греків систематизував пер-ший відомий нам по імені давньогрецький поет Гесіод, який жив у VIII–VII ст. до н.е. і став відомим рапсодом*. Зробив він це на межі VIII–VII ст. до н.е. в поемі «Теогонія», тобто родовід богів. Крім ро-доводу богів, в ній розповідається про походження світу з хаосу.

* Рапсоди – давньогрецькі декламатори, мандрівні співці, які заробляли собі на життя виконанням без музичного супроводу на релігійних святкуваннях, бенкетах, поетичних змаганнях епічних поем (переважно Гомера).

Гесіод є автором повчальної поеми «Труди і дні», в якій розвиваєть-ся думка про необхідність чесно трудитись та жити по справедли-вості, даються поради приватного і суспільного характеру, настанови по господарству (коли краще всього сіяти, косити, жати, як готувати начиння, якого наймати працівника) і правила житейської мудрості. Серед найкращих чеснот виділяються обачливість, уникнення ризи-ку, прагнення відвернути від себе небезпеку на все життя, береж-ливість. Гесіод протиставляє свою поезію героїчному епосу як твере-зу «правду» гарній «неправді». В VII ст. до н.е. творила Сапфо – лірична поетеса з острова Лесбосу, яка вважається першою жінкою в історії літератури. Головним мотивом поезії Сапфо, як можна су-дити з фрагментів віршів, що збереглися, була любов, сильні, поривчасті, палкі почуття. Особливої слави набули її епіталами: скар-ги дівчат на нареченого, який забирає їх подругу, вихваляння краси нареченої.

Приблизно в VI ст. до н.е. жив грецький байкар Езоп. До нас дійшло 426 його байок, не враховуючи різних варіантів.

Рубежем в історії Стародавньої Греції стали греко-перські війни (500–449 рр. до н.е.). Ними закінчується період формування антично-го поліса – архаїчний і починається період розквіту – класичний. Перемога греків у греко-перських війнах, остаточне оформлення кла-сичного рабовласництва, розвиток полісної демократії сприяли підне-сенню економічного і політичного життя Греції в V ст. до н.е. і роз-квіту грецької культури. Її центром стали Афіни, особливо під час правління Перикла. Талановитий, добре освічений Перикл (близько 490–429 рр. до н.е.) був політичним і військовим діячем Афін, видат-ним оратором. У 444–429 рр. до н.е. (15 років) він – перший стратег і керівник Афінської держави, глава демократичної партії. Правлін-ня Перикла – «золотий вік» афінської демократії – позначилося демо-кратизацією Афінської держави, зміцненням її економіки і військо-во-політичної могутності, бурхливим розвитком мистецтва, філософії, літератури, театру, риторики, права. При ньому Афіни стали цент-ром освіти Еллади. Перикл був у дружніх стосунках з Геродотом, Софоклом і Фідієм. Цілком заслужено Вольтер назвав цей період «Добою Перикла».

Давньогрецький історик Фукідід вкладає в уста Перикла такі зна-мениті слова: «Я тримаюсь тієї думки, що благополуччя держави, як-що вона іде по вірному шляху, більш вигідне для приватних осіб,

Кордон М.В. «Українська та зарубіжна культура»

ніж благополуччя окремих громадян при занепаді всієї держави в її сукупності. Бо якщо громадянин сам по собі благоденствує між тим як вітчизна руйнується, він все одно гине разом з державою...».

На підготовку вільних громадян, здатних в повній мірі брати участь в управлінні державою, була орієнтована освіта в Греції. Фізичне здоров’я вважалось такою ж важливою справою, як і успіхи в оволодінні шкільними дисциплінами. Навчання хлопчиків почина-лося, як правило, з семи років і могло тривати до початку військової підготовки у вісімнадцять років. Освіта була платною. Дівчатка до школи не ходили, їх учили вдома матері. В багатьох сім’ях часто най-мали спеціальних рабів, яких називали педагогами. Такий раб супро-воджував хлопчика до школи, залишався з ним під час уроків і слідку-вав за його поведінкою та успіхами в класі.

У школі хлопчик вивчав три групи предметів. Першу вів учи-тель, який називався граматик. Він учив читанню, письму і арифме-тиці. Музику і поезію викладав кіфаред. Хлопчиків учили грі на трубах і лірі*. Діти заучували напам’ять уривки з поем, оскільки освічена людина повинна була цитувати в бесідах великих поетів. Педотриб учив танцям і атлетиці. На практичні заняття дітей води-ли в палестру (школа боротьби) або в гімнасій**. Учні брали участь в змаганнях. Вищої освіти не існувало1.

В Стародавній Греції зародилась більшість сучасних наук, зокре-ма філософія. Це слово грецьке і означає любов до мудрості. В це загальне поняття об’єднувалися різні галузі знання, які у давніх греків не були спочатку розчленованими на окремі науки. Першими філосо-фами були вчені, які вивчали всі сторони життя навколо них. Але пізніше філософія стала спеціальною наукою про найбільш загальні закони розвитку природи, людського суспільства і мислення.

Для грека перше, головне питання, яке займало, хвилювало його розум, було з’ясування першооснови, першопричини світу, розуміння

* Ліра - давньогрецький струнний щипковий музичний інструмент, який вважається символом поетичної творчості. Спочатку ліри робили з черепахового панцира і рогів бика, а пізніше - з дерева. За міфом, ліру з панцира черепахи виготовив Гермес і подарував її Аполлону.

** Спортивна споруда, яка призначалась для фізичного розвитку, майдан-чик для тренувань. Пізніше гімнасії стали центром інтелектуального життя, по-чали будуватись з приміщеннями для занять та бібліотекою.

1 Миллард Эни, Пич Сьюзан. Греки. - М., 1999. - С. 53.

закономірностей його розвитку. Першою на ці питання спробувала дати відповідь іонійська* філософія – стародавній матеріалістичний напря-мок в грецькій філософії, який виник в іонійському місті Мілеті – най-більшому та економічно найрозвинутішому грецькому полісі в Малій Азії (звідси і «Мілетська школа»). Для його представників – Фалеса, Анаксімандра, Анаксімена – об’єктом роздумів була, насамперед, при-рода (лат. naturа; звідси друга назва – натурфілософія).

Родоначальником іонійської та взагалі європейської філософії й науки вважається Фалес (625–547 рр. до н.е.). Він є першим відо-мим нам по імені грецьким філософом. Фалес стверджував, що першоосновою світу є вода. З неї все виникає і на неї все перетво-рюється. Він умів уже передбачати затемнення Сонця (585 р.), відки-дав міфологічне розуміння явищ природи, дошукувався в них постійних законів. Фалес зумів вирахувати висоту однієї з єгипетських пірамід за її тінню.

Учень Фалеса, його послідовник Анаксімандр (610 – близько 546 рр. до н.е.) першоосновою світобудови вважав «алейрон» – не-визначену, вічну і нескінченну матерію, яка перебуває у вічному русі. Він зробив висновок, що більша частина Землі раніше була покрита водою. Анаксімандру належить ідея про походження людини «від тва-рин іншого виду» (риб). Анаксімандр є автором першого філо-софського твору грецькою мовою «Про природу». Він створив пер-шу географічну карту. На жаль, вона не збереглася.

Учень Анаксімандра Анаксімен (585–525 рр. до н.е.) першоос-новою світу вважав повітря. Воно, на його думку, шляхом згущення та розрідження породжує багатоманітність речей. Анаксімен висунув ідею про залежність стану погоди від активності Сонця, яка знайде своє підтвердження набагато пізніше.

Ідеї мілетської школи продовжував розвивати Геракліт (близько 544 – близько 470 рр. до н.е.; за іншими даними 520–460 рр. до н.е.) з Ефесу – грецького міста-держави в Малій Азії, яке знаходилось по сусідству з Мілетом. Геракліта можна вважати основоположником діалектики. Він першим сформулював основні її закони, які в май-бутньому стануть центральними в теоріях Г.Гегеля і К.Маркса.

Близько 500 р. до н.е. Геракліт виступив з ідеями постійної зміню-ваності, загального руху і боротьби протилежностей. Якраз вони є

* Іонія – область в Малій Азії.

            Кордон М.В. «Українська та зарубіжна культура»

причиною оновлення як в природі, так і в суспільстві, основою роз-витку. Геракліту належать відомі вислови: «He можна двічі увійти в одну й ту ж воду», panta геі - «все тече» і «Війна - батько всього і цар всього». В останньому вислові Гераклітом розуміється боротьба протилежностей.

За Гераклітом, світ не створив ніхто - ні боги, ні люди. Він був є і вічно буде живим вогнем, який закономірно спалахує і закономірно згасає. Процес саморозвитку вогню ніхто не створив, він є вічним і нескінченним, першоречовиною, з якої все виникло і в яку все відхо-дить. Геракліт вважав вогонь стихією, яка найбільше змінюється.

Грецького вченого і філософа з острова Самос Піфагора (близь-ко 580 - кінець VI ст. до н.е.) цікавило, що відбувається з людиною після смерті. Він вважав, що після смерті душа переселяється в іншу істоту і народжується знову. Вчений заснував свою школу - релігій-но-філософське братство в Кротоні, на півдні Італії.

Як математик, Піфагор створив теореми, якими і нині користу-ються в геометрії. Він, наприклад, навів докази теореми про прямо-кутний трикутник (квадрат гіпотенузи дорівнює сумі квадратів ка-тетів), про використання числа п при обчисленні кола і площі круга. Ідеї Піфагора відомі зі слів його учнів і сучасників.

Актуально і для нашого часу звучать слова Піфагора: «3 людьми слід поводитись так, щоб не друзів робити ворогами, а ворогів -друзями».

Спробу пояснити закони світобудови зробив філософ Анаксагор (близько 500-428 pp. до н.е.) - приятель Перикла, автор книги «Про природу». Ця книга мала вплив на багатьох пізніших філософів. Анаксагор протиставив матерію духові. Афіняни оскаржили його за безбожність, і він змушений був покинути Афіни, де провів більшу частину свого життя.

Анаксагор підкреслював важливість астрономії як науки. На питання, для чого людині краще народитися, ніж не народитися, вчений відповідав: «Щоб спостерігати небо і улаштування всього світопорядку». Анаксагор зробив висновок, що Сонце являє со-бою розпечену масу, що Місяць не світить сам, а лише відбиває сонячне світло. Він був першим, хто дав пояснення сонячним за-темненням, дійшовши висновку, що затемнення відбувається тоді, коли Місяць опиняється між Землею та Сонцем і загороджує со-нячне світло.

Пізніше для вчених стало зрозуміло, що важко знайти якусь одну відповідь щодо з’ясування таємниці життя. Тоді філософія звернулася до дослідів над людиною, зокрема над етикою, тобто засадами мо-рального життя. Першими філософами, що цим займалися, були софісти (гр. – учителі мудрості). Найстарший за віком серед них – Протагор (близько 487–411 рр. до н.е.), якого в Афінах поважали «як бога» за його мудрість. Але коли він висловив свій погляд на богів, суд звинуватив його в безбожності, і він мусив тікати з міста. Прота-гор говорив так: «Про богів я не знаю, існують вони чи ні. Питання темне, а людське життя надто коротке»1. Говорять, що Протагор був першим, хто вчив, що з будь-якого питання завжди може бути дове-дено як «за», так і «проти».

У софістів вже в V ст. до н.е. досить виразно усвідомлюється ан-тиномія природного і культурного. Згідно з Протагором основа сусп-ільного життя зовсім інша, ніж у тварин. Бо людина здатна ство-рювати навколо себе другу природу, зв’язану з умінням, мистецтвом. Софісти вперше продемонстрували віру у всесильність освіти, вихо-вання. В духовній, культурно-історичній діяльності вони побачили специфічне призначення людини. Софісти займалися не теоретични-ми дослідами, а практичним навчанням молоді. На перше місце вони ставили такі науки, що могли стати у пригоді юнакам у громадянсь-кому житті. Мандруючи по містах, софісти навчали молодих людей мистецтву публічних виступів і суперечок.

Питання про статус особи, її етичні та соціальні основи, пробле-ми морального виховання стали центральними в ф ілософії афіняни-на Сократа (470–399 рр. до н.е.), одного з родоначальників діалекти-ки як методу пізнання істини шляхом постановки навідних питань. Він був сином бідного скульптора і сам спочатку займався батькі-вським ремеслом, служив у війську, був членом народного суду. Пізніше став, як зараз можна сказати, професійним філософом.

Сократ не залишив після себе жодного рядка. Він не писав кни-жок, вважав, що в них думка мертвіє, стає правилом, а це вже не є знання. Думки свої він висловлював у бесідах зі своїми учнями, ніби разом з ними шукаючи істину, підводячи їх до неї за допомогою пи-тань та відповідей. Зі своїми учнями і шанувальниками Сократ зустрі-чався в гімнасіях і палестрах. Навчав він безплатно. Розповідають, що

1 Марру А.И. История воспитания в античности (Греция). – С. 80–81.

Кордон М.В. «Українська та зарубіжна культура»

він приглядався до юнаків, відбирав талановитих і готував з них учнів. Ідеї Сократа були записані його учнями.

Ім’я Сократа стало синонімом філософії, втіленням ідеалу мудре-ця. Він вірив у силу розуму, вроджену шляхетність людини, закли-кав до морального самовдосконалення. Сьогодні Сократ оцінюється як ключове явище в межах не тільки античної культури, а й всієї історії західноєвропейського світогляду. За визначенням Цицерона, Сократ «спустив філософію з неба на землю». Головна його заслуга полягала в тому, що він довів самоцінність людської особи та її само-достатність. Бесідуючи з людьми на ринках і вулицях, Сократ вчив їх самостійно мислити, ставитись скептично до себе і усталених штампів свідомості. За Сократом, багатство, знатність, як правило, тільки шкодять людині. Він охоче повторював, що сам він їсть, щоб жити, а дехто живе, щоб їсти.

Філософ вважав, що є тільки одне благо – це знання, і одне зло – незнання. На його думку, кожна людина здатна стати доброчинною, якщо вона володіє істинним знанням, яке він ставив найвище всіх авторитетів і думок. Першим кроком на цьому шляху є усвідомлен-ня власного незнання. Сократ говорив: «Я знаю лише те, що я нічого не знаю, і на цю малість я мудріший за інших, які і цього не знають». Шлях до пізнання істини вчений вбачав у самопізнанні – «Пізнай самого себе!» Цей крилатий вислів був перетворений філософом в широку систему поглядів. Думка про те, що людина є метою і одно-часно цінністю сама по собі, перевернула уявлення греків про люди-ну, суспільство, державу. Для полісного мислення тодішньої Греції це означало світоглядну революцію.

Сократ вважав, що люди вели б себе добре, якби знали, в чому сенс гарної поведінки. Він закликав людей бути кращими, розмірко-вувати про правду, добро і зло, нападав на тих, хто відступав від де-мократії. Він називав себе оводом, що безперервно жалить могутньо-го, але ледачого коня – афінський народ. Сократ був постійно добродушним і радісним, чим дратував, викликав нападки, його били. Учні обурювались і запитували, чому учитель не відповідає тим же. Сократ відповідав: «Хіба я потягну до суду осла, якщо він мене хвиц-нув?».

За критику недоліків афінського устрою та людських поглядів противники його ідей звинуватили Сократа в непошані загальнови-знаних богів, у недотриманні релігійних законів, у розтлінні молоді,

і неправедний суд виніс філософу смертний вирок. Вчений власною долею підкріплює свої філософські висновки: коли друзі в ім’я збе-реження життя настійливо пропонували йому втечу з в’язниці, він відмовився, мотивуючи це необхідністю дотримуватись закону. В ос-танньому слові на суді Сократ сказав: «Убиваючи людей, ви не поз-бавляєтеся від осудження. Такий засіб захисту – ненадійний. Наба-гато кращим є інший засіб: не затикаючи рота іншим, намагатися самому бути якомога кращим». За вироком суду Сократ мужньо випив келих отрути – сік цикути.

Учнем Сократа був визначний грецький філософ і письменник Платон (близько 428–347 рр. до н.е.). Він розповсюджував думки Со-крата, розвинув його вчення, написав «Апологію» – відповідь не-другам свого наставника, якого він назвав «мудрішим, справедливі-шим і кращим з усіх людей, яких я коли-небудь знав». Свої ідеї Платон виклав в книгах «Держава» і «Закони». Він вперше в історії філософії створив універсальну ідеалістичну систему. Його вчення – перша на європейському ґрунті різнобічна розробка теорії об’єктив-ного ідеалізму. Для того, щоб пізнати річ, необхідно розкрити її внутрішній зміст, тобто ідею. За найвищі ідеї Платон вважав красу, добро, правду. Філософ доводив безсмертя душі, попереднє її існу-вання перед приходом на світ.

Платон вважав, що ідея, на відміну від її речового аналогу, доско-нала, абсолютна і постійна. Але із цього цілком коректного тверд-ження він робить несподіваний висновок: весь реальний світ – лише копія, «тінь» царства ідеальних сутностей. За Платоном, світ є змінним і непостійним, а правдиве життя міститься у світі вічному й незмінному – у світі ідей.

Значну увагу приділяв Платон питанням держави. В своїх пра-цях він намагався знайти ідеальний спосіб управління державою і детально описав, як це можна зробити. Вчений запропонував проект ідеального поліса, яким правлять філософи. Своєю поетичною фан-тазією Платон створив Атлантиду – острів з мудрим суспільним ла-дом та ідеальною державною організацією, який нібито затонув у морі. У середньовіччі не сумнівалися в існуванні Атлантиди, вперше наніс її на карту якийсь візантійський монах у X ст. н.е.

В 387 р. до н.е. Платон заснував філософську школу. Вона знахо-дилась на окраїні Афін, в оливковому гаю, який на честь міфічного героя Академа мав назву «Сади Академа». Звідси назва школи –

Кордон М.В. «Українська та зарубіжна культура»

Академія. Стародавні вважали, що могила Академа знаходиться в цьому священному гаю. Академія була одночасно гуртком вчених людей, шукачів філософської мудрості, та своєрідною школою. Тут у вільних бесідах навчав своїх послідовників сам Платон, а після його смерті це робили його наступники – схолархи.

Найвідомішим з вихованців Платонівської академії став Аристо-тель (384–322 рр. до н.е.), який разом з Сократом і Платоном входив до великої філософської тріади античності. Аристотель провів в ака-демії близько двадцяти років. У центрі вивчення перебували філо-софські, почасти й релігійні проблеми. Але наголос робився і на природознавство, і математику. Ці предмети тодішні вчені вважали невід’ємною складовою частиною знань. Недаремно при вході до Академії був напис, щоб туди не заходили ті, хто не знається на математиці.

Платонівська академія була відома в усьому античному світі і діяла впродовж дев’яти століть. В 529 р. н.е. її закрив, як і інші філо-софські школи в Афінах, візантійський імператор Юстиніан. Він виз-нав ці школи політично небезпечними.

У Стародавній Греції вперше виникла нова галузь знань – історія. У V ст. до н.е. активно починає розвиватись грецька історіографія. Пер-шим, хто започаткував літописно-описову форму вивчення суспіль-ства, був грецький історик Геродот (близько 484–425 рр. до н.е.).

Народився історик в малоазійському давньогрецькому місті Гал-ікарнасі (сучасний Бодрум в Туреччині), розташованому на мальовничому узбережжі Егейського моря. Але духовною батьківщи-ною Геродота стали демократичні Афіни. Тут він потоваришував з афінським стратегом (головнокомандуючим) Периклом, філософом Протагором, поетом Софоклом.

Заслугою Геродота стало розуміння того, що історичні події не можна змальовувати, коли не знаєш країни, де вони відбувалися. То-му у пошуках джерел історик обійшов майже півсвіту. Він побував у Вавилоні, Фінікії, Ассирії, Македонії, в грецьких містах сьогоднішньої Лівії та Південної Італії, в Єгипті, Північному Причорномор’ї, де довго жив у грецькій колонії Ольвії в дельті придніпровського ли-ману. Ясна річ, Геродот досконало вивчив і саму Грецію.

Під час подорожей вчений, дотримуючись поради Геракліта Ефеського, більше довіряв власним очам, аніж вухам. Він надзвичай-но критично ставився до розповідей місцевих жителів, з якими роз-мовляв через драгоманів (перекладачів). Геродот відрізняв дійсні події від потішних історій, справжні факти від фікцій, хоч записував усе з однаковою ретельністю.

В Афінах Геродот закінчив писати свою роботу під назвою «Істо-рія», яка дійшла до нашого часу. Слово «історія» грецького по-ходження. Зміст його близький до слова «дослідження». Вчений при-святив себе тому, чим, наскільки відомо, до нього не займався ніхто. «Щоб події з плином часу не пішли в забуття, щоб жили у віках славні, великі й гідні подиву діяння як еллінів, так і варварів...», Ге-родот вирішив їх записати. Його метою було розповісти про бороть-бу грецьких країн з Перською державою. Але завдяки широкому підходу до цього завдання його твір став розповіддю про історію греків, стародавній світ в цілому. Багато уваги історик приділяє жит-тю, побуту, звичаям різних народів, їх легендам, обрядам, описує природу, тваринний і рослинний світ. Геродот також подав докладні відомості про племена, що жили на території сучасної України. Роз-повідаючи про воєнні дії персів проти скіфів, він принагідно описує звичаї та вдачу степовиків. Учені, вивчаючи стародавню історію Ук-раїни, й досі звертаються до Геродота.

Історія Геродота посідає особливе місце у становленні європейсь-кої науки. Вона є першою з відомих нам пам’яткою історичної дум-ки, першим історичним твором у власному розумінні слова і водно-час першим зразком художньої прози. Праця увібрала в себе історичні, географічні та етнографічні знання свого часу і підняла їх на більш високий рівень.

Геродот вперше для Греції створив цілісний, закінчений, система-тичний, детальний виклад історичних подій. Такої панорамної істо-ричної праці до Геродота ніхто раніше не створював. Він був одним з перших, хто застосував порівняння історичних фактів і розглядав їх як сплетення взаємопов’язаних подій. Греко-перські війни історик аналізував як послідовно пов’язані між собою явища. Він розпитував учасників військових походів, щоб мати цілком вірогідне уявлення про події. Принцип, за яким створено «Історію», Геродот сформував так: «Я мушу записати все, що розповідають, але не зобов’язаний всьому вірити». Дуже важливо те, що він вважав за потрібне не лише розповідати про історичні події, а й розмірковувати про них, прагну-ти їх зрозуміти і витлумачити, знайти в них пояснення сучасного і майбутнього.

Кордон М.В. «Українська та зарубіжна культура»

Римський політичний діяч, оратор і письменник Цицерон досить влучно визначив значення творчого подвигу видатного грецького вченого, назвавши його «батьком історії», тобто родоначальником історії як науки, першим істориком у Греції й у всьому світі. З того часу цей почесний титул міцно закріпився за Геродотом.

Починаючи свою «Історію», Геродот писав, що хоче, аби час не стер у пам’яті людей славні діяння греків та варварів. Закінчити свій твір він не встиг, хоч працював над ним, як гадають, майже все жит-тя. Розповідь в «Історії» обривається 478 р. до н.е. Геродот – перший історик, який в середині V ст. до н.е. виступив з публічним читан-ням своєї історичної праці.

Пізніше олександрійські вчені розділили «Історію» Геродота на дев’ять частин, за кількістю муз, давши кожній з них назву за іменем однієї з муз, тому і сам твір став називатись «Музи». Цей твір протя-гом сторіч неодноразово переписувався. До сьогодення збереглося близько 50 середньовічних пергаментних рукописів та кілька папі-русних уривків. Але тільки п’ять рукописів філологи вважають найближчими до оригіналу. А вперше «Історію» було надруковано у 1502 р. у Венеції1. Геродоту належить вислів: «Танцювати під чужу дудку».

Великим істориком античності був Фукідід (близько 460–400 рр. до н.е.). Він написав «Історію Пелопоннеської війни» (у 8 книгах), яка вважається одним із перших і найкращих історичних творів, найвищим досягненням грецької історіографії. Фукідід сам брав участь у Пелопоннеській війні, виступав проти Спарти як стратег афінського морського флоту, а також користувався розповідями тих, хто добре її пам’ятав. У 424 р. до н.е. афіняни послали його на допо-могу місту Амфіполіс (за іншими джерелами – Амфіополь), але він запізнився, і місто дісталося ворогам. За це його засудили до вигнан-ня з Афін і він мусив виїхати до Фракії, де й написав історію Пело-поннеської війни 431–404 рр. (виклад доведено до осені 411 р. до н.е.).

Крім опису битв і політичних подій у праці Фукідіда дається кар-тина життя в Афінах та інших містах грецького світу. Історик впер-ше застосував науково-критичний метод, зробив спробу розкрити причинні зв’язки подій і тим самим сприяти росту політичних знань.

1 Лінник Юрій. Геродот та його «Історія» // Історія в школі. – 1999. – № 8–9. – С. 10.

Фукідіда відрізняє глибина політичного аналізу і об’єктивність. Він першим з істориків почав використовувати в дослідженнях історичні документи. Вимоги Фукідіда до історичної розповіді – максимальна точність та перевірка кожного факту.

У 1452 р, за наказом папи Миколая V був зроблений латинський переклад «Історії» знаменитим гуманістом Лоренцо Валлою. Перше друковане видання праці Фукідіда з’явилось у Венеції в 1502 р.

В період класичної Греції значний прогрес помітний був у галузі медицини. Центральне місце займала тут постать видатного лікаря античного світу, реформатора медицини Гіппократа (близько 460– 377 рр. до н.е.), якого ще справедливо називають «батьком медицини». Він – перший лікар, ім’я та праці якого збереглися до наших днів. Лікарем він був потомственим. Члени його родини мистецтвом ліку-вання займалися з покоління в покоління. Вважають, що Гіппократ відносився до сімнадцятого покоління потомствених лікарів. Перши-ми його вчителями були батько – лікар Гераклід, і мати – акушерка-повитуха Фенарета. Ще будучи двадцятирічним юнаком, Гіппократ вже славився як майстерний лікар. У цьому віці для поповнення знань та удосконалення мистецтва лікування він виїжджав до Єгипту. Через декілька років Гіппократ повернувся в Грецію на рідний острів Кос, багато років займався там лікарською практикою, заснував школу з вивчення медицини. Він склав опис усіх відомих тоді хвороб і вказав, як їх потрібно лікувати. В кінці життя переїхав у Фессалію (історична область на сході Греції), де і помер. Багато часу його могила була місцем паломництва. Легенда свідчить, що дикі бджоли, які там водились, давали мед з цілющими властивостями.

Гіппократ вважається основоположником наукової медицини. На відміну від інших лікарів стародавнього світу в основі лікувальної роботи Гіппократа було систематичне і всебічне спостереження за хворими. В своїх книгах з лікування він розглядав організм людини як єдине самостійне ціле, всі частини якого взаємно пов’язані між собою. Гіппократ вимагав від лікарів підходити до хворого індивіду-ально, лікувати не хворобу, не окремий орган, а хворого, підтримувати і активізувати захист сили самого організму, використовуючи при цьому природні засоби: дієту, гігієну, свіже повітря. Знаменитий лікар закликав враховувати індивідуальні особливості як самого пацієнта, так і вплив оточуючого середовища на його самопочуття та хворобу. Методи лікування Гіппократа лягли в основу лікувальної практики

Кордон М.В. «Українська та зарубіжна культура»

у всьому античному світі. Послідовників Гіппократа, продовжувачів його справи називали гіппократиками.

Гіппократ вважав, що лікар повинен дотримуватись особливих етичних норм, розробивши з цією метою правила поведінки лікаря, які стали основою «Клятви Гіппократа». В ній особливо підкрес-люється обов’язок лікаря не нашкодити пацієнту, входити в будь-який будинок заради користі хворому, не розголошувати медичну таємницю. Зберегло своє значення і для нинішньої науки вчення Гіппократа про чотири темпераменти (сангвінік, флегматик, холерик і меланхолік). Гіппократу належить відомий вислів: „Життя корот-ке, а мистецтво вічне».

До нашого часу зберігся збірник медичних праць Гіппократа, відомий під назвою «Кодекс Гіппократа». До його складу відносять різну кількість праць – від 53 до 72. Раніше вважали, що всі ці твори належали Гіппократу, але тепер доведено, що йому належить не більше як 10. Медична термінологія «Кодексу Гіппократа» є основою наукової медичної термінології всіх народів. Звідти взято такі терміни, як хірургія (хейр – ургія, дослівно «рукодія»), педіатрія (лікування дітей), психіатрія (лікування душі), дерматологія (учення про шкіру), офтальмологія (учення про очі), неврологія, терапія, плеврит, пневмонія, гепатит, нефрит, дизентерія, епілепсія та багато інших.

Класичний період грецької культури є часом народження грець-кої трагедії. Трагедія (гр. tragos – козел і оde – пісня) – вид драматичного твору, що зображує найгостріші життєві ситуації, кон-флікти, які найчастіше закінчуються загибеллю героя. Але в ан-тичності загибель героя в трагедії була не обов’язковою. Покрови-телькою трагедії в грецькій міфології, як уже згадувалось, була Мельпомена – одна з дев’яти муз. Нерідко Мельпомену трактують і як покровительку театру взагалі.

Трагедія виникла з культового обряду, під час якого хор зобра-жав супутників бога Діоніса – козлоногих сатирів – демонів родю-чості, виконував дифірамб – грецьку хорову хвалебну пісню на честь Діоніса. В Афінах цей обряд перетворився на більш офіційне святкове дійство відоме як Великі або Міські Діонісії, які проводились щоріч-но. Пізніше сюжетом святкового обряду стали епізоди не з життя Діоніса, а з життя людей. Щорічно до цього свята поети складали пісні, їх виконували танцюристи і хор, який залишався незмінним

учасником трагедії і складався з 12–15 чоловік. Пісні хор обов’язко-во виконував під акомпанемент флейт.

Розвиток трагічного жанру зв’язаний з іменами трьох великих афінських драматургів – Есхіла, Софокла та Еврипіда. Творцем, основоположником класичної грецької трагедії вважається Есхіл (близько 525–456 рр. до н.е.). Ще стародавні називали його «бать-ком трагедії». Він був афінянином, походив з роду знатного землевласника, брав участь у боях з персами під Марафоном* і біля острова Саламін, але потім перейшов жити до Сицилії, де й помер. У написі на його надгробку, складеному, за переказом, ним самим, нічого не говориться про нього як про драматурга, але сказано, що він проявив себе мужнім воїном у битвах з персами. Битву при Саламіні в 480 р. до н.е. драматург пізніше описав у трагедії «Перси».

У старій трагедії головною діючою особою був хор. Спектаклі являли собою пісні та танці у його виконанні. Пізніше в дію було введено актора, який вступав в діалог з керівником хору (корифеєм). Антична історія передає, що першим афінським трагічним поетом був Феспид з Ікарії (VI ст. до н.е.). Перша постановка його трагедії (назва її невідома) відбулася весною 534 р. до н.е. на святі Великих Діонісій. Цей рік прийнято вважати роком народження світового театру. Есхіл першим запровадив другу діючу особу, зменшив партії хору і на перше місце поставив незалежний від нього акторський діалог. Це зробило можливим сценічну дію, діалог між акторами став найбільш важливою частиною драми, а хор тільки коментував події.

Тим самим Есхіл пожвавив драму, зробив її більш динамічною, цікавою. Став можливим драматичний конфлікт, справжня основа трагедії, і, говорячи словами Аристотеля, завдяки всьому цьому тра-гедія «згодом досягла своєї прославленої величі». Завдяки запровад-женню другого актора Есхіла вважають родоначальником трагічного жанру. З іменем Есхіла пов’язано також застосування декорацій, ма-сок. На драматичних змаганнях він вперше виступив, не досягнувши

* За легендою після битви греків із персами під Марафоном 2 вересня 490 р. до н.е. грецький воїн-гонець Фідіппід прибіг в Афіни і, вигукнувши: «Ми пе-ремогли!», впав мертвий. Цей подвиг увічнено в сучасному спорті дистанцією марафонського бігу, що дорівнює відстані від Марафона до Афін (42 км 195 м).

Кордон М.В. «Українська та зарубіжна культура»

ще тридцятирічного віку, але більше як десять років добивався пер-шої нагороди, яку одержав лише в 484 р. до н.е.

Есхіл є автором близько 80 п’єс, з яких повністю збереглися лише сім. Найбільш відома його трагедія – «Прометей закутий» (гр. Prometheus – провидець). У ній драматург дає образ мужнього борця за щастя людства. В образі Прометея показано титана, людиноподі-бного велетня, який викрав у богів з Олімпу вогонь, передав його людям, навчив їх мистецтвам. Прометей показав людям, як видобу-вати й обробляти метали, збудував перший корабель і змайстрував вітрило, навчив людей читати, писати й рахувати, відкрив їм таємну силу цілющих трав.

Боги злякалися, що скоро люди зрівняються з ними в могутності, і Зевс наказав прикувати Прометея до голої кам’яної скелі Кавказу і пробити йому списом груди. Щоранку на скелю сідав орел і гос-трим дзьобом рвав, видирав печінку. За ніч печінка відростала, рана загоювалася, а вранці орел прилітав знову, щоб карати, терзати тита-на. Багато тисячоліть терпів Прометей тяжкі муки за свою любов до людей і непокору богам, аж поки Геракл, за згодою Зевса, який ба-жав прославити свого сина, убив орла й визволив, звільнив титана.

Образ Прометея став символом сили духу, незламної мужності, любові до людей. Його, як улюбленого героя, оспівали, змалювали, звеличили поети, художники, мислителі. Великий поет України Т.Г.Шевченко писав у поемі «Кавказ»:

Споконвіку Прометея Там орел карає, Що день божий довбе ребра Й серце розбиває. Розбиває, та не вип’є Живущої крові, — Воно знову оживає І сміється знову.

В українському місті Дніпродзержинську поставлений єдиний у світі пам’ятник Прометеєві.

За грецькою міфологією, титаном, Прометеєвим братом був Ат-лант (Атлас). Його також покарали за участь у боротьбі титанів про-ти богів і він, відзначаючись величезною силою, мусив тримати на своїх раменах небесне склепіння. Стояв нібито десь далеко на заході,

звідси й назва – Атлантичний океан. Згодом Атланта вважали знав-цем неба і світу, тому збірник географічних карт назвали атласом.

Молодшим сучасником Есхіла, його учнем та суперником на зма-ганнях поетів був інший грецький трагік, також афінянин – Софокл (близько 496–406 рр. до н.е.). З написаних ним за довге життя 123 трагедій нам відомі назви 110, але повністю збереглося тільки сім. Софокл першим запровадив у трагедію третю діючу особу. Це дозво-лило пожвавити дію і показати різне ставлення її учасників до тра-гічного конфлікту. Більше як три актори грецька трагедія не знала. Софокл часто сам виступав як актор у власних трагедіях, корис-туючись великим успіхом. Драматург був також одним з перших, хто використовував декорації на сцені. Двадцять чотири рази п’єси Со-фокла здобували перші нагороди на змаганнях трагічних поетів, які проходили в Афінах. Взагалі вся драматургічна діяльність Софокла супроводжувалась незмінними успіхами. Він жодного разу не одер-жував третьої нагороди, а займав частіш за все перші і рідко коли другі місця. Його трагедії часто порівнювали за досконалістю з пла-стичними творами скульптора Фідія. Гете, який високо цінив Софок-ла, зауважив: «...ніхто не знав так сцени і свого ремесла, як Софокл».

Трагедії Софокла несуть у собі нові риси. Якщо у Есхіла головни-ми героями були боги, то у Софокла діють люди, хоча трохи і відірвані від дійсності. Тому про Софокла говорять, що він приму-сив трагедію спуститися з неба на землю. Використовуючи мотиви грецької міфології, драматург створював характери сучасних йому людей. Він показував, що трагічна помилка нерідко здійснюється людиною під тиском обставин, фатуму, що людина здатна на високий моральний подвиг.

Найвідомішими, найзнаменитішими трагедіями Софокла є «Цар Едіп» і «Антігона». В «Царі Едіпі» оракул* передбачає, що син царя, володаря Фів** Лая і цариці Іокасти Едіп уб’є свого батька. Тому у малолітньому віці батьки його покинули, залишили у горах. Але він був врятований пастухом. У зрілому віці Едіп, сам того не підозрю-

* Людина, чиї думки вважаються втіленням найглибшої мудрості, яка про-рокує від імені божества; священне місце, де люди радились з богами.

** У грецьких міфах йдеться про семибрамні Фіви – давнє місто в цент-ральній частині Греції. Існували також стобрамні Фіви – одне з найбільших і найбагатших міст Стародавнього Єгипту.

Кордон М.В. «Українська та зарубіжна культура»

ючи, убив свого батька при випадковій зустрічі і суперечці. Потім він сам став царем Фів і одружився на царській вдові Іокасті, тобто на власній матері, не знаючи цього.

Подружжя прожило двадцять років, у них народилось четверо дітей. Згодом правда розкрилася. Це привело до самогубства Іокасти і до самоосліплення Едіпа. Зірвавши золоту застібку з плеча своєї неживої матері, він виколов собі очі гострою голкою за те, що, бача-чи, він продовжував залишатись сліпим. Пізніше Едіп був вигнаний з Фів і помер у вигнанні.

У трагедіях Софокла нарівні з чоловіком вперше виступала жінка. Крім Іокасти, це особливо стосується дочки Едіпа та Іокасти – Фіванської царівни Антігони, образи якої стали символами краси, доброти і твердості людського духу. В трагедії «Антігона» відбу-вається зіткнення двох різних моральних принципів: законів держа-ви про громадянський обов’язок з моральними законами сім’ї; обо-в’язком сестри поховати тіло свого брата, незважаючи на заборону царя Креонта. За це Антігона була кинута у в’язницю, де покінчила з собою. В літературі вона стала зразком доньки й сестри, символом самопожертви. Ідеальні герої – ось на чому треба, на думку поета, виховувати громадян. Гегель вважав «Антігону» неперевершеним взірцем трагічного зіткнення держави і родини.

В «Антігоні» Софокл проголосив ту істину, що людина – вінець природи. Величі людини присвячений захоплений гімн, який співає в трагедії хор: «Багато в природі дивних сил, але сильніше людини – немає!». «Антігона» мала відгук у численних творах художників но-вих часів. Оперу «Креонт» написав український композитор Дмитро Бортнянський. Музику до трагедій «Цар Едіп» і «Антігона» написав німецький композитор Якоб Людвіг Фелікс Мендельсон (1809–1847).

Творцем психологічної драми, одним з трьох великих грецьких трагіків, був Еврипід (близько 480–406 рр. до н.е.). Він був сучасни-ком Софокла. Але творчість Еврипіда – новий етап в історії розвитку грецької драми. Написав поет близько 90 п’єс, з яких відомі назви 80. 3 них повністю збереглося та дійшло до нас 17. Один з головних мотивів його трагедій – засудження проповіді сильної особи, якій все дозволено. Еврипід пристрасно викриває тиранію. Панування однієї людини над іншими, всупереч їхній волі, йому уявляється порушенням природного громадянського порядку. Благородство, за Еврипідом, полягає в особистих достоїнствах і добродійності, а не в

знатному походженні та багатстві. Позитивні персонажі Еврипіда неодноразово висловлюють думку, що безупинне прагнення до багатства може штовхнути людину до злочину.

Заслуговує на увагу ставлення Еврипіда до рабів. Він вважав, що рабство – це несправедливість і насильство, що природа у людей одна, і раб, якщо у нього благородна душа, нітрохи не гірший за вільного.

Еврипід часто відгукувався в своїх трагедіях на події Пелопон-неської війни. Хоча він гордиться військовими успіхами співвітчиз-ників, але в цілому відноситься до війни негативно. Він показує, які страждання несе війна людям, насамперед жінкам і дітям. Війна мо-же бути виправдана тільки в тому випадку, якщо люди захищають незалежність своєї батьківщини. Деякі вчені називають Еврипіда пер-шим психологом. Поет вперше в літературі спробував проаналізува-ти людські інстинкти, світ сильних почуттів. В його творах багато глибоких, серйозних роздумів про життя, долю та її роль в житті людини, про богів, про участь жінок, про дружбу і кохання. За це ще в стародавньому світі Еврипіда називали «філософом на сцені». Плу-тарх повідомляє, що після поразки в Сицилійській експедиції поло-неним афінянам дарували волю за декламування уривків із драм Еврипіда.

На думку греків, якщо Софокл зображав людей такими, якими вони повинні бути і якими їх зображали скульптори Фідій, Мирон і Поліклет, то Еврипід змальовував їх такими, якими вони є насправді. Людське життя, за його переконаннями, залежить не від сліпої долі, а від характеру людини, вчинків, пристрастей, які можуть призвести її до загибелі. Аристотель назвав Еврипіда найтрагічнішим з усіх грецьких драматургів.

Одна з найкращих п’єс Еврипіда – «Медея» була поставлена на афінській сцені в 431 р. до н.е. Сюжет трагедії взятий з міфу про похід аргонавтів в Колхіду за золотим руном. В ньому брали участь найвідоміші грецькі герої (Геракл, Тесей та інші), а керівником походу був Ясон. Медея – це чарівниця, дочка колхідського володаря. Вона вбила рідного брата, двох своїх синів і намагалася отруїти героя Тесея. В трагедії показана моральна драма жінки, яка породжена її принизливим становищем.

Еврипід не був зрозумілий і оцінений гідно своїми сучасниками. Його слава прийшла значно пізніше, ніж слава Есхіла і Софокла. За все своє життя він здобув на афінських театральних змаганнях лише

Кордон М.В. «Українська та зарубіжна культура»

п’ять перших нагород, причому останню – посмертно. Незадовго до смерті він покинув Афіни і переїхав до двору македонського царя Архелая, де користувався пошаною. В Македонії він і помер (за декілька місяців до смерті Софокла в Афінах). Лише після смерті Еврипіда почали називати видатним трагічним поетом і таке суджен-ня про нього збереглося на весь наступний час. В IV ст. до н.е. вже жодному поету не вдалося наблизитись до класичних зразків старо-давньої трагедії, до Есхіла, Софокла, Еврипіда. Породжена полісною демократією, трагедія померла разом з нею.

З впливом на людину мистецтва і особливо трагедії пов’язане таке поняття, як катарсис (буквально – очищення). У давньогрецькій культурі воно означало відновлення тілесного і морального здоров’я, звільнення душі від скверни, шкідливих пристрастей (гніву, страху, заздрості, ревнощів). За Аристотелем, глядач, спостерігаючи за подіями трагедії, зазнає душевного хвилювання: співчуття до героя, хвилювання за його долю. Це переживання приводить глядача до очищення внутрішнього світу, підносить душу.

Крім трагедії у Стародавній Греції побутував у літературі такий драматичний жанр, як комедія. Одним з найвидатніших давньогрець-ких комедіографів, «батьком комедії» був Аристофан, який жив в Афінах близько 446–385 рр. до н.е. Із сорока його комедій до нас дійшло одинадцять. Вони охоплюють весь період творчості комеді-ографа. Багато з його праць завоювали нагороди на афінських теат-ральних змаганнях. Найвідоміші комедії Аристофана – «Оси», «Пта-хи» і «Жаби».

До Аристофана мета комедії обмежувалась завданням повесели-ти і забавити глядача, примусити його сміятися. Він надав комедії політичної гостроти і злободенності. Аристофан пристрасно реагував на всі важливі події життя сучасних йому Афін, сердито і карикатур-но зображував явища, які викликали в нього обурення, зокрема край-нощі афінської демократії («Оси»). Щоб посилити комічний ефект, події в комедіях Аристофана часто переносяться у світ тварин.

Комедіограф виступав завзятим захисником, проповідником ми-ру. Антивоєнну спрямованість має його комедія «Лісистрата» (412 р. до н.е.). В ній Аристофан виступив проти несправедливої, загарб-ницької (з обох воюючих сторін) Пелопоннеської війни між афінсь-ким морським союзом на чолі з Афінами та Пелопоннеським союзом під керівництвом Спарти.

В комедії поет поклав свої сподівання на припинення війни на еллінських жінок, які, за його задумом, повинні були усунути від вла-ди своїх чоловіків і, врешті-решт, примусити їх підписати новий мир. Головна героїня Лісистрата розіслала гінців до усіх жінок Еллади з пропозицією прибути на нараду до Афін. Незабаром сюди прибули жінки з ворогуючих країн: Беотії, Мегар, Коринфу, Спарти і разом з афінськими жінками дали клятву відмовити усім чоловікам Еллади у коханні, поки ті не підпишуть між собою мир, покладуть край бра-товбивчій війні між еллінами.

Трагедія та комедія – це такі літературні жанри, які пов’язані з театром. Створення найстарішого в світі театру – важливе досягнен-ня давньогрецької культури. Театри в Афінах і в інших грецьких містах були одними з найважливіших центрів громадського життя і користувалися величезною популярністю.

Саме слово «театр» грецьке і може бути перекладене як «місце для видовищ». Спочатку не існувало постійних споруд для театраль-них вистав, які проходили на ринкових площах. Пізніше стали буду-вати театри, навіть нерідко величезних розмірів. Так, побудований в Афінах у IV ст. до н.е. на схилі Акрополя, недалеко від храму Діоніса, театр вміщав до 17 тис. чоловік, тобто близько половини всіх афінсь-ких громадян. Покрівлі не було. Актори і глядачі знаходились під відкритим небом.

У мистецтві, і в театрі зокрема, ще відсутня спроба проникнути у духовний світ людини – в театрі грали в масках, а в скульптур не було очей. Маски були зроблені з тканини чи пробки. Вони підкреслювали вік, стать і емоційний стан персонажа. Актори грали по декілька ролей. Вони могли швидко змінити роль простою заміною маски. У маски був великий відкритий рот, який посилював голос актора, як рупор. Акторами, танцюристами, учасниками хору могли бути тільки чоловіки. Вони виконували і жіночі ролі.

Держава розуміла виняткову роль театру в формуванні поглядів та переконань вільних громадян Греції. Тому одним з обов’язків най-заможніших громадян вона зробила фінансування та організацію те-атральних вистав. Крім того, з ініціативи Перикла був прийнятий закон, за яким для бідних громадян Афін видавався з державної скарбниці терикон (спеціальні гроші) для того, щоб і ця частина громадян могла відвідувати театральні вистави. Всі бажаючі могли також в особливій театральній касі, яку заснував Перикл, одержати

            Кордон М.В. «Українська та зарубіжна культура»

жетони на право дострокового припинення роботи в дні відвідуван-ня театру.

Стародавні греки зарекомендували себе вправними майстрами в архітектурному мистецтві. У процесі формування грецької архітекту-ри виникають три основні архітектурні ордери: доричний, іонійський, коринфський. Доричний ордер відрізнявся простотою та суворістю форм. Характерна особливість іонійського ордера - легкість, стрункість, декоративність. Колони коринфського ордера були ще більш витонченими. У грецькій архітектурі гармонійно поєдналися досконалість конструкцій з довершеністю художніх форм.

Особливе місце в історії античної архітектури займає комплекс споруд на афінському Акрополі. Акрополь у перекладі з грецької оз-начає «верхнє місто». В давньогрецьких містах це - підвищена, як правило, укріплена частина (фортеця, замок, цитадель на горі), яка була культовим центром і сховищем державної скарбниці. Ансамбль Акрополя в Афінах вважається вершиною, зразком давньогрецької архітектури, символом епохи найвищого розквіту і могутності Афін, символом єдності греків.

Основним типом громадського приміщення, як і раніше, зали-шався храм. Він був не лише культовою, але й громадською спору-дою. Греки думали, що у богів ті ж потреби, що і в людей. Тому вва-жали, що у них повинні бути і місця на землі, де вони могли б жити. Храми будувались як земні житла богів. У 480 р. до н.е. Афіни були захоплені персами, а прекрасні храми Акрополя зруйновані. Через декілька років Перикл очолив велике будівниптво і відбудову зруйно-ваних приміщень. Храми, які стоять на Акрополі до нашого часу, відбудовані в його час. Реконструкція та перебудова Акрополя - од-не з найвищих досягнень Перикла.

На афінському Акрополі знаходився головний храм Афін - Пар-фенон. Він був храмом богині Афіни Парфенос - покровительки міста, улюбленої дочки Зевса. Афіни, які названі на її честь і славу, були головним центром культу цієї богині. Парфенос (буквально -діва) - культова назва Афіни, яка не виявила бажання підкоритись волі чоловіка. Храм споруджений з мармуру архітекторами Іктіном і Каллікратом в 447-438 pp. до н.е. як пам’ятник перемоги над перса-ми. Площа Парфенона - 69,5x30,9 м. Це один з шедеврів не тільки грецької, а й світової архітектури. В XV ст. турки зробили з Парфенона мечеть, а в XVII ст. - пороховий склад. В остаточні руїни

його перетворила турецько-венеціанська війна 1687 р. Тоді в Парфе-нон попав венеціанський артилерійський снаряд і за одну мить зро-бив те, що не зміг зробити за 2000 років всепоглинаючий час.

Одночасно з Парфеноном були побудовані Пропілеї (вхід), які представляли собою мармурові сходи. Їх спорудив архітектор Мнесікл в 437–432 рр. до н.е. На Акрополі при Периклі був споруд-жений Одеон – музичний театр, який до нашого часу не зберігся.

У 550 р. до н.е. в малоазійському місті Ефесі з білого мармуру був побудований храм богині Артеміди, який вважався одним з семи чудес світу. 21 липня 356 р. до н.е. (за легендою, в ту саму ніч, коли народився Олександр Македонський) житель Ефеса Герострат, прагнучи увіковічити своє ім’я в історії, підпалив храм, від якого цілими залишились стіни і частина колон. Герострата стратили, а рішенням зборів, «в яких брав участь весь ефеський народ», його ім’я повинно було навіки зникнути з людської пам’яті. В офіційних спис-ках про нього говориться просто як про «одного безумця», але в IV ст. до н.е. про нього згадав давньогрецький історик Феопомп, і ім’я Ге-рострата з того часу стало загальним, символом хворобливого често-любства.

Поряд з архітектурою в Стародавній Греції розвивалась скульпту-ра. Історики говорять, що статуй в Афінах було більше, ніж живих людей. Дійсно, статуй було багато. Скульптурами прикрашали хра-ми богів і житла людей, увічнювали пам’ять відомих діячів і позна-чали могили. Грецька скульптура лише частково дійшла до нас в уламках і фрагментах. Більшість знаменитих статуй відомі нам за римськими копіями. Неперевершених грецьких оригіналів зберегло-ся вкрай мало.

Видатним афінським скульптором був Фідій (близько 500–425 рр. до н.е.), про якого казали, що він «богів робив людьми, а людей – богами». Разом зі своїм другом і покровителем Периклом Фідій ке-рував роботами по реконструкції афінського Акрополя, побудові Парфенона. До того як стати скульптором, він працював живопис-цем. Одна з найкращих його робіт – дванадцятиметрова статуя Афіни Парфенос (діви Афіни), яка знаходилась у Парфеноні. Афіна тримала в одній руці фігурку Ніке, крилатої богині перемоги у війні, у спортивних чи інших змаганнях, спис і щит – в іншій. Крила богині

100 великих чудес света. – С. 26.

Кордон М.В. «Українська та зарубіжна культура»

означали непостійність перемоги, її переліт від одного противника до іншого. Ця статуя виконана із золота і слонової кості. Але до нашого часу вона не збереглася. Є припущення, що статуя богині Афіни Парфенос загинула в V ст. н.е.

Крім цієї статуї найвидатнішим твором Фідія була велетенська статуя Зевса Олімпійського, яка була виконана для храму його імені в Олімпії. Вона мала висоту близько 13 метрів. Цар богів і людей зображений на розкішному троні, зі статуеткою богині Ніке у правій руці і з жезлом – у лівій. Статуя Зевса також зроблена із слонової кості та золота. Завдяки спеціальним ефектам, які винайшов Фідій, відвідувачам здавалось, що ця статуя випромінює світло. Вона вва-жалась одним з семи чудес світу. Стародавні автори писали, що гля-нувши на неї, людина почувала, як світліє та заспокоюється її душа. При її вигляді один оратор вигукнув: «Яке велике нещастя померти, не побачивши такого дива».

Пізніше статуя Зевса була перевезена до Константинополя. Її не посміли зруйнувати навіть релігійні фанатики, які знищили багато творів язичницького мистецтва. Але у V ст. геніальне творіння Фідія згоріло в пожежі разом з палацом візантійського імператора.

Доля Фідія склалася трагічно. Спочатку його звинуватили в крадіжці золота, яке було одержане для роботи в Парфеноні, але він сховався і став працювати в Олімпії. Пізніше його знову звинувати-ли у привласненні чужих коштів і він закінчив життя у в’язниці. Про смерть Фідія історики довідалися з уривків праці, знайдених у XX ст., афінського державного діяча та історика Філохора (близько 320– 261 рр. до н.е.).

Крім Фідія, розвиток скульптури в V ст. до н.е. пов’язаний з іме-нем ще двох уславлених майстрів – Мирона і Поліклета. Твори цієї трійки скульпторів сучасники вважали «безсмертними зразками не-перевершеного мистецтва». Мирон прославився зображенням ат-летів-переможців на змаганнях. Найвідомішими його роботами є ста-туї бігуна Ладаса і дискобола. Мирон першим дав постатям рух і природне напруження м’язів. У бронзовій статуї «Дискобол» він зафіксував атлета у момент метання диска. Статуя вилита в Афінах приблизно в 460–450 рр. до н.е. Вона дійшла до нашого часу в римській копії.

В давнину Мирона цінували за дивовижну життєву достовірність його скульптур. Відомо близько 50 епіграм, в яких поети оспівували

разючу натуральність бронзової телички, вилитої ним для афінсько-го Акрополя: при її вигляді корови нібито починали мукати.

Найбільш відомою скульптурою Поліклета є «Дорифор» – юнак зі списом. Ця статуя, створена близько 440 р. до н.е., відома нам у декількох копіях. Вона сприймається як зображення ідеального вої-на і громадянина. Поліклет займався і теорією скульптури. Він намагався встановити систему математично точних пропорцій людсь-кого тіла, виклавши цю систему в особливому теоретичному трак-таті «Канон». Хоча популярність Поліклета була дуже великою, деякі сучасники уже докоряли йому в одноманітності. З його творінь до нас практично нічого не дійшло. В творчості Поліклета, Фідія, Со-фокла і деяких інших представників давньогрецької культури найбільш яскраво втілився ідеал калокагатії – гармонії фізичної та моральної досконалості особистості.

У IV ст. до н.е. грецька скульптура продовжувала золотий вік сво-го розвитку. З острова Парос, де знаходився найкращий мармур, по-ходив скульптор та архітектор Скопає. Про нього говорили, що він зумів вилити душу в камінь. Серед найвідоміших його скульптур – скульптури Ареса, бога війни, і Аполлона. Скопає брав участь в оформленні храму Артеміди в Ефесі й мавзолею в Галікарнасі.

Скульптор-афінянин Пракситель найбільше прославився скульп-турою Афродіти. Це перша відома нам статуя оголеної богині кохан-ня, яка дійшла до нас. Митець зобразив богиню, коли вона входить до купелі й скидає одяг на вазу, що стоїть перед нею. Цю скульпту-ру, створену в 350–330 рр. до н.е., вважали зразком класичної краси, краси жіночого тіла, і вона мала багато копій. Пракситель є також автором скульптури Гермеса з Діонісом.

Третім видатним скульптором IV ст. до н.е. був Лісіпп, автор близько 1500 творів, здебільшого портретних статуй. Він зображував залюбки атлетичні постаті Геракла, Посейдона, Зевса. Лісіпп ство-рив багато статуй Олександра Македонського, який тільки йому дозволяв це робити. Лісіпп – учитель Хареса Ліндського, грецького скульптора другої половини IV ст. до н.е., творця Колоса Родоського – бронзового зображення бога Сонця Геліоса (32 м заввишки), одного з семи чудес світу, найбільшої статуї світу до 1886 р. коли її перевершила нью-йоркська Статуя Свободи.

Пам’ятником II ст. до н.е. є скульптура Афродіти (Венери) Мілоської. Її розміри – зріст середньої гречанки. Статуя знайдена в

Кордон М.В. «Українська та зарубіжна культура»

1820 р. на острові Мелос (нинішній Мілос) і являє собою грецький мармуровий оригінал. Вона зберігається у Луврі – художньому музеї в Парижі.

У другій половині V–ІV ст. до н.е. сягає найвищого розквіту ора-торське мистецтво, передусім судове. Розквітові красномовства спри-яло те, що в грецькому суді заборонялося говорити, користуючись писаним текстом. У другій половині V ст. до н.е. виникла наука про ораторське мистецтво – риторика (гр. rhetorike techne – ораторське мистецтво).

Над усіма грецькими ораторами височить постать Демосфена – одного з найвидатніших ораторів усіх часів і народів (близько 384– 322 рр. до н.е.). Як політичний діяч, Демосфен був вождем де-мократичного антимакедонського угруповання. Він захищав афінсь-ку демократію, закликав греків до боротьби проти загарбницької політики Філіппа II (близько 382–336 рр. до н.е.) – македонського царя з 359 р., батька Олександра Македонського. Його гнівні, при-страсні, звинувачувальні, викривальні промови, виступи проти Філіппа на захист свободи Афін широко відомі під назвою «філіппіки». Навіть Філіпп нібито говорив, що якщо б він чув про-мови Демосфена, то голосував би за війну проти себе. Демосфен відстоював ідею панеллінізму – єдності греків, усвідомлюючи, що окремий поліс не може вижити самостійно. Він очолював союз грець-ких держав у боротьбі проти македонського засилля. Після підко-рення Греції Македонією Демосфен отруївся. Наступні покоління називали його просто Оратором. Відомим афінським оратором був Ісократ (436–338 рр. до н.е.).

Велику роль у розвиткові культури Стародавньої Греції відіграва-ли Олімпіади, Олімпійські змагання, за якими греки вели літочислен-ня. Це було головне загальноеллінське свято на честь Зевса, яке відбу-валося кожні чотири роки в одному і тому ж місті Олімпія на півдні Греції, у північно-західній частиш Пелопоннесу. Олімпія, Олімпійські ігри не мають ніякого відношення до священної гори Олімпу – гірського масиву на північному сході Греції, в Фессалії, де, за леген-дою, уявленнями давніх греків, була оселя, місце перебування Зевса та інших грецьких богів.

Олімпія розташована серед мальовничої природи. Місто було центром образотворчого мистецтва і архітектури. Тут знаходився храм богині Гери – жінки Зевса. Пізніше, в 468–460 рр. до н.е., під

керівництвом архітектора Лібона на честь перемоги над персами гре-ки побудували грандіозний храм Зевса, який став головною спору-дою всього архітектурного ансамблю Олімпії. Храм був прикраше-ний статуями грецьких героїв і горельєфами, які зображали подвиги Геракла.

Роком першої Олімпіади вважається 776 р. до н.е., але історичні хроніки говорять, що ця Олімпіада була не першою, а тільки вперше зафіксованою Олімпіадою. Учасники змагань складали присягу, за-певняючи, що вони сумлінно готувалися до ігор, що будуть дотриму-ватись правил і змагатись чесно та що вони нічим не заплямували себе в житті. Цій вимозі греки надавали, принаймні в класичний період, виняткового значення. Так, наприклад, свого часу вони не допустили до участі в змаганнях могутнього тирана Сіракуз Пєрона за те, що він відмовився брати участь у війні проти персів і тому «скомпрометував себе з політичного боку». Ігри починалися на-прикінці липня і тривали п’ять днів. До програми Олімпійських змагань входили біг, стрибки, метання диска, кулачний бій, і з 408 р. до н.е. – змагання колісниць, запряжених парою коней. Найпочес-нішою у греків вважалась боротьба, яка нині називається класичною або греко-римською боротьбою. Поєдинки борців і кулачних бійців часом не обмежувались. Вони тривали до повного знесилення одно-го із спортсменів.

Одним із видів змагань були перегони на конях на дистанцію близько 1200 метрів. Наїзники мчали без сідла, тому нерідко трапля-лися нещасні випадки. Як правило, в кінних перегонах, в гонках колісниць переможцями визнавалися не атлети, які безпосередньо брали участь у змаганнях, а власники коней і колісниць, які наймали наїзників.

Для кінних змагань призначався величезний іподром, який зна-ходився в Олімпії. Довжина його була 730 метрів, ширина – 336 метрів. Неподалік, в долині річки Алфей, серед горбів священного місця Алтис, розташувався великий мармуровий олімпійський стаді-он. На його трибунах і на схилах, що оточували їх, розміщалось близько 50 тисяч глядачів, які за вхід не платили. Спортивна доріжка, на якій проводились змагання з бігу, була довжиною в один стадій – 192,27 метра (600 ступнів) і шириною 20 метрів. Доріжка була посипана приблизно чвертьметровим шаром піску. Учасники змагань бігли групою й босі. Стадій в Олімпії був більшим, ніж на інших

Кордон М.В. «Українська та зарубіжна культура»

античних стадіонах: за легендою, його виміряв своїми ступнями веле-тень Геракл. Від слова стадій і виникло слово стадіон.

Проведення ігор доручалось спеціальним уповноваженим – ел-ланодикам, які одночасно були і суддями на змаганнях. Правила за-бороняли убивати свого супротивника, вдаватися до недозволених засобів, сперечатися з суддями. Їхні повноваження були досить ши-рокими. Так, наприклад, вони могли піддати тілесним покаранням учасників змагань, які провинилися. Причому шмагання, биття про-водилися публічно. Елланодики мали право позбавити атлета пере-моги, якщо вона була досягнута нечесним шляхом. Слабких спортс-менів до змагань не допускали.

В Олімпійських іграх могли брати участь тільки вільнонароджені елліни. Раби та іноземці на ігри не допускались. Історії відома участь в Олімпійських іграх державних діячів, письменників, поетів, істо-риків, філософів. Видатний математик і філософ Піфагор брав участь і перемагав у кулачних боях. Відвідували Олімпійські ігри Олександр Македонський, Нерон, філософи Аристотель і Сократ, оратор Демос-фен, письменник Лукіан, поет Піндар.

В 444 р. до н.е. на конкурсі мистецтв, який був складовою части-ною Олімпійських ігор, удостоївся найвищої олімпійської нагороди давньогрецький історик Геродот. Він виступив перед слухачами, які зібралися в храмі Зевса, з уривками із своїх творів, що прославляли мужність та сміливість грецьких бійців у війнах з Персією. З V ст. до н.е. учасниками Олімпійських ігор стали поети. Вони читали свої вірші. Широке визнання здобули на олімпіадах різні музичні конкур-си, виголошування ораторами урочистих промов.

Переможці ігор називались олімпіоніками. Вони одержували вінок з гілок священного оливкового дерева, яке росло в Олімпії. На честь переможців складалися гімни. Той, хто одержував три перемо-ги, мав право поставити в Олімпії своє зображення – мармурову статую, а інколи зображення найзнаменитіших олімпійських пере-можців карбувались на монетах. Усе життя переможець був центром загальної уваги і користувався шаною у співвітчизників, його іме-нем називали чотирирічний період грецького календаря. За словами Ціцерона, шана, яку віддавали олімпійському переможцеві, дорівню-вала римському тріумфу – урочистому в’їзду полководця до Риму після переможної битви. До V ст. до н.е. деякі атлети заробляли собі на життя виступами за місто-державу. Місто вважало за честь опіку-ватись видатним атлетом і у випадку перемоги щедро нагороджува-ло його. Оспівував олімпійських переможців грецький ліричний поет Піндар (522–447 рр. до н.е.).

Під страхом смертної кари жінкам заборонялось не тільки брати участь, а навіть бути присутніми на змаганнях, взагалі в цей час з’являтися в Олімпії. Історія зберегла оповідь про єдиний випадок, коли жінка наважилась на таке нечуване зухвальство. За переказами, це сталося 396 р. до н.е. на 96 Олімпійських іграх. Жінка з острова Родос на ім’я Калліпатерія, син якої мав змагатися в кулачному бою, вдалася до омани: вона в чоловічому вбранні, з прив’язаною бородою з’явилася серед глядачів. Та коли її улюблений син переміг, жінка не втрималася – кинувшись до юнака, почала обіймати та цілувати його. Тут її штучна борода відпала і порушницю закону чекала смертна кара. Та судді все ж таки змилувалися над нею – їх розчулила така самовіддана материнська любов. До того ж вона виявилася дочкою уславленого кулачного бійця Діагора.

Для жінок в тій же Олімпії влаштовували окреме свято – Герайю. Воно проводилося кожні чотири роки на честь богині Гери. В про-граму цих святковостей входили змагання з бігу для дівчаток трьох вікових груп.

У Стародавній Греції на весь період підготовки і проведення Олімпійських змагань припинялися війни і встановлювалось «свя-щенне перемир’я» між еллінами – екехейрія, порушники якого підда-вались суворому покаранню та великим грошовим штрафам. Старо-давні греки суворо дотримувались цієї олімпійської заповіді. З історії відомо всього лише декілька фактів її порушення. Так, спартанський цар в 420 р. до н.е. під час священного перемир’я почав бойові дії. За це спартанці не були допущені на ігри, а на Спарту був накладений грошовий штраф. В іншому випадку афінянина Фринона, який на-правлявся на Олімпійські ігри, затримали і пограбували солдати македонського царя Філіпа. І Філіпп, і спартанці навіть не спробува-ли заперечувати свою вину, а лише виправдовувались тим, що не знали про встановлення священного перемир’я. Найбільшого розкві-ту Олімпійські ігри досягли в часи так званого „золотого віку» Греції (500–400 рр. до н.е.). Але поступово, з розпадом давньогрецького суспільства, Олімпіади все більше і більше втрачали своє значення.

З виникненням християнства і перетворенням його в державну релігію Римської імперії, Олімпійські ігри почали розглядатись як

Кордон М.В. «Українська та зарубіжна культура»

язичницькі святковості, язичницьке священнодійство, несумісне з християнством. З цього приводу в 394 р. н.е. римський імператор Феодосій І Великий (379–395 рр. н.е.) заборонив проведення Олімпій-ських ігор і відправлення язичницьких культів. Язичництво опинилося поза законом, але зберігалося у сільській місцевості й у колах давньої аристократії.

На догоду християнській церкві Олімпія зі всіма її храмами, вівта-рями, портиками і стадіонами піддалася пограбуванню та руйнуван-ню. Численні бронзові статуї олімпіоніків були вивезені в Рим, де їх переплавили. В 426 р. за наказом візантійського імператора Феодо-сія II було спалено храм Зевса в Олімпії. Довершив руйнування Олімпії сильний землетрус.

Після перерви у півтора тисячоліття Олімпійські ігри відродили-ся, знову запалав священний вогонь благородних спортивних зма-гань. Це сталося в Афінах 6 квітня 1896 р. Засновником, організато-ром цих перших сучасних Олімпійських ігор вважається француз П’єр де Кубертен (1863–1937). Він відродив ідею стародавніх змагань і домігся втілення її в життя. У наш час Олімпійські ігри проводяться з 1896 р. раз на чотири роки у різних країнах. Їх організовує Міжна-родний Олімпійський Комітет.

Словник термінів та понять теми

Агора (гр. agora – площа) – у стародавніх греків назва народних зборів, а також місця, де вони відбувалися. Зазвичай агора – центральна торгова площа міста. Довкола агори стояли храми, адміністративні, торгові та інші споруди.

Академія – Платонова філософська школа в Афінах, заснована в 387 р. до н.е. (як товариство приятелів філософії) і ліквідована в 529 р. н.е. імператором Юстиніаном. Назва походить від ге-роя Академа, якому був присвячений гай, де збирався Платон зі своїми приятелями.

Акрополь (гр. akropolis, акros – верхній, роlis – місто) – укріплена частина давньогрецького міста, розташована на узвишші, так зване горішнє місто. Акрополь – спочатку фортеця, з VIII ст. до н.е. – релігійний, культурно-громадський центр. Найбільш відомий Акрополь в Афінах.

Амазонки – міфічне плем’я жінок-войовниць, які населяли північні береги Малої Азії та Меотіди (Азовського моря).

Атлантида – створений поетичною фантазією Платона острів з му-дрим суспільним ладом та ідеальною державною організацією, який нібито затонув у морі.

Басилевс – голова роду в античній Греції.

Гіменей (Гімен) – бог одруження у давніх греків, якого викликали на весілля піснями – «гіменеями».

Гіпнос – бог сну, син Ночі.

Дифірамб – перебільшена, надмірна похвала.

Еос (рим. Аврора) – богиня світанку.

Епос – великий за розміром поетичний твір розповідного характеру.

Ерінії (рим. Фурії) – богині кари, помсти і прокльону.

Ехо – у давньогрецькій міфології – німфа, яка полюбила вродливого мисливця Нарциса. Холодний і гордий Нарцис, закохавшись у своє відображення у воді, помер і перетворився на квітку, на-звану його ім’ям. Від неподіленого кохання тіло Ехо висохло, залишивши тільки її голос, що став персоніфікацією відлуння.

Єхидна – міфічна потвора, напівжінка, напівзмія.

Іонійці – група грецьких племен, що заселяли Аттіку, а також більшість островів у Егейському морі (Хіос, Самос. Наксос та інші) й середню частину Малої Азії (Ефес, Мілет).

Кентавр – за давньогрецькою міфологією гірський і лісний дух, на-півлюдина, напівкінь – людинокінь.

Кентаври – міфічний народ напівлюдей-напівконей, що жив у цент-ральній Греції. Деякі з них приятелювали з грецькими героя-ми, інші були дикі й злі. Більшість з них загинула в бійці з греками, що виникла на весіллі лапіфського царя Пейрітоя. Упившись на весільному бенкеті, кентаври хотіли викрасти жінок лапіфів.

Кносс – стародавнє місто егейського світу на Криті; один з важливих центрів крито-микенської культури, середньо- і пізньоминойсь-кого періоду, одна з декількох так званих «двірцевих» держав, які склались на початку II тис. до н.е. на острові.

Кордон М.В. «Українська та зарубіжна культура»

Корифей – провідний вчений, актор, письменник – людина, яка здо-була славу завдяки великій творчій праці.

Лаокоон – персонаж давньогрецьких епічних переказів про Троянську війну, жрець Аполлона в Трої. За міфами, Лаокоона і двох його синів задушили змії.

Лікей (грецьк. Лікейон) – філософська школа в Афінах, заснована Аристотелем близько 335 р. до н.е., закрита імператором Юс-тиніаном у 529 р. н.е.

Лінійне письмо А – стародавня форма писемності, яку використову-вали минойці. Не розшифроване.

Лінійне письмо Б – адаптована форма лінійного письма А, якою ко-ристувалися микенці. Морфей – синонім сну.

Музи – грецькі богині мистецтв. За грецькою міфологією їх було дев’ять і жили вони на горі Парнасі та у священному гаї Гелі-коні (на північ від Коринфської затоки).

Немейські ігри – загальногрецькі торжества і спортивні змагання на честь Зевса, які відбувались у Немеї на Пелопоннеському піво-строві.

Палестра – приміщення у грецьких гімнасіях для фізкультурних вправ і змагань.

Пан – бог лісів та гаїв, покровитель пастухів і мисливців. Раптово з’являючись, лякав подорожніх. Звідси слова: «паніка», «паніч-ний страх».

Парфенон – храм богині Афіни в афінському Акрополі, збудований архітекторами Іктіном і Каллікратом у 447–438 рр. до н.е. У візан-тійський період перетворений на християнський храм, під час турецької окупації – у пороховий склад; зруйнований у 1687 р. внаслідок вибуху пороху.

Періпетр – чотиригранна споруда, яка оточена колонами.

Пенати – боги, хранителі домашнього вогнища.

Плеяда – у давньогрецькій міфології сім сестер, перетворені Зевсом на сім зірок – сузір’я; група видатних діячів однієї епохи, од-ного напрямку.

Поліс – античне місто-держава, до якого входили власне місто і при-легла до нього територія.

Портик – крита галерея з колонами (колонада), що прилягає до бу-динку (біля входу чи збоку).

Прокруст – розбійник, що жив недалеко від Афін. Він заманював подорожніх і клав на своє ліжко, коли людина була коротша за ліжко, Прокруст витягував її, а коли довша – відрубував їй но-ги. Прокруста убив Тесей.

Пропілеї (від гр. рropylaion – парадний вхід) – у давньогрецькій архітектурі – парадний вхід, монументальні ворота, проїзд, оформлені симетрично розміщеними портиками з пілонами та колонадами.

Сирени – морські істоти, напівжінки, напівптахи – птахожінки, що чарівним співом приманювали мореплавців до свого острова, і ті гинули, розбиваючись об підводне каміння.

Сізіф – обдурив богів і за це був покараний після смерті: він змуше-ний був котити вгору важкий камінь, а той щоразу скочувався назад. Звідси походить: «Сізіфова праця», тобто важка, але мар-на робота.

Скілла (Сцілла) і Харібда – дві потвори.

Стадій, стадія – грецька міра довжини, в основу якої лягла відстань від старту до фінішу у так званому простому бігу на Олімпій-ських іграх. Довжина стадія в різних містах і в різні часи вва-жалася від 184 до 192 метрів, античний стадій мав 177,6 метра.

Сфінкс – у давньогрецькій міфології – крилате чудовисько з тулу-бом лева та жіночим обличчям. Оселилося біля Фів і вбивало подорожніх, які не могли відгадати його загадки.

Тантал – улюбленець богів, завинив перед ними і після смерті був покараний муками голоду, спраги і страху («танталові муки»).

Фаетон – син бога Геліоса; спробував був проїхати на батькових во-гненних конях по небу, але не міг стримати їх і загинув.

Феміда – богиня справедливості й правосуддя. Греки зображали її величною жінкою із зав’язаними очима (як символ безсторон-ності), з терезами в руках.

Фратрія – релігійне об’єднання афінських громадян.

Кордон М.В. «Українська та зарубіжна культура»

Харіти (рим. Грації) – три Зевсові дочки, юні богині вроди й жіночності. Химера – в давньогрецькій міфології вогнедишна потвора (чудо-висько) з головою й шиєю лева і тулубом кози.

Хронос – старогрецький бог часу, якого у Римі називали Сатурном. Від його імені утворено назву такого сучасного приладу, як хронометр.

Циклопи – міфічні велетні з одним оком.

Яблуко розбрату – яблуко, яке мала одержати з рук давньогрецько-го героя Паріса найгарніша з трьох богинь – Гера, Афіна чи Афродіта за відомим давньогрецьким міфом. Цей вислів став крилатим і означає якусь річ, що викликає суперечки між людьми. Присудження Парісом яблука Афродіті призвело до Троянської війни.

+1
загрузка...
Бібліотека для студента 9 из 10 на основе 24 оценок. 24 клиентских отзывов.
Книги Фінанси, Гуманітарія, Правовознавство