Лекція 3 КУЛЬТУРА СТАРОДАВНЬОГО СХОДУ


Повернутися на початок книги
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 
15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 
30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 
45 46 47 48 49 

Загрузка...

•          Значення культури Стародавнього Сходу для людської цивілі-зації.

•          Досягнення культури Месопотамії та Стародавнього Єгипту.

•          Своєрідність культурної старовини Індії та Китаю.

Історія світової культури – це скарбниця мудрості та досвіду, надбаних людством протягом тисячоліть. Великий внесок у культу-ру всього людства зробив Стародавній Схід. Так прийнято називати давні класові суспільства на великому терені Азії та Африки. Тут починалася людська цивілізація, виникла державність. Не лише античність, а й Середньовіччя та Новий час успадкували від давньо-східних цивілізацій багато відкриттів у астрономії, математиці, ме-ханіці та географії, блискучих досягнень у медицині та архітектурі.

Характерною рисою культур Сходу, монументального мистецтва Вавилону, Єгипту, Ассирії був теоцентризм, прославлення божест-венності необмеженої влади царів і фараонів, грізної могутності богів, підлеглість особистості державі, монументальність, символічність, декоративність. У цьому районі жили народи різного походження. Вони воювали між собою, причому переможці, як правило, руйнува-ли храми, фортеці та міста переможених. Так загинуло багато вели-ких творінь мистецтва.

Історія Стародавнього Сходу бере початок від виникнення най-давніших цивілізацій у Месопотамії та Єгипті (IV–III тис. до н.е.), в Індії (III–II тис. до н.е.) та Китаї (II тис. до н.е.). За даними сучасної науки перші цивілізації виникли у Месопотамії та Єгипті. Яка з них з’явилась раніше, ще остаточно не встановлено, але різниця в їх заро-дженні не дуже велика.

За своїм місцем у світовій культурі виділяється така країна Ста-родавнього Сходу, як Месопотамія. В перекладі з грецької це слово буквально означає «Межиріччя» (mesos – середній і роtamos – річка).

Так називали стародавні греки душну і багнисту долину, створену наносами двох великих азіатських річок – Тигру і Євфрату (Дворіччя). У Дворіччі змінювались один за одним різні державні утворення, в тому числі Шумер, Аккад, Північна Месопотамія, Ва-вилонія, Ассирія, Іран.

В IV–III тис. до н.е. тут виникла і утвердилась висока культура. Сільське господарство цих країн було засноване на іригації (зро-шенні). Геродот у своїй «Історії» зазначає, що вся Вавилонія, як і Єгипет, перетиналася каналами. Найбільший з них – судноплавний. Він протікав у південно-східному напрямку з Євфрату у Тигр. Взагалі найсприятливіші умови для розвитку аграрної культури були в доли-нах річок. Не випадково всі центри стародавньої землеробської куль-тури розташовувалися в долинах Тигру і Євфрату, Нілу в Африці, Інду і Гангу в Індії, Хуанхе та Янцзи в Китаї.

Жителі Месопотамії, шумери, винайшли гончарний круг та брон-зу. Пам’ятки свідчать, що шумери використовували вози та тягло, бо знали вже колесо – винахід, до якого, наприклад, американські ац-теки не дійшли навіть у XVI ст. н.е. Близько 2400 р. до н.е. вони вперше у світі виготовили кольорове скло. На високому рівні в них знаходилось ювелірне мистецтво. В Шумері, який знаходився у південній частині Месопотамії біля гирла Тигру та Євфрату, набува-ла розвитку торгівля. Шумери торгували продуктами, тканинами, обмінюючи їх на деревину, каміння та метали. Купці бували у Малій Азії, Вірменії, на узбережжі Середземного моря та Персидської зато-ки, обмінюючись товарами з індійськими купцями в таких торгових центрах, як о. Дильмун (сучасний Бахрейн).

Близько 2300 р. до н.е. правитель Месопотамії Саргон Древній («цар чотирьох сторін світу», як він сам себе величав) створив пер-шу в історії постійну професійну армію, яка налічувала 5400 воїнів і залежала тільки від милості царя.

Почала будуватись і функціонувати у загальнодержавному мас-штабі зрошувальна система. Була запроваджена єдина система мір і ваг. Царювання Саргона Древнього було примітне будівництвом мо-нументальних культових споруд. Приблизно у 2000 р. до н.е. була створена арифметика. В її основі лежала певна система ліку. Це ста-ло важливим винаходом в історії людства.

Одним із досягнень месопотамської культури є місячно-соняч-ний календар. Близько 2500 р. до н.е. шумерські чиновники почали

Кордон М.В. «Українська та зарубіжна культура»

точно і докладно вести облік часу за днями, місяцями й роками. Також із Месопотамії у сучасну культуру прийшов семиденний тиж-день, запроваджений близько 700 р. до н.е. Шумери винайшли такий напій, як пиво. Як свідчать глиняні таблички, вони варили з ячменю 19 сортів пива.

Месопотамію можна вважати батьківщиною писемності, широке розповсюдження якої припадає на період близько 3000 р. до н.е. Різновидом ідеографії була клинописна писемність шумерів. Це пи-семність, знаки якої складались з клиноподібних рисочок. Вони ви-чавлювались на сирій глині. Таблички з цієї глини були міцними. Вони обпалювалися в гончарних печах, завдяки чому збереглися до наших днів. Шумерський клинопис був розшифрований у XIX ст. Він містить перші печатки історичних оповідей. У музеях та науко-вих закладах зберігається нині понад півтора мільйона клинописних текстів.

Шумери створили перші в людській історії поеми – про «Золотий вік», написали перші елегії. Вони є авторами найдавніших у світі ме-дичних книг – збірників рецептів. Шумери розробили і записали пер-ший календар землероба, залишили перші дані про захисні насадження.

В столиці Ассирії – Ніневії – знаходилась найдавніша у світі бібліотека, відкрита археологами у 1853 р. Її володарем і засновни-ком був один з останніх ассирійських царів Ашшурбанапал. Вперше в історії людства було створене величезне книгосховище. Воно поміщало понад 20 тисяч «книг» у вигляді глиняних табличок з усіх відомих у той час галузей знань. Ці «книги» були підібрані та розкла-дені за розділами, в залежності від змісту. Був створений перший у світі бібліотечний каталог. Він допомагав швидко знайти потрібну книгу. Систематизовані були історичні твори («аннали», «хроніки»), судові збірки, гімни богам, молитви, заклинання та заговори, епічні поеми, «наукові» тексти (медичні та астрологічні тексти, словники). На глиняних табличках бібліотеки Ашшурбанапала викладалась історія стародавніх народів Близького Сходу, їх життя, вірування, звичаї. Записувались стародавні легенди, літературні твори, тобто все те найцінніше, що було написано в Месопотамії за дві з половиною тисячі років. Розуміючи цінність старих глиняних табличок, Ашшур-банапал – людина освічена і начитана – збирав їх і зберігав.

Цей цар повідомляв про себе такі дані: «Я, Ашшурбанапал, осяг-нув... все мистецтво писців, засвоїв знання всіх майстрів, скільки їх

є, навчився стріляти з лука, їздити на коні і колісниці, тримати віжки... Я осягнув заховані таємниці мистецтва письма, я читав в небесних і земних будівлях і роздумував (над ними). Я був присутній на зборах царських переписувачів. Я спостерігав за прикметами, тлумачив яви-ща неба зі вченими жрецями, я розв’язував складні задачі з множен-ням і діленням, які не зразу зрозумілі... В той же час я вивчав і те, що належить пану, і пішов по своєму царському шляху».

Прославляючи своє мистецтво писця не менше, ніж свої завою-вання, Ашшурбанапал заявляє, що «перевершив в цьому відношенні всіх царів – своїх попередників і може читати на каменях часів по-топу і розуміти таблички»1.

При шостому царі Вавилону – Хаммурапі (правив у 1792–1750 рр. до н.е.) – був створений перший в історії збірник законів, який істо-рики назвали «Кодексом Хаммурапі».

Під час розкопок в Сузах*, столиці стародавньої держави Елам, французькі археологи виявили в 1901 р. великий двометровий кам’я-ний стовп із зображенням царя Хаммурапі та текстом 247 його за-конів. Вони були написані клинописом. В цих законах відобразились господарське життя, побут, вдача і світогляд стародавніх жителів Дворіччя.

В своїх законах Хаммурапі проголосив благородні завдання. Він прагнув, «...щоб сильний не чинив утисків слабкому, щоб виявляти справедливість до сироти і вдови, щоб пригнобленому чинити спра-ведливість». Але закони були дуже суворими, злочинці жорстоко ка-рались. «Коли хто вломиться до чужого дому, на місці влому вб’ють його і там поховають. Коли хто припуститься пограбунку і його схоп-лять, він буде вбитий. Коли хто виб’є око високоуродженому, виб’ють йому око. Коли хто іншому зломить частину тіла, зломлять йому ту саму частину. Коли хто виб’є зуби рівному собі, виб’ють йому його зуби. Коли хто виб’є зуби одному з убогих, заплатить третю частину міри срібла. Коли будівничий побудував дім і не зміцнив будови, так що він завалиться і стане причиною смерті власника, – такого будівничого вб’ють»2.

1          Марру А.Й. История воспитания в античносте (Греция). – М., 1998 – С. 322.* Пізніше Сузи стали столицею перської імперії Ахеменідів, за Селевкідів

перейменовані на Селевкію. Її руїни збереглися у південному Ірані в нижній течії річки Керхе.

2          Крип’якевич Іван. Всесвітня історія: У 3-х кн. Книга 1. – К., 1995. – С. 91.

Кордон М.В. «Українська та зарубіжна культура»

Згідно з законами Хаммурапі, якщо людина украла малолітнього сина іншої людини, то вона повинна бути убитою. Смертній карі підлягав злодій, який украв речі погорільця. Якщо син ударив свого батька, то сину належало відрубати руку. Отже, тоді панувало право помсти – «око за око, зуб за зуб».

Кодекс Хаммурапі містив і ряд норм, що стимулювали економічне життя. Так, боргове рабство обмежувалося трьома роками роботи на кредитора. Коли минали ці три роки, позика, незалежно від її розміру, вважалася погашеною. Також за умови стихійного лиха і знищення врожаю борг (позика і відсотки) автоматично переносився на наступ-ний рік. В кодексі були закладені засади орендного права. Так, вста-новлювалась орендна плата за використання поля (третина врожаю) і саду (дві третини врожаю).

Хаммурапі був добрим господарем, опікувався хліборобством і будував нові водні канали, взагалі турбувався про процвітання свого народу. Залишився напис, в якому цар розповідає про свої культурні справи: «Викопав я канал .... що спроваджує великі води для країн шумерів і аккадів. Обидва його береги я замінив на родючу землю, розсипав купи пшениці, забезпечив водою на вічні часи шумерів і аккадів. Розсіяне населення я докупи зібрав, уладив їм пасовиська й корита до водопою, забезпечив їх добробутом і багатством, дав їм жи-ти у спокійних оселях».

Хоч які закони Хаммурапі давні, проте в них уже сформульовано деякі принципи, які наявні і у сучасному законодавстві. Так, напри-клад, за злочин мають карати не потерпілий, і не родичі потерпілого (у випадку смерті останнього), а державні органи ім’ям царя.

Близько 3000 р. до н.е. на території Месопотамії виникли перші міста-держави. Серед них виділялось місто Вавилон*, що знаходи-лось на лівому березі Євфрату, на перехресті торговельних шляхів. Назва міста походить від Баб-Ілі – «Ворота бога». Завдяки Хамму-рапі воно стало культурним і науковим центром Передньої Азії. Ба-гато досягнень вавилонців увійшло в сучасний побут. Ще у Вави-лоні коло ділили на 360 градусів, рік – на 12 місяців, час – на хвилини і секунди. Вавилонські астрономи спостерігали небесні світила. Во-

* Вавилон знаходиться в долині річок Тигр та Євфрат, в 15 милях від Багда-ду, в 40 – від Перської затоки, і в 30 – від Єрусалиму. Нині це – арабське село. Саме місто було зруйноване і до нашого часу не збереглося.

ни вирахували закони обертання Сонця, Місяця та повторюваності затемнень. Вавилонські математики заклали основи алгебри. Вони вже вміли вираховувати не лише квадратний, а й кубічні корені.

В І тис. до н.е. Вавилон був великим і гамірливим містом, у яко-му налічувалося щонайменше 200 тис. жителів. Відвідавши його близько 460 р. до н.е., грецький історик Геродот розповідав, що сто-лиця вавилонян була така прекрасна, як жодне місто, яке він знав. Вавилон був забудований три- і чотириповерховими будинками. Його перетинали 24 великих проспекти. В місті нараховувалось 53 храми і 600 каплиць. За словами Геродота, висота фортечних стін Вавилона доходила до 200 ліктів (близько 100 метрів), а товщина стін дозволяла розминутися двом колісницям, які були запряжені чотирма кіньми. Щоправда, дані, наведені Геродотом. без сумніву, перебільшені, бо не підтверджуються результатами археологічних розкопок.

Визначним місцем у Вавилоні вважалась знаменита Вавилонсь-ка вежа – храм бога Мардука, створений ассирійським архітектором Арадаххешу в часи царя Асархаддона. В алтарному приміщенні цьо-го храму стояла шестиметрова золота статуя Мардука, яка важила разом із золотим жертовним столом, як запевняє Геродот, понад 2,4 тонни. Висота Вавилонської вежі досягала 90 метрів. Про її будів-ництво як про Вавилонське стовпотворіння говориться в Біблії. Озеленені тераси Вавилонської вежі відомі як «висячі сади» Семіра-міди. Стародавні греки шанували їх як одне із семи чудес світу. Тра-диція помилково зв’язує спорудження висячих садів з іменем леген-дарної ассирійської цариці Семіраміди, яка жила в IX ст. до н.е. Справжнє ім’я цієї цариці Саммурамат. Вона була матір’ю та реген-тшею царя Адад-Нерарі (810–783 рр. до н.е.), що успадкував престол іще хлопчиком. Звичайно, з огляду на роки царювання її сина, вона ніякого відношення до висячих садів не мала. Насправді сади ство-рені при правлінні Навуходоносора II (605–562 рр. до н.е.), при яко-му Нововавилонська імперія досягла свого найвищого розквіту. За легендою, цар вирішив подарувати своїй улюбленій дружині Амітіді (Амітіїс) цілу оазу, ніби вивезену з гір Мідії, звідки вона була родом. Цей цар, чиє правління було успішним і довгим, у 597 і 587 рр. до н.е. під час походів у Палестину захопив Єрусалим і забрав багато його жителів у вавилонський полон. Спомин про це міститься на сторінках Біблії. Усіх полонених використали на будівництві храмів, укріплень, палаців Вавилона.

Кордон М.В. «Українська та зарубіжна культура»

Навуходоносор перебудував Вавилон, перетворив його в непри-ступну твердиню. Він спорудив парадний в’їзд до міста – облицьо-вані синіми кахлями та прикрашені рельєфними фігурками биків, левів та єдинорогів Ворота богині Іштар. Через Євфрат було зведе-но 115-метровий міст, одна із секцій якого на ніч розбиралася. Ось запис, який залишив цей цар: «Я оточив Вавилон зі сходу могут-ньою стіною, я вирив рів і укріпив його схили за допомогою ас-фальту і обпаленої цегли. В основі рову я спорудив високу і міцну стіну. Я зробив широкі ворота з кедрового дерева і оббив їх мідни-ми пластинками. Для того, щоб вороги, які задумали недобре, не могли проникнути в межі Вавилона з флангів, я оточив його мо-гутніми, як морські хвилі, водами. Подолати їх було так само важ-ко, як справжнє море. Щоб запобігти прориву з цього боку, я спо-рудив на березі вал і облицював його випаленою цеглою. Я ретельно укріпив бастіони і перетворив місто Вавилон у фортецю». Все це було даремним, бо жерці, які займали виключно високе становище в Нововавилонському царстві, при одному з наступників Навухо-доносора просто передали країну і столицю перському царю в роз-рахунку на збільшення своїх прибутків.

Збереглося багато пам’яток шумерської літератури. Вони запи-сані на глиняних табличках і майже всі з них вдалося прочитати. В основному це гімни численним богам, релігійні міфи і легенди, зок-рема про виникнення цивілізації та землеробства. Заслуги за це при-писувались богам. Найважливіша пам’ятка шумерської літератури – цикл сказань про відважного і непереможного героя Гільгамеша, ца-ря міста Урука*, сина смертного і богині Нінсун, «на дві третини бога, на одну – людини».

Основна ідея епосу (початок II тис. до н.е.) – мрія про вічну сла-ву, яка прийшла на зміну мрії про безсмертя, в ім’я чого вершилися великі подвиги. Епос представляє собою гімн славним діянням лю-дини. Його пронизує думка про те, що смерть – це зло, але вона не може перекреслити цінність життя. Людське життя по суті своїй пре-красне і це виявляється в усіх аспектах буденного життя – у радо-щах перемоги, коханні до жінки, дружбі:

* Шумерське місто над нижнім Євфратом, сучасна Варка в Іраці. Його пра-витель Лугальзагтісі створив у XXVI ст. до н.е. першу велику державу в Месо-потамії.

Боги, коли сотворили людину, —

Смерть вони передрекли людині,

Життя ж утримали в своїх руках.

А ти, Гільгамеше, наповнюй свій шлунок,

Вночі і вдень нехай будеш веселий.

Свято справляй ти щоденно,

Вдень і вночі грай і танцюй!

Світлими будуть нехай твої шати,

Чистим волосся – водою омийся,

Поглянь, дитя твою руку хоче тримати,

А ти можеш подрузі радість обіймами дати —

Тільки у цьому справа людини!

Під час своїх мандрів у пошуках безсмертя Гільгамеш відвідав Ут-напіштіма— героя епосу, що пережив світовий потоп. Від нього Гільга-меш довідався, як він, щоб урятуватись від потопу, збудував корабель. Цю розповідь майже без змін запозичили автори біблійної легенди про Ноя, який єдиний із своєю сім’єю врятувався в ковчезі під час «все-світнього потопу» і став родоначальником нового людського роду.

Художня зрілість та привабливість епосу про Гільгамеша – в його гуманістичних ідеалах, роздумах про людські долі. Американський шу-меролог С.Н.Крамер висловив цю думку так: «Проблеми й прагнення, що про них ідеться в епосі, близькі всім народам усіх епох. Це потреба в дружбі, звеличування вірності, поривання до особистої слави, до под-вигів і пригод, нездоланний страх перед неминучою смертю та всепог-линаюча жага безсмертя. Всі ці суперечливі почуття, які вічно бенте-жать людські серця, складають основу оповідей про Гільгамеша, і вони роблять цю поему здатною долати просторові та часові бар’єри».

Релігійні вірування шумерів були політеїстичними (багатобожни-ми). Шумери поклонялись сотням найрізноманітніших богів і богинь. Вони вірили, що потрібно слухатись богів і приносити їм подарунки. Якщо боги розгніваються, то вони можуть послати людям як кару повінь або війну. У кожного великого міста був свій власний по-кровитель, який захищав інтереси його жителів. Існували божества, зв’язані з найрізноманітнішими сторонами життя та смерті.

Шумери вірили, що містами-державами володіють і правлять самі боги, і тому селяни і раби обробляли особливі ділянки землі спеціаль-но для них. Держава передавала такі землі або жерцям храмів, які

Кордон М.В. «Українська та зарубіжна культура»

знаходились в центрі кожного міста як його небесні покровителі, або землеробам. Останні виплачували частину врожаю як ренту. Рента, дари і приношення, а також урожаї, одержані із земель, які належали богам, використовувались для потреб храмів і для допомоги біднішим жителям міста.

Одним з найяскравіших і гідних подиву явищ стародавньої історії була культура Стародавнього Єгипту. Як і месопотамська, давньоєги-петська цивілізація виникла в IV–III тис. до н.е. Епоха її розквіту припадає на II тис. до н.е. В стародавні часи Єгипет займав практич-но ту ж територію, що й сьогодні. Цивілізація Стародавнього Єгипту виросла на берегах Нілу. Добробут і процвітання Єгипту були засно-вані на сільському господарстві, а велика річка не тільки давала воду, а й створювала своїми розливами родючі землі в таких місцевостях, які без неї перетворилися б на пустелю.

Близько 450 р. до н.е. Єгипет відвідав давньогрецький історик Геродот. Ця країна справила на вченого сильне враження, сильніше, ніж будь-яка інша країна, по яких він подорожував раніше. Геродот захоплювався стародавньою культурою Єгипту, яка проявлялася бук-вально у всьому: старанно обробленими полями з безліччю зрошу-вальних каналів, великою нільською флотилією, багатством звірини й риби, здоровим кліматом, охайністю жителів. Він ні разу не назвав єгиптян варварами, а висловлювався про них так: «Єгиптяни – най-розумніші з усіх людей... Щодо самих єгиптян, то жителі придатної для землеробства частини країни найкраще зберігають пам’ять й че-рез те знаються на історії своєї країни краще за всіх людей, з якими мені будь-коли доводилося стикатись у моїх мандрівках».

Єгиптяни залишили людству винайдений ними матеріал для письма – папірус. Цим він став відомий всьому світу. Цікаво, що саме слово «папір» (по-англійськи «рареr») на мовах багатьох народів схоже за звучанням із словом «папірус».

Єгиптяни створили одну з найдавніших систем письма у світі, перші зразки якого відносяться до періоду 3300–3100 рр. до н.е. Ця писемність відома під назвою ієрогліфів. їх нараховується понад 700. Більшість з них зображають предмети і тварин. Пізніше вони стали означати також звуки. Тим самим з’явилась можливість виражати абстрактні поняття. Останній зразок ієрогліфічного напису відносить-ся до 394 р. н.е.

Дуже довго ніхто не міг розшифруватиєгипетські ієрогліфи. Пер-шим, хто це зробив, був французький вчений-лінгвіст Франсуа Шам-польйон (1790–1832). У цьому йому допоміг двомовний (греко-єги-петський) напис на Розеттському камені, що був знайдений під час походу Наполеона Бонапарта до Єгипту у 1799 р. Результати своїх дослідів він опублікував у 1822 р., а дата його доповіді перед члена-ми Французької Академії наук 23 вересня того ж року вважається за день народження нової науки – єгиптології.

Найдавніший із зразків письма, що зберігся до наших часів, – папірус Пісса. На думку вчених, йому понад шість тисяч років. Але не тільки поважний вік цікавий, а й те, що на ньому написано. Па-пірус починався такими словами: «На жаль, світ тепер не той, що був раніше. Кожний хоче писати книжки, а діти не слухають батьків».

На досить високому рівні у єгиптян була грамотність. Вони вва-жали, що знання наближають людину до краси. Так, автор одного «Повчання» говорив: «Заглибся в писання і вклади їх в своє серце і тоді все, що ти скажеш, стане прекрасним»1.

Люди, які спеціально опановували мистецтво читання та письма, називалися писцями. Це була одна з найшанованіших професій в Єгипті. Вона забезпечувала їм високе становище в суспільстві. Писці могли одержати високооплачувану роботу в храмах або на державній службі. Ставши великими чиновниками, вони часто звільнялися від сплати податків.

Культура писців засвідчена в епоху двох перших єгипетських ди-настій печатками чиновників, які носили характерні титули «канцле-ра всіх письмових справ Півдня» або «начальника печаті всіх письмо-вих справ».

Перші школи з’явились при дворі фараона (правителя Єгипту) в III тис. до н.е. В них навчали майбутніх писців. Пізніше школи поча-ли створюватись при храмах, а з II тис. до н.е. – при великих дер-жавних закладах. В школах навчали хлопчиків у віці від 5 до 16 років. Їх учили читанню, письму, рахунку, гімнастичним вправам, плаван-ню, хорошим манерам. Обов’язковим було запам’ятовування напам’ять відомих художніх і релігійних творів. Учителів з окремих предметів тоді не було. Учили в основному писці.

1 Мартьшов В.Ф. Мировая художественная культура. – Минск, 1997. – С. 100.

Кордон М.В. «Українська та зарубіжна культура»

Були в Єгипті і школи другого ступеня. В них навчали, як правильно-складати листи та інші офіційні документи. Хлопчики вивчали тут цілий ряд предметів, в тому числі історію, літературу, географію, релігію, мови, земельну справу, будівельне мистецтво, діловодство і облік, астрономію, математику і медицину. Є дані, які свідчать, що в школах учні складали екзамени. Ті, хто їх витримував, одержували можливість спеціалізуватися на одному або двох пред-метах.

Єгипетські школи підтримували зв’язок з «Будинком життя». Він являв собою комплекс споруд, де зберігались, записувались та переписувались релігійно-магічні, літературні, медичні та інші тек-сти.

Важливою частиною єгипетської культури була наука. Без науко-вих знань неможливо було нормально вести господарство, будівниц-тво, військову справу, управляти країною. В математиці єгиптяни знали додавання та віднімання, множення та ділення, могли вираху-вати місткість корзини, величину купи зерна, площу кола, об’єм піра-міди.

Єгиптяни створили точний календар, в основу якого поклали спо-стереження за небесними світилами. Рік у них складався з 365 днів. Він ділився на три сезони по чотири місяці в кожному.

Відбувався процес накопичення історичних знань, починались перші спроби оволодіти часом. В Єгипті вівся список фараонів із за-значенням точної дати їх правління та детальним описом подій, які відбувались в роки їхнього царювання.

Значних успіхів у Стародавньому Єгипті досягла медицина. Дав-ньоєгипетські лікарі користувались таким високим авторитетом на Середньому Сході, що інколи відправлялися в сусідні країни за зап-рошеннями їх володарів. Лікарі проходили навчання у своїх стар-ших і досвідчених колег, живучи якийсь час у їхніх сім’ях. Очевид-но, в Єгипті існували і медичні школи. Так, є свідчення про існування спеціальної школи для акушерок. Кращі лікарі ставали придворними медиками фараона та його сім’ї1.

Давньоєгипетські лікарі добре розбирались в тому, як улаштова-не людське тіло. Вони мали дані про нервову систему і про наслідки травм головного мозку. Вони знали, наприклад, що травма правої

1 Чизхолм Джейн, Миллард Энн. Ранние цивилизации. - М., 1999. - С. 41.

сторони черепа викликає параліч лівої сторони тіла, і навпаки. Лікарі знали, що серце забезпечує циркуляцію крові в організмі. Пульс во-ни називали «таким, що передає повідомлення серця».

Інколи єгипетські лікарі робили хірургічні операції. Про це свідчать знайдені при розкопках гробниць різноманітні хірургічні інструменти. Хірурги прожарювали свої інструменти на вогні перед операцією та намагалися тримати в максимальній чистоті хворого і все, що його оточує. Деяким хворим, яких оперували, давали обезбо-люючі засоби, наприклад, опіум. Його привозили з Кіпру в спеціальному посуді.

Свої знання в галузі медицини єгиптяни узагальнювали і систе-матизовували, виробляючи раціональні рецепти. Створювались спец-іальні медичні довідники з діагностики, лікування та застосування лікарських засобів, з анатомії, жіночих хвороб, книги для дантистів, хірургів і ветеринарів. Збереглися фрагменти копій цих текстів. Вони містять детальні інструкції, як лікувати рани, переломи (мова йде про II тис. до н.е.). Вживались такі ліки, як товчене копито осла, «молоко жінки, яка народила хлопчика».

Як і в Месопотамії, у Стародавньому Єгипті наукові знання мали суто прикладний характер. Вони, за словами відомого сходознавця І.М.Дьяконова, «були донауковими в тому плані, що в їх основі ле-жали тільки опис і зовнішня класифікація, питання ж «чому», з яко-го, власне, й починається наука, не ставилося...».

Єгиптяни створили монументальну кам’яну архітектуру – пі-раміди. Це одне з небагатьох чудес світу, що збереглося до наших днів. Про піраміди єгипетське прислів’я стверджує: «Все у світі боїть-ся часу, а час боїться пірамід». В пірамідах відобразились характерні особливості світогляду і релігії єгиптян. Вони вірили у можливість вічного життя душі і обожнювали фараонів, намагаючись зберегти їхні тіла після фізичної смерті.

Піраміди в Єгипті будувались починаючи з XXVIII ст. до н.е. Пер-ша східчаста піраміда була побудована в Саккарі* для фараона III династії Джосера, який правив в епоху Давнього царства (близько 2630–2611 рр. до н.е.). Це – найстародавніша монументальна будів-ля з каменю у Старому Світі. У Новому Світі старішою є, може, на тисячу, може, на дві тисячі, а може, й на три тисячі років піраміда

*Село на південний захід від Каїру.

Кордон М.В. «Українська та зарубіжна культура»

Куїкулько, яка стоїть у передмісті столиці Мексики. Вчені досі не можуть визначити її вік. Піраміда Джосера була спроектована архітек-тором Імхотепом, першим міністром Джосера. Імхотеп також був лікарем і верховним жрецем. Пізніше єгиптяни обожнили його, а гре-ки ототожнювали його зі своїм богом лікування Асклепієм, культ якого виник в Афінах до 420 р. до н.е. Там на його честь раз на чоти-ри роки проводилось свято Асклепії.

Одна з найвідоміших пірамід – піраміда в Гізі (південне перед-містя Каїра) фараона IV династії епохи Давнього царства Хуфу, або Хеопса, як називали його греки. Він правив близько 2551–2528 рр. до н.е. Ця піраміда, яку ще нерідко називали Біблією в камені, – найбільша з усіх побудованих і відноситься до семи чудес світу. Її ви-сота – 146 м, а довжина сторони основи – 230 м, тобто в ній вільно міг би поміститися будь-який європейський собор, крім Кельнського, вежі якого перевершують висоту піраміди Хеопса. На її споруджен-ня використано 2 млн. 300 тис. кам’яних блоків, вага кожного з них приблизно 2–3 тонни. Причому точність підгонки блоків і сьогодні вражає уяву – між ними неможливо просунути навіть голку, шви ледве можна розпізнати,

Як підрахували дослідники, для того, щоб перевезти блоки цієї піраміди, потрібно було б 20 тисяч товарних поїздів по 30 вагонів кожний. Відомо, що тільки дорогу для доставки кам’яних брил із ка-меноломень на берегах Нілу до майбутнього місця будівництва про-кладали 10 років, а саму піраміду будували понад 20 років, тобто що-денно встановлювали понад 300 кам’яних блоків.

У Стародавньому Єгипті було понад 2000 богів і богинь. Голов-ним вважався бог Сонця – Ра, цар богів, творець богів і людей, світу в цілому і всього, що є на землі. Він щоденно подорожує у човні не-босхилом. Вночі ж Ра перепливає підземний світ. З часів V династії Ра одержує офіційне визнання, і його ім’я стає складовою частиною титулів єгипетських царів. Одним з важливих богів був Осіріс, культ якого мав широке розповсюдження в Єгипті. Він об’єднував у собі функції правителя, бога природи і владики царства мертвих.

За традицією, Осіріс – перший правитель Єгипту, він навчив лю-дей обробляти землю, створив перші закони. У «Книзі мертвих»* його

* Найбільша і найпоширеніша збірка релігійно-магічних текстів стародавніх єгиптян.

названо зерном, а в «Текстах пірамід»* – богом виноградної лози. Осіріс – бог родючості, в його образі втілювалися поняття смерті та відродження, у міфах про нього відображена природна зміна пір року, осіннє в’янення та весняне відродження природи.

З Осірісом пов’язували надії на безсмертя. Найчастіше його ім’я супроводжував епітет Уннефер, тобто «той, що перебуває у стані бла-гості». Саме від цього епітета виникло й поширилося серед східних слов’ян після прийняття християнства ім’я Онуфрій. З Єгипту похо-дять також імена Таїса, Пахом, Сусана, Пафнутій.

Важливою богинею була Ісіда, жінка та сестра Осіріса, покрови-телька родючості і материнства, символ подружньої вірності. Вона навчила людей ремеслам. її шанували як велику чаклунку. У греко-римський період культ Ісіди як великої богині-матері поширився да-леко за межі Єгипту. Предмети її культу знайдені на території римсь-кої провінції Паннонія (нинішні Австрія та Угорщина).

У Стародавньому Єгипті під іменем Хапі була обожнена головна річка країни – Ніл. Джерела цієї великої річки вважались воротами в потойбічний світ. Недаремно Геродот назвав Єгипет даром Нілу.

Єгипет став місцем першої в історії спроби запровадження моно-теїстичної релігії. Цю релігійну реформу впровадив фараон XVIII династії Аменхотеп IV, який правив близько 17 років в 1364–1347 рр. до н.е., в епоху Нового царства. Це перша людина в світовій історії, про яку можна з впевненістю сказати, що вона поклонялась тільки одному богу. Фараон-реформатор замінив культ Амона – Ра і цілий пантеон богів культом єдиного бога Сонця – Атона**. Аменхотеп IV ліквідував старі храми, визнав можливість спілкування людини з Богом без посередників, заборонив персоніфікацію божества. Він змінив навіть своє ім’я, назвавшись Ехнатоном (що означає корисний для Атона), переніс столицю на північ від Фів у новозбудоване місто Ахетатон (тобто Горизонт Атона).

Але релігійно-політичні реформи Ехнатона були занадто револю-ційними, щоб стати довговічними. Поклоніння єдиному богу в Єгипті було нетривалим. Відразу ж після смерті Ехнатона культ Атона був заборонений, всі зміни скасовані, а столиця покинута жителями.

* Тексти молитов, які вирізались на стінах поховальних камер пірамід. Пізніше вони стали наноситись на бокові стінки саркофагів і одержали назву «тексти саркофагів».

** Атон (буквально) – сонячний диск.

Кордон М.В. «Українська та зарубіжна культура»

Пам’ятники Ехнатону зруйнували, а його самого затаврували як єре-тика.

Місто Ахетатон (тепер місто Ель-Амарна) уійшло в історію ще з однієї причини. При його розкопках в одній із скульптурних майсте-рень знайдений невеличкий скульптурний портрет голови цариці Нефертіті (її ім’я означає «Красуня прийде»). Вона була головною дружиною Ехнатона, яку він призначив своєю співправителькою. Невідомий єгипетський скульптор, надзвичайно обдарований, обез-смертив Нефертіті, створивши один зі світових шедеврів мистецтва, одне з найчарівніших зображень в історії людства (близько 1360 р. до н.е.). Зображення Нефертіті вражає довершеністю витончених рис обличчя, сприймається як втілення шляхетності, гордовитості та вод-ночас делікатності справжньої жіночої краси.

Сином Ехнатона був єгипетський цар XVIII династії Тутанхамон (1347–1337 рр. до н.е.). Він вступив на трон приблизно в дев’ять років і одружився на своїй зведеній сестрі Анхесенаатон. Хоч Тутанхамон помер молодим, він добре відомий завдяки знайденій в двадцяті роки XX ст. в Долині царів його гробниці зі скарбами.

За віруваннями єгиптян, боги розпоряджаються долею людей. У кінці життя людину чекає перехід у потойбічний світ, але попе-редньо вона має постати перед Страшним судом. На ньому боги три-мають у руках сувій із записом добрих і злих справ людини, якій надається право на самозахист.

Одна з таких передсмертних виправдальних промов збереглась. У ній єгиптянин заявляє, що він не ображав вдів і сиріт, не крав, не лжесвідчив і не зводив наклепів, не підпилював гирі на базарі, не робив перешкод на шляху потоку, не опускав перо в чорнильницю з метою зробити зло ближньому. Він чистий, чистий, чистий...

Визначне те, що покійника хоронили не одразу. Родичі зобов’язані були, насамперед, виставити його на майдан. Тут, у присутності суд-ді, кожний мав право звинуватити його. Якщо суддя бачив, що звину-вачення дійсно справедливі, тоді покійника позбавляли поховальних почестей. Тільки той, хто чесно прожив життя, удостоювався їх.

Однією з рис стародавніх єгиптян була їх любов до справедли-вості, гуманізм. Ще з Стародавнього царства (близько 2700–2160 рр. до н.е.) до нас дійшли вислови на зразок надпису жреця Шеші: «Я рятував нещасного від сильнішого... Я давав хліб голодному, вбран-ня нагому. Я перевозив своїм човном того, хто не має його. Я хоро-нив того, хто не має сина свого...». Книги давньоєгипетських муд-реців за три тисячі років до нашої ери говорили про милосердя й милостиню, які пізніше стали християнськими цінностями.

В Стародавньому Єгипті були розроблені та записані правила «Маат»* – верховний принцип давньоєгипетської етики. Вони спри-яли зміцненню традиційно існуючих суспільних відносин, де пану-вала релігійно-міфологічна свідомість. Їх основна функція саме й полягала в упередженні спроб змінити світ та суспільство, раз і на-завжди встановлений космічний порядок. Виражаючи волю богів, правила «Маат» містили у собі такі етичні ідеї, як «істина», «поря-док», «справедливість», «доброчесність». Стародавні єгиптяни праг-нули діяти відповідно до божественної волі. Тому для селянина сліду-вання правилам «Маат» означаю сумлінну працю, а для посадової особи – справедливе рішення. Правила «Маат» закликали до мило-сердя, зобов’язували багатих допомагати бідним, привчали до куль-тури поведінки, дисципліни, скромності та стриманості. Посилаючись на авторитет богів, вони сприяли також усвідомленню цінності кож-ного індивіда: «Не май злих намірів щодо інших людей, інакше боги покарають тебе».

У Стародавньому Єгипті, де лише фараон стояв над суспільством, усі інші вільні громадяни вважалися рівними перед творцем і зако-ном, жінки були рівноправними з чоловіками. Єгиптяни цінували радощі сімейного життя. Це знайшло своє відображення в літературі, малюнках та написах на стінах гробниць. Характерним для їх сус-пільного життя явищем був гедонізм (етика насолоди), яскраво зма-льований у творі Птахотепа «Наука». У ньому зазначалось: «Будь щасливим усе життя, не роби понад те, що належить робити, не ско-рочуй часу, відведеного для радощів. Останні настільки цінувались у Стародавньому Єгипті, що переносились навіть у потойбічне без-смертне життя, яке, як уявлялося, дарує вічну насолоду. Цілком зако-номірно що чимало гедоністичних мотивів містить «Книга мертвих». Вона написана на згортках папірусів і складається з міфів про життя у загробному світі («царстві мертвих»). Примірники ілюстрованої «Книги мертвих» клалися до гробниці поруч із мумією померлого і слугували йому дороговказом у потойбічному світі.

*Маат – богиня правди і порядку.

Кордон М.В. «Українська та зарубіжна культура»

Антитеза ідеї безсмертя відображена, зокрема, у збірці текстів епохи Середнього (близько 2134–1786 рр. до н.е.) та Нового (близь-ко 1575–1087 рр. до н.е.) царств «Пісня арфіста». Головна її думка в тому, що все на землі минуче, приречене на зникнення, кожного чекає смерть. Але ніхто з померлих не з’явився з потойбічного світу, щоб розповісти людям про долю, яка чекає їх у загробному житті. ТОМУ СЛіД насолоджуватися благами, бо ніщо не відверне неминуче.

Одне з унікальних явищ у світовій культурі – культура Індії. Це – одна з найстародавніших культур. Специфіка індійської культури почала складатися ще в IV тис. до н.е., а перша цивілізація на тери-торії Стародавньої Індії з’явилась в III тис. до н.е. Тоді ж були за-сновані перші міста – столиці цієї цивілізації, яка в своєму розвитку не тільки не поступалася шумерській та єгипетській, а й у дечому навіть перевершувала їхній рівень. Ці міста називались Мохенджо-Даро і Хараппа. Їхнє населення нараховувало приблизно по 100 тисяч чоловік Ці стародавні міста контролювали великі території. Розквіт стародавньоіндійської цивілізації припадає на період від 2300-х по 1900-і роки до н.е. Ця процвітаюча цивілізація базувалась на земле-робстві, ремісництві, торгівлі та мореплавстві.

У другій половині II тис. до н.е. на території Індії почали розсе-люватись індоєвропейські племена, які називали себе аріями або арійцями. За припущеннями вчених, вони сформувались на північ від Чорного і Каспійського морів, в межиріччі Дніпра, Дону і Волги. З невідомої до цього часу причини ці племена рушили на територію нинішнього Ірану, Середньої Азії та Індостану.

На освоєній ними території вони насаджу вали властивий їм сіль-ський общинний спосіб життєдіяльності. Це була суттєва відмінність від попередньої урбаністичної хараппської культури На довгі істо-ричні часи сільська община в Індії залишалася основною культур-ною ланкою.

Головним заняттям жителів долини річки Інд, де надовго зосере-дився центр економічного й культурного життя Індії, було землероб-ство. Вони вирощували пшеницю, ячмінь, горох, просо. Стародавня Індія є батьківщиною такої культури, як бавовник. У ремісничому виробництві важливу роль відігравали прядіння та ткацтво. Уже в ті часи Індія вивозила бавовняні тканини в сусідні країни – Шумер і Єгипет. Причому індійці навчились робити тканини з бавовника та-кої якості, що одяг з них можна було протягнути через маленьке кільце. Ці тканини були дуже дорогими і називались ситець, в честь богині ріллі Сіти.

Особливе значення для вивчення культури Стародавньої Індії ма-ють письмові джерела, насамперед сукупність найбільш ранніх текстів – Веди (дослівно з санскриту – „священне знання»). Це стародавні пам’ятники індійської релігійної літератури Вони складалися протягом багатьох століть (кінець II – початок І тис. до н.е.).

Вед було чотири. «Рігведа (Веда гімнів). «Самаведа» (Веда пісень). «Яджурведа» (Веда для жертвоприношень»), «Атхарваведа» (Веда заклинань). «Рігведа» складається з 1017 гімнів, зібраних у десяти книгах. Більша частина віршів прославляє Агні, бога вогню, й Індру, бога дощу й небес. Користуватись цими гімнами могли тільки люди, обізнані в духовних питаннях. «Самаведа» складається з 1549 віршів, багато з яких зустрічаються в іншому контексті в «Рігведі». «Яджур-веда містить інструкції по проведенню жертвоприношень. В «Атхар-ваведі» зібрані різні пісні та обряди, в основному призначені для лікування хвороб.

Ведичне знання приймають без доказів, оскільки в ньому не мо-же бути помилок. В Індії, якщо одна людина каже іншій: «Ти пови-нен зробити так», той може запитати: «А чому ти так вважаєш? Хіба про це сказано у Ведах і я повинен підкорятися тобі, не вимагаючи доказів?».

Веди написані на стародавньоіндійській (ведійській) мові, або на мові санскрит, що означає «досконалий», «оброблений». На основі санскриту була створена і своєрідна писемність. Алфавіт складався з 48 букв, з яких 12 – голосних. Майже всі слова на письмі в санск-риті пишуться укупі, разом, розділені лише рядки. Санскрит здобув широке розповсюдження в Індії як важливий засіб спілкування між численними племенами і народностями. Володіння санскритом було ознакою освіченості та культурності.

Цінним джерелом для вивчення індійської культури першої поло-вини І тис до н.е. служить епічна література. Основними пам’ятни-ками епічної літератури стали «Махабхарата» («Велика війна на-щадків Бхарати») і «Рамаяна» (Сказання про подвиги Рами»). Вони також записані на санскриті в перших століттях н.е., але в своїй основі вони вже існували в IV ст. до н.е. Ось уже більше двох тисячоліть ці поеми надзвичайно популярні. Їх герої Крішна («Махабхарата») і Рама

Кордон М.В. «Українська та зарубіжна культура»

(«Рамаяна») обожнені і вважаються уособленням Вішну – одного з важливих божеств сучасного індуїзму, який утвердився як панівна релігійна система країни в період пізньої давнини й у Середньовіччі. Індуїзм поділяється на дві основні течії – вішнуїзм і шіваїзм. Від вішнуїзму відділяється ще один напрямок – крішнаїзм.

«Махабхарата» являє собою величезне зібрання літератури різноманітного змісту. Це найбільша поема в світовій літературі. Во-на у вісім разів перевершує за розміром «Іліаду» разом з «Одіссеєю». Основний переказ «Махабхарати» – поема про велику битву на Курукшетрі. Пізніше до нього додавалися все нові міфи і легенди, нові сюжети і образи. Внаслідок цього поема розрослась до величез-них розмірів, склала цілу літературу в межах одного пам’ятника. Цікаво, що відома заповідь: «Не роби іншому того, що було б не-приємно тобі самому», яка зустрічається в працях Конфуція, Арис-тотеля, Канта та ін., вперше прозвучала в рядках «Махабхарати».

Герой поеми «Рамаяна» царевич Рама і досі вважається для індійців найулюбленішим героєм. По всій Індії щороку урочисто відзначають свято «рамлілу» – на честь перемоги Рами над ракшаса-ми – лихими демонами-людожерами. Розповідь про дитячі роки Рами супроводжується описом міст, царських палаців, урочистих подій стародавніх індійців. В образі Рами втілилися народні уявлення про доброго й справедливого царя. Своїм найпершим обов’язком він вва-жає турботу про благо народу.

Крім того, що Рама хоробрий воїн і справедливий правитель, він ще люблячий і шанобливий син, вірний брат, дбайливий чоловік, лагідний, стриманий, уважний до старших. Йому не властиві бун-дючність та пиха. Всі ці високі душевні чесноти Рами перевіряються в найтяжчих випробуваннях.

«Рамаяна» стала не тільки захоплюючою історією, а й своєрід-ним підручником життя для індійців.

Давні індійці добилися значних успіхів у розвитку наукових знань. Видатним досягненням давньоіндійської науки було створен-ня десяткової системи лічби, якою нині користується весь світ. В Індії вперше було застосовано знак нуль. До речі, цифри, які називають-ся арабськими, насправді були винайдені індійцями, а вже потім перейшли до арабів. Значним інтелектуальним здобутком давньо індійської цивілізації стало винайдення на початку нашої ери гри в шахи.

Один з арабських авторів IX ст. Аль-Джахіз писав: «Стосовно індійців, то ми знаходимо, що вони досягли великого успіху в астро-номії, арифметиці... та в медицині, оволоділи таємницями лікарсько-го мистецтва. Вони вирізьблюють скульптури й зображення, володі-ють багатою літерами писемністю... У індійців – багата поезія, розвинуте ораторське мистецтво, медицина, філософія, етика... На-ука астрономія походить від них і інші люди її запозичили. Від них пішла наука думати».

Цінним є те, що дані з різних галузей знань того часу містить ведична література. Це знання із землеробства (добрива, сівозміни, шовківництво, шкідники рослин), медицини (перелік хвороб, їх оз-наки, цілющі трави і близько 760 приготовлених цілющих речовин, дані про анатомію, патологію, терапію), геометрії (співвідношення сторін прямокутного трикутника), ремесел (конструкція гідравліч-них машин), військової техніки (види зброї, оборонні споруди), ас-трономії (визначення положення багатьох зірок).

В епоху «Рігведи» почав складатися й такий суто індійський феномен, як становокастова система, яка збереглась в Індії аж до наших днів. У «Рігведі» вперше теоретично обґрунтовані морально-правові мотиви поділу індійського суспільства на чотири основні стани – «варни»: брахманів (жерців), кшатріїв (воїнів), вайпіїв (про-столюдинів-землеробів) та шудрів (слуг). В своїй основній масі вар-на шудр була сформована з поневолених аріями місцевих аборигенів-дравидів. Чоловіки перших трьох варн залучались до знань і тому після посвячення називалися «двічі народженими». Шудрам і жінкам всіх варн це було заборонено, бо, згідно з законами, вони нічим не відрізнялись від тварин.

Своєрідною реакцією небрахманських верств населення давньо-індійського суспільства, що виступали проти нерівності каст, був буддизм (виник в VI ст. до н.е.). Історична традиція приписує засну-вання цієї релігії реальній історичній особі – сину царя однієї з не-великих північноіндійських держав на кордоні з Непачом – Сідхар-тху із роду Гаутами, якого після смерті стали називати Буддою. Роки його життя – 623–544 рр. до н.е. за буддійською традицією, 563/560– 483/480 рр. до н.е. – за оцінкою істориків.

З дитинства майбутній засновник нової релігії вражав сучас-ників своїми здібностями. Оточений пишністю, він проводив жит-тя в гарних палацах, перемагав суперників на рицарських турнірах.

Кордон М.В. «Українська та зарубіжна культура»

В шістнадцять років він одружився на своїй двоюрідній сестрі, якій було стільки ж років, як і йому. Жінка-красуня та любий син довер-шували щасливе і безтурботне життя принца. Але якось, коли йому виповнилось 29 років, вперше життя повернулось своєю жорстокою та прозаїчною стороною, раніше йому невідомою. На одній із прогу-лянок він побачив людей, далеко не так щасливих: немічного старого, хворого на проказу чоловіка, монаха-відлюдника і мертвого (мерця). Потрясіння було таким сильним, що, залишивши все, він відправив-ся в мандри.

Шість років провів Сідхартха в блуканнях і самозреченні, і лише на сьомий рік відчув себе Буддою (буквально – просвітлений), знай-шовши повноту внутрішньої свободи. Буддизм як світова культурна традиція починається з того часу, коли Гаутама захотів зробити своє просвітлення загальним здобутком і почав свою проповідь.

Центральне місце у буддизмі займає вчення про чотири «святі істини»: «жити – означає страждати, «причина страждань – бажання», «для звільнення від страждань треба позбавитися від бажань», «шлях позбавлення від бажань – дотримуватися вчення Будди». Воно може привести віруючого до головної мети його буття – нірвани (заспо-коєння, згасання), тобто стану повного подолання земних бажань та почуттів, остаточного звільнення від земних марнот й досягнення абсолютного спокою та блаженства в духовному єднанні з Божеством. «Мудрі, – говорив Будда, – згасають як лампади». Безумовно, лю-дям, які постійно страждали від незадоволених бажань та нездійсне-них мрій, від хвороб і старості, від страху перед смертю, тяжкої праці й мук кохання, надзвичайно імпонувала, надана буддизмом, мож-ливість для кожного, а не лише для брахманів шляхом праведної благочестивої поведінки, доброти й милосердя до інших та відмови від злих намірів, насильства, прагнення до насолод та влади досягти справжньої істини, а отже, й вищого блаженства – нірвани.

Кожний може досягнути нірвани і стати Буддою. Ті що досягли нірвани, не помирають, а стають архатами (святими). Бог в буддизмі іманентний людині, іманентний світу, тому буддизм не потребує Бога-творця, Бога-спасителя, Бога-управителя.

В III ст. до н.е. буддизм приймається Індією як офіційна релігій-но-філософська система, а потім, розпавшись на два великих напрям-ки – Хінаяну («мала колісниця» або «вузький шлях») і Махаяну («велика колісниця» або «широкий шлях») розповсюджується дале-ко за межами Індії: в Шрі-Ланці, Бірмі, Кампучії, Лаосі, Таїланді, Китаї, Японії, Непалі, Кореї, Монголії, на Яві та Суматрі. Але по-дальший розвиток індійської культури і релігій пішов по шляху трансформації та відходу від чистого буддизму. Результатом цього став індуїзм. Він, без сумніву, багато перейняв від попередніх куль-турних і релігійних традицій.

Важливу роль у буддизмі відіграло вчення про ахімсе (ахінс). Во-но ґрунтується на забороні завдавати шкоду живим істотам, чинити насильство над ними, вбивати. Його, зокрема, включила в своє віров-чення така неортодоксальна індійська релігія, як джайнізм. Він, як і буддизм, був своєрідною антитезою брахманізму, не визнавав касто-вої нерівності, відмовився від вшанування божеств й зосередився на соціально-моральних аспектах поведінки людей. Але найбільш по-вно вчення про ахімсе було запозичене індуїзмом. Це проявилося у тому, що поряд із вшануванням основної трійці богів індуїзму – Брахми, Вішни й Шіви, особливою пошаною користувався і культ священних тварин (мавп, корів).

Унікальну культуру створив Китай. В давнину він був ізольова-ний в географічному відношенні, відрізаний від решти світу морем, горами, величезними пустелями і степами Центральної Азії. Наскіль-ки відомо, у Китаї не було прямих контактів із західними країнами аж до II ст. до н.е. Тому його розвиток йшов далеко не так, як розви-ток інших культур стародавнього світу. Знайдені археологами залиш-ки поселень стародавніх людей датуються XXX тисячоліттями до н.е.

Є дані про появу землеробських общин в долині річки Хуанхе близько 5 тис. років до н.е. Ця культура одержала назву культури Ян-шао. Землероби вирощували просо (сорт хлібних злаків), фрук-ти, горіхи, овочі, тримали свиней і собак. Землеробство розвивалось також в долині річки Янцзи, де вже з IV тис. до н.е. вирощували рис. В епоху Луншань (близько 2500 р. до н.е.) землероби вже розводили велику рогату худобу, курей, овець і кіз, а також буйволів для оран-ки і перевезення вантажів.

Піднесення китайської цивілізації відноситься до II тис. до н.е. Але особливого розквіту своєрідна китайська культура досягла з ча-су перетворення Китаю в кінці III ст. до н.е. у єдину могутню імпе-рію спочатку династії Цінь (221–207 рр. до н.е.), а далі династії Хань (206 р. до н.е. – 220 р. н.е.).

Кордон М.В. «Українська та зарубіжна культура»

Історія культури Китаю вивчена ще недостатньо. Але незапереч-ним є той факт, що використовуване китайське письмо налічує близь-ко трьох тисяч років. Це примітивне ідеографічне письмо було ви-найдене в Китаї між XII і VIII ст. до н.е. Воно складалось з різних видів знаків. Найдавніші з них – намальовані чи викарбувані на скельній поверхні людські фігури. Шляхом тривалого удосконален-ня це письмо згодом перетворилось у завершену за своєю формою ієрогліфічну каліграфію, від нього беруть початок ієрогліфи як ком-бінації двох чи трьох піктографічних знаків. Ієрогліфи – цей глибо-ко самобутній витвір китайської культури – свідчать про образне мислення стародавніх китайців, їхню художню уяву, винахідливість, фантазію. Серед ієрогліфів були й найдавніші з відомих китайських цифр.

У Стародавньому Китаї розвивалися різні філософські школи. Їхні зусилля спрямовувались на вироблення концепцій державного управління, зокрема на створення сильної централізованої держави. Видатний мислитель світу Кун-Фу-цзи, в європейській транскрипції Конфуцій (551–479 рр. до н.е.), створив вчення, основним змістом якого став ідеал соціальної гармонії та пошук засобів для його досяг-нення.

Учитель Кун походив із збіднілого аристократичного роду. Про-жив бурхливе життя був пастухом, викладав мораль, мову, політику і літературу, в кінці життя досяг високого становища на державному поприщі. Після себе залишив знамениту книгу «Лунь-юй» («Бесіди і судження»). Конфуцію приписується авторство книги «Весна і осінь» («Чунь-цю»), складеної у VI–V ст. до н.е. В ній найбільш яскраво відбилася його концепція норм та правил суспільного устрою.

За чотири століття конфуціанство завоювало уми і серця людей і в II ст. до н.е. стало офіційною ідеологією імператорського Китаю. Понад два тисячоліття ідеї Конфуція були духовною основою суспільного життя в Китаї. В 1503 р. Конфуцій був причислений державою до лику святих. Конфуціанство також поширилось у краї-нах Південне-Східної Азії. Воно зробило величезний вплив на взає-мостосунки людини і держави не тільки в Китаї, а й в Японії, Кореї, В’єтнамі.

Конфуція мало турбували проблеми потойбічного світу. Він лю-бив говорити: «Не знаючи ще, що таке життя, як можна знати, що таке смерть?» В центрі його уваги – людина в її земному бутті. її

взаємостосунки з суспільством, її місце в соціальному порядку. Країна для Конфуція – велика сім’я, де кожний повинен значитись на своє-му місці, нести свою відповідальність, обравши «правильний шлях» («Дао»).

За Конфуцієм, правила поведінки зводяться до вимог помірності, поваги до інших, особливо старших, гідності та пристойності, вива-женості слів та вчинків. Про це говориться у класичному конфуціансь-кому творі «Лі-цзи», складеному вже на початку нашої ери. В ньому величезна кількість фіксованих правил зібрана в 49 главах. Одному з правителів Конфуцій радив: «Використовуй народ так, неначе ро-биш важливе жертвоприношення (тобто з повагою, урочисто. – М.К.). Не роби людям того, чого не бажаєш собі, і тоді і в державі, і в сім’ї до тебе не будуть ставитись вороже». Держава, в якій все благопо-лучно, обов’язково принесе людині щасливе життя. Імператор – бать-ко народу, а народ – його діти. Правитель повинен управляти голов-ним чином шляхом морального прикладу, а не за допомогою сили.

З метою удосконалення порядку в Піднебесній* Конфуцій вису-нув умову про «виправлення імен», тобто розстановку всіх людей по місцях в строго ієрархічному порядку. За Конфуцієм управляти – це ставити кожного на своє місце. Це виразилось в його формулі: «Хай батько буде батьком, син – сином, чиновник – чиновником, підданий – підданим, а правитель – правителем. Всі повинні знати своє місце і свої обов’язки, дотримуватися всіх усталених обрядів, церемоній, правил поведінки».

Це положення Конфуція відіграло величезну роль в долі китайсь-кого суспільства, створивши культ професіоналізму і майстерності. Крім того, люди повинні оволодівати знаннями, щоб, в першу чергу, розуміти самих себе. Запитувати з людини можна тільки тоді, коли її вчинки усвідомлені, а з людини «темної» нічого не візьмеш.

Особливо помітний вплив справило конфуціанство на розвиток сімейних відносин, розквіт культу сім’ї та сімейного клану. Кон-фуцій висунув тезу про те, що держава – це та ж сама сім’я, хоча і велика. Сім’я вважалася серцевиною суспільства, її інтереси переви-щували інтереси окремої людини, яка в усьому повинна була підко-рятися волі старших членів сімейної громади, а надто волі батьків. Підкорення старшим, синівська відданість їм, їхнє шанування були

* Стародавня назва Китаю.

Кордон М.В. «Українська та зарубіжна культура»

однією з важливих основ соціального порядку в імператорському Китаї. Конфуцій виступив також з ідеєю шанування старих тра-дицій, бо без любові та поваги до свого минулого у країни немає майбутнього.

Взагалі в центрі уваги в Китаї завжди були суспільство і держа-ва, а не окрема людина. Давньокитайське суспільство жило за прин-ципом: «особисте – ніщо перед державним і колективним». Правильними визнавалися тільки офіційні істини. Це породжувало схильність до догматизму, конформізму, пасивності думки.

Після смерті Конфуція його вчення розпалось на вісім шкіл. Дві з них стали найбільш значними – школа Мен-цзи і школа Сюнь-цзи. Мен-цзи виходив з природної доброти людини. Він вважав, що всі прояви її агресивності та жорстокості визначені лише соціальни-ми обставинами. Мета вчення та знання – «відшукати втрачену природу людини». Державний устрій повинен здійснюватись на ос-нові взаємної любові та поваги. Задовго до Джона Локка Мен-цзи підкреслював, що люди мають право повставати проти несправедли-вих правителів.

Сучасник Мен-цзи, Сюнь-цзи, навпаки, вважав, що людина від природи сердита. «Прагнення до наживи і жадібність, – говорив він, – це природжені якості людини». Виправити людські вади може тільки суспільство завдяки відповідному вихованню, державі та закону. Ідеї Сюнь-цзи лягли в основу могутнього соціально-політичного руху в часи правління династії Цінь (III ст. до н.е.). Цей рух одержав назву законників або легистів. Вони стверджували, що хибну природу людини взагалі не можна змінити, але можна обмежити і придушити шляхом покарань та законів. Програма легистів була практично по-вністю реалізована. Було запроваджено єдине для всього Китаю за-конодавство, єдину грошову одиницю, єдину писемність, єдиний військово-бюрократичний апарат, інтенсивно велося будівництво Ве-ликого китайського муру. Отже, держава стала одноманітною. По-ставивши завдання зробити одноманітною китайську культуру, ле-гисти спалили більшість книг, а праці філософів втопили у відхожих місцях. За приховування книг людину піддавали негайній кастрації та відправляли на будівництво Великого китайського муру. За доно-си заохочували, за недоносництво страчували. Хоча династія Цінь проіснувала всього 15 років, кривавий розгул першої «культурної ре-волюції» в Китаї приніс чимало жертв.

Поруч з конфуціанством одним з головних напрямків китайського культурно-релігійного світогляду став даосизм. Необхідність в но-вому вченні була обумовлена філософською обмеженістю конфуціан-ства, яке, будучи соціально-етичною концепцією, залишало без відповіді питання загальносвітоглядного характеру. На ці питання спробував дати відповідь Лао-цзи, засновник лаоської школи, що жив приблизно в VІ–V ст. до н.е. В перекладі його ім’я означає «старий філософ». Він написав знаменитий трактат «Дао-децзін» («Книга про Дао і Де»). Звідси і назва учення – даосизм (ієрогліф Дао буквально перекладається як «шлях»).

Центральне поняття даосизму – Дао – першооснова і загальний закон світобудови, джерело всього існуючого в світі. Дао – загаль-ний закон природи, початок і кінець творення. Дао – це все і ніщо. Дао панує всюди і в усьому, завжди й безмежно. Його ніхто не ство-рив, але все походить від нього й повертається до нього. Його не ба-чать і не чують, воно не сприймається органами чуття, непізнане до кінця. Постійне й невичерпне, без імені й форми, воно дає початок, ім’я, форму всьому на світі.

Лао-цзи стверджував, що все у світі залежить від дао, а не від «божественної волі» або яких-небудь надприродних сил. Не запере-чуючи існування богів, він вважав їх всього лише породженням дао. Даоси заперечували культ предків, жертвоприношення небу, землі, річкам, горам, іншим обожненим явищам природи.

Прибічники вчення даосизму захищали право людини на вільне самовиявлення. Вони виступали проти штучної ускладненості сус-пільного життя, за природний шлях самих речей, не залежний ні від Бога, ні від людей, як загальний закон всесвітнього розвитку. Звідси й головна вимога – у всьому дотримуватися природного закону та не втручатись у визначені ним процеси. Завданням розуму було не зміна і зруйнування усталеного порядку, а слідування загальному шляху (Дао). Обов’язок кожної людини – слідувати належному, надати речам можливість розвиватись самим по собі. Немає більшо-го нещастя, як попасти в полон власних пристрастей.

За Лао-цзи, спокій кращий за рух. тому кінцева мета, єдиний сенс і щастя всього людського життя – пізнати Дао, дотримуватися Дао і, нарешті, злитися з істинним Дао. Той, хто осягне Дао, зливаючись з ним воєдино, одержує вічне задоволення, спокій, щастя.

Кордон М.В. «Українська та зарубіжна культура»

Лао-цзи і його прибічники – даоси – виступали за управління країною на основі «нічого не робити», тобто забороняли дії, які супе-речать природному руху Дао. Значущість цього зафіксована у тверд-женні даосів, що «той, хто знає, не говорить, той, хто говорить, не знає». Це означало, що сам правитель не має бажань, а малочисель-ний народ живе простими радощами первісного суспільства, не пере-обтяжуючи себе працею й у свідомій ізоляції від інших держав. Але «нічого не робити» зовсім не тотожне пасивній споглядальності. «Нічого не робити» – це таке повне злиття з природнім ходом речей, що відпадає необхідність у спеціальній, підкресленій активності. Мудрець не протиставляє себе ситуації, а спокійно впливає на неї зсередини, через використання природних можливостей, які сховані від непосвячених. Ця теорія – головний принцип даосизму.

Значного розвитку набуло в Стародавньому Китаї мистецтво. Цьо-му великою мірою сприяло створення імператором У-ді (156–87 рр. до н.е.) Музичної палати Юефу. Їй ставилось завдання збирати на-родні пісні. Палата перетворилась на театральне управління. Воно відало виставами, в яких поєднувалися спів, інструментальна музи-ка й танці. Музика завжди співіснувала з танцем та акторською грою. Артисти вміли співати, танцювати, копіювати зовнішність, поведін-ку людини.

Взагалі мистецтво сприймалось як універсальний механізм вихо-вання добропорядності громадянина. Це йшло від Конфуція. Він вва-жав основою виховання пісні, обряди і музику. «Виховання почи-нається з пісень, утверджується з обрядом і завершується музикою». У Стародавньому Китаї знали 20 музичних інструментів. «Слова мо-жуть обманювати, люди можуть прикидатися, тільки музика нездат-на брехати», – так визначалась стародавніми китайцями соціальна функція музики.

В країні активно створювалися книгосховища. Почала розвива-тися філологія. Вся літературна спадщина була систематизована в так званому «П’ятикнижжі»: «Книзі пісень», в якій містилось понад 300 пісень і віршів, «Книзі історій», «Книзі перемін», «Книзі обрядів», літописі царства Лу. У найбільш ранній поетичній збірці Стародав-нього Китаю, знаменитій «Книзі пісень» («Шіцзін»), яка складалася тривалий час (протягом ХІІ–III ст. до н.е.) на основі народних пісень, священних наспівів та старовинних гімнів, оспівуються подвиги обо-жнених предків.

Засновником китайської філології став Дун Чжуншу. Завдяки йо-го наполяганням було створено перший вищий навчальний заклад в історії Китаю – «Тайсюе» («Університет»). У ньому викладали п’ять докторів, а навчалися п’ятдесят студентів. Кожний з викладачів знав-ся на одній з книг «П’ятикнижжя».

Творцем історичної науки в Китаї вважається Сима Нянь (близь-ко 145–87 рр. до н.е.) – «китайський Геродот». Він є автором слав-нозвісного твору «Шицзії» («Історичні записки»). Над цим твором Сима Цянь працював понад 10 років. У ньому зроблена спроба ос-мислити і описати хід історії Китаю за більше, ніж тисячолітній пе-ріод. Використовуючи хронологічно-біографічну форму, історик, хранитель державного архіву веде розповідь про жорстоких чинов-ників, конфуціанців, мужніх героїв, про підлабузників, ворожбитів, користолюбців. У цих записках йдеться про музику, релігію, календар, науку, гроші, торгівлю, ріки та канали. Головний висновок автора «Історичних записок» про мінливість не тільки культури і господар-ства, а й правлячих династій став його вироком. Він був засуджений до страти, яка була замінена кастрацією. В історії світової культури Сима Цянь залишився не тільки творцем багатотомної праці «Шиц-зи», а й першим істориком культури.

Впродовж усього розвитку китайської культури її важливим ас-пектом завжди була медицина. Свої здобутки вона з давніх часів фіксувала в письмових пам’ятках. Ще в VI ст. до н.е. лікар Бянь Цао в творі «Нань-цзін» («Книга про важке») систематично описав ана-томію, фізіологію, патологію та діагностику, виступив з ученням про пульс і терапію. Бянь Цао був відомий як вправний хірург, що робив операції під наркозом, використовуючи для цього спеціальний напій.

У Стародавньому Китаї вперше застосували й описали у літера-турі й такі уславлені методи лікування, як голковколювання, припікання та масаж. Їх китайські лікарі активно застосовували вже в І тис. до н.е. Ці методи здійснюють вплив на хворий організм шляхом подразнення певних ділянок шкіри. Останнім часом лікарі переконалися в їх ефективності. Надзвичайно популярний у світі й дотепер стародавній метод лікування за допомогою «кореня безсмертя» – женьшеню. Китайці стали лідерами в застосуванні лікування наркотиками.

В галузі математики видатними китайськими досягненнями були використання десяткових дробів, обчислення відношення довжини

Кордон М.В. «Українська та зарубіжна культура»

кола до його діаметра (число п ), відкриття методу розв’язання рівнянь з двома і трьома невідомими. Ще до початку XIV ст. так званий «трикутник Паскаля» (XVII ст.) у Китаї вважався старовин-ним способом розв’язання рівнянь. Велику суму математичних знань вміщував трактат «Математика в дев’яти розділах», складений в II ст. до н.е. Він став свого роду інструкцією для землемірів, астрономів, чиновників.

Давні китайці були досвідченими астрономами, вміли вирахову-вати дати затемнення сонця, вели спостереження за плямами на ньо-му, склали в основних рисах місячний календар, перший в світовій історії зоряний каталог на 800 світил (350 р. до н.е.). Починаючи з 240 р. до н.е., китайські вчені точно фіксували кожну появу комети Галлея. В 104 р. до н.е. було вирахувано, що тривалість року стано-вить 365,25 дня. У Китаї зародилася давня традиція біологічного за-хисту рослин. До IV ст. н.е. відносяться описи методів використання одних комах для боротьби з іншими.

Китай - батьківщина шовку, виробництво якого почалося понад дві тисячі років тому і який більше ніде не вироблявся. Його виготов-ляли з коконів шовкопрядів - червів декількох видів. Шовк був та-кий тоненький, що плаття з нього вільно проходило через перстень. Шовк дуже цінувався. За спеціальним указом імператора шовковий одяг мали право носити лише знатні та багаті люди. Виробництво шовку китайці тримали у великій таємниці. Вони торгували ним з іншими країнами. В I ст. до н.е. шовк з Китаю експортувався навіть у Римську імперію. Цьому сприяв Великий шовковий шлях, який був прокладений через гори, степи і пустелі в II ст. до н.е. Він відіграв особливу роль в культурних контактах Китаю із зовнішнім світом. Крім того, китайці експортували також напівдорогоцінне каміння (особливо нефрит), фарфор і прянощі1.

У Стародавньому Китаї зародилась також культура чаю. Китайці першими навчились вирощувати чайні кущі та готувати чай. Якраз звідси чайний кущ попав у країни Західної Європи. Слово «чай» походить від англійської назви Китаю «Чайна». По-китайськи «чай» означає «молодий листочок». В давнину пиття чаю було своєрідним ритуалом. Велику роль у ньому відігравали оточуюча обстановка, посуд і т.ін.

1 Чизхолм Джейн, Миллард Энн. Ранние цивилизации. - С. 42. Стародавнім китайцям належать і багато технічних винаходів. Протягом ранньої історії імператорської епохи Стародавній Китай збагатив світову культуру такими важливими винаходами, як ком-пас (III ст. до н.е.), спідометр (III ст. до н.е.), фарфор. В період Ханьсь-кої імперії (за іменем династії Хань), яка впала в результаті повстан-ня «жовтих пов’язок» (184–204 рр.), в Китаї були створені глобус та сейсмограф.

Стародавні китайські вчені винайшли такі морехідні та навігаційні прилади та пристрої, як румпель* та багатоярусні мач-ти. Китайці придумали стремена, що допомагають триматися у сідлі. На межі нашої ери в Китаї з’явився водяний млин, тоді ж створили водопідіймальну машину – насос, яка піднімала воду на поверхню землі.

Велике значення для розвитку загальнолюдської культури мало винайдення паперу. Спочатку ж матеріалом для письма служили че-репахові панцирі, кістки тварин, бронзові та кам’яні посудини, неф-ритові дощечки. Тексти на них вирізали за допомогою металевих інструментів. У І тис. до н.е. тексти книг і документів стали вирізати на бамбукових і дерев’яних дощечках. У верхньому краю цих доще-чок просвердлювали дірочки і зв’язували їх разом шкіряним або шовковим шнурком. Такі книги мали надто велику вагу і це було значним їхнім недоліком. Наприклад, бамбукову книгу одного вчено-го Ш ст. до н.е. перевозили на п’яти возах.

З появою шовку китайці дуже довго писали на ньому (з III ст. до н.е.), використовуючи як чорнило натуральні фарби. Але шовк – ду-же дорогий матеріал, через що він не годився для широкого вжитку. Тому пошуки більш зручного матеріалу для письма продовжувались. Вони увінчались винаходом паперу, виробництво якого почалося в 105 р. н.е. Папір варили з кори дерев, ганчірок, коноплі. Автором цього величезного в історії людства відкриття став чиновник Цай Лунь. Приблизно тоді ж була створена туш.

Згодом у Китаї були винайдені ксилографія – початкова форма книгодрукування (VІ–VПІ ст.) та порох (X ст. н.е.), а за династії Тан (VІІ–Х ст.) – механічний годинник. Розвиток шовкоткацтва обумо-вив такі фундаментальні винаходи, як приводний пас та ланцюгова передача. У Китаї винайшли гармату.

* Підойма на судні для повертання керма, руля.

Кордон М.В. «Українська та зарубіжна культура»

Взірцем, грандіозним пам’ятником оборонної архітектури є Ве-ликий китайський мур, будівництво якого почалося в 214 р. до н.е., імператором Цінь ІШхуанді (правив у 238–210 рр. до н.е.) і тривало з перервами понад тисячу років. Його будівництво було спрямоване, насамперед, на охорону, захист зовнішніх кордонів імперії від вторг-нень войовничих кочівників з Півночі. Мур мав довжину 4000 км, за іншими даними – 6700 км, висоту – 9 м, ширину – в нижній частині – 8 м, у верхній – 5 м. По гребеню муру могло проїхати одночасно п’ять вершників. Вздовж муру було споруджено 60000 сторожових веж (збереглося 20000). Цю споруду в давнину називали «восьмим чудом світу». Вона частково збереглася до нашого часу і залишаєть-ся найбільшим творінням рук людських. Її видно навіть з Місяця. Вислів «одгородитися китайським муром» дістав переносне значен-ня. Він означає: замкнутися у власному світі, відмежуватися від сус-пільства, від зв’язків з іншими людьми і народами.

Китайські будівельники здобули славу й іншою грандіозною спо-рудою – Великим каналом, що з’єднав Пекін з Ханчжоу. Будівництво цього найбільшого в світі каналу, справжнього шедевру світового іригаційного мистецтва, почалося ще у VI ст. до н.е., продовжувалося протягом майже двох тисяч років і було завершене лише у XIII ст. н.е. Ця складна гідротехнічна споруда довжиною понад 1800 км і шириною від 15 до 350 м має численні пристрої для перекачування та очищення води.

Словник термінів та понять теми

Ассиріологія – наука про історію та культуру стародавньої Месопо-тамії, у вужчому розумінні слова – стародавньої Ассирії. На-зву цю отримала тому, що перші месопотамські пам’ятки похо-дять з Ассирії.

Астральний культ – обожнення неба та небесних світил.

Атон – в давньоєгипетській міфології – Бог Сонця. Зображається у вигляді сонячного диска.

Вавилон – столиця стародавньої Вавилонії; руїни Вавилона лежать на лівому березі Євфрату, приблизно 120 км на південь від сучасного Багдаду. Вавилонці називали його «Бабілі» – «Ворота божі».

«Висячі сади Семіраміди» – оперті на стовпи платформи терас, на яких у насипному ґрунті росли екзотичні дерева та кущі.

Гільгамеш – міфічний цар міста Урука, герой давньовавилонського епосу. Був на дві третини богом, а на одну третину – люди-ною; вчинив багато героїчних подвигів, прагнучи досягти без-смертя.

Голіаф – за біблійною легендою, велетень-силач; загинув у двобої з юним пастухом Давидом, який згодом став іудейським царем.

Дхарма – одне з центральних понять індуїзму, яке означає паную-чий над світом вічний моральний закон.

Єгиптологія – наука про історію та культуру Стародавнього Єгипту. Поділяється на три основні галузі (з численними відгалужен-нями): єгипетська археологія, єгипетська філологія та літерату-ра, єгипетська історія.

Жрець – особа, що займалася відправленням релігійних обрядів у язичників. Жрець здійснював жертвоприношення божеству, слідкував за вшануванням богів, доглядав за статуями богів і за священними тваринами, молився їм і приносив жертви, приймав дари від віруючих. Найбільшого розвитку жрецтво досягло в Єгипті, Індії, Іудеї. Жерці звільнялися від будь-яких податків.

Зиккурат – висока ступінчаста храмова вежа зі святинями-алтарями.

Ієрогліф – фігурний знак ідеографічного письма. При такому прин-ципі письма використовуються не букви, які відповідають зву-кам, а малюнки чи особливі знаки, що відповідають цілим сло-вам або частинам слова (у давньоєгипетській, китайській, японській та інших мовах). Ієрогліфи почали використовувати-ся з IV тис. до н.е. Ієрогліфічними написами прикрашали стіни храмів, будівель, гробниць, пам’ятників.

Іригація – штучне зрошення землі за допомогою спеціальних при-строїв.

Ісіда – в давньоєгипетській міфології дружина Осіріса, богиня ро-дючості, води, вітру, чарівництва, мореплавання, охоронниця померлих.

Кордон М.В. «Українська та зарубіжна культура»

Клинопис (клинописне письмо) – тип письма. Знаки в клинописі мали клиноподібну форму, вичавлювали їх на сирій глині прямокутною паличкою. Цей тип письма застосовували в Передній Азії з кінця IV до кінця І тис. до не. Клинопис виник у Шумері на основі шумерського ієрогліфічного письма. Пізніше його за-позичили ассирійці, вавилоняни, урартці, хетти, перси та ін. Вперше розшифрував клинопис (перський) у 1820 р. Ф.Гроте-фенд. Різні види клинопису дешифровано в ХІХ–ХХ ст. Зна-ки клинопису відображають і цілі поняття, і окремі звуки.

Манускрипт – давній рукопис (на папірусі, пергаменті, папері).

Нефертіті – давньоєгипетська цариця, дружина фараона Аменхоте-па (Ехнатона).

Нірвана – центральне поняття джайнізму і буддизму, яке означає ви-щий стан, мету людських прагнень.

Осіріс – в давньоєгипетській міфології бог помираючої та воскреса-ючої природи, покровитель і суддя мертвих.

Папірус – багаторічна трав’яниста рослина родини осокових. Бать-ківщина папірусу – тропічна Африка; у стародавніх єгиптян – сувій із склеєних стрічок, вирізаних із стеблин папірусу, попе-редник паперу; стародавній рукопис, написаний на матеріалі з папірусу. Крім того, з папірусу виготовляли одяг, циновки тощо.

Пергамент – спеціально оброблена шкіра молодих тварин, що до винайдення паперу використовувалася як матеріал для пись-ма, документ, написаний на такому матеріалі.

Піраміда – гробниця єгипетських фараонів у вигляді величезної ка-м’яної архітектурної споруди з чотирикутною основою та три-кутними боковими гранями із спільною вершиною.

Санскрит (буквально – очищений, оброблений) – одна з головних давньоіндійських мов. Відрізнялась суворо нормалізованою та уніфікованою граматикою. Вчений брахман (жрець) Паніні, який жив у V–ІV ст. до н.е., створив першу в Індії нормативну граматику санскриту. Санскритом написані визначні літера-турні та релігійні пам’ятки: «Веди» і епос «Махабхарата».

Семіти – група народів, батьківщиною яких, напевно, був теперішній Арабський півострів. Семітська культура – одна з найдавніших розвинутих культур людства, а семітське письмо (фінікійське)

лягло в основу грецького алфавіту, з якого розвинулись ла-тинський алфавіт і кирилиця (слов’янська азбука).

Сфінкс – у Давньому Єгипті кам’яна фігура лежачого лева з голо-вою людини, що уособлювала владу фараона.

Східна культура – тип суспільних систем, в яких переважає уста-новка на злиття людини з природою, відмова від активного втручання в процеси оточуючого світу і робиться акцент на особистісне самоудосконалення, формування ціннісної сві-домості.

Уеей – недіяння. Основний спосіб досягнення Дао. Недіяння озна-чає невтручання в природні процеси, принцип ненанесення шкоди природі; це дія, погоджена із законами світобудови.

Упанішади (санскр. – таємне знання) – пам’ятники давньоіндійської літератури, зібрання 108 філософських творів, релігійно-філо-софські коментарі до «Вед», що утворюють заключну частину ведичної літератури – веданту («кінець Вед»). Упанішади є основою всіх ортодоксальних (які приймають авторитет Вед) релігійно-філософських систем Індії.

Фанза – традиційне китайське житло.

Фенікс – у міфології стародавніх народів (єгиптян, фінікійців) – чарівний, казковий птах, який, проживши кілька сот років, спа-лював себе, а потім знову воскресав, поставав з попелу моло-дим і оновленим; символ вічного оновлення, відродження, не-вмирущості, безсмертя.

70

Кордон М.В. «Українська та зарубіжна культура»