Лекція 19 КУЛЬТУРА УКРАЇНИ У ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ 40-х -90-х РОКАХ XX ст.


Повернутися на початок книги
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 
15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 
30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 
45 46 47 48 49 

Загрузка...

•          Культурне життя в Україні у другій половині 40 - на початку 50-х років.

•          Культура і духовне життя в Україні часів хрущовської «відлиги».

•          Культурні надбання української діаспори.

•          Українська культура в 70-80-х роках.

•          Тенденції сучасного національно-культурного відродження.

Під час Другої світової війни всю територію України було окупо-вано німцями. Радянській владі, яка повернулась в Україну, необхідно було не тільки відбудувати зруйновану промисловість, а й віднови-ти систему освіти, роботу наукових закладів, культурних установ. Звичайно, держава виділяла певні кошти з бюджету для відбудови і розвитку загальноосвітньої школи, але їх було замало. Тому у рес-публіці розгорнувся pyx по відбудові й ремонту шкіл власними за-собами - «методом народної будови», що зародився ще під час війни з ініціативи жителів с. Верхівця колишнього Вчорайшанського райо-ну на Житомирщині. Це дало свої результати. Роботу шкіл було за-безпечено. На 1950 рік їх діяло 222 тисячі. Довоєнна шкільна мере-жа була повністю відновлена. У 1953 р. здійснено перехід до обов’язкової семирічної освіти.

Гостро стояло питання підготовки кадрів із середньою спеціа-льною та вищою освітою. Для його вирішення відбудовувалася мере-жа відповідних навчальних закладів, гуртожитків. Визначними по-діями у культурному житті республіки було відновлення роботи Київського, Харківського, Одеського державних університетів, від-криття в 1945 р. першого в історії Закарпаття Ужгородського універ-ситету. За післявоєнне п’ятиріччя відновилась робота всіх вузів Ук-раїни, яких у 1950 р. налічувалося 160. Внаслідок проведеної після війни реорганізації кількість вищих навчальних закладів в УРСР зменшилася, тоді як кількість студентів зросла з 99 тисяч у 1946 р.

Кордон М.В. «Українська та зарубіжна культура»

до 325 тисяч у 1956 р. Це привело до того, що на кінець 50-х років в усіх сферах народного господарства і культури України працювало понад півмільйона спеціалістів з вищою освітою, що майже в 2,5 рази перевищувало їх чисельність в довоєнний час. Під час відродження наукових установ особлива увага приділялася відновленню діяльності центру української науки – Академії наук УРСР.

Разом з тим, в цей період продовжувала діяти тоталітарна ста-лінська ідеологія. Починаючи з 1946 р., офіційним теоретиком пар-тійної лінії в питаннях ідеології та культури Андрієм Ждановим (1896–1948) було підняте питання про «ідеологічну чистоту про-летарської культури». «Ждановщина» позначилась боротьбою проти «безідейності, безпринципності, формалізму, космополітизму й низь-копоклонства перед гнилим Заходом». На практиці вона швидко пе-ретворилась на російський шовінізм і викликала черговий погром культури неросійських народів. Зазнала переслідування, зокрема, єврейська національна культура в СРСР.

В Україні «ждановщина» набрала форм гострої критики «ук-раїнського буржуазного націоналізму» і «буржуазного космополітиз-му» – теорії про всесвітній характер людського громадянства. Пар-тійна лінія А.Жданова вимагала від українських культурних діячів, щоб українська культура «тісніше зливалася з великою російською культурою». Почалося відверте цькування М.Рильського (за його доповідь «Київ в історії України», виголошену 1943 р. на урочистих зборах АН УРСР, за його поетичні твори «Мандрівка в молодість», «Київські октави», статтю «Шевченкові роковини» 1942 р., за перед-мову до 1-го тому «Поезій» 1946), Ю.Яновського (за роман «Жива вода»), І.Сенченка (за повість «Його покоління»). У 1946 р. була заборонена шкільна «Читанка» лише за те, що в ній Київ був відне-сений до найбільших міст СРСР, а в оповіданні про Щорса не згаду-валось про боротьбу проти німецьких окупантів.

Особливої жорсткості морально-політичний тиск на творчу інте-лігенцію набув у 1947 р. під час короткого перебування на посаді першого секретаря ЦК КП(б) України найближчого прибічника Сталіна Л.Кагановича. 7 жовтня 1947 р. політбюро ЦК КП(б)У ухва-лило постанову «Про перевірку виконання Спілкою письменників України постанови ЦК ВКП(б) про журнали «Звезда» і «Ленінград». У ній вказувалося, що «рішення ЦК ВКП(б) Спілкою сприйняті формально», а її члени «опинилися фактично на позиціях обивателів

 

і до самого останнього часу не бачили гострих і різних ухилів націона-лістичного характеру, буржуазних перекручень у творах окремих пись-менників...». За особистою вказівкою Кагановича у вересні 1947 р. «Радянська Україна» опублікувала статтю Ф.Єневича «Про націо-налістичні помилки М.Рильського». Пізніше редактор одержав листа від студентів зі Львова, в якому Ф.Єневич порівнювався із собакою, що застрелив Пушкіна. Листа, звичайно, не опублікували, а М.Рильсь-кого примусили каятися і публічно «визнавати» помилки та гріхи.

Лінія на створення атмосфери «націоналістичної загрози» продо-вжувалась і в наступні роки. 2 липня 1951 р., невдовзі після декади української літератури й мистецтва в Москві, в газеті «Правда» з’яви-лась редакційна стаття «Проти ідеологічних перекручень у літера-турі», яка піддавала нищівній критиці написаний у 1944 р. глибоко патріотичний вірш В.Сосюри «Любіть Україну».

Роздумуючи над цими явищами. О.Довженко, творчість якого та-кож було названо неприйнятною і якого ще під час війни звинувати-ли у «націоналізмі», у липні 1945 р. з болем занотував у своєму що-деннику: «Товаришу мій Сталін, коли б Ви були навіть богом, я й тоді не повірив би Вам, що я націоналіст, якого треба плямувати й тримати в чорнім тілі. Коли немає ненависті принципової, і зневаги нема, і недоброзичливості ні до одного народу в світі, ні до його долі, ні до його щастя, ні гідності чи добробуту, – невже любов до свого народу є націоналізм? Чи націоналізм в непотуранні глупості людей чиновних, холодних діляг, чи в невмінні художника стримати сльо-зи, коли народу боляче?...».

Наприкінці 1948 р. у республіці було розгорнуто боротьбу з так званими «космополітами». Відомі в Україні літературні та театральні критики І.Стебун (Кацнельсон), Я.Санов (Смульсон), Є.Адельгейм та інші були звинувачені в антипатріотизмі, в схилянні перед культу-рою Заходу, в замовчуванні зв’язків культури українського народу з культурою російського народу. Статті проти них рясніли такими сло-вами, як «безродні космополіти», «естетствуючі нікчемності», «низь-копоклонники», «антипатріотичні торгаші». У березні 1949 р. відбувся пленум правління Спілки радянських письменників України з по-рядком денним «До кінця розгромити космополітів-антипатріотів».

Відвертий антисемітизм, зведений у ранг державної політики, проявився не лише в ідеологічних кампаніях, а й в організаційних та репресивних діях влади. 13 січня 1948 р. в Мінську було вбито відомого

Кордон М.В. «Українська та зарубіжна культура»

театрального режисера С.Міхоелса. В Україні також поширилися репресії проти єврейської інтелігенції, проводилися арешти діячів культури, які хоч якоюсь мірою виявляли причетність до єврейства та інтерес до його проблем.

Не припинявся тиск партійного керівництва щодо суспільних на-ук. В 1947 р. було прийнято постанову ЦК КП(б)У «Про політичні помилки і незадовільну роботу Інституту історії України Академії наук УРСР». У ній ця наукова установа, праці її співробітників підда-валися грубій, необ’єктивній критиці. «Серйозні помилки і перекру-чення буржуазно-націоналістичного характеру» вбачали у працях професора М.Н.Петровського «Возз’єднання українського народу в єдиній Українській радянській державі» (1944) і «Незламний дух великого українського народу» (1943).

Як спроби «відродити буржуазно-націоналістичні погляди на пи-тання історії України в тій або іншій мірі» кваліфікувалися праці Інституту історії України «Короткий курс історії України» (вийшов у 1941 р. за редакцією С.Бєлоусова, К.Гуслистрго, М.Петровського, М.Супруненка, Ф.Ястребова), «Нарис історії України» (вийшов у 1942 р. в Уфі за редакцією К.Гуслистого, М.Славіна, Ф.Ястребова) та 1-й том «Історії України» (вийшов у 1943 р. за редакцією М.Н.Пет-ровського).

Не обминули Україну і наслідки відомої сесії ВАСГНІЛ, що відбу-лася у серпні 1948 р. На ній малоосвічений шарлатан від науки Т.Д.Лисенко, який вважав генетику «буржуазною псевдонаукою», оголосив ген міфічною частинкою, «одержав остаточну перемогу над своїми науковими опонентами – «вейсманістами-морганістами». Досягнення радянської та української генетики було перекреслено. В результаті на довгий час розвиток вітчизняної генетики припинив-ся. Почалися переслідування і розправи. Жертвами «лисенківщини» стало чимало відомих вчених-генетиків, які стояли на наукових по-зиціях. Хто не підтримував Лисенка, того звільняли з роботи. На їх місце призначалися люди, які мали нижчу кваліфікацію, але вели активну боротьбу з «вейсманізмом-морганізмом». Це на багато років загальмувало розвиток перспективних напрямів біологічної науки і зумовило відставання в цій галузі від світового рівня. Розгром гене-тики став однією з ганебних сторінок в історії біологічної науки.

Разом з тим в повоєнні роки українські вчені збагатили науку багатьма фундаментальними розробками, винаходами й відкриттями.

 

Зокрема, чимало зробили вони для розвитку ракетної техніки, космо-навтики, використання атомної енергії у військових та мирних цілях. У 1956 р. генеральним конструктором будівництва космічних ко-раблів в СРСР став виходець з Житомира Сергій Корольов. Поперед-никами і сучасниками С.Корольова у космонавтиці були українці Олександр Засядько, Микола Кибальчич, Костянтин Ціолковський, Юрій Кондратюк, Михайло Янгель, Валентин Глушко, Володимир Челомей, Михайло Яримович.

З України почалася дорога у велику науку для одного з творців першої американської атомної бомби Георгія (Джорджа) Кістяківсь-кого. Його батько, Богдан Олександрович (1868–1920), протягом усього життя був прихильником українського руху, в 1919 р. був об-раний дійсним членом УАН. Українська земля виплекала і талант того, хто створив оригінальну конструкцію такої ж радянської зброї – тричі Героя Соціалістичної Праці, лауреата Ленінської та п’яти Дер-жавних премій СРСР, генерал-лейтенанта Миколи Духова. Широке визнання здобули послідовники всесвітньо відомого авіаконструктора Ігоря Сікорського: Архип Люлька, Дмитро Григорович, Олександр Івченко. В Україні розквітнув талант росіянина Олега Антонова.

Україна залишалася центром розвитку науки в галузі електрозва-рювання. В Інституті електрозварювання АН УРСР, який утворив-ся в 1934 р. під керівництвом Євгена Патона і якому в 1945 р. було присвоєно ім’я його організатора, успішно досліджувалися і впроваджувалися у виробництво нові технології зварювання металів. Значним в цьому напрямку технічним досягненням була побудова в 1953 р. найбільшого тоді в світі суцільнозварного моста через Дніпро у Києві довжиною понад 1,5 км. Міст ім. Є.О.Патона й досі є голо-вною транспортною артерією розташованої вже на обох берегах Дніпра столиці України.

Нові методи квантової теорії поля та статичної фізики було роз-роблено академіком Миколою Боголюбовим, який ще в 30-ті роки разом з Миколою Криловим заклав основи нового напрямку в мате-матиці – нелінійної механіки. У другій половині 50-х років розпочав свою діяльність відомий вчений-хірург Микола Амосов.

Незважаючи на значні досягнення української науки, серед лауре-атів Нобелівської премії українців ще не було. Хоча видатні діячі української науки мали можливість відзначитися, зокрема Іван Пу-люй. Зате у списку лауреатів премії Нобеля є кілька видатних

Кордон М.В. «Українська та зарубіжна культура»

письменників та вчених, чиє життя починаюся на українській землі. Так, лауреат Нобелівської премії з літератури Ш.Агнон (Ізраїль) народився в 1888 р. в Бучачі (нині Тернопільська область). Амери-канські дослідники З.А.Ваксман (медик), С.Кузнець (економіст), Р.Гофман (хімік) народилися відповідно в Прилуках, Харкові та Золочеві.

Лауреатом Нобелівської премії 1908 р. (разом з П.Ерліхом) став виходець із Харківщини Ілля Мечников (1845–1916) – людина з європейською наукової славою. Закінчивши Харківський універси-тет, він проявив себе в науці як мікробіолог і патолог, один з осново-положників порівняльної патології, еволюційної ембріології, імуно-логії, створив теорію виникнення багатоклітинних організмів. Розроблене ним у Паризькому інституті Луї Пастера вчення про фагоцитоз (1908) набагато випередило свій час і заклало підвалини нового напрямку в фізіології.

У 40–50-ті роки діячами літератури і мистецтва було створено чимало творів, що залишили помітний слід у художній культурі ук-раїнського народу. Плідно працювати в цей час Олександр Довжен-ко, Павло Тичина, Максим Рильський, Юрій Яновський, Петро Панч, Натан Рибак, Юрій Смолич, Володимир Сосюра, Остап Вишня, Андрій Малишко, Леонід Первомайський, Олесь Гончар.

Зусиллями талановитих митців України розвиваються театральне, музичне, образотворче мистецтво та кіно. У театрах України працю-вали талановиті актори М.Литвиненко-Вольгемут, 3.Гайдай, М.Гриш-ко, І.Паторжинський, Г.Юра, Б.Гмиря, К.Хохлов, Ю.Лавров, М.Ро-манов, А.Бучма, Є.Пономаренко, Ю.Шумський.

Якщо театр був мистецтвом елітарним, то в кінотеатри ходили всі. Аудиторія кіноглядачів у республіці у 1958 р. становила 656 млн. чоловік – у півсотні разів більше, ніж театральна. Півтора-два де-сятки нових фільмів кожного року – такою була сумарна продукція трьох кіностудій: в Одесі, Києві, Ялті. Інтенсивно працювали також Київська студія науково-документальних фільмів і Українська сту-дія хронікально-документальних фільмів.

У другій половині 60–80-х років відбувалось відродження ук-раїнського поетичного кіномистецтва, засновником якого був О.Довженко. Широке визнання громадськості отримав фільм С.Параджанова про життя гуцулів «Тіні забутих предків» (1965) за однойменним твором М.Коцюбинського. Лінію поетичного кіно –

 

імпресіоністичного кінозмальовування реалій життя – продовжив кінорежисер Ю.Іллєнко в стрічках «Білий птах з чорною ознакою» і «Вавілон XX». Збагатили український кінематограф роботи режи-серів Л.Бикова «В бій ідуть тільки «старики» та «Ати-бати йшли солдати» і Л.Осики «Тривожний місяць вересень» та «Камінний хрест».

Музичне мистецтво України в повоєнний період характеризується творчістю таких композиторів, як К.Данькевич, Д.Клебанов, А.Філі-пенко, Г.Жуковський, А.Свєчников, М. Вериківський, В. Гомоляка, К.Домінчен, М.Колесса, Г.Майборода, А.Кос-Анатольський, С.Люд-кевич, Ю.Мейтус, А.Штогаренко, Б.Лятошинський, композитор-жи-томирянин М.Скорульський (працював у Житомирі). В Житомирі народився піаніст світової слави Святослав Ріхтер (1915–1997).

Плідно співпрацювали поет А.Малишко і композитор П.Майборода, які подарували народові «Київський вальс», «Білі каш-тани», «Ми підем, де трави похилі», «Ти – моя вірна любов», «Пісню про рушник», «Пісню про вчительку», «Стежину». Ці пісні звучали в усіх куточках республіки – від столиці до найвіддаленішого села, а «Пісня про рушник» з легкої руки Д.Гнатюка облетіла увесь світ. Яскраву серію пісень створив учень М.В.Хомичевського (Бориса Тена) по музичній лінії, композитор О.Білаш («Два кольори», «Ле-леченьки», «Ясени», «Цвітуть осінні тихі небеса»).

Популярністю серед глядачів і слухачів користувалися Держа-вний заслужений академічний український народний хор під керів-ництвом Г.Верьовки, створений 11 вересня 1943 р.. Київська держав-на академічна капела «Думка» під керівництвом О.Сороки, Львівська державна хорова капела «Трембіта» під керівництвом П.Муравсько-го, Державна капела бандуристів УРСР під керівництвом О.Мінь-ківського, Державний симфонічний оркестр.

Скарбниця образотворчого мистецтва поповнилася творами М.Де-регуса, М.Божія, К.Трохименка, О.Шовкуненка, В.Бородая, Т.Яб-лонської. Остання стала одним з основоположників і фундаторів фольклорного напрямку в українському образотворчому мистецтві, що зберігся й розвивався, хоч із труднощами, в наступні десятиріччя.

Як графік плідно працював відомий художник Василь Касіян (1896–1976). Він є автором ілюстрацій до «Кобзаря» Т.Шевченка (1934, 1944, 1949, 1954, 1974), до повістей «Борислав сміється» І.Франка (1948), «Земля» О.Кобилянської (1950, 1954), до новел

Кордон М.В. «Українська та зарубіжна культура»

В.Стефаника (1958). Значний внесок зробив В.Касіян у розвиток мистецтва плаката, який посів провідне місце серед інших видів обра-зотворчого мистецтва під час Великої Вітчизняної війни. Виразністю та переконливістю відзначалися його твори: «На бій, слов’яни!» (1942) та оригінальна за задумом серія «Гнів Шевченка – зброя пе-ремоги» (1942). На твори Т.Шевченка створив серію плакатів «Вра-жою злою кров’ю волю окропіте!» (1942) О.Довгаль.

В інших умовах розвивалася українська культура поза межами радянської України, Представники другої хвилі української еміграції після поразки національно-визвольних змагань 1917–1920 рр. осіда-ли у Відні, Парижі, Берліні, Белграді, Софії. Однак найсприятливіші умови для них було створено в Чехословаччині. Центрами українсь-кої еміграції стали Прага та курортне містечко Подєбради. Завдяки щедрій підтримці уряду Чехословаччини українська інтелектуальна еміграція заснувала тут ряд українських вузів: Український вільний університет у Празі й Господарську академію в Подєбрадах (1922), яка з 1932 р. стала Технічно-господарським інститутом. У 1922–1933 рр. у Празі діяв Український педагогічний інститут ім. М.Драгоманова, де велася підготовка вчителів початкових класів та дошкільних установ.

Український вільний університет – перший вуз і друга наукова установа (поряд з науковим товариством ім. Т.Г.Шевченка) ук-раїнської еміграції за кордоном. Це взагалі перший в історії євро-пейської культури вуз на еміграції. Спочатку, 17 січня 1921 р., він був заснований у Відні, але восени (5 жовтня) того ж таки року його перенесли у Прагу.

У Празі в 1923 р. засновано Українське історично-філологічне то-вариство. До його складу входили українські вчені: Д.Антонович, Д.Дорошенко, О.Колесса, В.Щербаківський та інші. Члени товари-ства проводили наукові дослідження у галузі українознавства. В Ук-раїнському науковому інституті в Берліні (заснований у 1926 р.) пра-цювали філософ Д.Чижевський, літературознавець Б.Лепкий та інші. У 1930 р. створено Український науковий інститут у Варшаві, до здобутків якого належить повне 13-томне видання творів Т.Шевченка. Третя хвиля еміграції, а Україну під час Другої світової війни зали-шили майже 4,5 тисячі вчителів, інженерів, вчених, лікарів, акторів, священиків, студентів, сколихнула культурне життя українців за кордоном, влила в нього новий потужний струмінь. Її зусиллями були відкриті нові навчальні заклади, засновані наукові установи.

 

В перші повоєнні роки основні культурні центри української еміграції містилися в Німеччині та Австрії. В 1949–1950 рр. вони по-ступово перемістилися до США та Канади. У Німеччині відновив свою діяльність Український технічно-господарський інститут, за-сновані нові вузи – Українська висока економічна школа, Українсь-ка богословська православна академія та греко-католицька духовна семінарія. Навесні 1947 р. у Мюнхені була відновлена робота Науко-вого товариства ім. Т.Шевченка. Найбільшим його доробком стало видання «Енциклопедії українознавства» в 10-ти томах. З 1945 р. розгорнула свою діяльність Українська вільна Академія наук.

З осені 1945 р. у Мюнхені вчені-емігранти змогли відновити діяльність Українського вільного університету, який під час Другої світової війни залишався у Празі, де його майно та архів були кон-фісковані радянськими службами, а адміністрація і частина про-фесорів репресовані. Першим ректором університету став мовозна-вець та історик літератури Олександр Колесса, відомий львівський філолог, старший брат музикознавця Філарета Колесси. У 1963 р. кардинал Йосип Сліпий створив у Римі Український католицький університет, а згодом і Музей українського мистецтва і книго-друкування.

Значним був доробок українських літераторів-емігрантів, прозаїків У.Самчука, І.Багряного, Ю.Косача, поетів Т.Осьмачки, Ю.Клена, В.Барки, Яра Славутича, Б.Кравціва. Славу одного з видатних ук-раїнських поетів здобув Олег Ольжич (справжнє прізвище – Кан-диба) (1907–1944), який народився у м. Житомирі. Він був сином іншого українського поета – Олександра Олеся (1878–1944). В теат-ральному житті українців за кордоном найпомітнішою постаттю став актор Й.Гірняк.

Багато суперечностей зазнала культура і духовне життя в Україні за часів хрущовської «відлиги». Таку назву в історичній літературі дістало правління М.С.Хрущова. З одного боку, М.Хрущов намагав-ся десталінізувати політичне життя України, з іншого – не міг доз-волити собі відійти від основних ідеологічних настанов марксизму-ленінізму. Процес реабілітації торкнувся тільки репресованих діячів більшовицької партії – В.Затонського, С.Косіора, М.Скрипника, Ю.Коцюбинського, В.Примакова, Г.Петровського та інших. Про ре-абілітацію українських небільшовицьких політичних та культурних діячів не йшлося. Разом з тим було перевидано «Словник української

Кордон М.В. «Українська та зарубіжна культура»

мови» Б.Гріненка, великі торжества пройшли з нагоди 100-річчя від дня народження І.Франка. З 1957 р. почали виходити такі журнали, як «Радянське право», «Економіка Радянської України», «Народна творчість та етнографія», «Український історичний журнал». Було створене Міністерство вищої освіти УРСР, здійснено, щоправда не-послідовно, спробу провести українізацію університетів.

Лібералізація політичного режиму зробила «залізну завісу» між радянським і західним світами менш щільною. В Україну почала проникати західна культура. З’явилися раніше недоступні книги А. де Сент-Екзюпері, А.Камю, Ф.Кафки, Е.М.Ремарка, Е.Хемінгуея та інших талановитих письменників. З 1958 р. відновилося видання журналу «Всесвіт», який друкував найкращі зразки сучасної захід-ної літератури українською мовою. Західна культура суттєво впли-вала на формування світогляду молоді, утвердження в її свідомості загальнолюдських цінностей.

«Відлига», десталінізація суспільства після XX з’їзду КПРС ство-рили сприятливі умови для літературно-художньої творчості, демок-ратизуючи і гуманізуючи її. Здійснюючи давні задуми, В.Сосюра написав щиру автобіографічну повість «Третя рота», поеми «Розст-ріляне безсмертя» і «Мазепа». Тоді опублікувати їх не вдалося. Нові грані давно визнаного таланту показали інші метри поетичного сло-ва – П.Тичина, М.Бажан, М.Рильський, дитячі роки якого пройшли в селі Романівка Попільнянського району на Житомирщині. Ха-рактеризуючи творчість своїх старших колег по перу, А.Малишко писав: «Якщо поетичну творчість порівняти з іншими видами мис-тецтва, то Павло Тичина найвище стоїть до симфонічної музики, Максим Рильський – до живопису, Володимир Сосюра – до ніжної ліричної акварелі».

Плідно працював М.Стельмах, з-під пера якого вийшли романи: «Кров людська – не водиця», «Правда і кривда», «Хліб і сіль», «Ду-ма про тебе», «Чотири броди». Одним з провісників «відлиги» був відомий письменник О.Гончар, якого Михайло Шолохов назвав слав-ним і справжнім прозаїком. У 60–80-х рр. він виступив з творами «Тронка», «Циклон», «Берег любові», «Твоя зоря», «Чорний яр». Світове визнання здобув роман О.Гончара «Собор» (1968). Пись-менник одним з перших у радянській літературі порушив питання про гуманістичне розуміння вітчизняної історії, збереження духов-ної спадщини народу. У цей час українська література поповнилась

 

романами і повістями «Розгін» і «Диво» П.Загребельного, «Меч Арея» І.Білика, «Лебедина зграя» і «Зелені млини» В.Земляка. У 1962 р. було встановлено Державну премію України ім. Т.Г.Шевченка, якою відзначатися і літературно-мистецькі твори.

В 1965 р. була заснована Житомирська організація Спілки пись-менників України. З-поміж житомирських літераторів виділяється Борис Тен (М.В.Хомичевський) (9.12.1897–12.03.1983), який понад 50 років жив і творив у Житомирі. Він був всебічно обдарованою, освіченою людиною, справжнім енциклопедистом: поет, музикант, диригент, композитор, мистецтвознавець, мовознавець, педагог, цер-ковний і громадський діяч.

Але найбільше прославився Борис Тен як визначний перекла-дач, знавець стародавніх і сучасних мов. Він перекладав із старо-грецької, латинської, англійської, іспанської, італійської, німецької, французької, польської, словацької, чеської, російської мов. Голов-на ж його заслуга перед українською культурою, основна справа усього його життя – переклад на українську мову із старогрецької «Одіссеї» та «Іліади» Гомера. Вони видані відповідно у 1963 та 1978 роках. За ці переклади Б.Тен – цей український рапсод, Гомер двад-цятого віку – став лауреатом республіканської премії імені Макси-ма Рильського.

Головним наслідком «відлиги» стало формування генерації моло-дих українських письменників, поетів, публіцистів, критиків, худож-ників. Вони увійшли в історію як «шістдесятники», серед них – Іван Драч, Ліна Костенко, Василь Симоненко, Іван Дзюба, Іван Світлич-ний, Валентин Мороз, Євген Сверстюк, Євген Гуцало, Алла Горська, брати Горині та багато інших. Вони прагнули відновити втрачену національну традицію, боролися усіма доступними засобами проти тоталітарної системи, чинили їй інтелектуальний опір, виступали за докорінне оновлення на засадах загальнолюдських цінностей всього суспільного життя.

Наприкінці 50-х – на початку 60-х років розквітає талант одного з найяскравіших українських поетів, «лицаря українського відрод-ження» Василя Симоненка. Уродженець Полтавщини, В.Симоненко почав писати вірші, ще навчаючись на факультеті журналістики Київського університету. У 1962 р. побачила світ перша творча лас-тівка – його поетична збірка віршів «Тиша і грім». Згодом вийшла друком збірка «Земне тяжіння». У 1965 і 1973 рр. у Мюнхені

Кордон М.В. «Українська та зарубіжна культура»

опубліковані інші твори автора. Однак побачити їх Василю Симо-ненку так і не судилося. У 1963 році він помер.

Стрімко, буквально блискавкою увірвалася в українську поезію одна з найбільш обдарованих представниць «шістдесятництва» Ліна Костенко. З відзнакою закінчивши Літературний інститут ім. Горь-кого в Москві, поетеса випускає дві одразу ж помічені критикою збірки поезій – «Проміння землі» та «Мандрівне серце». Ліна Кос-тенко звертається до вічних проблем духовності українського наро-ду, історичного минулого держави. Вірші поетеси вирізняла неорди-нарність, просторовість роздумів, критичні оцінки багатьох подій. Справжнім шедевром став надрукований у 1980 р. віршований ро-ман Ліни Костенко «Маруся Чурай». Він здобув одностайну при-хильність у читачів і відзначений найвищою нагородою України – Шевченківською премією.

Пік «відлиги» для України припав на кінець 50-х – початок 60-х років. Це видно особливо виразно на результатах книговидавничої справи. Саме в цей період книжки українською мовою складали най-більший відсоток від усіх книг, опублікованих в Україні, порівняно з іншими роками повоєнної історії. В 1957 р, вони становили 53 відсотки, у 1958 р. – 60, у 1960 р. – 49, але вже у 1965 р. цей показ-ник опустився фактично до рівня 1940 р. – 41 відсоток, а потім – лише неухильно зменшувався.

Однак ще за правління М.Хрущова хвиля «відлиги» почала спа-дати. Так, уже в 1958 р. було прийнято постанову ЦК КПРС «Про зміцнення зв’язку школи із життям», яка відкрила найширші мож-ливості для посилення русифікації. В 1959 р. Верховна Рада УРСР прийняла новий шкільний закон, який надавав право батькам виби-рати своїм дітям мову навчання. Було зрозуміло, що батьки з метою полегшення дітям майбутньої кар’єри обиратимуть в школах вели-ких міст російську мову навчання. Це призвело до того, що в 60-х роках в обласних центрах і Києві українські школи становили 28 від-сотків, а російські – 72 відсотки.

В цілому по Україні кількість шкіл з російською мовою викла-дання збільшилася з 4192 в 1959–1960 рр. до 4703 в 1965–1966 рр. Кількість українських шкіл за цей період скоротилася з 25308 до 23574. Причому переважна більшість українських шкіл були неве-ликими. В середньому на одну українську школу припадало 190 учнів, а на кожну російську – 524. Але все-таки в українських

 

школах продовжувала навчатися основна частина учнівського кон-тингенту. Значно зменшилася питома вага україномовних газет. В 1963 р. із загальної кількості газет в Україні (2366) українською мовою виходило лише 765.

Після звільнення М.Хрущова в жовтні 1964 р. «відлига» остаточ-но припинилась. На зміну їй прийшла реакція, почались пересліду-вання діячів культури. В серпні-вересні 1965 р. у декількох містах України були заарештовані близько трьох десятків чоловік з кола шістдесятників, майже всі – представники творчої та наукової інте-лігенції. Це викликало опір з боку відомих у республіці людей. Із запитом про долю заарештованих до першого секретаря ЦК Компартії України П.Ю.Шелеста звернулися авіаконструктор Олег Антонов, письменники Іван Драч, Ліна Костенко, Андрій Малишко, Михайло Стельмах, композитори Георгій і Платон Майбороди, кінорежисер Сергій Параджанов.

Під час прем’єрного показу фільму С.Параджанова «Тіні забутих предків» у київському кінотеатрі «Україна» Ю.Бадзьо, І.Дзюба, В.Стус і В.Чорновіл повідомили аудиторію, що в Україні розпочали-ся політичні репресії. Ця подія сталася 4 вересня 1965 р. і була пер-шим громадянським політичним протестом у Радянському Союзі після сталінської доби.

Наприкінці 1965 р. молодий літературний критик І.Дзюба висту-пив з об’ємною статтею під назвою «Інтернаціоналізм чи руси-фікація?», у якій було піддано нищівний критиці національну політи-ку влади, спрямовану на русифікацію України. Автор доводив, що русифікація – продовження політики російського шовінізму і ко-лоніалізму. «Колоніалізм, – писав він, – може виступати не лише у формі відкритої дискримінації, а й у формі «братства», що дуже ха-рактерно для російського колоніалізму».

З 1969 р. влада посилила ідеологічний тиск на інтелігенцію. Пись-менників, митців, вчених картали в пресі і на зборах творчих спілок за «аполітичність», «ідейну незрілість», «формалізм», «націоналізм», «відхід від партійної лінії», «ідеалізацію минулого», «смакування національної самобутності». По суті, це була друга «ждановщина». Проти інакодумців знову почалися політичні репресії, які досягли апогею в 1972 р.. Процес реабілітації багатьох незаконно засуджених людей, повернення їх чесного імені було припинено.

Кордон М.В. «Українська та зарубіжна культура»

Починаючи з 1977 р., об’єктом переслідувань і репресій стали члени Української Гельсінської Спілки (УГС), що утворилася в Ук-раїні у листопаді 1976 р. Серед них— відомий письменник, автор по-пулярних романів «Вітер в обличчя» і «Остання шабля» Микола Руденко і письменник-фантаст Олесь Бердник. Чотири члени групи – Василь Стус, Олекса Тихий, Юрій Литвин та Валерій Марченко – загинули в таборах. Для них не було розриву: якщо ти митець, ти – громадянин, людина.

Важкими були 60–80-ті рр. в житті Івана Гончара, видатного ук-раїнського скульптора, живописця, етнографа, заслуженого діяча ми-стецтв УРСР, лауреата Державної премії УРСР ім. Т.Шевченка. Він автор пам’ятників М.Горькому в Ялті, Т.Шевченку в Яготині, на-родній художниці Катерині Білокур у селі Богданівці на Київщині. Так і не було відкрито за життя цього талановитого скульптора музей його творчості, хоча І.Гончарем було зібрано колосальний етно-графічний матеріал – унікальну в історії людства приватну колекцію рідкісних фотографій, видань, народного вбрання, рушників, килимів, писанок, творів живопису, козацьких обладунків, ікон.

Предметом особливої уваги партії завжди була освіта, яка розгля-далась як частина комуністичної ідеологічної системи. З 1966 р. відпо-відно до рішень XXI її з’їзду КПРС почала впроваджуватись загаль-нообов’язкова десятирічна освіта. Перехід до неї був, в основному, здійснений до 1976 р. У початковій школі замість чотирирічного навчання було введене трирічне, оскільки відповідна підготовка дітей до школи здійснювалась у мережі дошкільних дитячих закладів. Неухильно розширювалась мережа вузів. У 1964 р. були засновані Донецький університет, у 1972 р. – Сімферопольський, у 1985 р. – Запорізький, а згодом – Прикарпатський та Волинський. У 1960 р. в Житомирі відкрився загальнотехнічний факультет Київського полі-технічного інституту. В 1975 р. його було реорганізовано в філіал цього ж інституту, а в 1994 р. філіал став самостійним вузом – Житомирським інженерно-технологічним інститутом.

Основним науковим центром України продовжувала залишатись республіканська Академія наук. В 1985 р. в ній нараховувалося 15,3 тисячі науковців. Деякі дослідження, відкриття та розробки вчених не мали аналогів у світі. Це, перш за все, стосується математичної науки. Головною організацією в СРСР із створення автоматизова-них систем проектування електронно-обчислювальних машин став

 

Інститут кібернетики. Вподовж двох десятиріч його очолював ака-демік В.Глушков, а потім – академік В.Михалевич.

Вченими-суспільствознавцями в 60–80-х рр. було видано ряд фундаментальних праць з історії України, держави і права, архео-логії, філософії, літератури і мистецтва, серед них такі багатотомні публікації, як «Історія Української РСР», «Історія міст і сіл Ук-раїнської РСР», «Археологія Української РСР», «Історія україн-ського мистецтва», «Історія української літератури»» «Словник ук-раїнської мови», «Українсько-російський словник». Були випущені також Українська Радянська Енциклопедія, Радянська енциклопедія історії України. Неодмінною складовою частиною цих праць, як і праць всього спектра суспільних наук, був так званий «класовий підхід» та критика буржуазно-націоналістичних концепцій.

Розвиток театрального і пісенного мистецтва в Україні тісно пов’язаний з такими видатними майстрами сцени, як Н.Ужвій, В.Дальський, В.Добровольський, О.Кусенко, А.Роговцева, Д.Гнатюк, А.Солов’яненко, А.Мокренко, М.Кондратюк, Є.Мірошниченко. Їх творчість характеризується високим професіоналізмом, новаторством, оригінальністю. Значних творчих успіхів досягли майстри сцени і кіно І.Миколайчук і Б.Брондуков.

Людиною великого таланту був композитор Володимир Івасюк, зоря таланту якого зійшла на співучій Буковині. Його життя обірва-лося у 1979 р. у віці тридцяти років. До своїх пісень він сам писав слова і музику. Серед них – «Я піду в далекі гори» (1968), «Водо-грай» (1969), «Червона рута» (1969). Остання дала назву фестивалю української пісні та музики, який з 1989 р. регулярно проводиться в різних містах України. «Червона рута» – єдиний в Україні фести-валь української пісні, тобто обов’язковою умовою участі в ньому є виконання пісень лише українською мовою.

Плідно працювали українські скульптори, особливо монумен-талісти. До справжніх творів монументального мистецтва цього часу відносяться пам’ятники Л.Українці у Києві і Т.Шевченку в Москві.

В умовах, коли Україна стала незалежною державою, набирає сил її національно-культурне відродження. Відомо, у якому стані знахо-дилась сфера культури внаслідок багатолітньої дії всіляких залиш-кових принципів. Але останнім часом немало робиться, щоб вийти з кризової ситуації. Розвитку української культури надається державна підтримка. «Основи законодавства України про культуру», прийняті

Кордон М.В. «Українська та зарубіжна культура»

Верховною Радою на початку 1992 р., намітили відрахування 8 відсотків національного прибутку на її розвиток. Життя показало нереальність цих планів. Не реалізовані також положення про пільго-ве оподаткування спонсорства.

Ключове питання національно-культурного відродження – на-родна освіта. 23 травня 1991 р. Верховною Радою був прийнятий за-кон України «Про освіту». Він визначив школу як основу духовного та соціально-економічного розвитку держави і передбачив карди-нальні зміни в її роботі. Освітня система стає більш гнучкою та різно-манітною. Поглибленому розвитку здібностей учнів і студентів сприяла поява мережі альтернативних навчальних закладів – ліцеїв, коледжів, гімназій. Кабінетом Міністрів затверджена комплексна на-ціональна освітянська програма «Освіта» («Україна – XXI століття»), націлена на найближчу та більш віддалену перспективу. Програма ґрунтується на поєднанні освіти, науки і культури, вітчизняного і світового педагогічного досвіду, її метою є піднесення вітчизняної освіти до світового рівня.

Реорганізовується вся система вищої та середньої спеціальної освіти. На 1998 р. в Україні нараховувалось 204 навчальні заклади III–IV рівнів акредитації, тобто університетів, академій, інститутів. В них здійснюється підхід на триступеневу підготовку – випуск бака-лаврів, спеціалістів та магістрів. Крім того, є ще 665 закладів освіти І–II рівнів акредитації, тобто технікумів та коледжів, що готують, як правило, молодших спеціалістів.

Тим самим Україна поступово входить у європейський освітній простір. В 1997 р. вона в числі 34 держав Європи підписала Ліса-бонську угоду про освіту. В цій угоді чітко зафіксовано, що в Ук-раїні вводиться ступенева система – проводиться підготовка молод-ших спеціалістів, бакалаврів, спеціалістів та магістрів.

Відповідно до цієї системи побудовані навчальні плани. Вони да-ють можливість одержати насамперед базову вищу освіту, тобто рівень бакалавра – студент отримує диплом і має право йти працю-вати. Але студент може продовжити освіту і отримати диплом спе-ціаліста чи магістра. Більш глибока практична підготовка притаманна спеціалісту, а магістр має більш ґрунтовні наукові знання.

Поряд з державними в Україні засновані вищі навчальні заклади інших форм власності, які називають ще недержавними. Таких за-кладів є 139 і в них навчається 6 відсотків студентів від загальної

 

їхньої кількості. Основна проблема, яка стоїть перед недержавними вузами, – проведення акредитації, тобто одержання права на видачу диплома державного зразка.

Перебудовується в Україні система науки. Провідним науковим центром залишається Академія наук Україні, проголошена в 1994 р. національною. Створене Міністерство України у справах науки і технологій, діє Українська наукова асоціація. Вона покликана спри-яти відродженню української науки і виведенню її на світовий рівень. Засновані Академія наук вищої школи, Українська академія аграр-них наук, Академія медичних наук. Академія мистецтв, Академія правових наук. У 1989 р. як громадська організація відновило свою діяльність Наукове товариство ім. Т.Г.Шевченка, в 1990 р. – «Това-риство дослідників Волині» у Житомирі. Товариство координує крає-знавчу роботу в межах колишньої Волинської губернії (Житомирсь-ка, Волинська, Рівненська області), проводить міжнародні наукові краєзнавчі конференції «Велика Волинь: минуле і сучасне», налагод-жує творчі наукові зв’язки з краєзнавчими товариствами Німеччи-ни, Польщі, Канади.

Однак низький рівень фінансування створює великі труднощі в розвитку науки. Не маючи необхідної матеріальної, інформаційної та моральної підтримки, вчені починають займатися примітивною комерцією або виїжджають за межі України в пошуках кращої долі. Тільки з Академії наук виїхало за кордон 2800 молодих учених. Відбувається відтік фахівців найвищої кваліфікації. За 1991–1994 рр. з України виїхало 254 доктори наук, з них у 1991 р. – 39, у 1992 р. – 57, у 1993 р. – 68, у 1994 р. – 90. В наступні роки виїзд висо-кокваліфікованих фахівців не зменшився. Вподовж 1996 р. з України виїхало 83 доктори наук, що на 40,7 відсотка перевищило рівень 1995 р. і вдвічі більше у порівнянні з 1991 р.: 49 з них мали звання професора, 7 – доцента, 20 – старшого наукового співробіт-ника. Географія виїзду така: до Росії виїхало 35 чоловік, Ізраїлю та США – по 10, до Німеччини – 8, до Канади – 3, решта – до інших країн світу. Лише у 1996 р. науковий потенціал України зменшився на 202 особи.

Розміри припливу вчених до України значно менші. З тих, хто прибув в Україну на постійне проживання у 1996 р., – 26 докторів наук, 19 кандидатів наук приїхали з Російської Федерації, ще 5 – з Інших країн Співдружності Незалежних Держав (СНД).

Кордон М.В. «Українська та зарубіжна культура»

В умовах національного відродження зростає роль художньої творчості. В літературно-мистецькому процесі дедалі активніше ут-верджується плюралізм. Він передбачає відмову від притаманного тоталітарній системі однотипного художнього відтворення суспіль-них явищ і процесів. У цьому плані принциповою є відмова від соціа-лістичного реалізму як єдиного, що має право на існування.

Процеси оновлення широко охопили українську літературу. Опубліковано твори ще донедавна заборонених письменників – В.Винниченка, Є.Плужника, О.Олеся, Б.Грінченка, Б.Лепкого, М.Зе-рова, О.Теліги та інших. В літературній творчості розширюється те-матичний діапазон прозових, поетичних і драматичних творів, уріз-номанітнюються їх стильові форми. В літературний процес вступила значна група молодих майстрів. «Паростками нового» назвав Олесь Гончар появу на літературному просторі України часопису «Тер-нопіль», журналів «Борисфен» на Дніпропетровщині, «Степ» на Кіро-воградщині, «Холодний Яр» у Черкасах, «Хортиця» у Запоріжжі.

Плюралізм, багатогранне художнє відтворення світу неможливі без визнання новаторських форм, зокрема тих, що дістали назву «авангард». Нарешті стало доступним людям те нетрадиційне, що за-проваджувалося в художній творчості ще на початку XX ст. і від чо-го через догматичну ідеологію тоталітарної системи вони були відсто-ронені вподовж значного часу.

Одним із зачинателів нового напряму в монументальному живо-писі під назвою «українська національна колористична школа» став художник Г.Синиця. Він залишився вірним ідеям школи М. Бойчука, ідеям відродження українського монументального живопису на основі традицій мистецтва Київської Русі, її фресок, настінного живопису.

Досить активно новаторський стиль утверджується також в му-зичному мистецтві. Цьому сприяє те, що українська національна му-зична школа має традиції, пов’язані з іменами таких композиторів-новаторів, як Б.Лятошинський, а також його послідовників – Г.Таранова, І.Белзи та інших, які свого часу за модернізм у музиці зазнали не тільки жорстокої критики, а й переслідувань з боку офі-ційних інституцій. У концертних залах, театрах, на радіо й телеба-ченні все частіше звучать музичні твори різних жанрів і стилів – від рок і поп-музики до класичної.

В Україні започатковано велику кількість фестивалів та конкурсів – оперного мистецтва, органної та фортепіанної музики, піаністів та

 

скрипачів. Крім згадуваної вже «Червоної рути», популярність здобу-ли такі фестивалі, як «Пісенний вернісаж», «Зірки світового балету», «Чумацький шлях», «Всі ми діти твої, Україно». З новими піснями виступають О.Білозір, М.Гнатюк, П.Дворський, Т.Петриненко, Н.Мат-вієнко, І.Білик, Т.Повалій, В.Шпортько, С.Ротару, В.Зінкевич, А.Куд-лай, В.Білоножко, П.Зібров, інші майстри естрадного мистецтва.

Поступово відроджується українське кіно. Однак на екранах Ук-раїни сьогодні на 90 відсотків – американські стрічки. Українські фільми становлять 0,3 відсотка і займають вони всього один відсоток кіновідеотелеекранного часу. Пропаганда жорстокості та насильства, еротичних сцен та низькопробних фільмів західного виробництва не-гативно впливає на психіку людей, деформує їх свідомість та шкалу моральних цінностей, сприяє розвитку агресивності в суспільстві.

Стрімко розвивається телебачення. В 1992 р. вийшла в ефір пер-ша передача Житомирського телецентру.

Обнадійливі процеси відбуваються в театрі. Про його попу-лярність в Україні свідчить те, що на приблизно 40 тисячах щоріч-них вистав буває майже 20 мільйонів глядачів. Світове визнання і славу здобув своєю творчістю театральний режисер-новатор Р.Віктюк, який, по суті, визначає театральну естетику XX століття.

За умов відсутності ефективної системи державного фінансуван-ня культури Указом Президента України в липні 1994 р. було створе-но фонд сприяння мистецтву України. Ініціаторами цієї організації стали представники творчої інтелігенції, політики, вчені, підприємці, ті, хто вбачав майбутнє України у творенні культури, підтримці талан-ту і майстерності діячів мистецтва. Вже перші кроки його діяльності показали, що дії фонду ефективно впливають на реалізацію багатьох художніх проектів, сприяють духовному відродженню суспільства.

Важливим чинником національного відродження, основним носієм національної культури виступає рідна мова. Втрачаючи мову, людина втрачає частину своєї національної суті. Великий І.Франко говорив: «...Лише той народ має право на незалежність, який знає і поважає свою історію та мову». Мова – основа збереження та відтво-рення національної культури. Тільки той народ може вважати себе здоровим, тільки той народ може впевнено дивитися в свою будучи-ну, всі сфери діяльності якого перейняті його мовою та культурою.

Мова – найголовніший організатор духовного життя, єдності й розвитку народу. Звуження сфери вживання мови веде до звуження

Кордон М.В. «Українська та зарубіжна культура»

сфери духовності, до духовного зубожіння, деградації. Там, де мова гине, помирає народ. Для нього питання про його мову, це питання його буття, життя і смерті.

З цього приводу І.Огієнко наголошував: «Мова – це наша націо-нальна ознака, в мові – наша культура, сутність нашої свідомості. Мова – це форма нашого життя, життя культурного й національно-го, це форма національного організування... – і поки живе мова – житиме і народ, як національність. Не стане мови – не стане й націо-нальності: вона геть розпорошується поміж чужим народом... Тому й вороги наші завжди забороняли нашу мову, аби знищити її дощенту». За Огієнком, «без добре виробленої рідної мови нема всенародної свідо-мості, без такої свідомості нема нації, а без свідомості нації – нема державності». Заслуговує на увагу ще один вислів видатного мисли-теля: «Хто зневажає рідну мову, той у саме серце ранить свій народ».

Українська мова – це мова великого народу. За кількістю тих, хто нею розмовляє, вона займає шістнадцяте місце в світі, а серед слов’янських мов – друге. Українська мова – друга серед наймузи-кальніших мов світу. А скільки принижень вона перенесла? Від Пет-ра І до Михайла Суслова вийшло 20 указів, циркулярів, постанов про заборону або дискримінацію української мови і культури. Будь-яка спроба захисту національної мови розцінювалась як націоналізм. Як наслідок – сфера вживання української мови звужувалась. Мова вживалась не скрізь. В школах рідною мовою навчалось менше поло-вини учнів. Довгий час вивчення в школах української мови залежа-ло від національної свідомості батьків, яка (свідомість) впродовж де-сятиліть, а то й століть, руйнувалася, нівелювалася.

На розширення сфери функціонування української мови спрямо-вано «Закон про мови в Українській РСР», прийнятий в 1989 р. Ук-раїнській мові надано статус державної. Держава взяла мову ук-раїнського народу під охорону, юридичний захист. В Україні була схвалена Державна програма розвитку української та інших націо-нальних мов на період до 2000 року. Її реалізація мала на меті ство-рити в суспільстві для кожної людини те, що зветься атмосферою рідної мови. Творчі можливості української мови великі. Незважаючи на звужене функціонування, вона є упорядкованою системою, яка не поступається ні в чому будь-якій мовній системі світу.

В духовному відродженні українського народу вагому роль відігра-ють релігія та церква, збережені ними загальнолюдські та моральні

 

цінності. В сучасній Україні існує близько 105 церков, конфесій, течій та напрямків, 96,7 відсотків з них є християнськими. 23 квітня 1991 р. Верховна Рада УРСР прийняла Закон про свободу совісті та релігійні організації. Заборони й активна боротьба з релігією та церквою, ха-рактерні для радянського суспільства, відійшли в минуле. Відкрива-ються нові церкви. Збільшується кількість парафій. 52 відсотки віру-ючих в Україні православні. Відновилися раніше заборонені Українська автокефальна православна церква (УАПЦ) і Українська греко-католицька церква (УГКЦ). Проблемою залишається розкол українського православ’я на три церкви: Українську православну церкву Московського патріархату, Українську православну церкву Київського патріархату і Українську автокефальну православну цер-кву. Найбільшою серед них є перша. На січень 2001 р. вона мала 9047 парафій, 122 монастирів 39 єпископів, 36 анархій, 7 духовних семінарій, одну духовну академію, 29 церковних училищ, 20 ре-гентських училищ, 5000 церковно-приходських шкіл.

В 1998 р. Українська держава розпочала новий етап практичної реалізації програми відродження історичних пам’яток, повернення до життя символів віри українського народу. Відновлено дзвіницю Михайлівського Золотоверхого собору. Відбудовано заново й сам храм. Після кількох років дискусій з приводу проектів робіт відбудо-вано Успенський собор Києво-Печерської лаври, який постав із руїн і освячений 28 серпня 2000 року.

В умовах переходу від одного до іншого типу економіки виникло таке словосполучення, як «культура і ринок». Це словосполучення, або «комерція і справжнє мистецтво», дає немало підстав для сер-йозного неспокою, побоювань. В усякому разі у зв’язку з переходом до ринкових відносин культура вимагає невідкладних захисних за-ходів. На культурі не економлять і не заробляють. Умова для успіш-ного розвитку держави одна: має бути прямий державний захист культури, треба вкладати достатньо коштів в освіту, науку і культу-ру. Їх пріоритет, первісність перед усіма іншими проблемами сус-пільства і держави незаперечні і доведені історією, досвідом розвитку всіх передових країн світу.

Культура – неначе вічна золота нитка історії, що з’єднує покоління, епохи, часи і спрямована в майбутнє. Спільна турбота про неї – живо-дайна. Українська культура накопичила великі цінності. Завдання нинішніх поколінь – зберегти і примножити їх.

Кордон М.В. «Українська та зарубіжна культура»

Словник термінів та поняття теми

Генна інженерія – створення нових видів організмів або їх нових вла-стивостей шляхом маніпуляцій з їх генетичним апаратом.

Державна мова – визнана законом урядова мова в державі, обов’яз-кова для державної адміністрації, суду й шкільного навчання.

Дисидентство – морально-політична опозиція до існуючого державного (політичного) ладу, панівних у суспільстві ідей та цінностей.

Діаспора (грецьк.) – розсіяння, розпорошення, розселення по різних країнах народу, вигнаного обставинами, завойовниками або па-нуючою владою за межі батьківщини; уся сукупність вихідців з якоїсь країни та їх нащадків, які проживають поза її межами.

Духовна свобода – сукупність глибоких переконань людини, волі до їх реалізації та свідомих дій, причому такої сукупності, у якій відображається об’єктивна дійсність. Духовна свобода перед-бачає свідому реалізацію людиною своїх ідеалів, що мають на меті послабити її залежність від стихійних законів розвитку і боротись за досягнення історичного прогресу.

Космополітизм – теорія та практика, в основі якої лежить теза про необхідність заміни національного громадянства світовим; за-перечення права націй на самостійне існування, відмова від су-веренітету, культури, традицій в ім’я абстрактного розуміння «єдності людського роду», єдиної держави.

Мартирологія – список осіб, які зазнали переслідування мучеників.

Менталітет – глибинний рівень колективної та індивідуальної свідо-мості; сукупність установок, нахилів індивіда чи соціальної групи мислити, відчувати та сприймати світ певним чином; характерний для людини чи суспільної групи спосіб мислення, обумовлений біологічними, соціально-психологічними та етні-чними факторами; прагнення, нахили, орієнтири людей, у яких виявляються національний характер, загально визнані цінності, суспільна психологія; світосприймання, світовідчуття, бачення себе у світі, це душа, серце й розум народу.

Міжнародна асоціація україністів – наукове товариство, яке здійснює координаційну діяльність, спрямовану на поглиблення

 

фундаментальності й дієвості гуманітарних наук, посилення їх впливу на політичне й культурне життя українського суспіль-ства, сприяє співпраці вчених різних країн у справі підвищен-ня ефективності досліджень, їх інтеграції зі світовою наукою, забезпечення поширення в світі об’єктивної інформації про Ук-раїну та український народ.

Плюралізм – ідейно-регулятивний принцип суспільно-політичного та соціального розвитку, що базується на існуванні декількох (чи багатьох) незалежних начал політичних знань та розуміння буття; система влади, що ґрунтується на взаємодії та протилеж-ності дій політичних партій та громадсько-політичних ор-ганізацій. Плюралізм в художній творчості – методологічна позиція, що передбачає самостійне існування багатьох окремих культур та їх незведеність до спільних феноменів, відтак – множинність культур та їх наукових інтерпретацій.

Соціокультурна ситуація – це сукупність тенденцій, які визначають стан культури суспільства.

Толерантність – терпиме ставлення до інших, чужих думок, віру-вань, політичних уподобань та позицій.

Традиції— це конкретні форми прояву звичаїв, звичок, обрядів і ри-туалів, поведінки, дій, оцінок, які характеризуються особливою стійкістю та цілеспрямованими зусиллями людей з метою збе-реження та передачі їх наступним поколінням; звичайні, прий-няті норми, манери поведінки, усталені погляди, переконання у чомусь; форми передачі соціального досвіду.

Кордон М.В. «Українська та зарубіжна культура»

Питання до самоконтролю

1.         Що таке «ждановщина»?

2.         Як розвивались культура і духовне життя в Україні часів хру-щовської «відлиги»?

3.         Що нового принесли в літературу та мистецтво «шестидесят-ники»?

4.         Які мистецькі досягнення української діаспори?

5.         Хто такий Григорій Ващенко?

6.         Який внесок українства у світову культуру?

7.         В чому суть сучасного українського національно-культурного відродження?

8.         Що є новим в законодавстві України про культуру?

9.         Які чинники розвитку української культури та її перспективи?

Завдання для тестової перевірки знань студентів

1. Заповніть таблицю «Відомі митці української науки і культури»

 

Галузі  Прізвища

Образотворче мистецтво   

Кібернетика  

Музика          

Економічна наука     

Історія

Медицина     

Археологія    

Мостобудування і зварювання      

Літературознавство 

Психологія    

М.Брайчевський, О.Білецький, А.Горська, Є.Патон, Ю.Мейтус, Г.Кос-тюк, М.Амосов, О.Ліберман, В.Глушков, П.Толочко.

 

2.         Авторами яких творів є перелічені письменники?

а)         О.Довженко  «Правда і кривда»

б)         П.Панч           «Поема про море»

в)         Г.Тютюнник  «Гомоніла Україна»

г)         О.Гончар       «Вир»

д)         М.Стельмах   «Людина і зброя»

3.         Правильно розташуйте українських митців та їх твори:

а)         Д.Клебанов   опера «Богдан Хмельницький»

б)         К.Данькевич  поема «Мазепа»

в)         В.Сосюра       опера «Довбуш»

г)         С.Параджанов           симфонія «Бабин Яр»

д)         С.Людкевич  кінофільм «Тіні забутих предків».

Теми рефератів

1.         Здобутки та негативні явища в галузі культури в повоєнні роки.

2.         «Шестидесятники» у літературі та мистецтві.

3.         Культура в часи перебудови та становлення незалежності Ук-раїни.

4.         Формування у літераторів та митців нового політичного та ес-тетичного мислення.

5.         Нові явища і тенденції в літературі, театрі, живописі, музиці, кінематографі.

6.         Повернення народу раніше заборонених письменницьких імен і творів, ознайомлення з культурним і науковим надбанням ук-раїнського зарубіжжя.

7.         Визначні митці та літератори нового політичного та естетич-ного мислення, їх художні доробки (80-ті роки XX ст. – поча-ток XXI ст.).

8.         Сучасне українське національно-культурне відродження.

9.         Українська культура і культура народів, що проживають в Ук-раїні.

 

10.       Культура українського зарубіжжя.

11.       Внесок українства у світову культуру.

12.       Основні проблеми культурного життя в сучасних умовах.

13.       Перспективи розвитку культури в Українській державі.