Warning: session_start() [function.session-start]: Cannot send session cookie - headers already sent by (output started at /var/www/nelvin/data/www/ebooktime.net/index.php:6) in /var/www/nelvin/data/www/ebooktime.net/index.php on line 7

Warning: session_start() [function.session-start]: Cannot send session cache limiter - headers already sent (output started at /var/www/nelvin/data/www/ebooktime.net/index.php:6) in /var/www/nelvin/data/www/ebooktime.net/index.php on line 7
Лекція 18 КУЛЬТУРА УКРАЇНИ В 1917 – ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ 40-х РОКІВ : Українська та зарубіжна культура. 3-тє видання : Бібліотека для студентів

Лекція 18 КУЛЬТУРА УКРАЇНИ В 1917 – ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ 40-х РОКІВ


Повернутися на початок книги
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 
15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 
30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 
45 46 47 48 49 

Загрузка...

•          Культура і духовне життя в Україні у 1917–1920 рр.

•          Політика українізації та її вплив на культуру.

•          Культурне піднесення 20-х років.

•          Становище культури в Україні у 30-х роках. «Розстріляне відродження».

Розвиток української культури XX ст. можна характеризувати як період її національно-державного відродження, започаткований де-мократичними перетвореннями з 1917 р., українською революцією. Дійсно, повалення царизму, боротьба за незалежну українську дер-жаву, соціально-економічні зрушення, що відбулися в цей період, стимулювали піднесення духовного життя суспільства, його інтен-сифікації, відкритості, дали могутній поштовх національно-культур-ному відродженню України. Цьому сприяла ліквідація численних за-борон, що тяжіли над Україною вподовж століть і заважали її органічним контактам із Заходом.

Попри всі негаразди, зв’язані із зміною політичних режимів, які встановлювалися в Україні, культурне життя продовжувало розвива-тись. Широкого розмаху набуло створення нових громадських куль-турно-творчих організацій та об’єднань, що згуртували навколо себе значні кадри української інтелігенції. В період Української Народної Республіки були спроби створити власну систему освіти, яка базува-лася на принципі націоналізації, відповідно до якого кожна нація, яка жила в Україні, мала право навчати своїх дітей рідною мовою.

Відмітною ознакою того часу стало відкриття українських шкіл. Протягом 1917–1918 навчального року в Україні відкрилося 30 ук-раїнських гімназій, переважна більшість яких діяла по селах. Вив-чення української мови, літератури та історії було обов’язковим у всіх середніх школах і гімназіях. Не заборонялося відкривати в них, за вимогою батьків-неукраїнців, класи з російською мовою навчання,

 

а в російських гімназіях, де українці становили меншість, – класи з українською мовою викладання.

З українською демократичною революцією зв’язане велике відро-дження просвіт на Наддніпрянщині. Вже влітку 1917 р. центральна та східна частина України вкрилася густою мережею читалень. Крім того, «Просвіти» мали свої театральні трупи, хорові колективи, орке-стри, видавництва, бібліотеки, народні будинки. 20 вересня 1917 р. у Києві відбувся Перший Всеукраїнський з’їзд просвіт. Це сприяло активізації діяльності просвіт. Їх число почало невпинно зростати. Засновниками товариств «Просвіта» були відомі українські митці та письменники: у Катеринославі – Є.Вороний (голова товариства), А.Кащенко, у Вінниці – Д.Маркевич, в м. Олешках на Херсонщині – М.Куліш, в Лебедині на Харківщині – П.Зайцев, у Києві – Б.Грінчен-ко, В.Винниченко, Л.Старицька-Черняхівська, в Одесі – С.Шелухін, І.Липа, А.Ніковський. «Просвіти» без перебільшення можна вважа-ти ядром національно-культурного відродження в провінції.

За рішенням Генерального секретаріату Центральної Ради, яка почала піклуватися розвитком української культури на державних засадах, 5 жовтня 1917 р. було відкрито Київський український народ-ний університет у складі історико-філологічного, фізико-математич-ного і правничого факультетів. Тоді ж було вирішено створити ук-раїнський народний університет в Кам’янці-Подільському. Але подальший розвиток подій призвів до того, що університет було відкрито лише при гетьмані П.Скоропадському.

В історію діяльності Української Центральної Ради увійшло і да-тування нею Української Академії мистецтв (згодом Художнього інституту) в Києві. Рішення про це було прийняте 22 листопада 1917 р. у приміщені Педагогічного музею, де засідала Центральна Рада. Ака-демія давала вищу художню освіту спеціалістам малярства, різьбяр-ства, будівництва, гравюри, художніх промислів, а також мала спри-яти розвитку художніх шкіл в Україні. Першим ректором Академії став видатний український живописець Ф.Кричевський, а за доби Української держави гетьмана П.Скоропадського її очолив відомий український художник-графік, митець з європейською славою, співав-тор Державного герба і Державної печатки гетьманату, кліше пер-ших українських грошових знаків нового часу Георгій (Юрій) Іва-нович Нарбут (1886–1920). Нарбутівська ілюстрація до «Енеїди» І.Котляревського (1919) стала найвищим досягненням української

Кордон М.В. «Українська та зарубіжна культура»

графіки тих років. Г.Нарбут відродив українську графіку, створив в Україні оригінальну школу графічного мистецтва, яке мало виразно національний характер.

Серед викладачів Академії були відомі митці, професори: М.Бой-чук, В.Кричевський, О.Мурашко, запрошений з Галичини О.Новаківсь-кий. Відомими майстрами стали такі перші студенти, як Т.Бойчук. І.Падалка, В.Седляр. Студенти оволодівали спеціальностями: маляр-ство, різьба, будівництво, гравюра та ін.

Це був перший навчальний заклад в Україні, який одержав статус державного. 18 грудня 1917 р. Центральна Рада ухвалила закон про Українську Академію мистецтв. Було встановлено її річний бюджет у сумі 97000 крб. Академія здобула право одержувати з-за кордону книж-ки, картини і матеріали без оплати мита, а також по одному примірнику всіх друкованих в Україні видань у галузі мистецтва. Наступного року при академії мали бути засновані галерея та бібліотека.

Після Лютневої революції настав розквіт діяльності Молодого те-атру в Києві, який виник ще у травні 1916 р. за ініціативою актора театру М.Садовського Леся Курбаса.

Л.Курбас родом з Тернопільщини, син галицького актора Степа-на Курбаса, людина з європейською освітою – вчився на філософсь-кому факультеті у Відні, знав вісім мов, був актором у театрі «Русь-ка бесіда» у Львові. М.Садовський запросив його у Київ до свого театру. Разом з Л.Курбасом до Києва прибули Гнат Юра і Амвросій Бучма. Вони, а також молодь із Музично-драматичної школи ім. М.Лисенка були в опозиції до старої театральної школи і шукали нових шляхів.

На відміну від театру М.Садовського, що продовжував традицію українського побутового театру, Л.Курбас і його «Молодий театр» вдалися до модерних сценічних засобів відтворення української та європейської драматургії. Вони бажали творити нові форми теат-рального мистецтва, які давали б змогу виявити індивідуальність мо-лодого українського покоління, відійти від побутового «ук-раїнофільського» театру і створити український європейський театр, Л.Курбас проголошував: «Молодий театр відкидає провінційну за-лежність від російських стилів», робить «прямий поворот до Європи і до самого себе», він буде йти «власною українською дорогою», його кредо – «вчитися і шукати самотужки». Л.Курбас підкреслював, що в цих пошуках головним буде «стиль у формах мистецтва».

 

Підвищенням художнього рівня українського театрального мис-тецтва займалось товариство «Національний театр», створене у квітні

1917    р. колективом Молодого театру разом з театром М.Садовськогота Музично-драматичною школою М.Лисенка. 14 вересня 1917 р. притоваристві виник Національний зразковий театр, який працював уТроїцькому народному домі і мав власний хор та власний оркестр.

Подальшого розвитку українська освіта, наука, культура набули при гетьмані П.Скоропадському. «Правительство буде рішуче про-водити в життя ідею всестороннього розвитку української культури, забезпечення прав української мови, закріплення всіх форм українсь-кої державності», – заявив у 1918 р. новосформований гетьманський уряд. У сфері культури активно тоді працювали такі визначні особи-стості, як Микола Василенко (1866–1935), В.Науменко, В.Вернадсь-кий, І.Огієнко, П.Холодний, Б.Кістяківський (1868–1920), А.Кримсь-кий, Д.Граве, М.Туган-Барановський, Л.Курбас, С.Єфремов, П.Саксаганський.

Йшов процес українізації народної освіти, створення української національної школи, який започаткувала Центральна Рада. Восени

1918    р. з 836 діючих тоді в Україні гімназій 150 були зукраїнізовані.Перша українська гімназія відкрилася у Києві 18 березня 1917 р. Їїдиректором став відомий український педагог П.Холодний. Для не-заможних учнів цих гімназій затверджувалося 350 іменних стипендій –імені Г.Сковороди, Т.Шевченка, І.Франка та інших письменників ідіячів культури. Було прийнято закон про обов’язкове навчанняукраїнській мові та літературі, а також історії й географії України повсіх середніх школах. Цими питаннями енергійно займався міністросвіти та мистецтв в гетьманському уряді М.П.Василенко.

За часів владування П.Скоропадського була створена мережа національної вищої школи. При міністерстві народної освіти під ке-рівництвом академіка В.Вернадського виникла комісія у справі ви-щих шкіл та наукових інституцій. Законом від 17 серпня 1918 р. Київський український народний університет перетворювався на Київський державний український університет, який діяв паралель-но з російськомовним університетом святого Володимира. Мовою ви-кладання визнавалась українська. До числа студентів було зарахова-но 3 тисячі чоловік. Під університет віддали комплекс будинків артилерійського училища, а також земельну ділянку площею 26 гек-тарів.

Кордон М.В. «Українська та зарубіжна культура»

Тим же законом від 17 серпня засновувався Кам’янець-Под-ільський державний український університет, куди записалося по-над одну тисячу чоловік. Його ректором став видатний культурно-освітній, державний і релігійний діяч, виходець з Житомирщини (народився в селищі Брусилів) І.Огієнко, який і відкрив в урочистій обстановці цей закладі 22 жовтня. Він постав як вогнище вищої ук-раїнської науки, перший національний вуз, гордість України, сим-вол її національного відродження.

В запрошенні на відкриття нового університету за підписом рек-тора І.Огієнка читаємо: «Новий університет, що вже з самого гео-графічного положення найближчий до високої західноєвропейської держави, не буде звичайним університетом східного типу: при Кам’я-нець-Подільському Державному Українському Університеті за-кладається вперше на сході слов’янський богословський університет, і, крім того, на історико-філологічнім факультеті вже відкрито дві нові національні кафедри: одна – польської, друга – єврейської літе-ратури й історії. Вірний кращим традиціям європейських універ-ситетів, новий Кам’янець-Подільський Державний Український Уні-верситет матиме на цілі невпинну наукову працю на користь рідної української культури».

Серед перших професорів університету було немало тих, кого вдалося загітувати І.Огієнкові з Києва та інших міст України: Л.Білецький, Д.Дорошенко, В.Біднов, Є.Тимченко, письменник і поет В.Самійленко.

Університет залишився у спогадах сучасників І.Огієнка як «най-світліше культурне діло 1917–1920 років», як факт утвердження української державності. Твердиня української науки, дітище І.Огіє-нка, Кам’янець-Подільський державний український університет проіснував до 1921 р. Радянська влада реорганізувала його в Інсти-тут народної освіти.

Услід за відкриттям Київського і Кам’янець-Подільського держав-них українських університетів на черзі стояло заснування таких же університетів у Харкові, Катеринославі та Одесі. Готувалося відкрит-тя університету в Полтаві. У Київському, Харківському і Одеському російськомовних університетах відкривався комплекс українознав-чих кафедр – української мови й літератури, історії та права. У при-ватному російському університеті в Катеринославі, заснованому влітку 1918 р., також мали відкритися дві кафедри з викладанням

 

українською мовою. На одну з них було запрошено професора Д.І.Яворницького.

На час гетьманату припадає створення Української Академії наук. Розробку її статуту з ініціативи М.С.Грушевського почало Українсь-ке наукове товариство ще в березні 1917 р. Але воєнні події зупини-ли підготовчі роботи. М.П.Василенко як тільки став міністром осві-ти та мистецтв уряду гетьмана П.Скоропадського, негайно взяв цю справу в свої руки і заявив, що утворення Академії є національною потребою. Він зазначав, що «утворення Української Академії наук має і велике національне значення, бо ще й досі є багато людей, які скептично і з насмішкою відносяться до українського руху та відрод-ження, не мають віри в життєві сили українського народу, не вважа-ють можливим розвиток української освіти, мови й науки». Склика-на ним комісія з найвидатніших вчених завершила розробку структури Академії та її статуту.

Видатний вклад у справу створення Академії вніс славетний на-щадок запорізьких козаків, мислитель величезної величини, визна-ний вже у той час вчений-природознавець, засновник геохімії, біохімії, радіогеології 55-річний академік Російської академії наук В.І.Вернадський (1863–1945), який у травні 1918 р. переїхав до Киє-ва з Полтави. Для творчості цього вченого характерні широчінь інте-ресів, постановка кардинальних проблем, наукове передбачення. Праці В.Вернадського – одна з важливих основ розв’язання проблем навколишнього середовища. Його іменем названо мінерал – вернадіт. Саме В.Вернадський став головою комісії з питань заснування Ака-демії. Датою заснування Академії необхідно вважати 14 листопада. Тоді своїм указом гетьман П.Скоропадський затвердив її Статут, штати, а також первісний склад академіків. До нього увійшли 12 чоловік: по відділу історико-філологічних наук – Д.І.Баталій (1857– 1932), А.Ю.Кримський, М.І.Петров, С.Смаль-Стоцький, по відділу фізико-математичних наук – В.І. Вернадський, М.Ф.Кащенко, С.П.Тимошенко, П.А.Тутковський (1875–1936), по відділу соціаль-них наук – М.І.Туган-Барановський (1865–1919), В.А.Косинський, О.І.Левицький та Ф.В.Тарановський. Вподовж наступних восьми десятиріч члени Академії вже не призначалися, а обиралися наяв-ним складом академіків. Починаючи з 1925 р., обиралися члени-ко-респонденти Академії.

Кордон М.В. «Українська та зарубіжна культура»

27 листопада 1918 р. відбулося перше установче спільне зібрання Української Академії наук. На ньому її президентом було обрано В.Вернадського, секретарем (1918–1928) – видатного вченого-сходознавця зі світовим іменем А.Кримського (15.01.1871–25.01.1942), який залишив після себе понад тисячу наукових праць. Були обрані й керівники відділів. Тим самим було закладено основи діяльності першої національної Академії наук. За чотири роки перебування в Україні В.Вернадський розробив ґрунтовний план діяльності новоствореної Академії наук, започаткував численні напрями науко-вих досліджень, згуртував плеяду відданих науці людей.

Лютнева революція, разом з багатьма громадянськими свобода-ми, принесла і фактичне скасування всіх обмежень українського дру-кованого слова. Починаючи з березня 1917 р., спостерігалося значне пожвавлення літературного життя. За підрахунками дослідників, протягом березня-листопада 1917 р. було видано 30 літературно-ху-дожніх творів загальним тиражем 360500 примірників. У цей час ви-никло близько 50 приватних і кооперативних видавництв. Головну роль у книгодрукуванні відігравало створене у травні 1918 р. Дер-жавне видавництво. Головним його завданням вважалося «розповсю-дження серед народу добрих українських книжок, а також інших продукцій друку».

Після багатьох років заборон українська книжка одержала дер-жавну підтримку. Так, в 1918 р. Державне видавництво на свої видат-ки отримало від Кабінету міністрів 1 млн. крб. Як наслідок, якщо у

1917    р. в Україні вийшло друком 747 книжок державною мовою, тоу 1918 р. – 1084. Причому окремі видання сягали величезних ти-ражів. Наприклад, працю І.Огієнка «Українська культура» опублі-ковано було у 1918 р. двічі: першим тиражем – у 100 тис. примірників,а другим, спеціально для української армії, – 1 млн. примірників.Значна підтримка з боку Кабінету міністрів Української державинадавалася газетам і журналам. Доволі високого рівня досягло кни-годрукування в радянський час – в роки НЕПу. Українська книга у20-ті роки була представлена на міжнародних виставках в Кельні,Празі й Парижі.

Значним здобутком у царині культури стало відкриття у серпні

1918    р. Національної (академічної) бібліотеки України. У ній збира-лися всі пам’ятки духовного життя українського народу – як руко-писні, так і друковані (всього понад 1 млн. томів). Були засновані

 

також національний архів України, національна галерея мистецтв, ук-раїнський історичний музей.

У 1918 р. Панас Саксаганський організував у Києві Народний театр. На його основі 1922 р. було створено український драматич-ний театр ім. М.Заньковецької, у творчому житті якого П.Саксагансь-кий брав найактивнішу участь.

В період національно-визвольних змагань виникали музичні, хо-рові колективи. В 1919 р. була створена Українська республіканська капела. Одним з її засновників став композитор, диригент, хормей-стер О.А.Кошиць (1875–1944), який у тому ж таки 1919 р. виїхав з капелою за кордон і вважався «батьком» українського співу в Аме-риці. Цим колективом український хоровий спів було доведено до вершин музичної майстерності.

Основи професійного хорового виконавства створила державна заслужена академічна хорова капела України. Створена у 1920 р. в Києві як Державна українська мандрівна капела (скорочено – «Дум-ка»). «Думка» є одним з кращих інтерпретаторів народних пісень, в її репертуарі також є твори української та світової класики.

В Житомирі в 1919 р. було створено перший Волинський радян-ський хор. Ним керував Михайло Петрович Гайдай (1878–1965), бать-ко солістки хору, пізніше відомої співачки, народної артистки СРСР з 1944 р. Зої Гайдай. В супроводі лектора, пропагандиста пісні і музики М.В.Хомичевського (Б.Тена) хор виступав у багатьох містах і селах Поліського краю. М.В.Хомичевському належало вступне слово перед концертами із загальною характеристикою виконуваних творів. Піа-ністом і акомпаніатором хору виступав В.С. Косенко, який як ком-позитор зріс у Житомирі. Двоє його братів були співаками хору.

В 1918 р. за часів гетьманату скульптор І.П.Кавалерідзе (1887– 1978) у м. Ромнах (тепер – Сумська область) спорудив перший в Україні пам’ятник Т.Шевченку. Радянська влада мала свій план монументальної пропаганди, за яким у містах знищувалися пам’ят-ники царської Росії і з’являлись пам’ятники К.Марксу, Ф.Енгельсу, діячам радянського і світового революційного руху.

Завданням держави була підкорена більшовиками освіта. Тут важливим напрямом ставала ліквідація неписьменності населення. В грудні 1919 р. у Росії з’явився декрет про ліквідацію неписьмен-ності, в якому підкреслювалося, що все населення віком від 8 до 50 років, яке не вміє читати і писати, зобов’язане навчатися грамоті

Кордон М.В. «Українська та зарубіжна культура»

російською або рідною мовою – за бажанням. У травні 1921 р. ана-логічну постанову ухвалив Раднарком УСРР. Була створена Всеук-раїнська надзвичайна комісія з боротьби з неписьменністю. За де-сять пореволюційних років в Україні навчалися грамоті понад 2 мільйони дорослих. Набувала розвитку вища освіта. На кінець 1920 р. у вузах України навчалося 57 тисяч студентів.

Для підготовки до вступу у вищі навчальні заклади вихідців із робітничого класу та селянської бідноти при інститутах народної освіти з 1921 р. почали діяти робітничі факультети (робітфаки). В 1928 р. їх нараховувалось 34, в них навчалось 7,5 тисяч чоловік в основному червоноармійці, комсомольці, члени партії.

На Житомирщині перший вищий навчальний заклад – педа-гогічний університет (тоді – інститут народної освіти) – було відкри-то 16 жовтня 1919 р. Серед його перших викладачів були такі відомі педагоги і вчені, як М.П.Кудрицький і Є.О.Ненадкевич.

У вересні 1921 р. в селі Нова Чортория тодішнього Новоград-Волинського повіту на базі переведеної сюди Ледухівської нижчої сільськогосподарської школи Кременецького повіту було створено Волинський агрономічний технікум. Через рік, 1 вересня 1922 р., На-родний комісаріат освіти України прийняв Тимчасовий статут про так звані межові технікуми, згідно з яким цей заклад прирівнювався до вищого навчального. Ця дата фактично й стала днем заснування Житомирського сільськогосподарського інституту (тепер – агроеко-логічний університет).

Не втрачали своєї популярності серед сільського населення «Про-світи». В 1921 р. їх налічувалося 4003, а в 1922 р. – 4500 з читальнями і Народними домами. В лютому 1922 р. «Просвіти» об’єднували близько 400 тисяч чоловік. Вони зосереджували свою роботу на питаннях національної культури, освіти селянства рідною мовою, їхня діяльність мала яскраво виражений національний характер.

Це вирішило долю «Просвіт». У жовтні 1922 р. пленум ЦК КП(б)У характеризував їх як «дрібнобуржуазні, націоналістичні, куркульські установи національного цькування». «Просвіти» поча-ли закривати у державному порядку суто адміністративним шляхом. У 1923 р. їхня кількість скоротилася до 573, решта зникла в 1929– 1930 рр. Українська культура понесла від цього велику втрату.

Посилювалася тотальна ідеологізація культури, тобто підкорення її функцій потребам офіційної ідеології. «Наше завдання, – говорилося в

 

1921 р. у тезах Агітпрому ЦК КП(б)У про мистецьку політику, – довести бойову силу мистецтва до вищого соціального напруження..., роблячи мистецтво наймогутнішим засобом політосвітньої роботи, тобто державною пропагандою комунізму... Сам стиль, форма і навіть класифікація розділів мистецтва повинні бути підпорядковані бойо-вим завданням класової боротьби».

Внаслідок ідеологізації культурного життя, яка дійшла до крайніх і найбільш потворних форм, за рамками дозволеного опинилися коло-сальні пласти із загальнолюдської культурної спадщини. В 1923 р. в список книг, які підлягали вилученню, були включені твори Плато-на, Канта, деякі твори Л.Толстого, Кропоткіна. В перші роки радянсь-кої влади з репертуару театрів були вилучені опери «Життя за царя» Глінки і «Князь Ігор» Бородіна – через свої назви. Заборонялись також дитячі казки з царями і царицями, королями і принцами, в тому числі казки Пушкіна, заборонялось влаштовувати ялинки на Новий рік.

Як контрреволюційна сила розглядалася інтелігенція. «Ми є в передсмертній ситуації з нашим ворогом, – говорив В.Ленін, виступаючи на XVII Московській губернській конференції РКП(б) 13 березня 1920 р., – і хто не з нами, той проти нас». Інтелігенцію як «буржуазну силу» більшовики зараховували до тих, хто був «проти нас», її таврували, ганьбили, принижували, використовую-чи для цього будь-які можливості, завдаючи цим непоправної шко-ди культурі.

Ідеологію більшовицьких керівників повністю відображали неод-норазові висловлювання одного з керівників Компартії України В.П.Затонського про те, що малописьменний червоноармієць-ко-муніст несе ідейно набагато вищу культуру, ніж вишуканий ук-раїнський інтелігент старого покоління.

«Полювання на відьом», яке почалося на початку 20-х років, за принципом класового походження виштовхнуло на чужину або при-мусило надовго замовкнути багатьох видатних представників ук-раїнської інтелігенції. В 1922 р. радянськими властями була здійснена безпрецедентна акція по викоріненню інакомислення, встановленню духовного диктату партії-держави над творчою інтелігенцією. З краї-ни (Москви, Петрограда, Києва) були вислані за кордон близько 200 вчених, публіцистів, письменників, які не поділяли комуністичні іде-али. Серед них М.О.Бердяєв, П.О.Сорокін, С.Л.Франк, М.О.Лосський,

Кордон М.В. «Українська та зарубіжна культура»

С.М.Булгаков, А.С.Ізгоєв. Для них вимушене розлучення з батьків-щиною дало можливість вижити і продовжити професіональну робо-ту. Але для радянського суспільства це була величезна втрата інтелек-туальних кадрів. Радянська влада позбавлялась опонентів, які стояли на політично протилежних, але патріотичних позиціях. Гасло «Хто не з нами, той проти нас» культивувало жорстокість, виключало не-обхідність порозуміння, спотворювало людські стосунки.

До списків на висилку на Захід спочатку були включені і чис-ленні українські інтелігенти, у тому числі Сергій Єфремов і Володи-мир Чехівський – відомий організатор Української автокефальної православної церкви, колишній прем’єр-міністр УНР і соціал-демок-рат. Проте врешті-решт українське керівництво вирішило цих ос-танніх залишити, щоб не зміцнювати еміграційні культурно-політичні центри.

На початку 20-х років в УСРР почала пропагуватися так звана теорія «боротьби двох культур», народжена свого часу П.Струве й ініційована в нових умовах другим секретарем ЦК КП(б)У Д.З. Ле-бедем (1893–1937). Її суть зводилась до того, що «пролетарська Ро-сія» як «передова революційна сила» протиставлялася «відсталій» «селянській» Україні. На цій підставі робився висновок, що розвивати українську культуру недоцільно, оскільки її, сільську культуру, не-одмінно переможе російська (міська) культура. Відстоюючи таку думку, Дмитро Лебедь у 1921–1923 рр. зокрема писав, що впровад-жувати в життя українську мову – «це значить прийняти погляд нижчої культури села супроти вищої культури міста». Могутню пар-тійно-державну підтримку всі роки існування радянської влади, звичайно, мали «вищі» мова й культура. Так намагалися принизити українську мову і культуру, позбавляючи народ його духовних цінно-стей і денаціоналізуючи свідомість.

Однією з важливих умов підтримки з боку неросійських народів радянської влади партія більшовиків бачила в так званій політиці «коренізації». В Україні вона дістала назву українізації, хоча сам термін широко вживався ще за часів Української Народної Респуб-ліки і гетьмана Скоропадського. Більше того, вона дуже активно практично здійснювалася. Полягала вона в залученні місцевих пра-цівників, корінного населення до роботи в державних органах, зап-ровадженні української мови в державному та громадському житті республіки.

 

На шлях українізації Україна стала в 1923 р.: 17 липня був прий-нятий декрет РНК УСРР «Про заходи у справі українізації шкільно-виховних та культурно-освітніх установ», а 1 серпня – постанова ВУЦВК і РНК УСРР «Про заходи забезпечення рівноправності мов та про допомогу розвиткові української мови».

Згідно з цими документами встановлювалося, що ніхто з грома-дян, які не володіють українською мовою, не може бути прийнятий на службу в державну установу; а ті, хто вже перебуває на державній службі і не вивчить українську мову за встановлений термін на ор-ганізованих при установах курсах, звільнялися з державної служби-Політика українізації дала певні позитивні наслідки. Вона зрушила процес дерусифікації українського суспільства, сприяла розвиткові національної освіти, науки, культури, відновленню пріоритету націо-нальних цінностей і традицій. Питома вага українців у складі керів-них кадрів усіх галузей народного господарства республіки становила на початку 30-х років понад 50%. На 1927 р. українською мовою володіло 60% робітників України. Було українізовано діловодство. В тому ж таки 1927 р. українською мовою викладалось у 78% шкіл, 39% технікумів і вузів, 34,1% дитячих будинків.

Українізація торкнулася різних галузей культури. Протягом 1924–1927 рр. тираж українських газет збільшився в 5 разів. На по-чатку 30-х рр. українськими була переважна більшість театрів.

Перепоною на шляху українізації була нерозробленість ук-раїнського загального правопису. Нестача підручників і словників, відсутність термінології та інші мовні проблеми були болючими місцями впродовж усього українізаційного процесу 20-х років.

Аби розв’язати подібні проблеми, Раднарком УСРР 23 липня 1925 р. постановив організувати при Наркомосі Державну комісію для роз-робки правил правопису української мови з 26 осіб: О.Я.Шумського (голова), П.К.Сологуба, А.Ю.Кримського, М.Г.Хвильового, М.О.Скрип-ника, С.О.Єфремова та інших. За основу під час розробки правопису комісією було взято «Найголовніші правила українського правопису Всеукраїнської Академії Наук», затверджені Народним комісаріатом освіти (НКО) УСРР 1921 р.. 4 вересня 1928 р. український уряд зат-вердив новий український правопис (скрипниківський), який діяв до 1933 р.. Це в ньому з’явилися знамениті «лямпа» і «кляса».

В рамках українізації почала проводитись робота по створенню необхідних умов для культурного розвитку українського населення

Кордон М.В. «Українська та зарубіжна культура»

в місцях його компактного проживання за межами республіки. На квітень 1925 р. поза Україною проживало майже 6,5 мільйона ук-раїнців: на Кубані – близько 2 мільйонів, в Курській області – 1,3 млн., у Воронезькій області – 1 млн., у Сибіру і на Далекому Сході, у Туркестані – по 600 тис. українців. Там відкривались українські школи, поширювались література і газети, видані в Україні, у вузах республіки виділялась певна кількість місць для студентів-українців з різних регіонів СРСР. З документального фільму відомого ук-раїнського режисера В.Сперкача «Кубанські козаки. А вже літ двісті» дізнаємось, що на Кубані в той час було 150 шкіл з українською мовою навчання, працювала кафедра української мови в колишньо-му Краснодарському педагогічному інституті, виходили українські газети «Чорноморець» та «Кубанський край», розвивалась кубансь-ка гілка української літератури, діяли український театр і капела бандуристів.

Але українізація більш-менш успішно просунулась далеко не у всіх сферах життя та у регіонах України. Російськомовною залишалася армія в Україні (крім двох шкіл червоних старшин), Ро-сійська православна церква (Українська автокефальна православна церква, що існувала в 20-і роки, а потім була заборонена, викорис-товувала українську мову), робоча мова на виробництві. Але найголовніше те, що українізація фактично не призвела до подо-лання в масовій свідомості стереотипу «нижчості», «несправжності», «несерйозності» української мови і культури порівняно з російсь-кою, стереотипу української мови як мови села. Це було наслідком як конкретних чинників половинчастості й непослідовності політи-ки українізації, так і тієї загальновідомої істини, що без справжньої державності національна, тим більше літературна, мова народу не може повнокровно існувати.

Багатонаціональний склад населення України – 80% – українці, 20% – представники інших національностей (за станом на середину 20-х років) – вимагав створення необхідних умов для культурного й духовного розвитку національних меншин. Тому процес українізації проводився в органічній єдності з розвитком культури малочисель-них народів республіки.

У доповіді на І Всеукраїнській конференції культурно-освітніх установ національних меншин 20 травня 1931 р. один із лідерів ук-раїнізації М.О.Скрипник, який в 1927 р. змінив О.Я.Шумського на

 

посаді наркома освіти України*, відзначав, що ті з етнічних груп, які проживали скільки-небудь компактно, були об’єднані не тільки куль-турно, а й політично. Національне життя таких етнічних груп розви-валось в національних районах, сільських і селищних Радах. На той час в Україні було 25 національних районів (із загальної кількості 380), існувало 995 національних сільрад (із загальної кількості 11 ти-сяч) і 89 національних селищних Рад. Серед національних районів в різний час було 8 російських, 7 німецьких, 3 болгарських, 3 грець-ких, 8 єврейських та 1 польський район. Щодо єврейських районів, то М.О.Скрипник вважав, що вони представляли собою не лише адміністративно-територіальні, а й певні державні одиниці єврейсь-кої національності. Наприкінці 20-х років у ряді міст (Харкові, Одесі, Житомирі та ін.) при оргвідділах міських рад було створено комісії у справам національних меншин.

На Житомирщині компактно проживали поляки, чехи німці, євреї. Центром єдиного в Україні польського національного району (створеного в 1925 р.) був Мархлевськ (нині – Довбиш Баранівсько-го району). В Мархлевському районі на 33 сільські ради було 29 польських, на 29 шкіл – 27 польських. Тоді ж на Житомирщині було створено німецький національний район з центром в Пулині (тепер Червоноармійськ).

На мовах національних меншин відкривалися школи, клуби хати-читальні, театри, бібліотеки, видавалася періодика, підручники, ху-дожня та інша література, надавалася юридична допомога. Так, якщо у 1925–1926 навчальному році було відкрито 1522 школи мовами національних меншин, де навчалося 140113 учнів, то в 1929–1930 на-вчальному році їх було вже 3579 з 401722 учнями. Навчальний про-цес здійснювався німецькою, єврейською, польською, болгарською татарською, чеською, вірменською, ассирійською та шведською мо-вами. Державні та громадські організації, в тому числі і Народний комісаріат освіти України, дбали про відповідність кількості націо-нальних шкіл процентному складу населення.

Реалізовувалася державна програма підготовки національних пе-дагогічних кадрів. У Києві діяли польський та єврейський педагогічні інститути, у Житомирі – єврейський, в Маріуполі – грецький

* Наркомат освіти займався тоді всією освітньою, науковою та культурною роботою.

Кордон М.В. «Українська та зарубіжна культура»

педагогічний технікум. Житомирський педтехнікум готував вчителів на мові ідиш. В ньому навчалося 120 студентів Крім того, єврейський відділ діяв при Житомирському інституті народної освіти (ІНО), де в 1930 р. навчалося 90 студентів.

Для підготовки партійних і радянських працівників з числа на-ціональних меншин в першій половині 20-х років було створені спеціальні радпартшколи з викладанням національними мовами: єврейські – в Одесі, Києві та Бердичеві, польські – Києві та Жито-мирі, німецька – в Одесі, болгарська – Дніпропетровську, татарська – в Артемівську.

У 1924 р. ряд судових органів республіки перейшов у своїй ро-боті на єврейську, а у Бердичеві й Білій Церкві – на польську і ла-тиську мови.

В республіці діяло 8 єврейських, в тому числі і в Житомирі, польський і болгарський театри, а також 4 театри, які працювали на декількох мовах. Мовами національних меншин працювало 694 бібліотеки, 46 клубів, 366 сільбудів.

На початку 30-х років 500 видань (газет і журналів) виходило російською, 21 – молдавською, 24 – єврейською, 17 – польською, 23 – німецькою, 8 – болгарською, 4 – грецькою, 3 – татарською, 1 – латиською, 1 – вірменською мовами.

В системі ВУАН* працював кабінет єврейської культури. До 1936 р. в Києві функціонував Інститут єврейської культури, де, зок-рема, було і відділення українсько-єврейських зв’язків. З 1931 р. роз-горнув свою роботу Інститут польської культури.

Політика українізації найбільш ефективно позначилася на сфері культурного будівництва. Вона сколихнула українське суспільство, дала свіжі сили культурним явищам, пробудила до життя нові реалії. Найпозитивнішою рисою радянського періоду є досягнення загаль-ної грамотності, значний ріст освіченості народу. В Україні навчан-ня населення грамоті здійснювалося через мережу товариства «Геть неписьменність!», створеного в 1923 р. на чолі з самим головою

* ВУАН назвали Всеукраїнською академію наук. Цим декларувався намір об’єднати в межах однієї організації наукову інтелігенцію всієї України, землі якої, що перебували раніше у складі Австро-Угорщини, відійшли до Польщі, Румунії та Чехословаччини. З 1934 р. ВУАН стала називатись Академією наук УРСР.

 

ВУЦВК Г.І.Петровським. У 1936 р. воно ліквідувалося як таке, що виконало свою роль. За десять років через систему ліквідації непись-менності пройшло два мільйони чоловік, переважно селян. Кількість неписьменних серед людей віком від 9 до 49 років зменшилася з 48 відсотків у 1920 р. до 36 відсотків у 1926 р., у тому числі серед чо-ловіків до 8 відсотків. За Всесоюзним переписом населення 1936 р. 85,3 відсотка людності України було письменним проти 57,5 відсот-ка у 1926 р. Україна ставала республікою суцільної грамотності, ма-ла висококваліфіковані кадри в усіх галузях народного господарства, науки, культури. В 1940–1941 рр. у республіці працювало 32 тисячі шкіл, близько 700 технікумів, 173 вузи, кількість молоді, яка навчала-ся, збільшилася втричі порівняно з 1913 р.

20-ті роки характеризувалися бурхливим розвитком української літератури та мистецтва. Характерними рисами цього періоду був новаторський підхід митців до зображення дійсності, наявність вели-кої кількості різноманітних течій, організацій та груп. Лише в сере-довищі художників протягом перших пореволюційних років форму-ються Асоціація революційного мистецтва України, Асоціація художників червоної України, Об’єднання сучасних архітекторів, Об’єднання художнього молодняка України та ін.

В 1922 р. з’явилась перша літературна організація «Плуг» – спілка селянських письменників. Вона ставила за мету «ґрунтуючись на ідеї тісного союзу революційного селянства з пролетаріатом, йти разом з останнім до створення нової, соціалістичної культури і ширити ці думки серед селянських мас України без різниці національностей»1. Активними членами «Плугу» були С.Пилипенко (голова), Д.Бедзик, А.Головко, Г.Епік, Н.Забіла, О.Копиленко, В.Минко, П.Панч та ін.

У 1923 р. засновано спіл