Лекція 18 КУЛЬТУРА УКРАЇНИ В 1917 – ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ 40-х РОКІВ


Повернутися на початок книги
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 
15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 
30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 
45 46 47 48 49 

загрузка...

•          Культура і духовне життя в Україні у 1917–1920 рр.

•          Політика українізації та її вплив на культуру.

•          Культурне піднесення 20-х років.

•          Становище культури в Україні у 30-х роках. «Розстріляне відродження».

Розвиток української культури XX ст. можна характеризувати як період її національно-державного відродження, започаткований де-мократичними перетвореннями з 1917 р., українською революцією. Дійсно, повалення царизму, боротьба за незалежну українську дер-жаву, соціально-економічні зрушення, що відбулися в цей період, стимулювали піднесення духовного життя суспільства, його інтен-сифікації, відкритості, дали могутній поштовх національно-культур-ному відродженню України. Цьому сприяла ліквідація численних за-борон, що тяжіли над Україною вподовж століть і заважали її органічним контактам із Заходом.

Попри всі негаразди, зв’язані із зміною політичних режимів, які встановлювалися в Україні, культурне життя продовжувало розвива-тись. Широкого розмаху набуло створення нових громадських куль-турно-творчих організацій та об’єднань, що згуртували навколо себе значні кадри української інтелігенції. В період Української Народної Республіки були спроби створити власну систему освіти, яка базува-лася на принципі націоналізації, відповідно до якого кожна нація, яка жила в Україні, мала право навчати своїх дітей рідною мовою.

Відмітною ознакою того часу стало відкриття українських шкіл. Протягом 1917–1918 навчального року в Україні відкрилося 30 ук-раїнських гімназій, переважна більшість яких діяла по селах. Вив-чення української мови, літератури та історії було обов’язковим у всіх середніх школах і гімназіях. Не заборонялося відкривати в них, за вимогою батьків-неукраїнців, класи з російською мовою навчання,

 

а в російських гімназіях, де українці становили меншість, – класи з українською мовою викладання.

З українською демократичною революцією зв’язане велике відро-дження просвіт на Наддніпрянщині. Вже влітку 1917 р. центральна та східна частина України вкрилася густою мережею читалень. Крім того, «Просвіти» мали свої театральні трупи, хорові колективи, орке-стри, видавництва, бібліотеки, народні будинки. 20 вересня 1917 р. у Києві відбувся Перший Всеукраїнський з’їзд просвіт. Це сприяло активізації діяльності просвіт. Їх число почало невпинно зростати. Засновниками товариств «Просвіта» були відомі українські митці та письменники: у Катеринославі – Є.Вороний (голова товариства), А.Кащенко, у Вінниці – Д.Маркевич, в м. Олешках на Херсонщині – М.Куліш, в Лебедині на Харківщині – П.Зайцев, у Києві – Б.Грінчен-ко, В.Винниченко, Л.Старицька-Черняхівська, в Одесі – С.Шелухін, І.Липа, А.Ніковський. «Просвіти» без перебільшення можна вважа-ти ядром національно-культурного відродження в провінції.

За рішенням Генерального секретаріату Центральної Ради, яка почала піклуватися розвитком української культури на державних засадах, 5 жовтня 1917 р. було відкрито Київський український народ-ний університет у складі історико-філологічного, фізико-математич-ного і правничого факультетів. Тоді ж було вирішено створити ук-раїнський народний університет в Кам’янці-Подільському. Але подальший розвиток подій призвів до того, що університет було відкрито лише при гетьмані П.Скоропадському.

В історію діяльності Української Центральної Ради увійшло і да-тування нею Української Академії мистецтв (згодом Художнього інституту) в Києві. Рішення про це було прийняте 22 листопада 1917 р. у приміщені Педагогічного музею, де засідала Центральна Рада. Ака-демія давала вищу художню освіту спеціалістам малярства, різьбяр-ства, будівництва, гравюри, художніх промислів, а також мала спри-яти розвитку художніх шкіл в Україні. Першим ректором Академії став видатний український живописець Ф.Кричевський, а за доби Української держави гетьмана П.Скоропадського її очолив відомий український художник-графік, митець з європейською славою, співав-тор Державного герба і Державної печатки гетьманату, кліше пер-ших українських грошових знаків нового часу Георгій (Юрій) Іва-нович Нарбут (1886–1920). Нарбутівська ілюстрація до «Енеїди» І.Котляревського (1919) стала найвищим досягненням української

Кордон М.В. «Українська та зарубіжна культура»

графіки тих років. Г.Нарбут відродив українську графіку, створив в Україні оригінальну школу графічного мистецтва, яке мало виразно національний характер.

Серед викладачів Академії були відомі митці, професори: М.Бой-чук, В.Кричевський, О.Мурашко, запрошений з Галичини О.Новаківсь-кий. Відомими майстрами стали такі перші студенти, як Т.Бойчук. І.Падалка, В.Седляр. Студенти оволодівали спеціальностями: маляр-ство, різьба, будівництво, гравюра та ін.

Це був перший навчальний заклад в Україні, який одержав статус державного. 18 грудня 1917 р. Центральна Рада ухвалила закон про Українську Академію мистецтв. Було встановлено її річний бюджет у сумі 97000 крб. Академія здобула право одержувати з-за кордону книж-ки, картини і матеріали без оплати мита, а також по одному примірнику всіх друкованих в Україні видань у галузі мистецтва. Наступного року при академії мали бути засновані галерея та бібліотека.

Після Лютневої революції настав розквіт діяльності Молодого те-атру в Києві, який виник ще у травні 1916 р. за ініціативою актора театру М.Садовського Леся Курбаса.

Л.Курбас родом з Тернопільщини, син галицького актора Степа-на Курбаса, людина з європейською освітою – вчився на філософсь-кому факультеті у Відні, знав вісім мов, був актором у театрі «Русь-ка бесіда» у Львові. М.Садовський запросив його у Київ до свого театру. Разом з Л.Курбасом до Києва прибули Гнат Юра і Амвросій Бучма. Вони, а також молодь із Музично-драматичної школи ім. М.Лисенка були в опозиції до старої театральної школи і шукали нових шляхів.

На відміну від театру М.Садовського, що продовжував традицію українського побутового театру, Л.Курбас і його «Молодий театр» вдалися до модерних сценічних засобів відтворення української та європейської драматургії. Вони бажали творити нові форми теат-рального мистецтва, які давали б змогу виявити індивідуальність мо-лодого українського покоління, відійти від побутового «ук-раїнофільського» театру і створити український європейський театр, Л.Курбас проголошував: «Молодий театр відкидає провінційну за-лежність від російських стилів», робить «прямий поворот до Європи і до самого себе», він буде йти «власною українською дорогою», його кредо – «вчитися і шукати самотужки». Л.Курбас підкреслював, що в цих пошуках головним буде «стиль у формах мистецтва».

 

Підвищенням художнього рівня українського театрального мис-тецтва займалось товариство «Національний театр», створене у квітні

1917    р. колективом Молодого театру разом з театром М.Садовськогота Музично-драматичною школою М.Лисенка. 14 вересня 1917 р. притоваристві виник Національний зразковий театр, який працював уТроїцькому народному домі і мав власний хор та власний оркестр.

Подальшого розвитку українська освіта, наука, культура набули при гетьмані П.Скоропадському. «Правительство буде рішуче про-водити в життя ідею всестороннього розвитку української культури, забезпечення прав української мови, закріплення всіх форм українсь-кої державності», – заявив у 1918 р. новосформований гетьманський уряд. У сфері культури активно тоді працювали такі визначні особи-стості, як Микола Василенко (1866–1935), В.Науменко, В.Вернадсь-кий, І.Огієнко, П.Холодний, Б.Кістяківський (1868–1920), А.Кримсь-кий, Д.Граве, М.Туган-Барановський, Л.Курбас, С.Єфремов, П.Саксаганський.

Йшов процес українізації народної освіти, створення української національної школи, який започаткувала Центральна Рада. Восени

1918    р. з 836 діючих тоді в Україні гімназій 150 були зукраїнізовані.Перша українська гімназія відкрилася у Києві 18 березня 1917 р. Їїдиректором став відомий український педагог П.Холодний. Для не-заможних учнів цих гімназій затверджувалося 350 іменних стипендій –імені Г.Сковороди, Т.Шевченка, І.Франка та інших письменників ідіячів культури. Було прийнято закон про обов’язкове навчанняукраїнській мові та літературі, а також історії й географії України повсіх середніх школах. Цими питаннями енергійно займався міністросвіти та мистецтв в гетьманському уряді М.П.Василенко.

За часів владування П.Скоропадського була створена мережа національної вищої школи. При міністерстві народної освіти під ке-рівництвом академіка В.Вернадського виникла комісія у справі ви-щих шкіл та наукових інституцій. Законом від 17 серпня 1918 р. Київський український народний університет перетворювався на Київський державний український університет, який діяв паралель-но з російськомовним університетом святого Володимира. Мовою ви-кладання визнавалась українська. До числа студентів було зарахова-но 3 тисячі чоловік. Під університет віддали комплекс будинків артилерійського училища, а також земельну ділянку площею 26 гек-тарів.

Кордон М.В. «Українська та зарубіжна культура»

Тим же законом від 17 серпня засновувався Кам’янець-Под-ільський державний український університет, куди записалося по-над одну тисячу чоловік. Його ректором став видатний культурно-освітній, державний і релігійний діяч, виходець з Житомирщини (народився в селищі Брусилів) І.Огієнко, який і відкрив в урочистій обстановці цей закладі 22 жовтня. Він постав як вогнище вищої ук-раїнської науки, перший національний вуз, гордість України, сим-вол її національного відродження.

В запрошенні на відкриття нового університету за підписом рек-тора І.Огієнка читаємо: «Новий університет, що вже з самого гео-графічного положення найближчий до високої західноєвропейської держави, не буде звичайним університетом східного типу: при Кам’я-нець-Подільському Державному Українському Університеті за-кладається вперше на сході слов’янський богословський університет, і, крім того, на історико-філологічнім факультеті вже відкрито дві нові національні кафедри: одна – польської, друга – єврейської літе-ратури й історії. Вірний кращим традиціям європейських універ-ситетів, новий Кам’янець-Подільський Державний Український Уні-верситет матиме на цілі невпинну наукову працю на користь рідної української культури».

Серед перших професорів університету було немало тих, кого вдалося загітувати І.Огієнкові з Києва та інших міст України: Л.Білецький, Д.Дорошенко, В.Біднов, Є.Тимченко, письменник і поет В.Самійленко.

Університет залишився у спогадах сучасників І.Огієнка як «най-світліше культурне діло 1917–1920 років», як факт утвердження української державності. Твердиня української науки, дітище І.Огіє-нка, Кам’янець-Подільський державний український університет проіснував до 1921 р. Радянська влада реорганізувала його в Інсти-тут народної освіти.

Услід за відкриттям Київського і Кам’янець-Подільського держав-них українських університетів на черзі стояло заснування таких же університетів у Харкові, Катеринославі та Одесі. Готувалося відкрит-тя університету в Полтаві. У Київському, Харківському і Одеському російськомовних університетах відкривався комплекс українознав-чих кафедр – української мови й літератури, історії та права. У при-ватному російському університеті в Катеринославі, заснованому влітку 1918 р., також мали відкритися дві кафедри з викладанням

 

українською мовою. На одну з них було запрошено професора Д.І.Яворницького.

На час гетьманату припадає створення Української Академії наук. Розробку її статуту з ініціативи М.С.Грушевського почало Українсь-ке наукове товариство ще в березні 1917 р. Але воєнні події зупини-ли підготовчі роботи. М.П.Василенко як тільки став міністром осві-ти та мистецтв уряду гетьмана П.Скоропадського, негайно взяв цю справу в свої руки і заявив, що утворення Академії є національною потребою. Він зазначав, що «утворення Української Академії наук має і велике національне значення, бо ще й досі є багато людей, які скептично і з насмішкою відносяться до українського руху та відрод-ження, не мають віри в життєві сили українського народу, не вважа-ють можливим розвиток української освіти, мови й науки». Склика-на ним комісія з найвидатніших вчених завершила розробку структури Академії та її статуту.

Видатний вклад у справу створення Академії вніс славетний на-щадок запорізьких козаків, мислитель величезної величини, визна-ний вже у той час вчений-природознавець, засновник геохімії, біохімії, радіогеології 55-річний академік Російської академії наук В.І.Вернадський (1863–1945), який у травні 1918 р. переїхав до Киє-ва з Полтави. Для творчості цього вченого характерні широчінь інте-ресів, постановка кардинальних проблем, наукове передбачення. Праці В.Вернадського – одна з важливих основ розв’язання проблем навколишнього середовища. Його іменем названо мінерал – вернадіт. Саме В.Вернадський став головою комісії з питань заснування Ака-демії. Датою заснування Академії необхідно вважати 14 листопада. Тоді своїм указом гетьман П.Скоропадський затвердив її Статут, штати, а також первісний склад академіків. До нього увійшли 12 чоловік: по відділу історико-філологічних наук – Д.І.Баталій (1857– 1932), А.Ю.Кримський, М.І.Петров, С.Смаль-Стоцький, по відділу фізико-математичних наук – В.І. Вернадський, М.Ф.Кащенко, С.П.Тимошенко, П.А.Тутковський (1875–1936), по відділу соціаль-них наук – М.І.Туган-Барановський (1865–1919), В.А.Косинський, О.І.Левицький та Ф.В.Тарановський. Вподовж наступних восьми десятиріч члени Академії вже не призначалися, а обиралися наяв-ним складом академіків. Починаючи з 1925 р., обиралися члени-ко-респонденти Академії.

Кордон М.В. «Українська та зарубіжна культура»

27 листопада 1918 р. відбулося перше установче спільне зібрання Української Академії наук. На ньому її президентом було обрано В.Вернадського, секретарем (1918–1928) – видатного вченого-сходознавця зі світовим іменем А.Кримського (15.01.1871–25.01.1942), який залишив після себе понад тисячу наукових праць. Були обрані й керівники відділів. Тим самим було закладено основи діяльності першої національної Академії наук. За чотири роки перебування в Україні В.Вернадський розробив ґрунтовний план діяльності новоствореної Академії наук, започаткував численні напрями науко-вих досліджень, згуртував плеяду відданих науці людей.

Лютнева революція, разом з багатьма громадянськими свобода-ми, принесла і фактичне скасування всіх обмежень українського дру-кованого слова. Починаючи з березня 1917 р., спостерігалося значне пожвавлення літературного життя. За підрахунками дослідників, протягом березня-листопада 1917 р. було видано 30 літературно-ху-дожніх творів загальним тиражем 360500 примірників. У цей час ви-никло близько 50 приватних і кооперативних видавництв. Головну роль у книгодрукуванні відігравало створене у травні 1918 р. Дер-жавне видавництво. Головним його завданням вважалося «розповсю-дження серед народу добрих українських книжок, а також інших продукцій друку».

Після багатьох років заборон українська книжка одержала дер-жавну підтримку. Так, в 1918 р. Державне видавництво на свої видат-ки отримало від Кабінету міністрів 1 млн. крб. Як наслідок, якщо у

1917    р. в Україні вийшло друком 747 книжок державною мовою, тоу 1918 р. – 1084. Причому окремі видання сягали величезних ти-ражів. Наприклад, працю І.Огієнка «Українська культура» опублі-ковано було у 1918 р. двічі: першим тиражем – у 100 тис. примірників,а другим, спеціально для української армії, – 1 млн. примірників.Значна підтримка з боку Кабінету міністрів Української державинадавалася газетам і журналам. Доволі високого рівня досягло кни-годрукування в радянський час – в роки НЕПу. Українська книга у20-ті роки була представлена на міжнародних виставках в Кельні,Празі й Парижі.

Значним здобутком у царині культури стало відкриття у серпні

1918    р. Національної (академічної) бібліотеки України. У ній збира-лися всі пам’ятки духовного життя українського народу – як руко-писні, так і друковані (всього понад 1 млн. томів). Були засновані

 

також національний архів України, національна галерея мистецтв, ук-раїнський історичний музей.

У 1918 р. Панас Саксаганський організував у Києві Народний театр. На його основі 1922 р. було створено український драматич-ний театр ім. М.Заньковецької, у творчому житті якого П.Саксагансь-кий брав найактивнішу участь.

В період національно-визвольних змагань виникали музичні, хо-рові колективи. В 1919 р. була створена Українська республіканська капела. Одним з її засновників став композитор, диригент, хормей-стер О.А.Кошиць (1875–1944), який у тому ж таки 1919 р. виїхав з капелою за кордон і вважався «батьком» українського співу в Аме-риці. Цим колективом український хоровий спів було доведено до вершин музичної майстерності.

Основи професійного хорового виконавства створила державна заслужена академічна хорова капела України. Створена у 1920 р. в Києві як Державна українська мандрівна капела (скорочено – «Дум-ка»). «Думка» є одним з кращих інтерпретаторів народних пісень, в її репертуарі також є твори української та світової класики.

В Житомирі в 1919 р. було створено перший Волинський радян-ський хор. Ним керував Михайло Петрович Гайдай (1878–1965), бать-ко солістки хору, пізніше відомої співачки, народної артистки СРСР з 1944 р. Зої Гайдай. В супроводі лектора, пропагандиста пісні і музики М.В.Хомичевського (Б.Тена) хор виступав у багатьох містах і селах Поліського краю. М.В.Хомичевському належало вступне слово перед концертами із загальною характеристикою виконуваних творів. Піа-ністом і акомпаніатором хору виступав В.С. Косенко, який як ком-позитор зріс у Житомирі. Двоє його братів були співаками хору.

В 1918 р. за часів гетьманату скульптор І.П.Кавалерідзе (1887– 1978) у м. Ромнах (тепер – Сумська область) спорудив перший в Україні пам’ятник Т.Шевченку. Радянська влада мала свій план монументальної пропаганди, за яким у містах знищувалися пам’ят-ники царської Росії і з’являлись пам’ятники К.Марксу, Ф.Енгельсу, діячам радянського і світового революційного руху.

Завданням держави була підкорена більшовиками освіта. Тут важливим напрямом ставала ліквідація неписьменності населення. В грудні 1919 р. у Росії з’явився декрет про ліквідацію неписьмен-ності, в якому підкреслювалося, що все населення віком від 8 до 50 років, яке не вміє читати і писати, зобов’язане навчатися грамоті

Кордон М.В. «Українська та зарубіжна культура»

російською або рідною мовою – за бажанням. У травні 1921 р. ана-логічну постанову ухвалив Раднарком УСРР. Була створена Всеук-раїнська надзвичайна комісія з боротьби з неписьменністю. За де-сять пореволюційних років в Україні навчалися грамоті понад 2 мільйони дорослих. Набувала розвитку вища освіта. На кінець 1920 р. у вузах України навчалося 57 тисяч студентів.

Для підготовки до вступу у вищі навчальні заклади вихідців із робітничого класу та селянської бідноти при інститутах народної освіти з 1921 р. почали діяти робітничі факультети (робітфаки). В 1928 р. їх нараховувалось 34, в них навчалось 7,5 тисяч чоловік в основному червоноармійці, комсомольці, члени партії.

На Житомирщині перший вищий навчальний заклад – педа-гогічний університет (тоді – інститут народної освіти) – було відкри-то 16 жовтня 1919 р. Серед його перших викладачів були такі відомі педагоги і вчені, як М.П.Кудрицький і Є.О.Ненадкевич.

У вересні 1921 р. в селі Нова Чортория тодішнього Новоград-Волинського повіту на базі переведеної сюди Ледухівської нижчої сільськогосподарської школи Кременецького повіту було створено Волинський агрономічний технікум. Через рік, 1 вересня 1922 р., На-родний комісаріат освіти України прийняв Тимчасовий статут про так звані межові технікуми, згідно з яким цей заклад прирівнювався до вищого навчального. Ця дата фактично й стала днем заснування Житомирського сільськогосподарського інституту (тепер – агроеко-логічний університет).

Не втрачали своєї популярності серед сільського населення «Про-світи». В 1921 р. їх налічувалося 4003, а в 1922 р. – 4500 з читальнями і Народними домами. В лютому 1922 р. «Просвіти» об’єднували близько 400 тисяч чоловік. Вони зосереджували свою роботу на питаннях національної культури, освіти селянства рідною мовою, їхня діяльність мала яскраво виражений національний характер.

Це вирішило долю «Просвіт». У жовтні 1922 р. пленум ЦК КП(б)У характеризував їх як «дрібнобуржуазні, націоналістичні, куркульські установи національного цькування». «Просвіти» поча-ли закривати у державному порядку суто адміністративним шляхом. У 1923 р. їхня кількість скоротилася до 573, решта зникла в 1929– 1930 рр. Українська культура понесла від цього велику втрату.

Посилювалася тотальна ідеологізація культури, тобто підкорення її функцій потребам офіційної ідеології. «Наше завдання, – говорилося в

 

1921 р. у тезах Агітпрому ЦК КП(б)У про мистецьку політику, – довести бойову силу мистецтва до вищого соціального напруження..., роблячи мистецтво наймогутнішим засобом політосвітньої роботи, тобто державною пропагандою комунізму... Сам стиль, форма і навіть класифікація розділів мистецтва повинні бути підпорядковані бойо-вим завданням класової боротьби».

Внаслідок ідеологізації культурного життя, яка дійшла до крайніх і найбільш потворних форм, за рамками дозволеного опинилися коло-сальні пласти із загальнолюдської культурної спадщини. В 1923 р. в список книг, які підлягали вилученню, були включені твори Плато-на, Канта, деякі твори Л.Толстого, Кропоткіна. В перші роки радянсь-кої влади з репертуару театрів були вилучені опери «Життя за царя» Глінки і «Князь Ігор» Бородіна – через свої назви. Заборонялись також дитячі казки з царями і царицями, королями і принцами, в тому числі казки Пушкіна, заборонялось влаштовувати ялинки на Новий рік.

Як контрреволюційна сила розглядалася інтелігенція. «Ми є в передсмертній ситуації з нашим ворогом, – говорив В.Ленін, виступаючи на XVII Московській губернській конференції РКП(б) 13 березня 1920 р., – і хто не з нами, той проти нас». Інтелігенцію як «буржуазну силу» більшовики зараховували до тих, хто був «проти нас», її таврували, ганьбили, принижували, використовую-чи для цього будь-які можливості, завдаючи цим непоправної шко-ди культурі.

Ідеологію більшовицьких керівників повністю відображали неод-норазові висловлювання одного з керівників Компартії України В.П.Затонського про те, що малописьменний червоноармієць-ко-муніст несе ідейно набагато вищу культуру, ніж вишуканий ук-раїнський інтелігент старого покоління.

«Полювання на відьом», яке почалося на початку 20-х років, за принципом класового походження виштовхнуло на чужину або при-мусило надовго замовкнути багатьох видатних представників ук-раїнської інтелігенції. В 1922 р. радянськими властями була здійснена безпрецедентна акція по викоріненню інакомислення, встановленню духовного диктату партії-держави над творчою інтелігенцією. З краї-ни (Москви, Петрограда, Києва) були вислані за кордон близько 200 вчених, публіцистів, письменників, які не поділяли комуністичні іде-али. Серед них М.О.Бердяєв, П.О.Сорокін, С.Л.Франк, М.О.Лосський,

Кордон М.В. «Українська та зарубіжна культура»

С.М.Булгаков, А.С.Ізгоєв. Для них вимушене розлучення з батьків-щиною дало можливість вижити і продовжити професіональну робо-ту. Але для радянського суспільства це була величезна втрата інтелек-туальних кадрів. Радянська влада позбавлялась опонентів, які стояли на політично протилежних, але патріотичних позиціях. Гасло «Хто не з нами, той проти нас» культивувало жорстокість, виключало не-обхідність порозуміння, спотворювало людські стосунки.

До списків на висилку на Захід спочатку були включені і чис-ленні українські інтелігенти, у тому числі Сергій Єфремов і Володи-мир Чехівський – відомий організатор Української автокефальної православної церкви, колишній прем’єр-міністр УНР і соціал-демок-рат. Проте врешті-решт українське керівництво вирішило цих ос-танніх залишити, щоб не зміцнювати еміграційні культурно-політичні центри.

На початку 20-х років в УСРР почала пропагуватися так звана теорія «боротьби двох культур», народжена свого часу П.Струве й ініційована в нових умовах другим секретарем ЦК КП(б)У Д.З. Ле-бедем (1893–1937). Її суть зводилась до того, що «пролетарська Ро-сія» як «передова революційна сила» протиставлялася «відсталій» «селянській» Україні. На цій підставі робився висновок, що розвивати українську культуру недоцільно, оскільки її, сільську культуру, не-одмінно переможе російська (міська) культура. Відстоюючи таку думку, Дмитро Лебедь у 1921–1923 рр. зокрема писав, що впровад-жувати в життя українську мову – «це значить прийняти погляд нижчої культури села супроти вищої культури міста». Могутню пар-тійно-державну підтримку всі роки існування радянської влади, звичайно, мали «вищі» мова й культура. Так намагалися принизити українську мову і культуру, позбавляючи народ його духовних цінно-стей і денаціоналізуючи свідомість.

Однією з важливих умов підтримки з боку неросійських народів радянської влади партія більшовиків бачила в так званій політиці «коренізації». В Україні вона дістала назву українізації, хоча сам термін широко вживався ще за часів Української Народної Респуб-ліки і гетьмана Скоропадського. Більше того, вона дуже активно практично здійснювалася. Полягала вона в залученні місцевих пра-цівників, корінного населення до роботи в державних органах, зап-ровадженні української мови в державному та громадському житті республіки.

 

На шлях українізації Україна стала в 1923 р.: 17 липня був прий-нятий декрет РНК УСРР «Про заходи у справі українізації шкільно-виховних та культурно-освітніх установ», а 1 серпня – постанова ВУЦВК і РНК УСРР «Про заходи забезпечення рівноправності мов та про допомогу розвиткові української мови».

Згідно з цими документами встановлювалося, що ніхто з грома-дян, які не володіють українською мовою, не може бути прийнятий на службу в державну установу; а ті, хто вже перебуває на державній службі і не вивчить українську мову за встановлений термін на ор-ганізованих при установах курсах, звільнялися з державної служби-Політика українізації дала певні позитивні наслідки. Вона зрушила процес дерусифікації українського суспільства, сприяла розвиткові національної освіти, науки, культури, відновленню пріоритету націо-нальних цінностей і традицій. Питома вага українців у складі керів-них кадрів усіх галузей народного господарства республіки становила на початку 30-х років понад 50%. На 1927 р. українською мовою володіло 60% робітників України. Було українізовано діловодство. В тому ж таки 1927 р. українською мовою викладалось у 78% шкіл, 39% технікумів і вузів, 34,1% дитячих будинків.

Українізація торкнулася різних галузей культури. Протягом 1924–1927 рр. тираж українських газет збільшився в 5 разів. На по-чатку 30-х рр. українськими була переважна більшість театрів.

Перепоною на шляху українізації була нерозробленість ук-раїнського загального правопису. Нестача підручників і словників, відсутність термінології та інші мовні проблеми були болючими місцями впродовж усього українізаційного процесу 20-х років.

Аби розв’язати подібні проблеми, Раднарком УСРР 23 липня 1925 р. постановив організувати при Наркомосі Державну комісію для роз-робки правил правопису української мови з 26 осіб: О.Я.Шумського (голова), П.К.Сологуба, А.Ю.Кримського, М.Г.Хвильового, М.О.Скрип-ника, С.О.Єфремова та інших. За основу під час розробки правопису комісією було взято «Найголовніші правила українського правопису Всеукраїнської Академії Наук», затверджені Народним комісаріатом освіти (НКО) УСРР 1921 р.. 4 вересня 1928 р. український уряд зат-вердив новий український правопис (скрипниківський), який діяв до 1933 р.. Це в ньому з’явилися знамениті «лямпа» і «кляса».

В рамках українізації почала проводитись робота по створенню необхідних умов для культурного розвитку українського населення

Кордон М.В. «Українська та зарубіжна культура»

в місцях його компактного проживання за межами республіки. На квітень 1925 р. поза Україною проживало майже 6,5 мільйона ук-раїнців: на Кубані – близько 2 мільйонів, в Курській області – 1,3 млн., у Воронезькій області – 1 млн., у Сибіру і на Далекому Сході, у Туркестані – по 600 тис. українців. Там відкривались українські школи, поширювались література і газети, видані в Україні, у вузах республіки виділялась певна кількість місць для студентів-українців з різних регіонів СРСР. З документального фільму відомого ук-раїнського режисера В.Сперкача «Кубанські козаки. А вже літ двісті» дізнаємось, що на Кубані в той час було 150 шкіл з українською мовою навчання, працювала кафедра української мови в колишньо-му Краснодарському педагогічному інституті, виходили українські газети «Чорноморець» та «Кубанський край», розвивалась кубансь-ка гілка української літератури, діяли український театр і капела бандуристів.

Але українізація більш-менш успішно просунулась далеко не у всіх сферах життя та у регіонах України. Російськомовною залишалася армія в Україні (крім двох шкіл червоних старшин), Ро-сійська православна церква (Українська автокефальна православна церква, що існувала в 20-і роки, а потім була заборонена, викорис-товувала українську мову), робоча мова на виробництві. Але найголовніше те, що українізація фактично не призвела до подо-лання в масовій свідомості стереотипу «нижчості», «несправжності», «несерйозності» української мови і культури порівняно з російсь-кою, стереотипу української мови як мови села. Це було наслідком як конкретних чинників половинчастості й непослідовності політи-ки українізації, так і тієї загальновідомої істини, що без справжньої державності національна, тим більше літературна, мова народу не може повнокровно існувати.

Багатонаціональний склад населення України – 80% – українці, 20% – представники інших національностей (за станом на середину 20-х років) – вимагав створення необхідних умов для культурного й духовного розвитку національних меншин. Тому процес українізації проводився в органічній єдності з розвитком культури малочисель-них народів республіки.

У доповіді на І Всеукраїнській конференції культурно-освітніх установ національних меншин 20 травня 1931 р. один із лідерів ук-раїнізації М.О.Скрипник, який в 1927 р. змінив О.Я.Шумського на

 

посаді наркома освіти України*, відзначав, що ті з етнічних груп, які проживали скільки-небудь компактно, були об’єднані не тільки куль-турно, а й політично. Національне життя таких етнічних груп розви-валось в національних районах, сільських і селищних Радах. На той час в Україні було 25 національних районів (із загальної кількості 380), існувало 995 національних сільрад (із загальної кількості 11 ти-сяч) і 89 національних селищних Рад. Серед національних районів в різний час було 8 російських, 7 німецьких, 3 болгарських, 3 грець-ких, 8 єврейських та 1 польський район. Щодо єврейських районів, то М.О.Скрипник вважав, що вони представляли собою не лише адміністративно-територіальні, а й певні державні одиниці єврейсь-кої національності. Наприкінці 20-х років у ряді міст (Харкові, Одесі, Житомирі та ін.) при оргвідділах міських рад було створено комісії у справам національних меншин.

На Житомирщині компактно проживали поляки, чехи німці, євреї. Центром єдиного в Україні польського національного району (створеного в 1925 р.) був Мархлевськ (нині – Довбиш Баранівсько-го району). В Мархлевському районі на 33 сільські ради було 29 польських, на 29 шкіл – 27 польських. Тоді ж на Житомирщині було створено німецький національний район з центром в Пулині (тепер Червоноармійськ).

На мовах національних меншин відкривалися школи, клуби хати-читальні, театри, бібліотеки, видавалася періодика, підручники, ху-дожня та інша література, надавалася юридична допомога. Так, якщо у 1925–1926 навчальному році було відкрито 1522 школи мовами національних меншин, де навчалося 140113 учнів, то в 1929–1930 на-вчальному році їх було вже 3579 з 401722 учнями. Навчальний про-цес здійснювався німецькою, єврейською, польською, болгарською татарською, чеською, вірменською, ассирійською та шведською мо-вами. Державні та громадські організації, в тому числі і Народний комісаріат освіти України, дбали про відповідність кількості націо-нальних шкіл процентному складу населення.

Реалізовувалася державна програма підготовки національних пе-дагогічних кадрів. У Києві діяли польський та єврейський педагогічні інститути, у Житомирі – єврейський, в Маріуполі – грецький

* Наркомат освіти займався тоді всією освітньою, науковою та культурною роботою.

Кордон М.В. «Українська та зарубіжна культура»

педагогічний технікум. Житомирський педтехнікум готував вчителів на мові ідиш. В ньому навчалося 120 студентів Крім того, єврейський відділ діяв при Житомирському інституті народної освіти (ІНО), де в 1930 р. навчалося 90 студентів.

Для підготовки партійних і радянських працівників з числа на-ціональних меншин в першій половині 20-х років було створені спеціальні радпартшколи з викладанням національними мовами: єврейські – в Одесі, Києві та Бердичеві, польські – Києві та Жито-мирі, німецька – в Одесі, болгарська – Дніпропетровську, татарська – в Артемівську.

У 1924 р. ряд судових органів республіки перейшов у своїй ро-боті на єврейську, а у Бердичеві й Білій Церкві – на польську і ла-тиську мови.

В республіці діяло 8 єврейських, в тому числі і в Житомирі, польський і болгарський театри, а також 4 театри, які працювали на декількох мовах. Мовами національних меншин працювало 694 бібліотеки, 46 клубів, 366 сільбудів.

На початку 30-х років 500 видань (газет і журналів) виходило російською, 21 – молдавською, 24 – єврейською, 17 – польською, 23 – німецькою, 8 – болгарською, 4 – грецькою, 3 – татарською, 1 – латиською, 1 – вірменською мовами.

В системі ВУАН* працював кабінет єврейської культури. До 1936 р. в Києві функціонував Інститут єврейської культури, де, зок-рема, було і відділення українсько-єврейських зв’язків. З 1931 р. роз-горнув свою роботу Інститут польської культури.

Політика українізації найбільш ефективно позначилася на сфері культурного будівництва. Вона сколихнула українське суспільство, дала свіжі сили культурним явищам, пробудила до життя нові реалії. Найпозитивнішою рисою радянського періоду є досягнення загаль-ної грамотності, значний ріст освіченості народу. В Україні навчан-ня населення грамоті здійснювалося через мережу товариства «Геть неписьменність!», створеного в 1923 р. на чолі з самим головою

* ВУАН назвали Всеукраїнською академію наук. Цим декларувався намір об’єднати в межах однієї організації наукову інтелігенцію всієї України, землі якої, що перебували раніше у складі Австро-Угорщини, відійшли до Польщі, Румунії та Чехословаччини. З 1934 р. ВУАН стала називатись Академією наук УРСР.

 

ВУЦВК Г.І.Петровським. У 1936 р. воно ліквідувалося як таке, що виконало свою роль. За десять років через систему ліквідації непись-менності пройшло два мільйони чоловік, переважно селян. Кількість неписьменних серед людей віком від 9 до 49 років зменшилася з 48 відсотків у 1920 р. до 36 відсотків у 1926 р., у тому числі серед чо-ловіків до 8 відсотків. За Всесоюзним переписом населення 1936 р. 85,3 відсотка людності України було письменним проти 57,5 відсот-ка у 1926 р. Україна ставала республікою суцільної грамотності, ма-ла висококваліфіковані кадри в усіх галузях народного господарства, науки, культури. В 1940–1941 рр. у республіці працювало 32 тисячі шкіл, близько 700 технікумів, 173 вузи, кількість молоді, яка навчала-ся, збільшилася втричі порівняно з 1913 р.

20-ті роки характеризувалися бурхливим розвитком української літератури та мистецтва. Характерними рисами цього періоду був новаторський підхід митців до зображення дійсності, наявність вели-кої кількості різноманітних течій, організацій та груп. Лише в сере-довищі художників протягом перших пореволюційних років форму-ються Асоціація революційного мистецтва України, Асоціація художників червоної України, Об’єднання сучасних архітекторів, Об’єднання художнього молодняка України та ін.

В 1922 р. з’явилась перша літературна організація «Плуг» – спілка селянських письменників. Вона ставила за мету «ґрунтуючись на ідеї тісного союзу революційного селянства з пролетаріатом, йти разом з останнім до створення нової, соціалістичної культури і ширити ці думки серед селянських мас України без різниці національностей»1. Активними членами «Плугу» були С.Пилипенко (голова), Д.Бедзик, А.Головко, Г.Епік, Н.Забіла, О.Копиленко, В.Минко, П.Панч та ін.

У 1923 р. засновано спілку пролетарських письменників України «Гарт», яку очолив Василь Еллан-Блакитний (справжнє прізвище – Елланський) (1893–1925). Він відомий як поет (під псевдонімом В.Еллан), прозаїк (псевдонім – А.Орталь), як фейлетоніст і сатирик (псевдонім – Валер Проноза), як пародист (псевдонім – Маркіз По-пелястий). Членами «Гарту» були І.Микитенко, В.Поліщук, В.Сосю-ра, І.Сенченко, П.Тичина, М.Хвильовий та інші. «Гарт» відстоював позиції пролетарської літератури.

1 Бокань Володимир, Польовий Леонтій. Історія культури України. – К., 1998. – С. 162.

Кордон М.В. «Українська та зарубіжна культура»

Крім пролетарських діяли і групи «непролетарських» письмен-ників: неокласики – М.Зеров, М.Рильський, М.Драй-Хмара; сим-волісти – П.Тичина, Д.Загул, Ю.Меженко; футуристи – М.Семенко, Гео Шкурупій.

Зі смертю в 1925 р. В.Еллана-Блакитного розпався і «Гарт». Час-тина колишніх «гартівців» утворила нову літературну організацію «ВАПЛІТЕ» – Вільну академію пролетарської літератури, яка існу-вала в 1925–1928 рр.

Ця організація стояла на засадах творення нової української літе-ратури шляхом засвоєння найкращих здобутків західноєвропейської культури. Вона прагнула протистояти адміністративно-командному втручанню чиновників від культури у творчі справи. Фактичним лідером ВАПЛІТЕ був Микола Хвильовий (справжнє прізвище – Фітільов) (1893–1933), який висунув гасло «Геть від Москви!» Це означало, що українську літературу, культуру в цілому потрібно було рівняти на кращі європейські зразки, на «психологічну Євро-пу», культура якої увібрала весь багатовіковий досвід людства. М.Хвильовий перший відчув, що у сфері культурного життя почи-нають утверджуватися казенно-бюрократичний підхід до творчості, наказовий стиль, підміна художнього аналізу ідеологічними фор-мулюваннями.

Погляди М.Хвильового зумовили критику ВАПЛІТЕ з боку партійних і державних діячів УРСР. Особливо гострих нападок за-знав твір М.Хвильового «Вальдшнепи». Внаслідок постійних пе-реслідувань ВАПЛІТЕ була змушена саморозпуститися. Пізніше, в 1934 р., різноманітні літературні об’єднання були закриті і злиті в Спілку письменників України – єдину організацію на весь літера-турний процес, який попав під контроль партії.

В Україні у 1926–1930 рр. було видано 24 томи творів письменни-ка Володимира Винниченка (1880–1951). Такої кількості видань своїх творів, такої читацької популярності не мав жоден український пись-менник першої третини XX ст. Твори В.Винниченка, єдиного з ук-раїнських письменників, ще до революції були перекладені на ряд європейських мов – французьку, польську, німецьку та інші. Для су-часників ім’я В.Винниченка означало не менше, ніж імена Кнута Гамсуна, Максима Горького, Гергата Гауптмана, Василя Стефаника. Для української інтелігенції В.Винничєнко був символом європейсь-кої орієнтації національної літератури.

 

В.Винниченкові належить 14 романів (один незакінчений), близь-ко 100 оповідань, 20 п’єс, велика кількість статей, унікальний що-денник. В 1919 р., знаходячись в еміграції, письменник написав 3-томну працю «Відродження нації», в якій змалював події в Україні у 1917–1919 рр. В 20-х роках твори В.Винниченка вивчалися в шко-лах, його п’єси йшли в театрах, йому акуратно надходили гонорари з Харкова. На теми творчості В.Винниченка організовувалися дис-кусії або, як їх тоді називали, літературні суди. За його фантастич-ним романом «Сонячна машина», який вийшов друком в Україні в 1927 р.. в книгарнях стояли черги. У Києві та Харкові пройшли об-говорення з величезною кількістю учасників. Серед доповідачів були М.Зеров, М.Івченко, О.Дорошкевич, О.Білецький, Я.Савченко, В.Підмогильний, М.Могилянський.

Але з 1932 р. становище змінилося. Твори В.Винниченка стали недоступними для українського читача. Їх було вилучено з програм та театрального репертуару і він перестав одержувати гонорари з Ра-дянського Союзу. Враховуючи заслуги В.Винниченка перед ук-раїнської культурою, Український фонд культури встановив щоріч-ну премію його імені в галузі української літератури, театрального мистецтв та за благодійницьку діяльність.

Великою популярністю користувалися твори драматургів Мико-ли Куліша та Івана Антоновича Кочерги (1881–1952), який з 1924 по 1934 рік працював у Житомирі, зокрема в редакціях газет «Робіт-ник», «Радянська Волинь». П’єси М.Куліша «97», «Мина Мазайло», «Народний Малахій» і «Патетична соната» відрізнялись своєю мо-дерністською формою та гострою критикою тогочасної радянської дійсності. У постановці надзвичайно обдарованого режисера-новатора, реформатора театру Леся Курбаса «Народний Малахій» (1928) та «Мина Мазайло» (1929) з величезним успіхом пройшли в театрі «Березіль». Вони набули класичного театрального звучання, мали значний вплив на тогочасне культурне життя України. В них Л.Кур-бас з великою силою зобразив убогий світ міщанства, похмуре дно великого міста, холодний бюрократизм державних урядовців, моно-тонність стандартизації життя, впертий захист українським міщани-ном свого зрусифікованого обличчя.

Л.Курбас у своїх творчих пошуках намагався синтезувати здо-бутки класичної європейської драматургії і традиції українського те-атру. Прагнучи вивести український національний театр із про-Кордон М.В. «Українська та зарубіжна культура»

вінціального тупика, він у 1922 р. створив «Березіль» – мистецьке об’єднання групи акторів колишнього «Молодого театру». Назва походить від першого місяця весни – березня. Це був своєрідний ек-спериментальний центр, що мав на меті синтетично об’єднати слово, рух, жест, музику, світло й декоративне мистецтво в один ритм, в одну театральну мову. Театральна практика «Березолю» сприяла згуртуванню і творчому зростанню акторів А.Бучми, В.Василька, Й.Гірняка, М.Крушельницького, О.Добровольської, Н.Ужвій, В.Чис-тякової. У 1926–1933 рр. театр «Березіль» працював у Харкові.

Створюючи «Березіль», Л.Курбас виходив з того, що театр пови-нен не відтворювати, а формувати життєві принципи людей у суспільстві. Творча програма Л.Курбаса відзначалась історичною далекоглядністю. Митець вперше в історії українського професійно-го театру розробив комплексну програму театральної реформи. Він вивів українське театральне мистецтво на світову арену. Про це свідчить той факт, що на світовій театральній виставці 1925 р. в Па-рижі макети театру «Березіль» одержали золоту медаль.

«Березіль» з його чіткою національною та мистецькою позицією постійно зазнавав критики. Наприкінці 1933 р. Л.Курбас був зааре-штований, а театр «Березіль» переформовано і перейменовано у Харківський державний драматичний театр ім. Т.Шевченка.

У новій тоді галузі – кінематографі – світової слави зажив Олек-сандр Петрович Довженко (1894–1956) – один з основоположників української кінематографії, якого Чарлі Чаплін назвав найбільшим поетом кіно. Йому був лише рік, коли брати Люм’єри в Парижі впер-ше продемонстрували диво технічної думки – «рухливі фотографії». Пізніше на питання: «Що розширить наш духовний світ, наше пізнан-ня до масштабів воістину фантастичних розмірів?», О.Довженко відповів: «Кінематограф». Дійсно хороші фільми більше, ніж інші види мистецтва, впливають на людину, пробуджують в неї благородні почуття, любов до життя, добра, світла.

В 1927 р. О.Довженко знімає фільм «Сумка дипкур’єра», в якому єдиний раз знявся сам у ролі кочегара. Свій глибоко оригінальний стиль кінорежисер виявив у фільмах «Звенигора» (1928), «Арсенал» (1929), «Земля» (1930). Ці фільми відображали своєрідність, традиційність українського народного життя, навіть зрушеного революцією. В 1958 р. на Всесвітній виставці в Брюсселі кінофільм «Земля» включено до почесного списку дванадцяти кращих фільмів світу всіх часів і народів.

 

Під безпосереднім враженням баченого і пережитого в перші місяці Великої Вітчизняної війни О.Довженко написав сценарій фільму «Україна в огні». За задумом автора, це мала бути правда про народ і його біду, правда про страшний для України 1941 рік. Але фільм був поставлений лише у 1960 р., вже після смерті режи-сера, його дружиною Ю.Солнцевою («Повість полум’яних літ»). Велика заслуга О.Довженка і в розвитку документального кіно. У 1943 р. він створив документальні фільми «Битва за нашу Радянсь-ку Україну» та «Перемога на Правобережній Україні».

В останні роки життя, зокрема в кіноповісті «Зачарована Десна» (1954) і в сценарії «Поема про море» (1956), О.Довженко спромігся знову, попри офіційну тематику, відобразити своє оригінальне сприйняття минулого, природи і побуту України, із замилуванням підкреслюючи глибоку самобутність українського народу. Фільм «Поема про море» митець характеризував такими словами: «Се мусить бути велетенський фільм. Усе, що є в мені святого, весь досвід, талант, усі думки, і час, і мрії, і навіть сни – все для нього. Створити фільм, достойний великості мого народу, – ось єдина мета, єдиний зміст мого життя».

Величезне значення для розуміння творчої спадщини О.Довжен-ка має його «Щоденник».

З іменем великого кінорежисера сучасності зв’язана і Житомир-щина. О.Довженко двічі і досить довгий час жив і працював у Жито-мирі. Перший раз це було в липні 1914 – червні 1917 рр., коли він після закінчення Глухівського учительського інституту працював у Другому Житомирському змішаному вищепочатковому училищі. З грудня 1919 р. О.Довженко знову проживав у Житомирі. Він слу-жив у губвійськкоматі, викладав у школі червоних командирів, організованій М.Щорсом, завідував партійною школою.

Андрій Малишко писав про О.Довженка: «Він пишався як дере-во, що вічно цвіте, вічно плодоносить, як великий мислитель, який може стояти поряд із Сократом і Гомером».

В 20-ті роки значно пожвавився новаторський пошук у галузі об-разотворчого мистецтва. Друга половина 20-х років стала піком по-пулярності визначного українського живописця-монументаліста і пе-дагога, одного з основоположників українського монументального мистецтва, професора Київського художнього інституту М.Л.Бойчука (1882–1937). Виходець з Галичини, він вчився в Кракові, Мюнхені, в

Кордон М.В. «Українська та зарубіжна культура»

Італії, протягом трьох років мав свою майстерню в Парижі. Відстою-ючи власну концепцію живопису, художник у своїй творчості поєдну-вав традиції давнього візантійського мистецтва з елементами украї-нського народного орнаменту, мозаїки і фрески періоду княжої доби та іконопису ХVІІ–ХVШ ст.

М.Бойчук мав численних учнів і послідовників, створив цілу школу художників-монументалістів, так званих бойчукістів (Т.Бой-чук, К.Гвоздик, А.Іванова, С.Колос, О.Мизін, О.Павленко, І.Падалка, М.Рокицький та інші). За радянських часів він разом з учнями брав участь у так званій «монументальній пропаганді». Під його керівниц-твом виконано розписи Луцьких казарм у Києві (1919), санаторію ім. ВУЦВК в Хаджибеївському лимані в Одесі (1928), Червоноза-водського театру в Харкові (1933–1935).

Інтенсивними новаторськими пошуками в 20–30-х роках позначена українська музика. У 1923–1928 рр. діяло республіканське музичне то-вариство ім. М.Леонтовича, яке певний час зберігало своєрідну автоно-мію. Навколо товариства гуртувалися композитори-новатори. Вони орієнтувалися на поєднання національних традицій і досягнень євро-пейської музичної культури. Напрям модернізму в українській му-зиці репрезентував композитор Б.Лятошинський (народився у Житомирі), створивши у європейському стилі оперу «Золотий обруч» (1930). Новаторські тенденції виявилися у творчості композитора М.Вериківського – автора першого українського балету «Пан Каньовський» (1930).

На 20–30-ті рр. припала творча діяльність композитора Віктора Степановича Косенка (23.11.1896–3.10.1938). У цю добу завданням першочергової ваги він вважав надання українському мистецтву високого професіоналізму, наближення його до світового рівня. Його музиці характерні високий гуманізм, реалістичність та глибока змістовність. З 1914 по 1918 рр. В.Косенко навчався у Петербурзькій консерваторії. Після її закінчення він переїхав до своїх рідних у Жи-томир, працював викладачем фортепіано у музичній школі, брав ак-тивну участь у музичному житті міста, виступаючи на концертах як соліст і акомпаніатор. У 1929 р. В.Косенко переїжджає до Києва, де займається викладацькою діяльністю, плідно працює як композитор.

Українські митці мали здобутки і в галузі архітектури та скульп-тури. Найбільш значними спорудами, створеними в довоєнний час, стали Канівський музей-заповідник «Могила Т.Г.Шевченка» (1936–

 

1938 рр., архітектори – В.Кричевський. П.Костирко), будинки Вер-ховної Ради Української РСР (1936–1939 рр. архітектор – В.Забо-лотний), Раднаркому УРСР (1936–1938 рр., архітектори – І.Фомія, П.Абросимов), Інженерно-будівельного інституту (1938 р., архітек-тор – Д.Дяченко). Монументальна і монументально-декоративна скульптура збагатилась пам’ятниками Т.Шевченку в Харкові (1935), Києві та Каневі (1939) роботи російського скульптора М.Манізера (1891–1966), скульптурними портретами Т.Шевченка, І.Франка, О.Довженка, автором яких був Г.Пивоваров.

Отже, 20-ті роки були роками зростання, піднесення і розвитку української культури, національного відродження. Але це якраз сер-йозно турбувало Сталіна і його оточення, тоталітарний режим в СРСР в цілому. 26 квітня 1926 р. Сталін написав листа «Тов. Кага-новичу* та іншим членам ПБЦК КП(б)У». В листі Сталін недвознач-но зауважив, що рух за українську культуру набирає антиросійсько-го характеру, що «така небезпека стає все більш і більш реальною на Україні». Сталін лякав Політбюро ЦК КП(б)У тим, що українізація дуже швидко може привести до відчуження української культури „від Москви», а найважливіше – почнеться «боротьба проти російської культури і її найвищого досягнення – ленінізму».

Цей лист послужив початком ліквідації всіх літературних і куль-турних організацій, журналів. Під виглядом інтернаціоналізації почався процес денаціоналізації культури, її деструкція. Підкреслювання на-ціональної специфіки було визнане як небажання підпорядкуватися всесоюзним інтересам, а тому було засуджене як класово вороже з відповідними для того часу наслідками. В 30-і роки почався процес згортання українізації. Він супроводжувався посиленням боротьби проти так званих націоналістичних ухилів в Компартії України, по-шуками «українських буржуазно-націоналістичних елементів», що виливалося у фабрикацію політичних справ. На першому етапі на-ступу Сталіна на Україну основною мішенню стала стара українська інтелігенція, особливо та, що була пов’язана з національними уряда-ми та небільшовицькими партіями 1917–1920 рр., займала провідні позиції в українських визвольних змаганнях, а також видатні діячі культури й науки.

* Каганович Л.М. очолював Компартію України з березня 1925 по липень 1928 р.

Кордон М.В. «Українська та зарубіжна культура»

Однією з перших великомасштабних акцій влади, спрямованих на тоталітарне винищення української науки, культури, інтелігенції, був судовий процес, що відбувся з 9 березня по 19 квітня 1930 р. у Харкові. На лаві підсудних знаходилось 45 чоловік – цвіт української інтелігенції, інтелектуальна еліта народу. Всі вони звинувачуватись у приналежності до так званої антирадянської організації «Спілка визволення України» («СВУ»).

Серед підсудних були 2 академіки – Сергій Єфремов і Михайло Слабченко, 11 професорів – Йосип Гермайзе, Олександр Черняхівсь-кий, Всеволод Ганцов, Григорій Іваниця, Василь Дога, Вадим Шар-ко, Володимир Удовенко, Володимир Підгаєцький, Микола Кудриць-кий, Петро Єфремов, Володимир Щепотьєв, 2 письменники – Людмила Старицька-Черняхівська – дочка Михайла Старицького, і Михайло Івченко, священнослужитель, професор богослов’я В.М.Че-хівський, видатний український вчитель, директор першої Київської трудової школи ім. Т.Г. Шевченка В.Ф. Дурдуківський, науковці Всеукраїнської академії наук (ВУАН), викладачі вузів, учителі, юри-сти, священнослужителі, студенти.

Це було судилище не тільки над конкретними особами, а й над цілим періодом національно-визвольної боротьби українського наро-ду, його потягом до свободи, до можливості самому влаштовувати свою долю. Не випадково до цієї справи притягнули 31 представни-ка різних політичних партій, що активно діяли в Україні, в тому числі С.Єфремова, який був у свій час заступником голови Української Центральної Ради, В.М.Чехівського – прем’єр-міністра УНР, А.В.Ніковського – міністра закордонних справ УНР та ін.

Центральною постаттю судового процесу був Сергій Олександ-рович Єфремов (1876–1939) – академік, віце-президент ВУАН. Його засудили на 10 років позбавлення волі з наступним позбавленням у правах на 5 років. Помер С.Єфремов в одному з таборів ГУЛАГу 10 березня 1939 р. Тавром «ворог народу» була позначена не лише його біографія, а й наукова діяльність. Тим часом С.Єфремов був вели-ким вченим, який творив своєрідну енциклопедію української літе-ратури. У його доробку близько тисячі наукових праць про творчість Т.Шевченка, І.Франка, Л.Українки.

Із 45 засуджених у справі організації 12 у 1937–1938 рр. за рішен-ням несудових органів були розстріляні за іншими справами. П’ять за-суджених, у тому числі С.Єфремов, вмерли у місцях позбавлення волі.

 

Після суду було заарештовано ще близько 400 учасників «Єфремовсь-кого підпілля», а всього у справі «СВУ» пройшло майже 30 тис. осіб.

Як показало додаткове розслідування 1989 р., вивчення 240 томів кримінальної справи, в діях всіх 45 учасників процесу не було скла-ду злочину. Йдеться про наміри, розмови, проекти, але не про кон-кретні дії. Та й вірогідність усіх цих намірів і розмов підтверджува-лася зізнанням самих звинувачених, які добувались методами тиску, шантажу, прямого фізичного впливу. Тавро державних злочинців ста-вили на безневинних людей.

Більше того, документи судової справи 1930 р. свідчать про те, що ніякої «Спілки визволення України» взагалі ніколи не існувало. Не існували ніякі так звані організаційні структури «СВУ» («СУМ», «медична секція», «академічна секція», «шкільна секція», «педагогічна секція», «інститутські наради редакційного активу», «видавнича сек-ція», «автокефальна секція», «кооперативна секція», а також Пол-тавська, Дніпропетровська, Чернігівська, Вінницька, Одеська, Мико-лаївська «філії»). Справа міфічної «СВУ» була сфабрикована каральними органами, зокрема Державного політичного управління (ДПУ). Процес над «СВУ». який відбувся в Харківському оперному театрі, в народі називали так: «Опера СВУ – музика ДПУ». Юридич-них, правових засад для процесу «СВУ» не було. Жертви цього про-цесу остаточно реабілітовані в 1989 р.

Справа «СВУ» була ударом не тільки по безпосередніх звинуваче-них на процесі, а й по всіх тих, хто плекав ще надії на вільний націо-нальний і соціальний розвиток, в тому числі і тих, хто стояв при владі, був у складі КП(б)У, вірив у правильність політики партії, в необхідність поглиблювати українізацію. Виконавцями судової розправи над українською інтелектуальною елітою були відомі партійні та державні діячі, які почали впроваджувати в життя горез-вісну сталінську тезу про загострення класової боротьби в країні в міру просування суспільства до соціалізму і необхідність підвищен-ня «революційної пильності». Однією з форм загострення було на-звано шкідництво буржуазної інтелігенції, яка нібито вела «не ту лінію». Наступала чорна ніч терору, почала працювати кровожерли-ва машина сталінських репресій.

Однією з перших установ, що зазнала головного удару, була Все-українська Академія наук. Вона вважалася властями притулком і осередком консолідації української «буржуазно-націоналістичної»

Кордон М.В. «Українська та зарубіжна культура»

інтелігенції та колишньої кадетсько-монархічної університетської професури. Після процесу СВУ уряд ввів цензуру на її видання, став закривати найдіяльніші її секції й виганяти «буржуазних націо-налістів». Було ліквідовано науково-дослідний інститут історії ук-раїнської культури, інститут економіки й організації сільського гос-подарства, інститут літературознавства ім. Шевченка. У 1931 р. розпустили історичну секцію М.Грушевського, який на початку 1924 р. повернувся з еміграції до Києва і розгорнув широку наукову діяльність. Вся діяльність Академії була визнана як «буржуазно-на-ціоналістична» й «контрреволюційна». М.Грушевський був підданий політичним гонінням, а потім арештований у сфабрикованій справі «Українського національного центру». Крім М.Грушевського, якого у 1926 р. обрали академіком Всеукраїнської Академії наук, а в 1929 р. – році «Великого перелому» – ще й академіком Академії наук СРСР, по справі «Українського національного центру» проходив ще один відомий діяч української історичної науки, академік М.І.Яворський (1884–1937).

Фантазії режисерів із ОДПУ СРСР не було меж. Учасники «Ук-раїнського національного центру» обвинувачувались у тому, що по-ставили за мету «шляхом підготовки збройного повстання куркуль-ства, приуроченого до моменту інтервенції капіталістичних країн у СРСР, повалити Радянську владу на Україні, відторгнути УРСР від Радянського Союзу і встановити на Україні капіталістичний лад у формі буржуазно-демократичної української народної республіки». Якщо справу щодо М.Грушевського за браком доказів було припи-нено 5 серпня 1933 р., то необґрунтовані звинувачення на адресу академіка М.І.Яворського залишились і він зник у трудових таборах. Його не врятувало навіть і те, що він розробляв марксистську істо-рію України.

Справа неіснуючого «Українського національного центру» – це протидія українізації, винищення носіїв національного відродження України.

Репресивна кампанія у ВУАН торкнулася і дійсних членів Ака-демії, які жили у Галичині. 4 жовтня 1933 р. про них було розгляну-то питання на засіданні Президії ВУАН за участю її президента О.Бо-гомольця, а також членів Президії – академіків О.Палладіна й О.Гольдмана, вченого секретаря Президії І.Адамовича і кількох за-прошених «представників». Зазначалося, що «академіки Возняк,

 

Колееса, Студинський і Щурат, які неодноразово декларували своє бажання взяти участь у культурному будівництві Радянської Украї-ни, були обрані на цій підставі до ВУАН. На ділі вони тісно зв’яза-лись з панівними класами Польщі, які проводять політику інтервенції щодо Радянського Союзу. Вони продались польським поміщикам, що прагнуть закабалити трудящих України, відновивши на Україні по-міщицький лад». З огляду на це Президія ВУАН ухвалила: «...ака-деміків Возняка, Колессу, Студинського і Щурата виключити зі скла-ду Академії і позбавити звання академіків як ворогів трудящих мас України». Отак ідеологічні перепони вторгались у науку, заважали її повноцінному розвитку, обмежували вільний вияв думок і суджень.

В січні 1933 р. на вимогу Сталіна другим секретарем ЦК П(б)У було призначено Павла Постишева, який мав великі повноваження. Його називали другим першим секретарем, адже він деякий час зали-шався і секретарем ЦК ВКП(б). П.Постишев почав наступ на украї-нізаторів. Він говорив про українізацію як про «культурну контр-революцію», націлену на «ізоляцію українських робітників від благотворного впливу російської культури». Головним об’єктом цих наскоків став нарком освіти України М.Скрипник. 7 липня після засі-дання Політбюро ЦК КП(б)У М.Скрипник покінчив життя самогуб-ством. Було скасовано відмітні риси республіканської системи вищої освіти, а замість впроваджених М.Скрипником шкільних підручників вводилися загальносоюзні. 22 листопада 1933 р. прийнято постанову ЦК КП(б)У про припинення українізації.

Почалися систематичні утиски української культури. Оголошува-лися «гніздами націоналістів-контрреволюціонерів» і піддавалися чисткам комісаріати освіти, сільського господарства, юстиції, сільськогосподарська академія, редколегії газет, літературних часо-писів, енциклопедій, кіностудії. У листопаді 1933 р., підбиваючи підсумки своєї праці, П.Постишев вихвалявся, що, «виявивши націо-налістичний ухил Скрипника ми змогли звільнити... структуру ук-раїнської соціалістичної культури від усіх... націоналістичних еле-ментів. Була виконана велика робота. Досить сказати, що один лише Наркомісаріат освіти ми очистили від двох тисяч людей, що належа-ли до націоналістичних елементів, у тому числі близько 300 вчених і письменників».

Тоді ж заступник наркома освіти В.П.Затонського Андрій Хви-ля, колишній боротьбист, говорив на пленумі ЦК КП(б) України:

Кордон М.В. «Українська та зарубіжна культура»

«Націоналістичний ухил Скрипника полягав у тому, що він ставив бар’єр між російською та українською культурою, розвиток ук-раїнської мови він орієнтував на буржуазну Польщу та Чехословач-чину. В літературі він, по суті, підтримував націоналістичні організації «Вапліте», «Березіль», «Авангард». Провадив, обґрунтовував при-мусову українізацію національних меншин. Дав націоналістичне тлу-мачення лінії партії в національному питанні, в питаннях історії більшовизму».

З 1933 р. репресії спалахнули з небаченим розмахом. Удар прий-шовся по двох поколіннях української інтелігенції – тих, хто актив-но діяв до революції, й тих, хто вийшов на передній план у 20-ті роки. Саме ці покоління мали відіграти визначальну роль у процесі розвитку української культури, будівництва нації взагалі, й саме вони були винищені в першу чергу. На XII з’їзді КП (б)У П.Постишев заявив, що «1933 рік був роком розгрому української націоналістич-ної контрреволюції». Але це був не кінець, а тільки початок. Маши-на терору, розкручена репресіями проти української інтелігенції, набирала обертів.

Сумно читати найфантастичніші і найбезглуздіші «зізнання», «свідчення» безневинних людей.; У промові на одному з пленумів Спілки письменників України П.Постишев гнівно таврував пись-менника Григорія Епіка, який надіслав йому такого ось листа: «Підго-товляючи терористичні акти, ми з безневинним виглядом запевняли партію у своїй відданості й чесності і протягом багатьох років грали такі ролі, порівняно з якими дії розбійників з проїжджої дороги є зра-зок чесності та гуманності. Я розумію, що наймилостивіше вирішення пролетарського суду – вчинити зі мною так, як чинять з оскаженілим собакою, знищити як сапного коня, вийняти з тіла суспільства».

Кара не забарилася. 27–28 березня 1935 р. Г.Епік проходив на процесі над міфічним «Центром боротьбистської організації» в скла-ді 15 чоловік, звинувачених у належності до терористичних боївок. Серед них – письменники Василь Вражливий, Олександр Ковінька, Микола Куліш, Валер’ян Підмогильний, Євген Плужник, Валер’ян Поліщук. Всі були засуджені на 10 років. Але восени 1937 р. трійка УНКВС по Ленінградській області без додаткового слідства В.Враж-ливому, Г.Епіку, М.Кулішу, В.Підмогильному винесла смертний ви-рок. Вони були розстріляні разом із Миколою Зеровим, Марком Во-роним і Павлом Филиповичем.

 

Про масштаби трагедії української культури свідчать такі дані: у 1930 р. друкувалося 259 українських письменників, після 1938 р. – лише 36 з них. За цей час померли своєю смертю лише 10 письмен-ників.

Великою втратою для української культури стала смерть талановитого енциклопедично освіченого художника М.Л.Бойчука. В 1936 р. його заарештували і 13 липня 1937 р. розстріляли, а разом з ним і багатьох художників з його славнозвісної школи «бой-чукістів», що їх професор О.Сидоров назвав «майстрами європейсь-кого масштабу». Їх звинуватили у збоченні від реалістичних традицій і відірваності від життя, у «контрреволюційному традиціоналізмі» і «національній формі». Разом з ними було знищено чимало їхніх творів.

Отже, гинули не тільки люди, нищилися цілі напрями і художні школи. Так трапилося з М.Л.Бойчуком і його школою, так трапило-ся і з режисером-новатором харківського театру «Березіль» Л.Кур-басем, значення якого для українського театру таке ж, як Мейєрхоль-да – для російського.

Культурні заклади закривалися або вихолощувалися. Із бібліо-тек було вилучено видатні твори української науки і літератури. Вже у 1935 р. П.Постишев зізнався, що «члени Компартії України поча-ли деукраїнізуватися і навіть перестали розмовляти українською мовою».

На початку 30-х років починає швидко падати кількість ук-раїнських видань. Коли з 1919 по 1927 р. було видано українською мовою 10218, у 1927–1928 рр. – 5413, у 1928–1929 рр. – 6665 назв, то у 1939 р. вже тільки 1895 назв, тобто менше третини видань 1928– 1929 рр. Остання цифра виявилась дуже стабільною. Так, у 1950 р. українських видань було 1850, у 1980 р. – 2164, у 1985 р. – 1890, у 1986 р. – 1828 назв. Отже, український книгодрук у 80-і роки займав ті ж позиції, що і в 1939 р.

Аналогічні зміни розгорталися і в пресі: якщо у 1931 р. україн-ською мовою виходило 90 відсотків газет та 85 відсотків часописів, то до 1940 р. їхній відсоток упав відповідно до 70 та 45. У літературі стало політичним принципом наголошувати, що всі видатні ук-раїнські поети та письменники минулого розвивалися під благотвор-ним впливом Росії. Зняли з прокату прославлені на весь світ фільми О.Довженка – одного з провідних діячів національного і світового

Кордон М.В. «Українська та зарубіжна культура»

кіномистецтва. Сам він уник заслання, лише погодившись на поста-новку фільму «Щорс» – прототипу мосфільмівського «Чапаєва».

Величезні демографічні втрати, культурний занепад, посилення національного нігілізму спричинили падіння престижності всього українського, насамперед мови, культури народу. Знання українсь-кої мови ставало зовсім не обов’язковим для керівних кадрів. Поча-ли згортати мережі українських шкіл і переводити їх на російську мову навчання. Цей процес особливо посилився з 1938 р., коли, виконуючи рішення РНК СРСР і ЦК ВКП(б) «Об обязательном изучении русского языка в школах национальных республик и обла-стей», РНК УРСР і ЦК КП(б)У ухвалили постанову «Про обов’яз-кове вивчення російської мови в неросійських школах України». Все це вело до забуття і відмови від багатьох прогресивних народних традицій і здобутків національної культури, а в кінцевому підсумку – й посилення економічної та політичної залежності України від центру, утвердження сталінського тоталітарного режиму.

Приблизно у 1933–1934 рр. почала згортатися різнопланова робо-та по задоволенню запитів національних меншин. Постановою ЦККП(б)У від 10 квітня 1938 р. «Про реорганізацію національних шкіл на Україні» створення навчальних закладів, в яких навчання велося мовами національних меншин, кваліфікувалось як «насаджен-ня особливих національних шкіл», які були вогнищами «буржуазно-націоналістичного впливу на дітей», а їх функціонування визнавалося «недоцільним і шкідливим». Виходячи з цього, такі школи та інші навчальні заклади було ліквідовано, а учнів переведено в школи з українською і російською мовами навчання,

Погромник М.Скрипника, українізації П.Постишев у виступі на пленумі ЦК КП(б)У, який проходив 31 січня – 2 лютого 1937 р., заявив: «На мій сором, я погано знаю історію українського народу – раз, я погано знаю його культуру – два, я до цього часу не оволодів, як це вимагається від керівників, мовою українського народу – три». Незважаючи на це, він, як секретар ЦК КП(б) України, займався пи-таннями розвитку культури1.

В 30-ті роки основним творчим методом радянської культури був рекомендований соціалістичний реалізм. Новий метод диктував

1 Єфименко Г.Г. Національні аспекти у формуванні компартійно-радянського апарату в УРСР (1932–1938) // Укр. іст. журн. – 2000. – № 6. – С. 59.

 

художникам і зміст, і структурні принципи твору, припускаючи існу-вання нового типу свідомості, яка з’явилась в результаті утверджен-ня марксизму-ленінізму. Соціалістичний реалізм визнавався раз і на-завжди даним, єдино вірним і найбільш досконалим творчим методом. В угоду технічному мисленню епохи Сталін дав визначення пись-менників як «інженерів людських душ». Тим самим художній куль-турі, мистецтву надавався інструментальний характер, або відво-дилась роль інструмента формування «нової людини». Такими були ідеологічні настанови комуністів щодо художньої культури. Всі, хто виходив за межі офіційного ідейного принципу «соціалістичного ре-алізму» і не бажав прославляти владу, в тридцяті роки або потрапи-ли у сталінські табори, або були знищені. Ця сторінка національної культури увійшла в українську історію під назвою «Розстріляне відродження».

Полювання на українську інтелігенцію продовжувалось і в 40-х роках. В перші дні гітлерівського вторгнення в Україну «були схоп-лені й замордовані академік Агатангел Кримський, поет Володимир Свідзинський, донька М.П.Старицького, письменниця, перекладач, лібретист Людмила Старицька-Черняхівська. 10 вересня 1941 р. за відмову евакуюватися з Києва розстріляли відомого оперного співа-ка (бас) Михайла Донця.

В 1943 р. за сценарій фільму «Україна в огні» попадає в немилість О.Довженко, якому забороняється поселятись в Україні. За задумом автора, це мала бути правда про народ і його біду, правда про страш-ний для України 1941 рік. Однак у Москві сценарій не сподобався, митця звинуватили у «надто драматичних» сценах, у тому, що він допустив «ряд невірних, політично хибних формулювань». Фільм не був поставлений. ЦК КП(б)У 12 червня 1944 р. спеціальною ухва-лою «Про Довженка О.П.» вивів його з комітету по сталінських пре-міях, з редакції журналу «Україна», звільнив від обов’язків ху-дожнього керівника київської кіностудії, а секретар ЦК К.Литвин вимагав активніше критикувати довженківські погляди.

Після Перемоги над фашизмом в тюрми і табори попали якраз ті, хто мужньо боронив Вітчизну, як от Іван Вирган, Олесь Вердник, Андрій Патрус-Карпатський, Григорій Полянкер, Борис Чичибабін. Витримали гулагівські тортури і повернулись до літературної робо-ти Остап Вишня, Олександр Ковінька, Борис Антоненко-Давидович, Іван Багмут, Микита Годованець, Володимир Гжицький, Ілля

Кордон М.В. «Українська та зарубіжна культура»

Дублінський, Олена Журлива, Петро Колосник, Анатоль Костенко, Зінаїда Тулуб, Євген Шабліовський.

Найтрагічнішим у багатовіковій історії української культури є, безумовно, період німецької окупації. Розуміючи провідну роль інте-лігенції у відродженні культурно-національного життя, окупанти з особливою насторогою ставилися до неї. Гітлер наполягав на тому, щоб «знищити більшу частину української інтелігенції». Перший удар фашисти нанесли 13 грудня 1941 р., коли розпочали арешти ук-раїнської інтелігенції – активних членів ОУН – мельниківців. 21 лютого 1942 р. окупанти розстріляли в Бабиному Яру поетесу Оле-ну Телігу. У німецькому концентраційному таборі Заксенхаузен був закатований Олег Кандиба-Ольжич – поет, вчений, один з провідних діячів ОУН, який народився в Житомирі у 1907 р.

Вище керівництво рейху вважало, що початкової освіти для ук-раїнців більш, ніж досить. Рейхкомісар Еріх Кох дозволив відкрити тільки початкові 4-річні школи для дітей віком від 9 до 12 років.

Окупанти знищили величезну кількість закладів культури Ук-раїни. Було зруйновано 151 музей і вивезено з них близько 40 тисяч найцінніших експонатів. Гітлерівці знищили і пошкодили 9 тисяч клубних приміщень, 660 кінотеатрів, 62 театральних приміщення. Повністю було зруйновано 8104 школи і напівзруйновано понад 10 тисяч шкільних приміщень, завдано великої шкоди 116 навчальним корпусам вузів, знищено та пограбовано 3/4 їх книжкових та ла-бораторних фондів.

Окупанти вбачали в інституціях української культури та її ак-тивістах лише джерело неприємного клопоту й відповідно до них ста-вилися. Нечисленні факти виникнення й існування, протягом пев-ною часу, закладів української культури в умовах німецької окупації, окремі приклади творчості літераторів, митців і вчених аж ніяк не могли створювати картину культурного життя у містах і селах. При-чавленим неймовірно жорстоким гнітом окупаційного режиму, без-прецедентними злиднями людям часто було не до задоволення куль-турних запитів.

Складовою частиною культури є релігія. Це свого роду духовне джерело, яке живить людей. Історія свідчить, що будь-який дикта-тор завжди в конфлікті з будь-якою вірою, навіть якщо вона фор-мально його підтримує. Дух віруючого вільний, а це викликає у дик-татора принаймні роздратування. Атеїстична держава поставила собі

 

за мету контролювати або зовсім ліквідувати релігійні установи – єдиний елемент дореволюційних організаційних структур суспіль-ства, що зберігся.

Релігійна ситуація в Україні у післяреволюційний період мала свої особливості. Тут існувала Українська автокефальна православ-на церква (УАПЦ). Вона була проголошена законом Директорії 1 січня 1919 р. Але фактично ця церква створилась в час, коли в Києві була радянська влада – 5 травня 1920 р. Тоді керівний орган церков-ними справами в Україні – Всеукраїнська православна церковна рада (ВПЦР), яка існувала з 1917 р., проголосила автокефалію, неза-лежність Української православної церкви від Московського патрі-архату, а також від київського єпископа Руської православної церк-ви. До речі, на відміну від антирадянського курсу тихонівської ієрархії Руської православної церкви, УАПЦ лояльно відносилась до радянсь-кої влади, схваливши, зокрема, декрет про відокремлення церкви від держави і школи від церкви.

У зв’язку з відсутністю власного українського єпископату УАПЦ 14–30 жовтня 1921 р. провела в Києві перший Всеукраїнський право-славний церковний собор, який висвятив (рукоположив) перших ієрархів УАПЦ, зокрема митрополита Василя Липківського (1864– 1937). Ця церква була тісно зв’язана з народом. Вона повернула ук-раїнську мову в церковне життя дала віруючим можливість віднов-лювати та розвивати українські релігійні традиції, звичаї, церковний спів. Це викликало надзвичайний ентузіазм серед православних ук-раїнців. Нова церква почала швидко зростати. Протягом перших трьох років існування УАПЦ мала вже понад 30 єпископів, 1100 парафій. В 1927 р. в республіці діяло вже 1217 парафій УАПЦ.

Управління церквою було демократичнішим, ніж у Руській право-славній церкві. Важливою рисою УАПЦ була соборноправність, тобто активна роль мирян в управлінні церквою. Єпископам дозволялось одружуватись. Були скасовані традиційні ряси, довге волосся та бо-роди.

Та недовго довелося Україні мати автокефальну церкву. Коли незалежна Українська православна церква виявила себе дійсно на-ціональною церквою українського народу, влада почала з нею запеклу боротьбу аж до остаточного знищення. На українські парафії були накладені вкрай тяжкі податки. Обмежувалась свобода пересування єпископів. У жовтні 1927 р. другий Всеукраїнський церковний собор

Кордон М.В. «Українська та зарубіжна культура»

під тиском Державного політичного управління (спадкоємця ЧК) усунув митрополита В.Липківського, який одразу був заарештова-ний за звинуваченням в українському націоналізмі. Новим митро-политом став Микола Борецький. На сфабрикованому процесі «Спілки визволення України» у причетності до нібито антирадянсь-кої діяльності фактично неіснуючої, вигаданої організації було зви-нувачено всю УАПЦ.

В цих умовах, під примусом каральних органів 28–29 січня 1930 р. в Києві відбувся надзвичайний «собор» УАПЦ, який схвалив резо-люцію про «зв’язок» УАПЦ з «СВУ». Він ухвалив ліквідувати УАПЦ та всі її керівні органи. Митрополит В.Липківський, інщі 32 єписко-пи, понад 1500 священиків, тисячі віруючих УАПЦ були репресо-вані. Водночас розгорнулася широка «атеїстична пропаганда», яка зводилася до висміювання релігії та богохульства, що ображало й відштовхувало віруючих. По церквах «на індустріалізацію» забирали дзвони. На Різдво 1930 р. було влаштоване масове спалення ікон, книжок, зокрема стародруків, предметів релігійного культу. Розпо-чалося масове закриття храмів. У них влаштовувалися сільбуди, школи, клуби, гаражі, склади. Храми почали систематично руйнува-ти. Зокрема в Києві під виглядом реконструкції міста було зруйно-вано велику кількість давніх архітектурних пам’яток, серед них – унікальну пам’ятку давнини, всесвітньовідомий Золотоверхий Ми-хайлівський собор, споруджений за ініціативою внука Ярослава Мудрого, київського князя Святополка Ізяславича у 1108–1113 рр. як головний храм Свято-Дмитріївського монастиря. Вважається, що це була одна з найвеличніших та найвидатніших споруд не лише давнього Києва, а й усієї Європи. За іменем собору незабаром увесь комплекс монастиря отримав назву Михайлівського Золотоверхого. На місці собору передбачалося спорудження урядових будинків після повернення уряду України з Харкова до Києва.

Знищили собор Успіння Богородиці Пирогощої на Подолі, збудо-ваний в 1132 р. і згадуваний у «Слові о полку Ігоревім», головну Богоявленську церкву Братського монастиря на території Києво-Могилянської академії – пам’ятку XVII ст. Не лишилося й сліду від таких видатних архітектурних пам’яток, як Військово-Микільський собор (XVII ст.), «Ірининський стовп» (X ст.), Василівська (Трьохсвяти-тельська) церква (XII ст.), Воскресенська церква (XVII ст.), Щека-вицька Всіхсвятська церква (XVIII ст.), Георгіївська церква (XVIII ст.).

 

У 1934 р. висадили в повітря Межигірський монастир, пам’ятку XII ст., який у пізніші часи правив за останній прихисток для престарілих запорізьких козаків. Всього по Україні на 1936 р. залишилося 9,01 відсотка церков порівняно з 1913 р. Така політика приводила до морального спустошення.

Словник термінів та понять теми

Ідеологізація культури – прагнення поставити культуру на службу певним соціальним групам, класам та іншим спільностям.

Коренізація – політика, спрямована на забезпечення в державних і партійних установах достатньої кількості представників корін-ного населення та вживання їхньої рідної мови; сприяння орга-нізації шкіл і вузів, культурних закладів, які б вели діяльність мовами корінних національностей; видання їхніми мовами пе-ріодики та книг. В Україні політика коренізації дістала назву «українізація».

Ліквідація неписьменності – культурно-освітня кампанія, здійснювана більшовицькою партією у 20–30-ті роки.

Націоналізм – політичний принцип, згідно з яким політична і націо-нальна спільнота мають збігатися. Інакше кажучи, нація повин-на мати власну державу – ось головний зміст націоналізму як політичного принципу.

Національна свідомість – усвідомлення народом своєї спільності, національної своєрідності або, коли йдеться про окрему люди-ну, усвідомлення нею причетності до певного народу, його культури і мови, усвідомлення свого місця та ролі в світовій цивілізації і права на національну незалежність; комплекс уяв-лень національності про саму себе (в тому числі про належність до неї), її усвідомлених інтересів, ціннісних орієнтацій і уста-новок по відношенню до інших національностей.

Нація – коріння цього терміна лежить в латинському дієслові «nasci» – народитись. З нього і виник іменник «natio». Він означав: поро-да, рід або раса. Нація – це велике, модерне, динамічне, цивілі-зоване співтовариство громадян, часто поліетнічне, але об’єдна-не навколо якогось одного етносу, з національною мовою

Кордон М.В. «Українська та зарубіжна культура»

державного рівня (та, можливо, однією чи кількома локальни-ми офіційними мовами), як правило, із власною територією, спільними інтересами, назвою, національною культурою (як синтезом кількох етнічних культур), волею бути єдиним цілим, усвідомленням спільності (а подекуди і самобутності) минуло-го, сучасного і особливо майбутнього.

Пролеткульт – культурно-просвітницька і літературно-художня ор-ганізація, яка виникла напередодні жовтня 1917 р. і припини-ла своє існування в 1932 р.

Розстріляне відродження – процес винищення радянськими караль-ними органами української творчої інтелігенції в 30-ті роки.

Українська автокефальна православна церква (УАПЦ) – форма ук-раїнського православ’я, незалежна від іноземних релігійних центрів; самостійне, самочинне управління церквою своєю внут-рішньою життєдіяльністю і зовнішніми зносинами з іншими державами; повна незалежність церкви від інших єдиновірних церков, її організаційне самоврядування.

Шовінізм – агресивна форма націоналізму, в основі якої лежить про-повідь національної винятковості, протиставлення інтересів однієї нації інтересам іншої нації.

+1
загрузка...
Бібліотека для студента 9 из 10 на основе 24 оценок. 24 клиентских отзывов.
Книги Фінанси, Гуманітарія, Правовознавство