Лекція 1 ПРЕДМЕТ КУРСУ1


Повернутися на початок книги
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 
15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 
30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 
45 46 47 48 49 

Загрузка...

•          Предмет і завдання історії української та зарубіжної культури.

•          Поняття культури.

•          Структура культури.

•          Культура і суспільство.

•          Українська культура в контексті світової культури.

Історія людства є, передусім, історією розвитку культури. В усі часи її проблеми мали першочергове, по суті, провідне значення. Будь-яка нація цікава насамперед культурою, яка завжди відбивала якісну характеристику суспільного життя. Нації, етноси сильніші тоді, коли розвинута їх культура. Якщо через якісь історичні колізії культура зживає себе, деградує, то суспільство, як носій цієї культури, опи-няється поза історією.

Історія культури – це скарбниця мудрості й досвіду, надбаних людством. Сучасники повинні їх зберегти, узагальнити, осмислити, освоїти. Без цього неможливі ні соціальний прогрес, ні самовдоско-налення особистості.

Предмет історії культури має свій зміст і специфіку в ряді істо-ричних дисциплін. Історія культури передбачає, насамперед, ком-плексне вивчення різних її сфер – історії науки і техніки, побуту, освіти і суспільної думки, фольклористики і літературознавства, історії мистецтва. По відношенню до них історія культури виступає як узагальнююча дисципліна, яка розглядає культуру як цілісну сис-тему в єдності та взаємодії всіх її галузей.

Що ж таке культура? Термін «культура» латинського походжен-ня й етимологічно зв’язаний зі словом «культ» (від лат. cultus – вшанування богів, предків), тобто те, що кличе до вершини, підно-сить людину. Первісно цей термін означав обробіток землі відповідно до людських потреб. З часом він став означати виховання, освіту, розвиток. Вперше до наукового обігу поняття «культура» було введене римським політичним діячем, філософом, письменником і

оратором Марком Туллієм Ціцероном (106–43 рр. до н.е.) і пов’язу-валося з культурою розуму. Починаючи з XVII ст., під культурою стали розуміти рівень розвитку розумових здібностей окремих на-родів. У своєму сучасному значенні поняття «культура» укорінилось в європейській свідомості, стало надбанням європейської соціальної думки лише з другої половини XVIII ст. Цим поняттям позначались у той час досягнення духовної культури людей, передусім наукові знання, мистецтво, моральна досконалість та взагалі все те, що нази-вали тоді освіченістю.

Нині, за оцінками ряду дослідників, існує близько тисячі визна-чень культури. Всесвітня конференція з культурної політики, прове-дена під егідою ЮНЕСКО у 1982 р., прийняла декларацію, в якій культура тлумачиться як комплекс характерних матеріальних, духов-них, інтелектуальних і емоційних рис суспільства, що включає в себе не лише різні мистецтва, а й спосіб життя, основні правила людського буття, системи цінностей, традицій та вірувань. Культура являє собою якісну оцінку суспільства, кожної людини та її діянь. Під культу-рою, на противагу «натурі» (природі, природному), розуміють те, що безпосередньо створене людиною, і в цьому значенні – штучне. До культури належить те, що не від природи, чого не було до людини і що детерміноване, освоєне, перетворене людиною. Культура не існує поза людиною. Культура, таким чином, є перетвореною людиною природою.

Під природою розуміють все те натуральне, що існує за незалежними від людини законами, що виникло саме по собі, саме народилось і саме росте. Природне, отже, не є культурою, котра з’яв-ляється внаслідок свідомої цілеспрямованої діяльності людини, її творчості – матеріальної або духовної. Діяльність людини тому мож-на розглядати як перетворення природного, натурального в куль-турне, штучне.

Природа (жива і нежива) є корінням, фундаментом культури. За всієї своєї своєрідності культура перебуває в органічній єдності з при-родою. Тому, дбаючи про природу (ґрунти, води, повітря, флору, фау-ну), людина дбає про культуру. За масштабами свого впливу на природу 6 млрд. наших сучасників рівні приблизно 60 млрд. людей кам’яного віку. Руйнуючи природу, людина зменшує свої життєві шанси. Біосфера (оболонка Землі) може існувати без людини. Людина ж існувати без біосфери не здатна. Людство зможе існувати в май-Кордон М.В. «Українська та зарубіжна культура»

бутньому, лише коли візьме на себе відповідальність за розвиток біосфери.

Отже, культура не може розвиватися всупереч своїй основі – природі. Але є і зворотна залежність. Олюднена природа дедалі більше потребує культурного ставлення. Як відомо, «культура, коли вона розвивається стихійно, а не спрямовується свідомо .., залишає після себе пустелю»1.

Одним із перших, хто наголосив на нерозривному зв’язку приро-ди й культури, був видатний учений, перший президент Української Академії наук Володимир Іванович Вернадський. Він підкреслював необхідність навчитися гармонійному спілкуванню з природою, збе-рігати рівновагу між нею та культурою. З цього приводу академік С.Шварц писав: «Жити серед природи і не впливати на неї людина не може... Завдання полягає в тому, щоб інтереси людини і природи збігались, щоб наші відносини були не боротьбою, а спілкою, від якої обидва партнери були б у виграші».

Відповідно двом основним сферам людської діяльності існують поняття матеріальної та духовної культури. Матеріальна культура – це засоби виробництва, житло, предмети домашнього побуту, одяг, засоби транспорту і зв’язку – все те, що є результатом виробничої, матеріальної діяльності людини. Духовна культура – це пізнання, моральність, виховання та просвіта, включаючи право, філософію, етику, естетику, науку, мистецтво, літературу, міфологію, релігію, тобто сферу свідомості, сферу духовного виробництва.

Але поділ культури на матеріальну і духовну якоюсь мірою умов-ний, ці сфери культури тісно зв’язані між собою, творіння матеріаль-ної культури не можуть виникнути без участі людської свідомості. Вони є предметним втіленням творчої діяльності людини, її знань, інтелекту, тобто містять духовний компонент. Продукти духовної культури, як правило, мають матеріальне втілення (книги, картини, кінофотомагнітні плівки).

Культура є продуктом людської творчості. Якраз через культуру людина відкриває та змінює світ і саму себе. Людину творить і куль-тура. Якраз культура відрізняє людину від усіх інших створінь. Лю-

1 Маркс К. Лист Ф.Енгельсу в Манчестер. 25 березня 1868 р. //Маркс К., Енгельс Ф. Твори. Т. 32. – С. 43.

дина – дитя не тільки природи, а й культури, не стільки створіння біологічне, скільки соціальне, а її природа не стільки матеріальна, скільки духовна.

Культура – складне і багатогранне явище. В залежності від умов розвитку відбувається її конкретизація. Вона має історичні аспекти (наприклад, культура стародавнього світу, середньовічна культура. сучасна культура). Культура охоплює різні галузі людського життя (матеріальна культура, духовна культура, політична культура, куль-тура праці, культура дозвілля, культура споживання, культура побу-ту, художня культура, культура мови, культура поведінки). Є куль-тура колективу, культура особи, індивіда, культура класу (селянська, буржуазна), культура суспільства, молодіжна, військова, артистична, релігійна культура. Культура розрізняється за етнонаціональними і географічно-регіональними ознаками (культура Заходу, антична, аме-риканська, словенська, українська, німецька культура). Є культурні епохи (Відродження, Просвітництво).

З поняттям «культура» зблизився термін «цивілізація» (від ла-тинського кореня «civitias» – громадянство, міське населення, гро-мадяни, община). З середини XVIII ст. поняття «цивілізація» вжи-вається для характеристики якісного стану суспільства, маючи на увазі його зрілість. Воно означає загальний рівень культурного роз-витку, має значення всього найкращого, що створене людиною. На відміну від культури, поняття «цивілізація» вказує на рівень ма-теріального, науково-технічного розвитку суспільства, який може сприяти духовній творчості, в результаті чого досягнення цивілізації трансформуються в культуру, але може і суттєво деформувати духов-ний розвиток людини.

Природа культури має якісний, а не кількісний характер, тому не може бути «більше» чи «менше» культури: вона або є, або її немає. У цьому «або» – корінь протистояння культури й цивілі-зації. Цивілізація рухається тільки вперед і останнє слово є для неї авторитетом. З цієї причини німецький філософ та історик Ос-вальд Шленглер (1880–1936) оголосив цивілізацію долею будь-якої культури. Культура як осередок світових досконалостей не поспішає покінчити з минулим. У лабіринтах змін культура може загубитися. Культура – це завжди спадщина, яка залишається на майбутнє. Культура попередніх поколінь – це фундамент, на яко-му будується сьогоднішня культура і на якому виростає культура

Кордон М.В. «Українська та зарубіжна культура»

майбутня. Звідси і турбота про збереження та розвиток культур-ної спадщини.

Культура містить пам’ять народу. Через культуру кожне нове покоління, вступаючи в життя, відчуває себе частиною цього народу. Культура виступає єдиним механізмом передачі соціального досвіду від покоління до покоління, від епохи до епохи, від однієї країни до іншої. Адже крім культури, суспільство не володіє ніяким іншим ме-ханізмом трансляції всього багатого досвіду, надбаного людством. Тому не випадково культуру вважають соціальною пам’яттю людст-ва. Розрив же культурної спадщини прирікає нові покоління на втра-ту соціальної пам’яті (феномен манкуртизму) зі всіма наслідками, що випливають звідси.

Культура не має степенів. Опозицією їй може бути тільки без-культур’я. Немає культури другого сорту. Якщо в питаннях території та населення є «великі» та «малі» народи, то в галузі культури «ма-лих» народів нема. Територія та населення давніх Афін, які створи-ли одну з найвеличніших світових цивілізацій, в період розквіту «уклались» би в нинішній середній обласний центр. Культури ве-ликі великими людьми, творами та ідеями. У цьому розумінні будь-яка справжня культура є культурою великою.

Культура не буває абсолютно замкненою. Це така сфера, яка не терпить кордонів. Новації в ній поширюються, незважаючи на дер-жавні кордони та етнічні відмінності. Будь-яка культура досягає ви-сокого ступеня розвитку лише за умов відкритості і толерантного ставлення до інших, коли вона взаємодіє з максимальною кількістю інших мов і культур, але при цьому зберігає структурні засади влас-ної побудови. Жодна національна культура не розвивалася в ізоляції, відрубності. Чим вищий розвиток цивілізації, тим інтенсивніший культурний обмін. Але в одній своїй функції культура виступає як національна, в іншій – як міжнаціональна або інтернаціональна, кос-мополітична, вселюдська. Це вселюдське яскравіше виступає там, де культура творить своє, національно специфічне. Відмінність для культури важливіша, ніж подібність.

У кожній культурі, за всієї її унікальності, є все ж дещо схоже з культурами інших народів. Своєрідність кожної культури є віднос-ною, її специфічність, унікальність виступає як прояв загального у розвиткові людського суспільства. Як слушно зазначив російський філософ Володимир Біблер наприкінці XX ст., «культура здатна жити і розвиватись (як культура) тільки на межі культур, одночасно у діалозі з іншими цілісними культурами». Уся історія культури – це історія руху від національних культур до світової.

Важливим елементом культури, однією з її підсистем, складовою частиною є наука. Уже набув хрестоматійності історичний приклад того, як правителі оберігали науку і вчених. Олександр Македонсь-кий брав у свої походи найцінніше, що було в його імперії, – вчених. Під час особливої небезпеки він ховав їх поміж бойових порядків війська, до речі, разом із віслюками – теж стратегічною цінністю. Тоді, власне, і народився крилатий вислів: «Вчених і віслюків – докупи, у середину війська». Вважалося, що втратити військо – лихо, загубити правителя – подвійне лихо, але втратити інтелект держави – катастрофа.

Інтелект нації є підвалиною, на якій тримаються і економіка, і господарство, і культура, і суспільство загалом. На значущість інте-лекту вказував ще на початку XX ст. В.І.Вернадський. «Той народ, – писав він, – який зуміє якомога повно, якомога швидко, якомога до-сконало оволодіти знанням, що відкривається в людському житті, досконало розвинути й застосувати його до свого життя, здобуде ту могутність, досягнення якої й спрямування якої на загальне благо є основним завданням усякої розумної державної політики»1.

В.І.Вернадський вбачав порятунок людства в розумі. На увазі мався, насамперед, розум науковий – той згусток людського інте-лекту, що здатний виконувати дві найважливіші соціальні функції: творити науково-технічний прогрес – основу для становлення тех-нологічно розвинутої держави, і формувати духовний прогрес – го-ловну умову для становлення цивілізованої країни.

Світовий досвід підтверджує практичність цього філософського узагальнення, бо ж ті країни, котрі скористалися винайденою форму-лою, дбали про національний інтелект, плекали науку і вчених, справді вийшли у розряд цивілізованих і технологічно розвинутих країн. Той, хто має великий науковий потенціал, відродить суспіль-ство з попелу.

Не можна не погодитись з думкою американського соціолога Д.Белла щодо провідних націй світу. Цього доможуться лише ті, які створять найбільш ефективну систему шкіл, коледжів, університетів.

Вернадский В. Начало и вечность жизни. – М., 1989. – С. 190.

Кордон М.В. «Українська та зарубіжна культура»

Не випадково Отто Бісмарк, рейхсканцлер німецької імперії в 1871– 1890 рр., говорив: «Дайте мені дві-три тисячі гарних вчителів і я побудую нову державу».

Приклади XX століття показують, що економічне процвітання в основному зв’язане з культурою. Між сферою економіки і сферою культури існує тісний взаємозв’язок. Історія доводить: життєвий рівень будь-якої країни є прямим наслідком рівня освіченості суспіль-ства. Інтелектуально розвинена нація здатна забезпечити себе всім необхідним попри те, яка територія на Землі їй припала. Багата Північ і бідний Південь різняться не земельними просторами і над-рами, а культурними запасами. З іншого боку, приклад Японії, Ізраї-лю, Південної Кореї, Сінгапуру, Тайваню та деяких інших країн свідчить, що бідність землі, майже повна відсутність природних ре-сурсів і малість капіталу – не перешкода до економічного процвітан-ня, але лише за тієї умови, що народи цих країн мають більшу куль-туру і вміють нею розпорядитись, використати знання.

Отже, доки не підніметься духовна культура на національному ґрунті, про ефективну економіку годі вести мову. Дефіцит культури творить матеріальні дефіцити. Для успішного розв’язання еко-номічних і соціальних проблем потрібна, насамперед, духовна рево-люція. У статті «Кінець історії?» американський вчений японського походження Френсіс Фукуяма акцентує увагу ось на чому: «Той, хто хоче збагнути джерело успіхів Японії і західних суспільств, мусить шукати вирішальний чинник цього в духовній сфері, у культурі».

Японці, наприклад, на основі соціологічних досліджень дійшли висновку, що у працівників з низькою загальною культурою низька відповідальність за доручену справу. Тому власники багатьох підприємств для своїх працівників запровадили обов’язкові заняття з історії світової літератури, музики, живопису. Вони витрачають на це великі кошти, наймаючи для викладання високооплачуваних мис-тецтвознавців, співаків, музикантів. Вони роблять один висновок: без знання мистецтва не може бути повноцінної людини, а отже, і спе-ціаліста. Коли японець, власник фірми, дізнається, що його працівник у вільний від роботи час відвідує аматорський театр, танцювальний колектив тощо, він одразу перераховує туди досить солідну суму грошей, бо розуміє: людина, котра доторкнулася до таїнства створення прекрасного, не допустить браку на виробництві, у неї буде все га-разд у сім’ї, взагалі в житті.

Дозволимо собі нагадати ще раз всесвітньо відомий історичний факт: імперія Чингізхана зникла не через те, що її державно-політич-ний устрій був недосконалий, а через те, що вона не мала власної культури, власних художньо-естетичних ідеалів.

Нинішній прогрес у суспільстві неможливий без прогресу люди-ни. На стику віків мова йде про гуманістичний тип особистості, яка не лише споживає культурні цінності, а й примножує їх, особистості як самоцінності та мети суспільного виробництва, а не засобу суспільного розвитку.

Якщо раніше вважалося, що витоки підвищення продуктивності праці зумовлюються фізичними можливостями робітника, то у су-часному виробництві переваг набув інтелектуальний аспект трудового процесу. Особиста культура робітника стає основоположним фак-тором зростання продуктивності праці, її ефективності та якості.

У постіндустріальну епоху матеріальне виробництво перестає бу-ти головним і тим більше єдиною мірою суспільного прогресу, а лю-дина – лише придатком матеріального виробництва. На перший план висуваються її соціокультурні потреби. Цим спростовується одна з найзгубніших концепцій в історії про розмежування продуктивної та непродуктивної праці А.Сміта.

Отже, без культури, поза культурою ні про яке оновлення суспіль-ства не може бути й мови. Лише культура збагачує народ загально-людськими надбаннями, залучає людину до творчості, виховує в ній і духовно-моральні, і господарсько-ділові якості. Саме тому розви-ток культури має розглядатися у статусі найвищих пріоритетів. Істо-ричний досвід людства свідчить, що «некультурна істота» не може користуватися надбаннями цивілізації, не може створювати щось таке, що оцінювалось би як загальнолюдське надбання. Спроби побу-дувати справедливе суспільство поза загальноцивілізаційними над-баннями людства також приречені на невдачу.

Факти культури показують, що багатство як таке – не головне в суспільних прагненнях. Ідеали людства більш широкі. Це і істина, і благородство, і чесність, і моральність, і прекрасне, і просто здоров’я людей (яке не купиш за гроші). Одними з ідеалів людства є також і творча праця, і вільний час. Основне в змісті культури – не речі, а людина, суспільство.

Нині зростає невідповідність між рівнем моральної культури і рівнем технологічного розвитку суспільства. Останній, як відомо,

Кордон М.В. «Українська та зарубіжна культура»

змінюється більш швидкими темпами, ніж рівень культури та психо-логія людства. Як стверджують вчені, основи психологічної конст-рукції людства сформувалися ще на його світанку, зазнавши мало змін протягом тривалої історії.

В культуру енергійно проникає техніка. Це знаходить своє відоб-раження у мові. З’явились терміни «автоматизація проектування», «комп’ютеризація освіти», «штучний інтелект». Тут є не тільки ото-тожнення культури і техніки, але й тенденція заміни індивідуальних форм культури технікою.

Як гімн культурі звучать слова російського живописця, археоло-га, мандрівника, громадського діяча Миколи Реріха (1874–1947). Він писав: «Культура є шанування Світла. Культура є любов до людини. Культура є пахощі, поєднання життя й краси. Культура є синтез ви-соких і витончених досягнень. Культура є зброя Світла. Культура є спасіння».

Тлумачення М.Реріхом культури як культу світла ґрунтується на поєднанні двох слів – «культ» і «ур». Вони, за твердженням М.Рер-іха, прамовою індоєвропейців означають: перше – шанування, слу-жіння благому началу, друге – світло. Культура, на його думку, – це якісність у всьому, це накопичення найвищої якісності в усіх людсь-ких діяннях, піднесення та освітлення духовності. Культура є уні-версальним засобом самоудосконалення та самоствердження люди-ни, людяності.

Культура – не пасинок, а душа народу, його генетичний код. Культура – паспорт нації. Культура завжди була цементом, який укріплював націю. «Нація без культури, – писав Расул Гамзатов, – централізована заготконтора».

Прилучаючись до культури, людина стає людиною. Некультур-них людей не буває. Але в мові за виразом «культурна людина» зак-ріпився інший зміст: поняття «культурний» зв’язане не з культурою, а з культурністю. Під культурністю розуміють дотримання людиною зводу правил, норм, соціальних установок, які визначають її поведі-нку в суспільстві. Це добровільне визнання тих меж, які встановлені суспільством для своїх членів і самою людиною для себе як члена соціуму. Сюди рівноправно входить поняття «етикет».

Людство існує у вигляді окремих національно-культурних спільнот, тому світова культура – це мозаїка національних культур. Кожна з них є незамінною частиною людської культурної спадщини.

Кожен народ створює свою особливу, неповторну, унікальну куль-туру. Розмаїття культур є характерною особливістю розвитку сучас-ної цивілізації.

Складовою світової культури є українська культура. В ній тісно переплелись елементи як західної, так і східної культур. У зв’язку з цими впливами виростала глибоко оригінальна народна культура.

Поняття «українська культура» та «культура України» не тотожні. Українська культура – це творіння українського народу. До ук-раїнської культури слід віднести і творчість українців, які працюва-ли за межами батьківщини. Нині українці проживають і творять ма-теріальну й духовну культуру в 64 країнах планети. Разом з тим не можна вважати за українські навіть видатні творіння, що прикраша-ли землю України, коли вони не пов’язані з національною традицією. Нічого «українського не має, наприклад, збудована великим турець-ким зодчим Хаджи Станом мечеть у Євпаторії.

Нинішнє відродження України як суспільства, як держави немож-ливе без духовного оновлення її народу. Потрібне формування нових духовно-ціннісних орієнтирів, культурне відтворення нації, перехід до культури злагоди. Місія культури в нових історичних умовах відпо-відальна. Культура формує стиль життя, спосіб поведінки, творить де-мократичні, гуманістичні ідеали незалежної держави. Без культурної людини держава не може бути ні незалежною, ні демократичною. Ду-ховно бідні люди ніколи не зроблять Україну багатою та щасливою. Економіка, політика та культура – це три основні галузі, без одночас-ного просування яких суспільство не має змоги успішно розвиватися.

Важлива роль культури як стабілізуючого фактора в суспільстві. Процес консолідації суспільства може проходити лише на основі розвитку української культури, відродження духовності. Культура людей об’єднує. Вона – посол миру. В театрі чужих не буває. Та-нець, пісню, гарне слово люблять усі: ліві, праві, центристи. В ста-більності зацікавлена, насамперед, людина середнього класу, дрібний власник. Вона повинна стати опорою держави.

Завдяки успіхам в розвитку культури, спорту Україна може швид-ше всього підняти свій позитивний імідж, заявити про себе на міжна-родній арені. Це важливо, адже на культурній карті світу вона і досі переважно залишається загадковою незнайомкою.

У суспільстві повинні бути ідеали. Вони не можуть знаходити своє вираження тільки у матеріальному задоволенні, у вигоді. Дуже

Кордон М.В. «Українська та зарубіжна культура»

важливо розв’язувати питання духовного життя людей, утверджува-ти вікові цінності – совісливість, співчутливість, працьовитість, по-шану до батьків.

Українська духовність ґрунтується на хліборобській культурі. Прив’язаність до землі – споконвічна українська національна риса. Землеробство – найблагородніше із людських занять. Його ідея ви-лилась в ємку і всезагальну заповідь наших предків: «Хто сіє хліб – той сіє правду». З цього приводу німецький філософ і теолог, батько всієї європейської землеробської науки Альберт Великий писав: «Землеробство – перше, найважливіше з мистецтв, ... справжнє ба-гатство доставляється тільки землею, хто покращує свої землі – тор-жествує перемогу».

Дійсно, багатовікові надбання українського народу зв’язані з куль-том землі, з повагою та любов’ю до вільної праці. Стародавні українці так і називалися: орії – орачі – хлібороби – сонце-славці. Село – традиційний носій українського, національного. Із села вийшла вся українська культура. Там її джерела.

Але одна сільська традиційна культура не зробить Україну ліде-ром у сфері духовності та цивілізації. Сьогодні необхідне якісне онов-лення на рівні кращих світових зразків усіх сфер духовного життя українців.

У духовному оновленні важливо повернення ідеалів, вироблених попередньою історією, продукування нових традицій. Звичаї та тра-диції – це народні знання, народна мудрість, народне мистецтво. Во-ни, перш за все. виховують добро, правду, красу, справедливість. Лю-ди їх нагромаджували протягом віків, передавали від покоління до покоління Без них немає народу, духовності, культури. Зберегти, відтворити і примножити мистецькі традиції – благородна і пер-спективна справа. Це одна з доріг до Храму духовності та мистецтва.

Основа культури – народне, фольклорне мистецтво. Народні джерела, народна культура – це те, що тримало українську культуру в умовах бездержавності, надавало їй силу, не давало зруйнуватися. Разом з тим недоформованість української нації як результат бездер-жавності українського народу відповідним чином відбилася й на ук-раїнській культурі, яка має непомірно великий «простолюдний» пласт, що, звичайно, не можна вважати позитивним явищем.

У багатьох народів світу, зокрема і в українського, існує свята істина: щоб жити у достатку, в усвідомленні щастя та радості свого

буття, нічого не відкидай від досягнутого, а лише додавай. Культура є там, де є спадковість, пам’ять про минулі покоління. Без знання минулого – немає майбутнього. Знання минулого – ключ до ро-зуміння і сучасного, і майбутнього. Людина, яка не знає і не любить минулого, не має і майбутнього. Потрібно оглядатись назад, щоб кра-ще бачити попереду.

Для кожного народу знання історичної традиції – це щось більше, ніж просто знання. Людина, яка знає історію країни, рідного краю, власної родини, є патріотом. Атрофія історичної пам’яті перетворює націю у населення. Народ, який не цікавиться власним минулим, стає об’єктом, а не суб’єктом історичного процесу.

Найголовніше і найвирішальніше для долі культури нації – це не просто відтворення національної мови, традицій минулого, а вста-новлення їх зв’язків із сучасною культурою, засвоєння її кращих до-сягнень, піднесення її до світового рівня. Пошуки «виключно ук-раїнського шляху», образ так званої шароварної України, небажання враховувати світовий досвід є небезпечними. Не можна двічі увійти в одну і ту ж річку. Відродження етнічної культури – це, перш за все, якісне оновлення та розвиток основних її компонентів. Здатність змінюватися – необхідна умова виживання та самозабезпечення будь-якої етнічної культури.

Один із шляхів до культури – це формування національної свідо-мості. В ній – один із могутніх коренів любові до Батьківщини, а отже, і патріотизму, самовідданих діянь та звершень в ім’я своєї країни й свого народу. Національна свідомість великою мірою залежить від існування держави. Незалежна Українська держава – найвища фор-ма утвердження національної свідомості.

Про пробудження національної свідомості свідчить підвищення інтересу людей до історичного минулого України. Відновлюється історична пам’ять українського народу, повертаються його багатюща культурна спадщина, вилучені раніше сторінки історії, імена украї-нських культурних діячів.

Повертається те, що зв’язане з Україною, козацтвом, Запорізькою Січчю. Ці слова скасовувались та виганялись ще при царизмі. Ца-ризм добре розумів, що народ без історичної пам’яті, без своїх ко-ренів – то вже не народ, а просто населення. За радянських часів це повторювалось. Боялись того, що було зв’язане з волею України, сво-бодою її народу, державністю.

Кордон М.В. «Українська та зарубіжна культура»

Треба боротись з «національним самоїдством», з національним нігілізмом. Про корені цього писав Олександр Довженко: «Єдина країна в світі, де не викладалась би в університетах історія цієї країни, де історія вважалась забороненою, ворожою і контрреволюційною – це Україна. Іншої такої країни на Земній кулі нема».

Однією з прикметних ознак української національної самосвідо-мості є любов українського народу до своєї пісні, його традиційна повага до книги, до письменства, його апробоване лихоліттями за-хоплення своїм театром.

Важливою частиною національної самосвідомості народу є пова-га до його надбань у художній творчості, в літературі та мистецтвах. Для України це питання особливо гостре. Адже навряд чи є на світі література, розвиток якої зазнавав би стільки ускладнень, обмежень і прямих ударів, як українська література за останніх двоє століть. Це особливо стосується радянського періоду її існування. Олесь Гон-чар зазначав: «Книгу свою («Прапороносці». – М.К.) я ніколи не пере-пишу, як не можна переписати нашу історію».

Скарбницею багатовікової духовності людства є релігія. Вона сформувалась як органічна частина культури. Релігійні уявлення були властиві вже культурі первісного ладу. Рушієм нового куль-турного процесу стало християнство. Церква створила великі куль-турні цінності. Християнство і культура – нерозривні. Християнсь-кий храм концентрував найважливіші пошуки на ниві культури. Він став замовником творів мистецтва всіх видів і жанрів – архітектури, малярства, книжкової справи і гравюри, хорового співу, шкільної драми, вертепу.

Релігійні свята стимулювали утворення цілого ряду різноманітних обрядів, спрямованих на зміцнення спілкування людини з людиною. Храм, релігія – джерело морального виховання (не укради, не убий і т.п.). Церква утверджує загальнолюдські ідеї добра, правди, краси, справедливості, благородства, толерантності, поваги. Це риси, за яки-ми виразно проступають контури найбільшої християнської добро-чинності – любові. Біблія говорить, що «Бог є любов». Згідно з Біблією Бог проявляє також такі якості, як милосердя та співчуття.

Стан духовної атмосфери не вимірюється за допомогою якоїсь системи показників. Важливі не кількість збудованих клубів, церков, будинків культури чи куплених книжок, а той дух, що панує у цих закладах, ті почуття, які виникають у людини при читанні книжки.

У СРСР з факту зростання кількості клубів. Будинків та Палаців культури, шкіл, парків, бібліотек, яке дійсно було вражаючим, ро-бився висновок про підвищення загальної культури населення. Про продуктивність роботи цих та інших культурно-освітніх закладів судили за кількістю «охоплених» людей, виданих у бібліотеках кни-жок, прослуханих лекцій та радіопередач. Справді, ці показники сто-суються культури, але відображають не її сутність, а динаміку її ма-теріальних основ. Справжню ж ефективність роботи культурних закладів можна визначити через розвиток людських інтересів, потреба цілей, тобто культура має бути звернена безпосередньо до людини, процесів культивування певних норм і цінностей.

Словник термінів та понять теми

Актуальна культура – культура, яка знаходиться в масовому викори-станні.

Антропогенний процес – процес, зумовлений діяльністю людини.

Біомаса – маса живих організмів, що припадає на одиницю площі або об’єму.

Біосфера – сфера життя, оболонка Землі, населена живими організ-мами.

Громадянська культура – ставлення індивідів до інституцій держа-ви та настанов влади, їхня законослухняність та критична ви-могливість. Культура громадянськості, на відміну від культури політичності, належить до сфери взаємодії населення, з одного боку, та влади, – з іншого, а не до сфери протистояння окре-мих верств одна з одною. Вона характеризується сприйманням влади не як предмета боротьби й завоювання, а як об’єкта впли-ву щодо захисту інтересів і прав громадян. Виражається у став-ленні населення до існуючого порядку, у знанні та визнанні ним суспільних норм, готовності їх дотримуватися. До громадянсь-кої культури належать знання людей про їхні права та обо-в’язки, про устрій держави, про політичні системи, процедури політичного, зокрема виборчого, процесу.

Громадянська освіта – це навчання людей як жити в умовах сучасної держави, як додержуватися її законів і водночас не дозволяти

Кордон М.В. «Українська та зарубіжна культура»

владі порушувати їхніх прав, добиватися від неї здійснення їхніх правомірних потреб, як бути громадянином демократич-ного суспільства.

Домінуюча культура – сукупність цінностей, вірувань, традицій та звичаїв, якими керується більшість членів суспільства.

Духовна культура – це пізнання, моральність, виховання та просві-та, включаючи право, філософію, етику, естетику, науку, мис-тецтво, літературу, мову, музичний і словесний фольклор, національні риси характеру, звичаї, традиції, міфологію, віросповідання, тобто сферу свідомості, сферу духовного ви-робництва.

Етнос – у перекладі з старогрецької – народ, але не в соціальному, а в суто національно-племінному значенні. Це позачасова, поза-територіальна, позадержавна, усталена спільнота людей, що історично склалася на певній території і позначена спільністю мови, культури, побуту, традицій та звичаїв, психічного скла-ду, історією, єдністю етнічної самосвідомості, зафіксованою у самоназві (етнонімі), а також усвідомленням єдності родового походження та водночас несхожістю на інші етноси.

Інтеркультурне виховання – навчання різноманітних культур, вихо-вання поваги та почуття гідності у представників усіх культур, незважаючи на расове чи етнічне походження, сприймання взає-мозв’язку та взаємовпливу загальнолюдського і національного компонентів культури в широкому значенні.

Історична доля народу – необхідність зберегти себе як народ, мож-ливість відчути кожним свою приналежність до рідного народу; національні кривди, історична доля народу, національне лихо (соціальні конфлікти, стихійне лихо).

Культура (від лат. сultura – оброблення, виховання, розвиток, освіта) – сукупність досягнень людського суспільства у виробничій, суспільній та розумовій діяльності, зокрема в галузі освіти, на-уки, мистецтва, відображає історично визначений рівень роз-витку суспільства, творчих сил та здібностей людини. У широ-кому розумінні – все, що створено людським суспільством та існує завдяки фізичній та розумовій праці людей, на відміну від природи.

Культура топоса – тобто місця проживання – житла, будинку, села, міста.

Культурна спадщина – частина матеріальної та духовної культури, яка створена минулими поколіннями, витримала випробову-вання часом і передається наступним поколінням як щось цінне і шановане.

Культурний ареал – географічний район, всередині якого у різних культур виявляється схожість в головних рисах.

Культурні універсали – норми, цінності, правила, традиції, власти-вості, які притаманні всім культурам незалежно від географіч-ного місця, історичного часу і соціального устрою суспільства.

Матеріальна культура – сукупність засобів виробництва та інших матеріальних цінностей суспільства на кожній історичній стадії. До матеріальної культури відносяться засоби виробництва, житло, предмети домашнього побуту, одяг, засоби транспорту і зв’язку – все те, що є результатом виробничої, матеріальної діяльності людини.

Мистецтво – 1) художня творчість в цілому – література, архітек-тура, скульптура, живопис, графіка, декоративно-ужиткове ми-стецтво, музика, танець, театр, кіно та інші види діяльності людини, що об’єднуються як художньо-образні форми відоб-раження дійсності; спосіб виявлення творчого потенціалу особистості та задоволення її естетичних потреб; 2) у вузькому значенні – образотворче мистецтво; 3) високий ступінь виявлення майстерності в будь-якій сфері діяльності.

Навколишнє середовище (довкілля) – природні фактори (земля, по-вітря, вода) й комплекс живих організмів, серед яких живе лю-дина.

Національна культура – синтез культур різних класів, соціальних верств і груп відповідного суспільства.

Національна свідомість та самосвідомість особистості – це усві-домлення себе часткою певної національної (етнічної) спільно-ти та оцінка себе як носія національних (етнічних) цінностей, що склалися в процесі тривалого історичного розвитку націо-нальної спільноти, її самореалізації як суб’єкта соціальної дійсності.

Кордон М.В. «Українська та зарубіжна культура»

Національне виховання – формування гармонійно розвиненої, висо-коосвіченої, соціально активної та національно свідомої люди-ни, наділеної глибокою громадянською відповідальністю, здо-ровими інтелектуально-творчими й духовними якостями, родинними й патріотичними почуттями, працьовитістю, госпо-дарською кмітливістю, підприємливістю та ініціативою.

Національний дім – сімейно-родинні зв’язки, спільна територія меш-кання (рідна земля), національний одяг, їжа, житло, госпо-дарський уклад життя.

Світова культура – це синтез кращих досягнень всіх національних культур різних народів, які населяють Землю.

Українська культура – це сукупність надбань, спосіб сприйняття світу, система мислення та творчості українського народу.

Художня культура – це культура творення мистецтва, культура його поширення, пропаганди, культура його сприймання, розумін-ня, насолоди мистецтвом, нарешті, культура естетичного вихо-вання.

Цивілізація – будь-яка форма існування живих істот, наділених розу-мом; історичні типи культур, локалізованих у часі та просторі; рівень суспільного розвитку і матеріальної культури, досягну-тий даним суспільством.