Warning: session_start() [function.session-start]: Cannot send session cookie - headers already sent by (output started at /var/www/nelvin/data/www/ebooktime.net/index.php:6) in /var/www/nelvin/data/www/ebooktime.net/index.php on line 7

Warning: session_start() [function.session-start]: Cannot send session cache limiter - headers already sent (output started at /var/www/nelvin/data/www/ebooktime.net/index.php:6) in /var/www/nelvin/data/www/ebooktime.net/index.php on line 7
Лекція 16 КУЛЬТУРА УКРАЇНИ В XIX – НА ПОЧАТКУ XX СТ. : Українська та зарубіжна культура. 3-тє видання : Бібліотека для студентів

Лекція 16 КУЛЬТУРА УКРАЇНИ В XIX – НА ПОЧАТКУ XX СТ.


Повернутися на початок книги
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 
15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 
30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 
45 46 47 48 49 

магниевый скраб beletage

•          Початок українського культурного відродження.

•          Кирило-Мефодіївське братство, «Руська трійця», громади.

•          Репресії царизму проти української культури.

•          М.П.Драгоманов.

•          Переміщення центру національно-культурного руху в Галичину.

•          Український культурний рух на початку XX ст.

На кінець XVIII ст. внаслідок політики російського царизму було остаточно ліквідовано автономію України – Гетьманщини, її права, вольності та привілеї. Із скасуванням гетьманства та полково-сотен-ного устрою вона стала просто адміністративною одиницею, зведе-ною за станом до звичайної російської провінції. Україна перестала існувати як окремий державний організм із самостійним внутрішнім життям, на всій її території насильно встановлювалися органи уп-равління Російської імперії. Вона була остаточно, за висловом Петра І, «прибрана до рук» Росією. Зникли всі особливості місцевого устрою, які відповідали народному характеру і складали кращі набуття на-ціональної культури. Це – організація народної освіти, своєрідний устрій церковно-релігійного життя. Вони поступилися своїм місцем загальноросійському порядкові, який тримався на трьох китах: цен-тралізмові, абсолютизмі, бюрократизмі.

Україна втратила навіть своє ім’я. Його офіційно заступила «Ма-лоросія». Поволі втрачалася самоназва українців. Замість того вво-дився офіційно-бюрократичний термін «малоросіянин» – у співвідно-шенні до Московської держави – «Великої Русі».

Незважаючи на несприятливі умови (не було державного захис-ту української культури), процес творення на українській землі «і під чужими урядами» ні на мить не припинявся, не уривався, за висловом Михайла Драгоманова, «поступ цивілізації» народу нашо-го. Це знайшло свій прояв у розвитку освіти.

 

На початку XIX ст. в Наддніпрянській Україні єдиним вищим навчальним закладом лишалася Києво-Могилянська академія. Вона не могла забезпечити належного розвитку вищої освіти. Згодом відо-мий український вчений-економіст, винахідник, просвітник і гро-мадський діяч Василь Назарович Каразін (9.02.1773–6.11.1842) доміг-ся згоди царського уряду на заснування університету в Харкові, організував серед дворянства збір коштів на його утримання, напи-сав проект першого статуту.

17 січня 1805 р. відбулося відкриття Харківського університету. До нього було зараховано 33 казеннокоштних та 23 своєкоштних сту-денти. Усього ж протягом першої половини XIX ст. цей заклад закін-чило 2800 чоловік. Університет одержав широку автономію на зра-зок тодішніх західноєвропейських університетів. Структура його зазнавала численних реорганізацій і лише в 50-х роках усталилася. Навчання проводилося на чотирьох факультетах: історико-філологіч-ному, фізико-математичному, юридичному, медичному.

В.Каразін прагнув забезпечити навчальний процес в університеті кращими науковими та педагогічними силами. Йому самому належать наукові праці з кліматології, агрономії, метеорології, гірничої справи. Він був винахідником парового опалення, сушильних апаратів, печі для сухої перегонки дерева, технології видобування селітри, конст-руктором сільськогосподарських машин. Сучасники слушно прозва-ли його «українським Ломоносовим».

В університеті працювали два відомі професори математики – Тимофій Федорович Осиповський (1765–1832) та його учень, ака-демік Петербурзької Академії наук та кількох іноземних академій Михайло Васильович Остроградський (24.09.1801–1.01.1861). У 1813 р. Т.Ф.Осиповський став ректором університету. Виданий ним у Пе-тербурзі тритомний «Курс математики» протягом кількох десятиліть служив вітчизняним підручником з цієї важливої галузі.

В університеті були викладачами: відомий письменник Петро Гулак-Артемовський (1790–1865), історики Микола Іванович Кос-томаров (1817–1885) та з 1882 р. – Дмитро Іванович Багалій (1857– 1932).

З Харківським університетом пов’язане й ім’я відомого філолога-славіста, професора Ізмаїла Івановича Срезневського (1812–1880). Крім педагогічної, І.Срезневський займався науковою роботою. В 1833–1838 рр. він видавав у Харкові «Запорожскую старину» –

Кордон М.В. «Українська та зарубіжна культура»

фольклорну й історико-літературну збірку, яка була дуже популяр-ною на той час. Всього вийшло 6 книг. Тут вміщено історичні пісні й думи ХVI–ХVIII ст., уривки козацьких літописів, переказів, урив-ки з «Історії Русів». Крім того, І.Срезневський включив до збірки і свої статті й стилізації під фольклор. Він же першим виступив в 1834 р. у пресі за якнайширше використання української мови, висловивши тверде переконання в тому, що її чекає літературна слава.

Український фольклор, зібраний І.Срезневським, зацікавив Ми-колу Васильовича Гоголя (1809–1852), який мріяв тоді написати істо-рію України. Високо цінував публікації молодого вченого Михайло Олександрович Максимович (1804–1873), який постійно з ним лис-тувався. Своє захоплення збірником «Запорожская старина» вис-ловив в листі до П.Корольова 22.05.1842 р. Т.Г.Шевченко: «Лежу п’яту добу і читаю «Старину», добра книга, дякую вам і Срезневсь-кому. Я думаю дещо з неї зробити, якщо здоровий буду, там багато такого, від чого навіть облизуєшся, дякую вам».

Російський Харківський університет став не просто науково-освітнім центром Слобідської та Лівобережної України, а й провідни-ком, колискою нової української романтичної культури, одним з перших осередків українського національно-культурного відродження XIX – початку XX ст. При університеті була заснована друкарня та книгарня, започатковано видання газет, журналів, альманахів. У Хар-кові з 1816 до 1819 р. випускався перший в Україні літературно-ху-дожній, науковий і громадсько-політичний журнал «Украинский вестник», який проголосив своїм девізом: «Сприяти всебічному підне-сенню науки й літератури». Часопис першим започаткував друку-вання українською мовою. Він радив широко її використовувати на сторінках друкованих видань, публікувати нею друковані праці вче-них, які, «можливо, змагатимуться з найосвіченішими народами Європи». В січні 1816 р. почав виходити перший в Україні журнал сатири і гумору «Харьковский Демокрит».

Заснування першого у Східній Україні університету, видання пер-ших українських журналів, діяльність найвизначніших культурних сил того часу сприяли тому, що на початку XIX ст. Харків став най-більшим культурним центром в Україні.

У Києві єдиним вищим навчальним закладом до 1834 р. була духовна академія, відкрита в 1819 р. у Братському монастирі, де до 1817 р. існувала Києво-Могилянська академія. Київська духовна

 

академія проіснувала 100 років. На початку 1920 р. зі встановленням радянської влади вона була ліквідована. Багато її випускників не залишалися на церковній службі, а влаштовувалися працювати до світських установ. Деякі з них стали відомими діячами української культури: письменник І.С.Нечуй-Левицький (1838–1918), компо-зитор П.Є.Козицький (1893–1960), хоровий диригент і композитор О.А.Кошиць (1875–1944), академік ВУАН К.Г.Воблий (1876–1947), академік УАН М.І.Петров (1840–1921).

Справа заснування університету в Києві затягнулася на декілька десятиліть. Цьому протидіяли польські сили, які не бажали втрачати свої традиційні впливи на Правобережній Україні. Лише після при-душення польського повстання 1830 р. відбулося відкриття в «Півден-но-Західному краї» російського університету. Це набуло великого політичного звучання. Київський університет було відкрито 15 лип-ня 1834 р. замість польського ліцею, переведеного з Кременця, під офіційною назвою «Університет св. Володимира». За сподіваннями уряду, він мав остаточно «придушити дух окремої польської націо-нальності і злити її з загальним російським духом» і, таким чином, виконував функції форпосту для поширення російської освітньої системи в західних губерніях. Про українців уже ніхто не згадував. Але незважаючи на це, університет долучився до справи українсько-го національно-культурного відродження.

Спочатку університет мав у своєму складі два факультети – філо-софський і юридичний, на яких вчилися чотири роки. Філософський факультет ділився на історико-філологічне і фізико-математичне відділення, які в 1835 р. виділилися у самостійні факультети. В 1841 р. було відкрито медичний факультет. Студентський контингент в університеті протягом 1834–1841 рр. збільшився з 62 до 651 чоловік. До 1861 р. з нього вийшло 1500 вихованців. У 1860 р. при універси-теті засновано дворічні педагогічні курси для підготовки вчителів.

До 1842 р. університет, не маючи власного приміщення, містився на Печорську в кількох приватних будинках. В 1842 р. він був пере-ведений у нове приміщення, побудоване в стилі російського класи-цизму за проектом і під керівництвом архітектора, академіка Вікен-тія Івановича Беретті (1781–1842).

Першим ректором Київського університету став професор М.О.Максимович – вчений-енциклопедист, природознавець, історик, фольклорист і літературознавець, друг М.В.Гоголя і Т.Г.Шевченка.

Кордон М.В. «Українська та зарубіжна культура»

До Києва М.Максимович працював професором кафедри ботаніки в Московському університеті. Відома його двотомна книга «Основи бо-таніки». Крім того, М.Максимович був пристрасним шанувальником історії та культури українського народу. Він стояв біля витоків ук-раїнської фольклористики, яку, по суті, започаткував своїми фолькло-ристичними працями («Малоросійські пісні», 1827 р.; «Українські на-родні пісні», 1834 р.; «Збірник українських пісень», 1849 р.).

М.Максимович був ректором всього рік – в 1834–1835 рр., потім – деканом філософського факультету. В 1845 р. він пішов у відставку і жив у себе на хуторі Михайлова Гора біля с. Прохорівка під Кане-вом.

На Півдні України центром освіти став Рішельєвський ліцей, зас-нований 1 травня 1817 р. в Одесі і названий в честь герцога А.Е.Рі-шельє дю Плессі – градоначальника Одеси і генерал-губернатора Новоросійського краю (1803–1814). До 1820 р. викладання в ліцеї велось французькою мовою.

Стан пореформеної країни гостро потребував створення на Півдні України вищого навчального закладу. Крім фінансових проблем, існували й інші. Одна з них була висловлена міністром освіти: «...Далекоглядність уряду вимагає ні в якому разі не створювати но-вих університетів у великих містах, де будь-який нагляд за студента-ми незрівнянно важчий і де вони перебувають під впливом дуже не-надійної частини населення». Лише в 1864 р. було прийняте рішення про заснування в Одесі Новоросійського університету, який було відкрито 1 травня 1865 р. на базі Рішельєвського ліцею. У 1875 р. засновано університет у Чернівцях.

4 серпня 1820 р. Гімназію вищих наук було засновано в Ніжині. Кошти на це виділив російський державний діяч, виходець з України, сенатор, граф Ілля Безбородько (27.02.1756–15.06.1815). Першим і другим директорами цього навчального закладу стали українські вчені, вихідці із Закарпаття, які виїхали до Росії, – Василь Григоро-вич Кукольник та Іван Семенович Орлай, які були директорами: перший – п’ять місяців, другий – п’ять років. За час їхнього керів-ництва кількість учнів Гімназії зросла з 25 до 250. В 1828 р. Гімназію закінчив М.В.Гоголь. Крім нього, в ній здобув освіту інший пись-менник – Є.П.Гребінка.

Особливо теплими й зворушливими були стосунки І.Орлая з М.Го-голем, який про свого директора часто писав батькам. З останніми

 

І.Орлай був особисто знайомий, листувався з ними. Останні три роки свого життя І.Орлай був директором Рішельєвського ліцею. Помер він у лютому 1829 р.

За статутом Ніжинська гімназія мала дев’ять класів, які ділили-ся на три цикли. Учні старшого циклу називалися студентами і по закінченні одержували 14-й клас «табелі», як і після університету. У 1875 р. гімназія була реорганізована в історико-філологічний інсти-тут імені князя Безбородька. В 1920 р. відбулося перетворення істо-рико-філологічного інституту в педагогічний, а в 1939 р. йому при-своєно ім’я М.В.Гоголя.

Єдину в Росії школу бджільництва заснував у 1828 р. в с. Пальчи-ки Конотопського повіту на Чернігівщині учитель Петро Іванович Прокопович (10.07 1775–3.04.1850), яку і очолював до кінця свого життя. П.І.Прокопович увійшов в історію як геній світового пасіч-ництва. Він першим у світі створив його наукові підвалини. Цей український вчений-бджоляр є винахідником рамкового («втулково-го») вулика, автором наукових праць з бджільництва. Крім головно-го предмета – бджільництва, в школі викладалися квітникарство, садівництво, шовківництво, загальноосвітні предмети: читання, пись-мо і арифметика в обсязі початкової школи.

У другій половині XIX ст. в Україні почала розвиватися вища технічна освіта. В 1885 р. відкрито перший в Україні Південно-російський технологічний інститут у Харкові, в 1898 р. Київський політехнічний інститут, в 1899 р. – Катеринославське вище гірниче училище (за статусом вуз). Крім того, в 1873 р. почав діяти Харкі-вський ветеринарний інститут.

У відкритті політехнічного інституту в Києві взяли участь цук-розаводчики, які 18 лютого 1880 р. «вирішили за передплатою зібра-ти необхідний капітал для спорудження технічного навчального закладу. Рішення тут же було виконане, причому за передплатою було зібрано 20800 карбованців...»1.

Одним з найстаріших навчальних закладів України є Корос-тишівське педагогічне училище імені Івана Франка. 22 жовтня 1869 р. в Києві засновано вчительську семінарію Південно-Західного краю. В серпні 1873 р. її переведено до Коростишева, для чого було збудовано

1 Зербіно Дмитро. Таланти для науки. Як їх шукати? // Віче. – 2000. – №12. – С. 130.

Кордон М.В. «Українська та зарубіжна культура»

двоповерховий будинок. Засновником та першим директором семі-нарії став видатний український педагог і прогресивний діяч, ко-лишній член Кирило-Мефодіївського братства Іван Якович Посяда.

З-поміж більш ніж двадцяти тисяч вихованців училища ви-діляється постать українського письменника Степана Васильченка (Панасенка), який приїхав навчатися до цього «єдиного малесенько-го огника для бідних здібних селянських дітей» з Ічні на Чернігів-щині. Відлуння років навчання знайшло відтворення в його «Запис-ках учителя» та оповіданні «Оксана».

В XIX ст. поборники ідеї української самостійності ніяк не мог-ли знайти легального ґрунту для своєї роботи в Росії. Урядова по-літика зводилась до того, щоб не допускати ніякого українства – ні радикального, ні поміркованого, ні клерикального, проводячи тра-диційний курс асиміляції українського населення в напрямку його русифікації. Власті ретельно слідкували за тим, щоб не розвивалися будь-які елементи української культури. Це особливо стало помітним після придушення польського повстання 1830 р. Якраз у цей час зникли залишки українських національних елементів у місцевому са-моврядуванні. Було розформовано київську міську міліцію у кількості 2000 чол. Вони за традицією носили козацьку форму.

У цій тяжкій ситуації в Україні залишалася одна сила, що рятува-ла український народ від денаціоналізації. Цією силою була націо-нальна свідомість. Цю ідею успадкувати українські діячі XIX ст. Це позитивно вплинуло на українську культуру, сприяло її розвитку і в XX ст.

Формуванню національної самосвідомості українського народу, поширенню просвіти, видавничої справи та шкільництва сприяла діяльність Кирило-Мефодіївського братства (1846–1847). Щодо куль-турно-історичного процесу, то тут братство визнавало рівні права всіх народів на національну самобутність, державну та політичну са-мостійність, вільний розвиток мови та національної культури. Брат-ству належала думка про особливі риси українського народу та його культури: волелюбність та природний демократизм, поетичність та віротерпимість.

Найбільш концентровано думки кирило-мефодіївців про сус-пільний розвиток і долю України викладені у «Книзі буття українсько-го народу», авторами якої були М.Костомаров і М.Гулак. Написана високим біблійним стилем на зразок подібних книг на Заході, вона

 

подає в короткому викладі картини світової, слов’янської та украї-нської історії, провіщає майбутнє української землі: «І встане Украї-на із своєї могили, і знову озоветься до всіх братів своїх слов’ян, і почують крик її, і встане Слов’янщина, і не зостанеться ні царя, ні царевича, ні царівни, ні князя, ні графа, ні герцога, ні сіятельства, ні превосходительства, ні пана, ні боярина, ні кріпака, ні холопа – ні в Московщині, ні в Україні, ні в Чехії, ні у хоруган, ні у сербів, ні у бол-гар, Україна буде неподлеглою Річчю Посполитою в союзі слов’янськім. Тоді скажуть всі язики, показуючи рукою на те місто, де на карті намальована Україна; «От камень, его же нє брегоша зиждущим, той бисть во главу».

Михайло Грушевський в «Очерке истории украинского народа» так оцінив історичне значення Кирило-Мефодіївського товариства: „Здесь мы впервые видим попытки теоретического формирования украинской идеи в политической и общественной среде в духе про-гресса и свободы».

Ідеї близькі до тих, що відстоювало братство, висувалися також славнозвісною «Руською трійцею». Це було демократично-просвіти-тельське літературне угруповання, яке діяло протягом 1833–1837 рр. в Галичині. Утворилося воно у Львові зі студентів духовної семінарії та університету. Новоприйняті члени зобов’язувалися «чесним сло-вом протягом всього життя працювати на користь народу і відрод-ження національної літератури». Назва походить від кількості кері-вного ядра засновників (Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич, Яків Головацький), яких укупі їхні ж товариші прозвали «Руською (що за термінологією мови українського населення тодішньої Галичини означало «українською») трійцею».

Маркіян Шашкевич (1811–1843), Іван Вагилевич (1811–1866), Яків Головацький (1814–1888) стали зачинателями, засновниками української літератури на західноукраїнських землях. Головним дев-ізом їх творчості стало твердження: «нарід руський – одне з голов-них поколінь слов’янських, ...русини Галичини є часткою великого українського народу, який має свою історію, мову і культуру».

Про прагнення «Руської трійці» свідчать спогади Я.Головацько-го про М.Шашкевича, який на початку діяльності гуртка заявив: «Нам, молодим русинам, треба об’єднатися в гурток, вправлятися в слов’янській і руській мовах, вводити в руських колах розмовну русь-ку мову, піднімати дух народний, просвіщати народ і, протистоячи

Кордон М.В. «Українська та зарубіжна культура»

полонізму, воскресити руську писемність в Галичині». В цьому зас-півувачі національного відродження в Галичині вбачали своє головне завдання, адже державною мовою в Галичині під Австрією була німецька, яку в 1867 р. замінила польська мова.

Згуртувавши навколо себе однодумців, «трійчани» почали «ходи-ти в народ», записувати пісні та перекази, слова й вирази, вживані простими людьми. Приклад у цій справі подав Я.Головацький – сту-дент філософського факультету Львівського університету. З порт-фелем, на якому латиною було написано відомий вислів, що озна-чає: «Все моє ношу з собою», він подорожував по містечках і селах Галичини і Буковини, а згодом побував й на Закарпатті, робив фоль-клорні записи, фіксував власні спостереження народного побуту.

Ще далі у своїх практичних діях пішов І.Вагилевич. Виїхавши в гірські райони Галичини, він не тільки збирав фольклор, а й закли-кав селян до боротьби проти національного та соціального гноблен-ня. Це не лишилося поза увагою властей – його заарештували і під конвоєм доставили додому.

В 1836 р. І.Вагилевич завершив перший у вітчизняній літературі переклад українською мовою славнозвісної давньоруської поеми «Слово о полку Ігоревім». Однак тавро політично неблагонадійного перешкодило йому опублікувати цю працю.

Такою ж прикрою була доля підготовленої в 1836 р. до друку М.Шашкевичем «Читанки для діточок в народних училах руських». Вона побачила світ в 1850 р., тобто через сім років після смерті упо-рядника. Читанка містила доступну для розуміння учнів інформа-цію про навколишній світ і державний устрій Австрійської імперії, перекази розповідей Біблії, морально-повчальні тексти народних дитячих пісень, а також описи правил окремих розваг та ігор.

М.Шашкевич першим у навчальній практиці Львівської духов-ної семінарії почав виголошувати офіційні промови українською мовою, а не лише латинською, польською чи німецькою, як було ра-ніше. Крім того, діячі «Руської трійці» одночасно виголосили украї-нською мовою релігійні проповіді в трьох церквах Львова. Все це справило величезне враження на слухачів і, як вони самі визнавали, піднесло їхній «руський дух о сто процент».

У 1837 р. у Пешті (Угорщина) надруковано українською мовою підготовлений членами «Руської трійці» збірник «Русалка Дністро-вая». З нього почалася нова українська література в Західній Україні.

 

Він вийшов тисячним тиражем, сто примірників з якого видавець переслав з Угорщини до Відня, а решту до Львова. Однак власті наклали арешт на це видання. Вдалося врятувати лише ті двісті при-мірників, що упорядники встигли розпродати, подарувати різним особам і установам, а також залишити для себе.

Збірник містив фольклорний матеріал, зібраний у Галичині, і ряд власних творів з проблем історії України. У вступному слові, яке на-писав М.Шашкевич, прозвучав заклик до культурного та літератур-ного відродження «русинів», духовного єднання українців Над-дністрянської та Наддніпрянської України:

Вспоминайте, браття милі... Може спомин собі дасть Воскресити в новій силі Руську славу, руську власть!

М.Шашкевич закликав співвітчизників уважно вивчати історич-не минуле, бо з нього «взриш як твої отці, твої діди жили, що діяли, що їх веселило, що радувало, а що печалило, якеє сонце між ними сіяло, як думали, яким духом обнімали природу, окресності, світ цілий, ...що їх наділяло до сильного діяння, а що їм силу віднімало, який їх язик, яка бесіда, яка їх душа, яке серце...». У збірнику пропа-гувалась також ідея єдності українського народу з іншими слов’янсь-кими народами.

Оцінюючи ідейний зміст «Русалки Дністрової», І.Франко заува-жив, що «вона була на ті часи явищем наскрізь революційним. Вона підтвердила, що народна пісня, легенда і звичаї є першоджерелом національного самопізнання. Незважаючи на цензурну заборону, «Русалка Дністровая» поряд із «Кобзарем» Т.Шевченка стала духов-ним орієнтиром національно-патріотичних сил західноукраїнських земель на тривалу перспективу.

Головним організатором і провідним автором збірника «Русалка Дністровая», душею «Руської трійці» був М.Шашкевич – людина з неабиякими організаторськими здібностями. Лише 32 роки прожив він, але назавжди увійшов в історію української культури як буди-тель Галичини, зачинатель там українського письменства. Він пер-шим почав писати літературні твори народною українською мовою. За словами І.Франка, М.Шашкевич – «поет, оповідач, кореспондент і проповідник, як людина наскрізь симпатична, щира й проста, пройнята

Кордон М.В. «Українська та зарубіжна культура»

належною любов’ю до рідного народу і непохитно певна своєї доро-ги, як у мистецтві, так і в життю».

Діяльність М.Шашкевича та його соратників започаткувала справжнє національно-культурне відродження в Галичині, сприяла посиленню ідей демократії та гуманізму, пробудженню самосвідомості народу, появі й активізації прогресивних тенденцій у суспільно-по-літичному житті. Але видання «Русалки Дністрової» стало апогеєм діяльності «Руської трійці». Переслідувана властями, вона невдовзі розпалася. Згодом один з цих трьох піонерів національного відрод-ження в Галичині – І.Вагилевич перейшов до прихильників полон-ізації, а Я.Головацький, який під час буржуазно-демократичної революції 1848–1849 рр. в Австрії обійняв посаду професора і завідувача утвореної на початку 1849 р. кафедри української мови та літератури, а згодом – ректора Львівського університету, став на позицію погодінського панславізму і виїхав до Росії, де й помер на посаді голови Віденської археографічної комісії.

Національно-культурному відродженню Галичини сприяли рево-люційні події 1848 р. в Австрійській імперії. Тоді у Львові була ство-рена перша українська політична організація – Головна руська (ук-раїнська) рада. Вона виступила з вимогами культурно-національної реформи для українського населення Галичини.

Головна руська рада ініціювала проведення у Львові в жовтні 1848 р. першого з’їзду діячів української культури і науки (Собор руських вчених). Згідно з рішенням з’їзду було засновано «Галиць-ко-руську матицю» – культурно-освітнє товариство, завданням яко-го було піднесення освіти народу, розвиток літератури й мистецтва, видання популярних книг для народу. В роботі «матиці» активну участь брав Я.Головацький. Він друкує в 1849 р. «Три вступительнії преподаванія о русской словесности» і «Граматику руского язика», все в москвофільському дусі.

Визначними подіями стали відкриття в 1848 р. першої в Гали-чині української читальні в Коломиї та заснування в 1849 р. з ініціа-тиви Головної руської ради на народні кошти просвітнього інститу-ту – Народного дому у Львові. Друкованим органом Головної руської ради стала «Зоря Галицька». Це – перша в Галичині українська газе-та, яка виходила у Львові протягом 1848–1857 рр. Органом Головної руської ради газета була до 1851 р., а пізніше вона перейшла до рук «москвофілів». Правлячі кола Австрії погодились на запровадження

 

навчання українською мовою в народних школах та викладання цієї мови як обов’язкового предмета в гімназіях. Одночасно на українсь-ку мову було переведено викладання деяких предметів у Львівсько-му університеті.

Чільне місце в роботі Головної руської ради займало греко-като-лицьке духовенство, яке в умовах відсутності національної інтеліген-ції фактично очолило національне відродження в Галичині в кінці

XVIII   – першій половині XIX ст. Це духовенство у своєму середо-вищі зберігало кращі культурні традиції українського народу, націо-нальну самобутність, плекало мову, займалось просвітницькою діяль-ністю. Так, єпископ греко-католицької церкви у Перемишлі ІванМогильницький (1777–1831) у 1816 р. разом з митрополитом Михай-лом Левицьким заснував «Товариство греко-католицьких священиківдля поширення письма, просвіти і культури серед вірних на основіхристиянської релігії». І.Могильницький був автором першої в Гали-чині граматики української мови «Відомості о руском язиці», яка вий-шла у світ у 1829 р. Отже, із засобу полонізації й покатоличення ук-раїнців, як Українська греко-католицька церква була задуманазахідними ініціаторами Берестейської церковної унії, вона у ХVIII–

XIX     ст. поступово перетворилася в українську національну церкву.На Закарпатті процес українського культурно-національного

відродження започаткували так звані народні будителі – культурно-політичні діячі кінця XVIII – першої половини XIX ст. – І.Базило-вич, О.Духнович, М.Лучкай, А.Добрянський. Вони ставили за мету збуджувати в масах українську національну свідомість шляхом впро-вадження української мови в усі ланки освітньої мережі, пресу, літе-ратуру, сприяли розширенню зв’язків краю з Галичиною та Над-дніпрянською Україною.

Серед закарпатських будителів найпомітніше місце займав куль-турний діяч із Пряшівщини, педагог, письменник, публіцист, канонік Пряшівської єпархії Олександр Духнович (1803–1865). У буда-пештській, віденській, галицькій, київській пресі він публікував праці з етнографії та фольклористики закарпатських українців, створив для них шкільні підручники з граматики, географії, народної педагогіки, а також три випуски відомого альманаху «Поздравление русинов» (1850–1852).

На Закарпатті були дуже популярними пісні О.Духновича – «Я русин був, єсьм і буду», що співалася замість гімну, та «Подкарпатськії

Кордон М.В. «Українська та зарубіжна культура»

русини» – гімн закарпатоукраїнців в 1919–1938 рр. У 1850 р. О.Дух-нович заснував культурно-освітнє товариство «Литературное заве-деніе Пряшовское», видав катехізис, молитовник, написав драму народною мовою «Добродітель перевищає богатство».

Визначною подією в культурному житті Закарпаття став вихід у світ букваря – підручника для народних шкіл «Книжица читальная для начинающих». Це була перша на Закарпатті книга, написана для народу народною мовою. Вона здобула велику популярність у краї, витримала кілька видань і була важливим засобом протидії політиці мадяризації щодо закарпатських українців.

В другій половині XIX ст. національно свідома частина українсь-кої інтелігенції почала об’єднуватись в громади, які займались націо-нально-культурницькою і громадсько-політичною діяльністю. Перша громада виникла в Петербурзі. До її складу входили Микола Костома-ров, П.Куліш, Т.Шевченко, Василь Білозерський (1825–1899). Їй су-дилося стати зачинателькою так званого громадівського руху, який в Україні під владою Російської імперії майже до кінця XIX ст. стано-вив основу розвитку українського національного відродження.

На зламі 50–60-х років XIX ст. Петербурзька громада, поповнив-шись студентською молоддю, зросла майже до 60 осіб. За підтримки поміщиків-українофілів Василя Тарновського (Старшого) й Григо-рія Ґалаґана було організоване видання творів українських письмен-ників. У Петербурзі вийшли у світ «Записки о Южной Руси» і «Чор-на рада» П.Куліша, «Народні оповідання» Марка Вовчка, «Кобзар» Т.Шевченка, альманах «Хата». За ініціативою Петербурзької грома-ди було створено спеціальний фонд з добровільних пожертвувань для видання українських навчальних посібників та науково-популярної літератури.

П.Куліш, М.Костомаров, В.Білозерський, Олександр Кістяківсь-кий (1833–1885) стали засновниками і провідними діячами гро-мадсько-політичного та художньо-літературного журналу «Основа» – першого щомісячника українською мовою, хоча частина матеріалів друкувалася й російською мовою. «Основа» виходила у Петербурзі з січня 1861 р. до жовтня 1862 р. Безпосередню участь у підготовці цього видання брав Т.Шевченко. Журнал відстоював розвиток ук-раїнської національної культури, в тому числі мови й літератури, історії, етнографії, фольклору, друкував твори українських письмен-ників, історичні праці та документи, літературну критику й публіци-

стику, праці на педагогічні, мовні, музикознавчі, суспільні теми, спо-гади, щоденники. В «Основі» було надруковано понад 70 творів Т.Шевченка. Серед авторів журналу були П.Куліш, Марко Вовчок, С.Руданський, Л.Глібов, А.Свидницький та інші українські пись-менники. На його сторінках друкували свої твори М.Костомаров, Володимир Антонович (1834–1908), Тадей Рильський (2.01.1841– 1902), Павло Житецький (1836–1911), Павло Чубинський (1839– 1884). Не одержавши від властей офіційного дозволу на продовження свого існування, журнал «Основа» – цей перший друкований орган українського національно-культурного руху – перестав виходити у світ, але в історії українського національного відродження він залишив помітний слід.

Крім «Основи», петербурзька громада видавала так звані «мете-лики» – маленькі книжечки з творами найбільших тодішніх та дото-гочасннх українських письменників. У цій справі найбільше зробив П.Куліш. Він протягом трьох років видав 40 книжечок-«метеликів» під загальною назвою «Сільська бібліотека». В них були надруко-вані твори Шевченка, Куліша, Марка Вовчка, Квітки-Основ’яненка, Мордовця, Ганни Барвінок, Стороженка та ін.

В 1861 р. виникла громада в Києві. Вона складалася із студентів-українців. Серед них – П.Чубинський, П.Житецький, В.Антонович, Т.Рильський – батько видатного українського поета. Громадівці ви-давали підручники і твори українських письменників, організовували українські концерти і вистави, поширювали освіту, засновували і працювали в недільних школах.

Одну з перших в Росії недільних шкіл було відкрито 11 жовтня 1859 р. в Києві на Подолі. Дозвіл на це дав попечитель, куратор Київ-ського учбового округу (1858–1861) М.І.Пирогов (1810–1881). Вче-ний і гуманіст, великий хірург, що в роки Кримської війни вперше здійснив операції з анестезією, він сприяв розвитку освітянського ру-ху в Україні, підтримував гуманні та прогресивні починання в педа-гогічній справі. За це царський уряд звільнив М.Пирогова з посади і відсторонив його від педагогічної роботи. Похований М.Пирогов у Вінниці, де знаходяться його музей-садиба і мавзолей.

Пізніше школи на зразок київської почали створюватись в бага-тьох містах і селах України. Про масштаби цієї діяльності свідчить хоча б той факт, що вже на початку 1860 р. тільки в Печорській, Подільській та Новостроєнській чоловічих недільних школах Києва,

Кордон М.В. «Українська та зарубіжна культура»

в яких учителювали київські громадівці, навчалося близько 1500 учнів. З 1859 р. популярність цих навчальних закладів стрімко зростала.

Навчання в недільних школах проводилось по неділях та у свят-кові дні. Учнями були спочатку діти, а потім і дорослі. Школи мали благодійний характер, учителі не одержували платні, а на шкільні витрати жертвували гроші приватні особи. Навчання в цих школах здебільшого велося українською мовою.

У лютому 1861 р. київські студенти заснували щоденну школу для дорослих. Заняття в ній проводилися в аудиторіях університету св. Володимира. Активну викладацьку діяльність тут проводив сту-дент історико-філологічного факультету О.С.Лашкевич. Крім того, він і гурт його однодумців утримували також недільну школу, де на повне забезпечення приймалися селянські хлопчики, яких готували до вчителювання на селі.

Т.Шевченко восени 1860 р. написав у Петербурзі для народних шкіл «Букварь южнорусский» і мав намір створити серію підруч-ників – «Лічбу», «Етнографію», «Географію», «Історію», але це він не встиг здійснити.

В Києві у 60-х роках XIX ст. почався рух хлопоманів. Таку назву з боку польських аристократів і московських публіцистів одержали студенти Київського університету, в основному польського поход-ження, яких мучило сумління усвідомленням того, що польські пани століттями гнобили селян. Сам термін «хлопомани» означає бажання зблизитися з простим людом – хлопами. Хлопомани розмовляли ви-ключно українською мовою, носили національний одяг і дотримува-лися українських звичаїв.

Свою кінцеву, стратегічну мету хлопомани вбачали в ліквідації царизму, кріпацтва та встановленні демократичної республіки, в якій вільно жили б українці, росіяни, білоруси, поляки. Розпочати здійснення цих задумів вони вирішили з поширення освіти серед українських селян, піднесення їх національної та суспільно-політич-ної свідомості.

Хлопомани дійшли висновку, що «соромно жити в краї і не зна-ти ні самого краю, ні його людності». Вони вирішили пізнати народ, його психологію, світогляд, традиції шляхом особистих спостережень і з цією метою, переодягшись у селянське вбрання, вирушили під час літніх вакацій у подорож по українських селах. За три такі походи вони обійшли Волинь, Поділля, Київщину, Холмщину, значну частину

 

Катеринославщини та Херсонщини. Безперечний лідер хлопоманів В.Антонович вбачав позитивний результат цих подорожей в тому, що вони дали їм змогу познайомитися доволі добре з народним світог-лядом.

Окрім подорожей по Україні, хлопомани влаштовували маніфес-тації на честь Т.Шевченка, різні зібрання, готували й зачитували ре-ферати, випускали рукописний журнал та заснували в 1859 р. підпільну семирічну школу, де зібрали 15 бідних юнаків, котрих «вчи-ли в національному напрямі».

Напередодні польського повстання 1863 р. хлопомани відкрито порвали з польським суспільством, проголосили себе українцями і вступили до київської громади, поринувши у справу просвіти селян-ства, їхні почуття обов’язку перед народом відображав відкритий лист, надісланий до однієї московської газети: «Як особи, що користуються благами вищої освіти, ми повинні зосередити всі наші зусилля на тому, щоб забезпечити нашому народові можливість здобути освіту, усвідомити його власні потреби й стати здатним задовольнити їх... Народ повинен досягти рівня, на який він законно заслуговує».

У відповідь на звинувачення поляків у зраді В.Антонович, наща-док давньої родини української шляхти, опублікував в журналі «Основа» свою знамениту «Оповідь». У ній він доводив, що дворя-ни Правобережжя мали дві можливості: або повернутися до украї-нського народу й самовіддано працювати на його благо, намагатися компенсувати йому кривди столітнього гноблення, або ж лишитися незмінними паразитами, яким рано чи пізно доведеться тікати до Польщі. Обравши першу можливість, В.Антонович став славетн