Лекція 15 КУЛЬТУРА УКРАЇНИ В ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ ХVІІ – ХVIII ст.


Повернутися на початок книги
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 
15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 
30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 
45 46 47 48 49 

Загрузка...

•          Освіта і наука.

•          Культурно-просвітницька діяльність Києво-Могилянської академії.

•          І.Мазепа як меценат і культурний діяч.

•          Література і мистецтво.

Українська національна революція 1648–1676 рр. привела до ство-рення української держави. Частина її на території Лівобережжя (Гетьманщина) на правах автономії проіснувала у складі Російської імперії до початку 80-х рр. XVIII ст. Вважаємо слушним міркування канадського вченого Ф.Сисина, що якби «не повстання Хмельниць-кого, то окрема руська ідентичність та культура були б приречені на повільну, але неминучу ерозію і дезінтеграцію в Польському ко-ролівстві». Революція сприяла розвитку усної народної творчості, історичної науки (у формі літописання), художньої літератури тощо.

Рівень духовної культури будь-якого народу визначається, насам-перед, станом освіти та поширенням наукових знань у суспільстві. Розвиток їх в гетьманській Україні у другій половині XVII – кінці XVIII ст. – яскраве свідчення духовного прогресу українського наро-ду. Освіта досягла в Гетьманщині порівняно високого рівня. У 1740 р. тут діяло 866 початкових шкіл, де діти вчилися читанню та письму.

Центром вітчизняної освіти, науки і культури, духовним цент-ром України вподовж майже двох століть була Києво-Могилянська академія, її порівнюють з такими національними святинями й світочами знань, як Оксфорд у англійців, Сорбонна у французів, Карлів університет у чехів, Ягеллонський університет у поляків.

Дійсно, значення академії в історії України було велике. За роки її існування в ній навчалося близько 25 тисяч українців. Переглядаю-чи біографії видатних людей XVIII ст., рідко можна зустріти людину, що не вчилася в академії. Вона стала свого роду кузнею наукових,

Кордон М.В. «Українська та зарубіжна культура»

державних і церковних діячів України та всієї Східної Європи. Нею була створена інтелектуальна, церковна, військова еліта України замість втраченої в результаті полонізації. Представники нової еліти обмінювалися між собою книгами, ідеями, листувалися, вели наукові диспути, породжували попит на високохудожні твори малярського, музичного, архітектурного мистецтва, створювали в Україні атмо-сферу культурного спілкування.

В академії навчалися майбутні видатні вчені, письменники, педа-гоги, релігійні та культурні діячі, політики, філософи: Л.Баранович, І.Гізель, Ф.Прокопович (в 1688–1698 рр.), М.Березовський, Д.Борт-нянський, А.Ведель, І.Григорович-Барський, С.Яворський, А.Лопа-тинський, Г.Кониський, Г.Полетика, П.Завадовський, О.Безбородько, великий російський вчений М. Ломоносов (в 1734–1735 рр.), який став засновником Московського університету і першим російським членом Академії наук в Петербурзі. В академії здобували освіту шість українських гетьманів: І.Виговський, І.Самойлович, Ю.Хмельницький, І.Мазепа, П.Орлик, П.Полуботок, а також діти видатної старшини – Ломиковського, Горленка, Данила Апостола, Ханенка, Лизогуба, Полуботка, Скоропадського, племінники І.Мазепи – І.Обидовський та А.Войнаровський, син воєводи П.Шеремет’сва – Б.П.Шеремет’єв, син російського військового діяча шотландського походження Пат-рика Гордона (1635–1699), дід композитора П.Чайковського, козаць-кий старшина Петро Федорович Чайковський, який був козацького роду, українцем за національністю і родом із села Миколаївка (тепер Фрунзівка) Глобинського повіту Полтавської губернії. У Централь-ному державному історичному архіві у Києві зберігається «Проше-ніе» студента академії П.Ф.Чайковського, який навесні 1769 р. звер-нувся до імператриці Катерини II за дозволом щодо переведення його у Санкт-Петербурзький шпиталь для медично-хірургічної науки.

В академії працювали кращі наукові та педагогічні сили того ча-су. Зокрема, професор філософії Інокентій Гізель – ректор академії (1646–1650) – читав курси філософії та психології, в свій час на-вчався в Кембриджському університеті (Англія); Лазар Баранович – відомий політичний, освітній, церковний діяч і письменник – ректор академії (1650–1657); професор риторики Іоаникій Галятовський – ректор академії (1657–1665), талановитий проповідник, автор пер-шого не тільки вітчизняного, а й серед всього слов’янського світу дру-кованого посібника з риторики (гомілетики) «Наука, альбо способ

Лекція 15. Культура України в другій половині XVII – XVIII ст.

зложеня казаня», що додавався до його циклу проповідей «Ключ разумення» (видання 1659, 1663 і 1665 рр.); професор Стефан (до постригу Семен) Яворський (1658–1722) – уродженець Галичини із Яворова під Львовом, викладач (1690–1693), вчився у Львові, Любліні, Познані та Вільнюсі; професори Йоасаф Кроковський (пра-вославний митрополит Лівобережної України в 1708–1718 рр., заа-рештований в 1718 р.) і Феофан Прокопович (6.06.1681–19.09.1736), мабуть, найвизначніший вчений-енциклопедист тогочасної України – філософ, літератор, публіцист, історик, математик, астроном, глава «вченої дружини» Петра І.

Народився майбутній мислитель у Києві, в родині небагатого купця. При хрещенні був названий Єлисієм (Єліазаром). Справжнє прізвище його, імовірно, Церейський. Після смерті батьків його опікуном став дядько по матері – Феофан Прокопович І, професор і ректор Києво-Могилянської академії. Помітивши великі здібності хлопця, він віддав його на навчання до цього закладу. Не прослухав-ши курсу теології, юнак вирушив в освітню мандрівку за кордон, за-робляючи по дорозі собі на прожиття.

Щоб мати можливість навчатись у католицьких університетах і академіях, куди православних не приймали, він міняє віру, стає уніа-том і отримує нове ім’я – Самійло. Спочатку юнак вчився у Польщі, а потім тривалий час в Італії, в Римській католицькій академії.

Повернувшись в Україну, Самійло знову міняє віру, стає право-славним, постригається у ченці і бере ім’я та прізвище свого дядька по матері. Так він стає Феофаном Прокоповичем II, повторюючи пройдений шлях Прокоповича І від вихованця до професора і ректора Києво-Могилянської академії.

Свої професорські, а пізніше єпископські, гроші Ф.Прокопович витрачав на придбання книг. Такої як у нього кількості книг в Росії не було ні в кого. Знаменита тоді бібліотека незмінного секретаря Французької академії Дорту де Мерана налічувала 3400 книг, у Прокоповича їх було 3193, у М.Ломоносова – 670, у ректора Московської академії А.Лопатинського – 1416 книг. Більшість книг у Ф.Прокоповича складали книги античних авторів: Гомера, Аристотеля, Цицерона, Сенеки, Овідія, Вергілія та європейських, переважно ренесансних, авторів: Яна Амоса Коменського, Лоренцо Валла, Ераз-ма Роттердамського, Г.Греція, Т.Кампанелли, Н.Макіавеллі, а також вчених: природознавців та математиків – Я.Бернуллі, Р.Бойля, Г.Галі-Кордон М.В. «Українська та зарубіжна культура»

лея, Й.Кеплера, філософів Бекона і Декарта. Серед теологічної літе-ратури найбільший інтерес викликали у Ф.Прокоповича твори Лю-тера, Кальвіна, Соціні, Меланхтона.

Літературна і наукова спадщина Ф.Прокоповича велика й різно-манітна. Він писав численні «слова» і проповіді, був автором курсів поетики, риторики, логіки, натурфілософії, математики, чимало віршів українською, російською та латинською мовами. Складений ним у 1707–1708 рр. курс лекцій з арифметики і геометрії для сту-дентів академії мав переваги над тогочасними зарубіжними підруч-никами з математики. Писав Ф.Прокопович латинською, книжною українською, російською та польською мовами. Немало його творів було видано за кордоном англійською, німецькою, французькою, шведською мовами.

Новаторством було позначено його твір – історичну трагікомедію «Володимир» (1705). З її появою Ф.Прокопович стає зачинателем раннього класицизму в українській літературі. Тим самим українсь-кий письменник виступив учителем А.Кантемира (1708–1744) та попередником М.Ломоносова (1711–1765).

Новими для тогочасного літературного процесу жанрами – сати-рами, одами, зразками любовної лірики – позначена поетична спад-щина Ф.Прокоповича.

У своїй філософській концепції видатний філософ-мислитель на перший план висунув тезу про право кожної людини на земне щас-тя, радив наслідувати кращих представників античної культури. Він виступив за пріоритетність розуму та практичних дослідних знань над теологією, догматами церкви, засуджував сліпу віру в авторите-ти. Ф.Прокопович першим в Україні почав пропагувати філософські теорії Декарта, Локка, Бекона, знайомив слухачів академії із вчен-ням Коперніка та Галілея.

Філософські ідеї Відродження як професор академії популяризу-вав С.Яворський. Він читав курси поетики, риторики, філософії та богослов’я, виконував обов’язки префекта. За вірші українською, польською, російською та латинською мовами був удостоєний зван-ня «лавроносного поета».

За рівнем навчання академія не поступалась тогочасним євро-пейським університетам. В ній нараховувалось вісім класів.

Першим був підготовчий або елементарний клас. До нього всту-пали діти з певним обсягом знань та вмінням читати і писати. Три

Лекція 15. Культура України в другій половині XVII – XVIII ст.

молодших класи вивчали мови (латинську, старослов’янську, ук-раїнську книжну (руську), грецьку та польську), а також арифмети-ку, геометрію, нотний спів, катехізис. В наступних двох класах на-вчали піїтиці та риториці – учні навчалися складати вірші та опановували теорію ораторського мистецтва. Вища частина навчаль-ного курсу академії складалася з двох класів: філософії та богосло-в’я. Навчання в першому з них тривало два роки, в другому – чоти-ри. В академії вчилися 12 років. Навчальний рік, починався 1 вересня і продовжувався до середини липня, але приймалися на навчання протягом усього року: і в листопаді, і в грудні, і в березні, і в липні.

Не було в академії також вікових обмежень. Наприклад, у друго-му і третьому молодших класах могли навчатися учні віком від 11 до 24 років. Невстигаючих студентів академія не відраховувала. Зали-шатись в класі учень міг за бажанням скільки завгодно разів. Іноді студенти поверталися із вищих класів до нижчих «підтверджувати знання».

Викладання велося в основному латинською мовою, як у тогочас-них європейських університетах. За традиціями братських шкіл по-чесне місце посідала старослов’янська мова, якою писали трактати, художньо-поетичні твори, драми для театру, започаткованого й роз-винутого саме в академії. З середини XVIII ст. почалася русифікація академії. З 1753 р. навчання почало проводитися тільки російською мовою, а в 1765 р. за наказом Катерини II в академії було запровад-жено курс російської мови.

У 1694 р. після тривалих клопотань академія одержала царську грамоту на самоврядування. В самій академії розпорядок був цілком демократичним. Ще навіть в 1759 р. вибирали «вільними голосами» кандидатів на посади учителів. Виборне начало в академії скасував тільки митрополит Гавриїл Кременецький (1770–1783).

Високий рівень навчання, діяльність плеяди визначних вчених, письменників, педагогів, ораторів сприяли перетворенню академії в осередок освіти не лише для України-Гетьманщини. Серед слухачів було багато росіян, українців із Західної та Правобережної України, із Сербії, Болгарії, Молдавії, Румунії, навіть із Греції. Із-за кордону вчилися: в 1736 р. – 127 студентів, в 1737 р. – 122, в 1790 р. – 47 студентів.

Академія була доступною для всіх станів населення. Є дані про соціальний склад її слухачів. Так, в 1737 р. тут навчались діти:

Кордон М.В. «Українська та зарубіжна культура»

козацької старшини – 22, офіцерських – 1, ратушних чиновників – 2, купецьких – 6, простих козаків – 84, міщан – 66, ремісників – 7, селянських дітей – 39.

Починаючи з другої половини XVII ст., професорів академії та її вихованців почали запрошувати до Росії. Вони там були організато-рами і викладачами шкіл, посідали місця архімандритів, єпископів, митрополитів.

У 1700 р. був висвячений на митрополита рязанського й муромсь-кого С.Яворський. З 1702 р. він став екзархом і блюстителем все-російського патріаршого престолу. Водночас був протектором слов’я-но-греко-латинської академії. В 1721 р. очолив Синод – найвищий орган управління руською православною церквою. Правляча верхів-ка першого складу Синоду складалася з українців: С.Яворський – президент, Ф.Прокопович – віце-президент, А.Лопатинський та ін. За наказом Петра І Ф.Прокопович у 1716 р. переїхав до Петербурга і відразу ж став одним з керівників Руської православної церкви, помічником Петра І в його реформаторській діяльності. «Реформа Петра Великого, – як слушно відзначав М.П.Драгоманов. – в культур-ному відношенні була не що інше, як тільки запровадження адмініст-ративним порядком у Великоросії того, що було вже раніш в Ук-раїні».

Вихованці Києво-Могилянської академії були організаторами ба-гатьох духовних училищ в Росії – у Москві, Архангельську, В’ятці, Рязані, Костромі, Суздалі. В другій половині XVII – першій поло-вині XVIII ст. відчувався дуже сильний вплив української думки, літератури і взагалі культури на процес європеїзації російської куль-тури.

Багато вихованців академії займали в Росії світські посади. Так, один з її випускників білоруський суспільний та церковний діяч Симеон Полоцький (1629–1680), приїхавши у 1664 р. до Москви, став вихователем царських дітей – Петра і Софії, а також викладачем ство-реної для нього монастирської школи. Він брав участь у складанні проекту слов’яно-греко-латинської академії. С.Полоцький в 1678 р. організував у Москві друкарню і в 1679 р. видав буквар – книгу для дітей з текстами для читання, підібраними зі Святого Письма.

З Києво-Могилянської академії вийшов письменник та церков-но-освітній діяч Данило Савич Туптало (Димитрій Ростовський, грудень 1651–8.11.1709 рр.) – син київського сотника Сави, якого

Лекція 15. Культура України в другій половині XVII – XVIII ст.

часто називали Тупталенко. У 1668 р. він постригся в ченці Кирилівсь-кого монастиря в Києві, прийнявши ім’я Димитрія. З кінця 1683 р. проживав у Києво-Печерській лаврі, де виступав як проповідник. Д.Туптало до 1702 р. жив в Україні, потім його було призначено митрополитом у Ростові Ярославському. Тут він розвинув велику релігійно-освітню діяльність. Д.Туптало виявив себе палким пропо-відником високої політичної моралі, необхідності втілення у свідомість політичних діячів чеснот, скромності, лагідності, добро-зичливості, безсрібництва. Як проповідник він таврував вади того-часного суспільства, співчував гнобленим.

Д.Туптало є автором понад 20 богословських та історичних праць. Його найвизначнішим твором, головною капітальною працею є «Четьї Мінеї» або «Житія святих» – підсумок більш ніж двадця-тирічної праці автора (1684–1705). Ця чотиритомна збірка вперше була видана у 1689–1705 рр., а в XVIII ст. видавалася 10 разів. Мова твору – церковнослов’янська з українізмами – являє собою яскравий приклад барокового стилю.

Це знамените зібрання оповідей про діяльність святих, історію України на два століття стало улюбленим читанням простого ук-раїнського люду. На цьому творі виховувалося не одне покоління українських культурних діячів, а поміж них і Т.Шевченко, якому читав цю книгу його дід.

Українці заснували в Москві у 1687 р. першу вищу школу в Росії – слов’яно-греко-латинську академію «на зразок своєї в Києві, і вчи-телів в цю московську академію набирали за весь XVIII вік сливе з самих тільки українців»1. У Київській академії здобули освіту 21 із 23 ректорів Московської академії, 95 із 125 її професорів2. За час з 1721 по 1750 рр. не менше як 200 вихованців академії займали ви-датні місця в Росії. Так, Григорій Полетика, який закінчив академію в 1745 р., працював перекладачем з латинської та німецької мов в Академії наук у Петербурзі, а в 1764–1773 рр. – головним інспекто-ром шляхетного корпусу. Олександр Безбородько, будучи російсь-ким державним діячем, дипломатом, з 1783 р. фактично очолював Колегію закордонних справ.

1          Огієнко Іван. Українська культура. – К., 1991. – С. 92.

2          Ісаєвич Ярослав. Перші українські академії // Київська старовина. – 1998. –№ 6. – С. 9.

Кордон М.В. «Українська та зарубіжна культура»

Отже, особливістю України було її ослаблення в кадровому відно-шенні. Певною мірою навіть можна говорити про деяку «ук-раїнізацію» російської культури. Україна служила своєрідним доно-ром для російської культури, знекровлюючи свій власний організм.

Про значення Києво-Могилянської академії для Росії свідчить і висловлювання Петра І у розмові з патріархом у 1698 р.: «Священи-ки у нас грамоти мало знають... якби їх... у науку послати до Києва у школи...». А Синод висловився так: «Вь славено-латинских Мос-ковских школах мало учителей, а ко ученію філософій весма никого неть; а сльшшо де, что в Кіеве обретаются ко ученію философіи, ри-торики й пиитики способные мужи...».

Велику роль у справі розвитку, відродження академії відіграв гетьман України І.Мазепа. Його тісний зв’язок з академією позна-чився в тих «панегіриках», які відмічали роль Мазепи як вождя Ук-раїни. Мазепа дійсно був меценатом, добродійником і опікуном ака-демії. Завдяки заходам Мазепи вона грамотою Петра І від 26 вересня 1701 р. дістала статут академії, хоча давно вже була фактично ви-щим навчальним закладом. Мазепа дбав також про матеріальне за-безпечення академії. Він збагатив її бібліотекою й рідкими рукопи-сами, збудував для неї новий будинок. І.Мазепа сам часто відвідував академію, бував на її диспутах та виставах. У студентів виховували патріотизм, духовність, демократичні ідеали. В добу піднесення ук-раїнської культури часів Мазепи академії належало центральне місце.

За зв’язки з Мазепою академія заплатила тяжку ціну. Протягом майже тридцяти років вона не могла цілком відійти від репресій Пе-тра І. Першою і найтяжчою репресією була заборона вчитися в ака-демії «чужинцям», тобто підданим Польщі. В лютому 1709 р. замість 2000 студентів було тільки 161. Лише за правління цариці Єлисаве-ти кількість студентів знову зростає: в 1742 р. їх вчилося 1243 чоло-віки, в 1744 р. їх було 1160, в 1751 р. – 1193Г в 1765 р. — 1059.

Характерна для тієї доби еволюція Ф.Прокоповича. В 1705 р. він присвячуючи Мазепі свою драму «Володимир», славив його як гідно-го спадкоємця Володимира Великого, називав Київ «Другим Єрусалимом» – як антитезу „Третього Риму» – Москві. А в 1709 р., після Полтавської катастрофи, речник «Другого Єрусалиму» став неофітом, новим прибічником, прихильником «Третього Риму – Петербургу».

Лекція 15. Культура України в другій половині XVII – XVIII ст.

У Києво-Могилянській академії навчався Рафаїл (світське ім’я – Михайло) Заборовський (?–1747). Після закінчення провідного навчального закладу України його відправили до Москви, де в Слов’яно-греко-латинській академії викладав риторику. В 1723 р. він був призначений обер-ієромонахом російського флоту, потім став ар-хімандритом монастиря у Твері, працював у Синоді, а в 1725 р. був висвячений на єпископа псковського та нарвського.

Талант Р.Заборовського як видатного церковного діяча, просвіти-теля і мецената сповна проявився після 1731 р., коди він повернувся в Україну і обійняв посаду київського архієпископа. У 1743 р. він добився поновлення Київської митрополії і став митрополитом. Це був останній київський митрополит, який протистояв натиску російського царизму на українську культуру, дбав про розвиток ос-віти в Україні та церковне зодчество.

Особливим об’єктом його уваги стала Києво-Могилянська ака-демія, котру вдячні сучасники називали Києво-Могиляно-Заборовсь-кою. Він прагнув повернути їй славу і велич, які вона мала за часів І.Мазепи. За його ініціативи почали вводитись нові навчальні курси, викладати які запросили провідних вчених. На потреби академії, її розвиток Р.Заборовський виділяв значні церковні та власні кошти, які йшли на утримання професорів та здібних, але бідних студентів, на купівлю книг для бібліотеки. Було добудовано другий поверх ака-демії, зведено багато допоміжних приміщень. Наприкінці свого жит-тя Р.Заборовський розробив новий статут Києво-Могилянської ака-демії, за яким вона діяла аж до свого закриття.

Піклувався Р.Заборовський і про кращу підготовку професорів. Талановитих молодих викладачів відправляв до німецьких універси-тетів, де вони опановували нові методи й напрями в навчанні та на-уці. Зокрема серед них були Симон Тодорський, Георгій Щербаць-кий, Давид Нащинський, Варлаам Лящевський та інші.

Але повернути Києву і академії блиск і славу часів І.Мазепи не міг уже ніхто. Було чимало спроб заснувати в Україні університети. І.Мазепа планував закласти університет в Батурині і перетворити на університет Києво-Могилянську академію. Спроби такі мали місце і пізніше. До 1760 р. відноситься проект заснування Тепловим універ-ситету в Батурині. В 1764 р. у «Проханні малоросійського шляхетст-ва і старшин разом з гетьманом про відновлення старовинних прав Малоросії», поданому Катерині II, ставилось питання про створення

Кордон М.В. «Українська та зарубіжна культура»

в Україні двох університетів: одного – в Києві, «на тому місці, де нині Києво-Братський училищний монастир», а іншого – в Батурині. Але це прохання залишилося без відповіді. У 1765 р. граф Румянцев у доповідній записці Катерині II про поїздку в Україну знову пору-шує питання про університети у Києві та Чернігові, але цариця на це не погодилася. Про відкриття університету у Києві говорилось і в шляхетських наказах 1767 р. Проте це було марно. Російський уряд не дозволяв Україні мати університети. Лише у 1803 р. вийшов указ про заснування навчальних закладів, де серед міст, в яких варто відкрити університети, названо і Київ.

Києво-Могилянська академія користувалася заслуженою славою. Але поступово становище змінилось. Вона поступово перетворюва-лась в духовний навчальний заклад. У середині XVIII ст. помічаєть-ся охолодження світської молоді до академії. В загальній кількості «спудеїв» починають переважати діти духовенства. У 1799 р., наприк-лад, студентів духовного стану було 554, світських – 344, в 1800 р. – відповідно 500 і 217, у 1811 р. – 1029 і 129.

Від середини XVIII ст., незважаючи на часткові вдосконалення, академія почала все більше відставати від запитів свого часу, втрача-ти роль провідного культурно-освітнього центру. Зникли академічні традиції театру, публічних диспутів, вже не писалися оригінальні по-етичні чи філософські курси – було запроваджено єдині підручни-ки. Академія перестала задовольняти суспільство і щораз більше молоді переходить до інших навчальних закладів: Московського уні-верситету і Медико-Хірургічної академії, заснованих відповідно в 1755 і 1798 рр.

Крім того, в 1786 р. маєтки Братського монастиря, з яких ака-демія утримувалася, були секуляризовані. Це позбавило її матеріаль-ної основи й поставило в залежність від щорічних урядових асигну-вань, які зменшувалися.

Царський уряд, здійснюючи уніфікацію освітньої справи в дер-жаві, в 1798 р. поширив єдиний статут духовних навчальних закладів і на Києво-Могилянську академію. Вона перетворилася на головний вищий духовний заклад для цілої округи з підпорядкуванням їй вось-ми духовних семінарій в Україні. Тадеуш Чацький, тодішній візита-тор (ревізор) училищ Волинської, Подільської та Київської губерній у листі до Г.Коллонтая від 4 лютого 1804 р. писав: «Ревізував Київсь-ку академію. Ця установа є сатирою на людський розум і служить за

Лекція 15. Культура України в другій половині XVII – XVIII ст.

приклад, що буде, коли науку віддати монахам». В 1817 р. вийшов царський указ про ліквідацію академії. «Сонцесяйний Гелікон», як називали її вихованці, перестав існувати. Функції Києво-Могилянсь-кої академії перебрали Київська духовна академія (1819) та Київсь-кий університет (1834). Це була боротьба з українським, національ-ним.

Через 175 років вимушеної перерви, 24 серпня 1992 р. академія відродилась, почала нове, друге життя під назвою міжнародний уні-верситет «Києво-Могилянська академія». Це – перша недержавна вища школа в Україні. В навчальному процесі орієнтуються на світо-вий рівень.

У розвитку освіти в Україні важливу роль відіграли колегіуми – середні навчальні заклади. Колегіумів в Україні було три: Чернігівсь-кий, Харківський і Переяславський, відкриті відповідно у 1700, 1721, 1738 рр. Вони здійснювали підготовку служителів релігійного культу, службовців державних установ та учителів початкових класів. У колегіумах навчалися переважно діти старшини, духовенства, замож-них міщан і козаків.

З цими колегіумами, а також з Києво-Могилянською академією підтримував зв’язок Львівський університет. Він був відкритий 20 січня 1661 р. грамотою польського короля Яна Казимира, за якою Львівській єзуїтській школі-колегії надавались «гідність академії і титул університету». В університеті, який став важливим осередком освіти і науки в Галичині, діяли чотири факультети: філософський, теологічний, юридичний та медичний. Викладання велося латинсь-кою мовою, а після входження Галичини в 1772 р. до складу Австрії – німецькою або польською мовою. В 1773 р. папа римський прийняв рішення про ліквідацію ордена єзуїтів і керованих ним інституцій. Це стосувалось і Львівського університету, робота якого була віднов-лена в 1784 р. за указом австрійського імператора Йосипа II. Багато вихованців університету навчалися в Києво-Могилянській академії, інші після навчання в Києві йшли до Львова.

Значну роль у підготовці національних, релігійних і культурних діячів на західних землях України відіграв Перемишльський колегіум, заснований в 1738 р.

Меценатська, культурницька діяльність І.Мазепи як гетьмана Ук-раїни не обмежувалась Києво-Могилянською академією. Величезний і досі не оцінений вклад гетьмана у розбудову культури всієї України.

Кордон М.В. «Українська та зарубіжна культура»

Відомий український історик мистецтв Д.В.Антонович (1877–1945) назвав часи його гетьманування, а це трохи більше двадцяти років (1687–1709), «другою золотою добою українського мистецтва» після великодержавної доби Володимира Великого та Ярослава Мудрого. Культурна діяльність І.Мазепи залишила в Україні помітний слід.

Він чимало зробив для розвитку, розвою української культури, зодчества. Значну частину своїх незліченних багатств І.Мазепа вит-рачав на доброчинні цілі: освіту, будівництво навчальних закладів, монастирів, храмів. Зробив багатий подарунок Гробу господньому в Єрусалимі – пишно орнаментовану рельєфну срібну дошку. Вона зберігалася в Єрусалимі ще на початку XX ст. Ця чудова робота українських ювелірів з іменем гетьмана та його гербом репродукувалася на листівці видавництва Якова Оренштайна (Коломия).

У актах Бендерської комісії 1709 р., яка працювала після кончи-ни гетьмана, наводяться такі дані: «... на оновлення монастиря свято-го Сави дав у Батурині архімандритові, пізніше – патріархові (мається на увазі патріарх Єрусалимський Хрисанф (1707–1731), який в 1701 р., ще архімандритом, побував у Батурині) 50000 золотих, а на закін-чення будівництва згаданого монастиря та для інших місць Палес-тини переслав тому ж патріархові 3000 дукатів, чашу з чистого золо-та, люстру й срібний олтар для Гроба Господнього, 20000 золотих, багато іншого...».

І.Мазепа – меценат і засновник низки пишних храмів. При його добі кульмінаційного розвитку досягло українське бароко – стиль пишний, урочистий. Він організував будівництво величезних храмів у Києві: Братського та Микольського монастирів, церкви Всіх Свя-тих у Києво-Печерській лаврі, там же збудував Економічну браму з церквою над нею. Дослідники нарахували 12 збудованих в 1690–1705 роках І.Мазепою та закінчених після його смерті храмів.

До того ж нараховується до 20 храмів, реставрованих І.Мазепою. Це – Софія Київська, Михайлівсько-Золотоверхий монастир, Ус-пенський собор і Троїцька надбрамна церква в Києво-Печерській лаврі, церкви в Переяславі, Глухові, Чернігові, Батурині, Межигір’ї, Мгарський монастир.

Ніхто не міг зрівнятися з Мазепою в справі церковного будів-ництва. Його заслуги тут були загальновизнані. Підкреслюючи це, Петро І казав, що І.Мазепа «великий строитель святым церквам».

Лекція 15. Культура України в другій половині XVII – XVIII ст.

Не треба доводити, що література «високого стилю», з такими представниками, як Єпифаній Славинецький (?–1675), Симеон По-лоцький, Дмитро Туптало (Ростовський), Стефан Яворський, Фео-фан Прокопович, розвивалася завдяки відповідним умовам, створе-ним І.Мазепою.

Сам І.Мазепа був освіченою людиною, людиною високого розу-му, вихованою в європейському дусі. Відомо, що жоден із гетьманів України не володів так добре пером, як він. Він мав неабиякий літе-ратурний хист, був талановитим поетом, автором популярної пісні «Всі покою щиро прагнуть, а не в єден гуж всі тягнуть...». Не доведе-но його авторство іншої пісні: «Ой горе тій чайці небозі...».

Художній талант І.Мазепи проявився і в тому, що він був музи-кантом, чудово грав на улюбленому козацькому інструменті – бан-дурі та співав козацькі думи і пісні, а також свої власні твори.

Про високий культурний рівень І.Мазепи свідчить наявність у нього в Батурині великої, багатої, цінної бібліотеки. Книжки в ній були на різних мовах. І.Мазепа славився як знавець іноземних мов. Крім української, добре володів польською, латинською, італійською, німецькою, більш-менш французькою та, як свідчить сподвижник І.Мазепи Пилип Орлик (1672–1742), «досить міцно» татарською.

Добре відомо, що І.Мазепа міг говорити з кожним мовою свого співрозмовника, тобто мав той талант, що його Френсіс Бекон вва-жав ще в XVII ст. за першу прикмету великої людини.

Про високу освіченість І.Мазепи та його знання іноземних мов є багато відомостей. Ось слова про нього визначних сучасників: «Лю-дина дуже освічена і прекрасно говорить латинською мовою» (фран-цузький дипломат Де Ля Невіль, 1689 р.); «Мова його взагалі добі-рна й чепурна, правда, як розмовляє, бо більше любить мовчати та слухати інших... Він показував мені свою збірку зброї, одну з найк-ращих, що я бачив у житті, а також добірну бібліотеку, де на кожно-му кроці видно латинські книжки» (французький дипломат Жан Балюз, який був у Батурині в 1704 р.); «Учений в латинській, польській і руській мові» (Данієль Крман – словак, посол від лютеран при шведському королі, бачив гетьмана під Полтавою у 1709 р.).

Повна драматизму постать гетьмана І.Мазепи відтворена в ро-сійській, польській, англійській, французькій, американській, іта-лійській, іспанській, шведській, канадській та багатьох інших літера-турах світу). За твердженням історика і літературознавця Сергія

Кордон М.В. «Українська та зарубіжна культура»

Білоконя, в зарубіжній літературі про нього написано 67 художніх творів. Про І.Мазепу писали росіяни О.Пушкін, К.Рилєєв, Ф.Бул-гарін, поляки Ф.Гавронський, Б.Залеський, В. Богданко, Ю.Словаць-кий, англієць Дж. Н.Г.Байрон, французи Вольтер і Гюго, американці Д.Сміт, К.Байт, Джорж Говард Пейн.

Невдача І.Мазепи в боротьбі за Україну як незалежну державу мала трагічні наслідки для української культури. Послабились захі-дноєвропейські культурні впливи, посилилась русифікація України, яка почала втрачати свою духовну еліту. Це відсувало українську культуру на другий план, в тінь російської, принижувало, спричиня-ло появу рис вторинності, провінційності.

З другої половини XVII ст. починається період піднесення літера-турної творчості. В літературному житті вагому роль відігравали по-лемічні жанри, зокрема трактати, діалоги, диспути, памфлети. Серед їх творців були церковні діячі, письменники, вчені. Одночасно з по-лемічною літературою розвивалась ораторсько-проповідницька про-за, за допомогою якої роз’яснювалась християнська догматика і мо-раль.

Помітний слід в українській культурі залишили відомі політичні та церковні діячі, письменники-полемісти XVII ст. Інокентій Гізель (близько 1600–1683 рр.), Лазар Баранович (близько 1620–1693 рр.) та Іоаникій Галятовський (?–12.01.1688 р.).

І.Гізель, німець за походженням, в 1656–1683 рр. був архіманд-ритом Києво-Печерської лаври і управителем лаврської друкарні. До прийняття православної віри був протестантом. Він є автором бого-словських праць «Твір про всю філософію» (1645–1647), «Мир з Богом людині» (1669) та полемічного трактату «Правдива віра» (1668).

«Мир з Богом людині» містить багато відомостей з історії Ук-раїни XVII ст. У ньому автор ставив вимоги до російського царя про надання політичних прав і свобод пригніченому люду, церковної ав-тономії Україні. За гуманістичну спрямованість та критичний аналіз дійсності цей твір був заборонений синодом.

І.Гізелю приписується авторство одного з найпопулярніших лав-рських видань «Синопсису», що в перекладі з грецької мови означає огляд. Це був перший короткий нарис історії України та Росії з давніх часів до останньої чверті XVII ст. Він був створений для братчиків Києво-Могилянської академії і використовувався до початку XIX ст.

Лекція 15. Культура України в другій половині XVII – XVIII ст.

як офіційний підручник з вітчизняної історії. Мав численну кількість видань. Вперше виданий у 1674 р., перевидавався до 1836 р. – 150 років, щоразу поповнюючись новими подіями.

Книга розповсюджувалась не лише в Україні, а й у Росії та в інших країнах, зокрема в грецькому та латинському перекладах. «Си-нопсис» мав величезний вплив на російську історичну науку XVII та XVIII ст. і був у Росії підручником аж до XIX ст.

Л.Баранович опублікував збірки проповідей «Меч духовний» (1666 р., 1668 р.). «Труби словес проповідних» (1674 р., 1679 р.). Він став одним із організаторів боротьби проти уніата Павла Бойми. У відповідь на працю Бойми «Стара віра». Л.Баранович видав у 1676 р. релігійно-полемічний трактат «Нова міра старої віри», в якому піддав критиці католицькі догмати.

У деяких епіграмах своєї книжки «Лютня Аполлонова» (1671) висловлював прагнення до миру і спокою, закликав до припинення міжусобних чвар, до об’єднання сил у боротьбі проти турецько-та-тарських загарбників, нагадував про муки, що їх зазнають христи-янські невільники у турецько-татарському полоні.

Будучи з 1657 р. архієпископом чернігівським і новгород-сіверсь-ким, а потім митрополитом Лівобережної України, Л.Баранович відс-тоював незалежність української церкви від московського патріарха. Велику увагу приділяв розвиткові шкільної справи і книгодрукуван-ня. У Новгороді-Сіверському заснував друкарню, яка діяла протя-гом 1674–1679 рр. В 1679 р. цю друкарню перевезено до Чернігова.

Л.Баранович був музично обдарованою людиною, створював кан-ти і духовні пісні («Херувимська пісня»). При своєму дворі мав хо-рову капелу. Похований в 1693 р. у Борисоглібському соборі в Чер-нігові.

Твори І.Галятовського «Розмова білоцерківська» (1676), трактат «Фундаменти» (1683) великою мірою сприяли обмеженню впливу єзуїтів. Взірцем для наслідування полеміст виставляв людину, що твердо трималася своєї віри, боролася «за отчизну», визволяла з не-волі бранців. І.Галятовський є автором збірок релігійних оповідань-легенд «Небо новое» (1665 р., 1666 р.) та «Скарбница потребная» (1676).

На другу половину XVII – першу половину XVIII ст. припадає розквіт жанру історично-мемуарної прози. Серед історичних творів XVIII ст. особливо виділяються три фундаментальні козацькі літописи:

Кордон М.В. «Українська та зарубіжна культура»

«Літопис Самовидця», як назвав це цінне історичне джерело й виз-начний памятник української літератури П.Куліш, літописи гадяць-кого полковника Григорія Грабянки (? – близько 1737 р.) та кан-целяриста Війська Запорізького Самійла Величка (1670–1728). Авторство «Літопису Самовидця» остаточно не встановлене. Серед істориків є думка про те, що його автором був козацький старшина, генеральний підскарбій при гетьмані І.Брюховецькому, Роман Ракуш-ка-Романовський (близько 1623–1703 рр.). Всі три літописи охо-плюють історичні події в Україні з 1648 р. до початку XVIII ст.

В усіх козацьких літописах є одна особливість. Літописці відтво-рюють дійсність не такою, якою вона була, а такою, якою мала бути за їх уявою. Про це влучно сказав І.Франко: «Власне в козацьких літо-писах Самовидця, Грабянки, Величка та їх наступників і компіляторів таких, як Боболинський, Лукомський. Рігельман і т.п., було б інтерес-но прослідити зріст тої легенди про Хмельниччину, що в значній мірі заслонила перед ними правдиву дійсність. З літературного погляду се було явище дуже цінне, здібне будити запал у широких масах народу: аж у XIX віці ми побачили його значення для національного відрод-ження і формування наших політичних ідеалів... Отся грандіозна кон-струкція Хмельниччини, конструкція більше літературна, аніж істо-рична, була... головною заслугою козацьких літописів».

Друга половина XVIII ст. ознаменувалася появою видатного істо-ричного та літературного твору – «Історії Русів». Виступаючи з морально-емоційним осудом самодержавної політики, доводячи «давність прав і вільностей козацького народу», виявляючи відчуття руху історії, анонімний автор «Історії Русів» виступив з позицій політичного автономізму та республіканського демократизму, спря-мованих проти абсолютизму російського самодержавства. За слова-ми І.Франка, цей твір становив той «ідейний ґрунт, на котрім вирос-тала новіша українська література»1.

Видатним культурним явищем України другої половини XVIII ст. є творчість Григорія Савича Сковороди (1722–1794) Це була все-бічно обдарована людина: філософ, мислитель-гуманіст, просвітитель, педагог, поет, музикант. Він народився у сім’ї малоземельного козака в с. Чорнухи на Лубенщині. Вищу освіту здобув у Києво-Моги-лянській академії, де навчався з перервами в 1734–1753 рр. Майже

Франко І. Твори: В 50-ти томах. – К. 1984. – Т. 41. – С. 61.

Лекція 15. Культура України в другій половині XVII – XVIII ст.

три роки був співаком придворної хорової капели цариці Єлисавети Петрівни в Петербурзі.

У серпні 1744 р., коли цариця Єлисавета з цією капелою приїха-ла до Києва, Г.Сковорода не захотів повертатись до Петербурга, дістав звільнення з придворного хору і продовжив вчитись в академії. Пізніше в листі до свого друга він писав такі слова: «Втрачений той час, який ти не використав на навчання».

Але навчання в академії тривало недовго. В серпні 1745 р. Г.Ско-ворода знову вирушив у світ. Цього разу на Захід, до Угорщини, в місто Токай, як член російської місії. Під час цієї місії він побував у багатьох містах Європи. Знання мов дало йому можливість спілкува-тися з багатьма видатними людьми того часу.

Повернувшись восени 1750 р. в Україну, Г.Сковорода працював домашнім вчителем, викладачем у Переяславському та Харківсько-му колегіумах. Проте світська і церковна влада переслідувала мислителя за його філософське вчення, яке розходилось з офіційни-ми концепціями православної церкви. Тому він змушений у 1769 р. остаточно залишити педагогічну роботу і вже більше не займав жодної офіційної посади. Останні 25 років життя Г.Сковорода манд-рував по Слобідській Україні, навчаючи людей. Помер він в с. Іванівці у дідича Ковалівського 29 жовтня 1794 р., де і похований. На його могилі написано: «Світ ловив мене, та не піймав».

Г.Сковорода вважається найсамобутнішим українським мислите-лем XVIII ст.. Його найбільше цікавило те, що стосується виключно вдосконалення душі. Найвидатнішими творами з філософської спад-щини Г.Сковороди є «Начальна дверь ко христіанському добронра-вию», «Симвонія, нареченная Книга Асхань о познаніи самого себе», «Разговор, называемый алфавит, или букварь мира» та інші.

В основі філософських поглядів Г.Сковороди лежить вчення про три світи: макросвіт або великий світ, мікросвіт або людина, і так зва-ний символічний світ або Біблія. Кожен з них має подвійну природу: внутрішню, невидиму і зовнішню, видиму «натуру». Якщо зовнішнім у них є матерія (макросвіт), тіло (мікросвіт) і «святе письмо» (Біблія), то внутрішнім – невидима натура або бог (макросвіт), людський дух (мікросвіт), приховані за символічною формою образи справді людсь-ких відносин (Біблія).

Г.Сковорода вважав, що світ складається з двох чинників: мате-ріалістичного – безвартісного, і вищого – духовного, цінного. Мета

Кордон М.В. «Українська та зарубіжна культура»

життя – щастя, але не звичайне щастя, що шукає матеріального, а те, яке дається свідомістю, що людина виконує волю божу. У своєму розумінні світу філософ спирався на морально-етичні засади одвіч-ної боротьби «добра» і «зла». Під «злом» він розумів прагнення до збагачення, паразитизм, розбещеність. Протилежністю «зла» є «доб-ро», яке символізує високі духовні інтереси людини. На думку філо-софа, шлях до людського щастя прокладається через самопізнання. Його девіз був: «Пізнай самого себе». Теорія самопізнання пов’язу-валася з ідеєю суспільно корисної «сродної» праці, яка полягала в утвердженні прав кожної людини на своє щастя відповідно до при-родних здібностей. Концепція «сродної» праці, праці за покликанням, за якої усе потрібне – не важке, а все важке – не потрібне, проголо-шує працю великим сенсом життя, джерелом духовної насолоди, «радости душевної», щастя.

За Г.Сковородою, людське щастя має бути можливе не десь і ко-лись, а в кожну мить, тут і тепер. А якщо щастя не залежить від місця і часу, звання і чину, віку й статі, то воно належить до вічних і безплотних сутностей. Ця ідея Г.Сковороди спрямована проти вся-кого месіанізму, в тому числі й комуністичного. Перебуваючи на позиціях гуманізму, Г.Сковорода відстоював думку, що головною умовою покращання життя народу є поширення освіти, духовне звільнення людини.

Г.Сковорода прагнув до утвердження в світі справжньої христи-янської держави, яка б шанувала свою суспільність.

«Бог, – казав він, – дає народам науку та мистецтво, які зміц-нюють політичний організм і роблять його міцним, мирним та благо-получним. Держава, збудована на цьому, є дім Божий, окрема люди-на, будуючи життя своє на цьому, стає благочестивою».

Г.Сковорода стояв вище від усіх принад життя. Він не мав нічо-го, не прагнув посад, життєвих благ, суворо ставився до сучасної церкви, яка, на його думку, матеріалізувалася. Г.Сковорода відмов-лявся, коли пропонували висвятити його в єпископи, і негативно ста-вився до монастирського життя. Глибина його думок, аскетичне жит-тя, прагнення свободи викликали порівняння з Сократом.

Його уявлення про одвічне протистояння добра і зла, про єдність людини і природи, про самопізнання людини ввели Г.Сковороду в коло мислителів світового рівня і значення. Його філософська етика була етикою нового суспільства, а не того, в якому він жив.

Лекція 15. Культура України в другій половині XVII – XVIII ст.

Філософські погляди Г.Сковороди – уславлення ідей гуманізму, правди, кращих душевних поривів людини – відображаються в його літературних творах. Із літературної спадщини Г.Сковороди найбільш відомі збірки віршів і байок «Сад божественних пісень» (1756), «Бай-ки Харківські» (1774). В них поет виступав і як співець волі, краси рідної природи, і як критик вад суспільства («Всякому городу нрав і права», «Ой ти, птичко жолтобоко», «Стоїть явір над водою»).

«Байки Харківські» були видатним і оригінальним явищем в ук-раїнському письменстві. Вони не тільки підсумували здобутки дав-нього байкарства, а й започаткували нову літературну байку XIX ст. За визначенням І.Франка, Г.Сковорода був предтечею І.Крилова та Є.Гребінки. До речі, жоден твір Г.Сковороди не друкувався за його життя, більшість їх розповсюджувалась в Україні в рукописних спи-сках. Павло Тичина сказав про Г.Сковороду: «Великий наш філософ щедру залишив нам спадщину по собі: обсягом широку, змістовні-стю глибоку і щодо світогляду свого – чисту та моральну...».

Відбиваючи прогресивні ідеали своєї доби, Г.Сковорода є попе-редником нової української літератури, зачинателем якої став Іван Петрович Котляревський (1769–1838). Освіту він дістав у 1780– 1789 рр. у Полтавській духовній семінарії. Серед її випускників були також російський письменник, перший перекладач «Іліади» Микола Гнєдич і батько Миколи Гоголя, український письменник Василь Гоголь. Говорячи про Г.Сковороду і І.Котляревського, академік С.Єфремов відзначав, що вони «задля вільного вчителювання та пропаганди своїх ідей» зреклися духовної кар’єри.

Перший біограф І.Котляревського С.Стеблін-Камінський зазна-чав: «Ще в юнацькі роки Котляревський мав пристрасть до віршів і вмів до будь-якого слова вправно добирати рими, дотепні й вдалі, за що товариші його по семінарії прозвали «римачем».

В 1798 р. у Петербурзі завдяки ініціативі та зусиллям багатого поміщика з Конотопа, що на Чернігівщині, Максима Йосиповича Парпури вийшли друком три частини знаменитої поеми І.Котля-ревського «Енеїда» (повністю видання здійснено 1842 р.). Перелицю-вавши поему давньоримського поета Вергілія, І.Котляревський ши-роко використав традиції української літератури.

Отже, перша українська книжка з’явилася не в Україні, а в Петер-бурзі. Великий промисловий і культурний центр Харків видав першу українську книжку лише в 1819 р. Це було окреме видання казки

Кордон М.В. «Українська та зарубіжна культура»

П.Гулака-Артемовського «Солопій та Хівря». Київ внаслідок російсь-кої політики був знижений до стану провінційного міста і зміг вида-ти першу українську книжку аж у 1837 р.

«Енеїда» – вісник весни українського літературного відроджен-ня, один з найкращих європейських бурлескно-травестійних творів. Поема сповнена яскравого народного гумору, реаліями українського побуту, звичаїв, повір’їв, релігійних обрядів, ігрищ. В образах Енея і троянців, богів і царів виведено колоритні типи селян, козаків, міщан, українських панів, поміщиків, старшин, чиновників.

«Енеїда» стала першим великим твором нової української літератури, в основу якої лягла жива народна мова. Цей твір запо-чаткував перехід від старої української літературної мови до нової літературної мови, сформованої на народній основі. В основі старої української літературної мови була мова старослов’янська або старо-болгарська. Вона прийшла в Україну разом з прийняттям християн-ства і нею користувались, писали книжки вісім століть, аж до XIX ст. Це була літературна мова Київської Русі. Цією мовою написане «Слово о полку Ігоревім». Поява «Енеїди» у період розгорнутої ру-сифікаторської політики царизму, яка ставила під сумнів подальше існування української мови, довела її самобутність та перспективність літературного розвитку, здатність до чіткого і яскравого виразу ду-мок не тільки в розмові, а й на письмі. Відразу ж після виходу «Енеї-да» була прийнята як визначна подія в розвитку української літера-тури. І.П.Котляревський завоював епітет «батька сучасної української літератури» не просто тому, що першим писав українською мовою, а тому, що його «Енеїда» була твором високого літературного ґатунку. Він поклав початок, за словами Дмитра Чижевського, літератури «національного відродження», нової доби національного культурно-го життя.

Шведський дослідник А.Єнсен (початок XX ст.), перелічивши ряд травестійно-пародійних обробок Вергілієвої «Енеїди» в історії європейської літератури, зазначав, що творіння І.П.Котляревського не просто виділяється своєю «самостійною оригінальною вартістю», а й перевищує «і культурно-історично, і мовно, та й естетично» всіх своїх попередників. Перевищує, бо в ній висвітлено «багатосторонній образ цілої України, народних звичаїв і соціальних обставин», бо ук-раїнське народне життя в ній «так всесторонньо, а при тім артистич-но» опрацьоване. Перевищує з погляду на її «реалізм, національний

Лекція 15. Культура України в другій половині XVII – XVIII ст.

гумор і народну мову». Т.Г.Шевченко у вірші «На вічну пам’ять Котляревському» так оцінив його творчість:

Будеш, батьку, панувати, поки живуть люди, поки сонце з неба сяє, тебе не забудуть.

Вагомий внесок у розвиток української культури зробив Василь Васильович Капніст (1758–1823) – просвітитель, письменник, гро-мадський діяч. Він належав до просвітницького гуртка О.Паліцина – «Попівської академії» (с. Попівка Харківської губернії).

В «Оді на рабство» В.Капніст різко виступив проти закріпачення селян України (1783). У ній висловлюється протест проти централі-заторської політики Росії, яка наклала на Україну «іго тяжкое дер-жави». «Оду на рабство» сприймали в тогочасному суспільстві як літературний виступ за «восстановление гетманского правлення», а самого автора вважали таким, що «готовый был пожертвовать всем своим именем для благополучия Малороссии».

Перу В.Капніста належить проект «Положення, за яким може бу-ти набране й утримане військо охочих козаків» (1788), де висунув ідею відродження українського козацтва.

Авторкою популярних українських пісень була легендарна народ-на поетеса-піснярка Маруся Чурай (близько 1625–1653 рр.). Її жит-тя випало на період середини XVII ст., коли український народ піднявся на боротьбу за свою волю та незалежність. До війська геть-мана України Б.Хмельницького належав і Полтавський полк, у яко-му служив Григорій Бобренко – наречений Марусі Чурай. Очевид-но, під враженням розлуки з коханим і народилася пісня «За світ встали козаченьки», яка стала улюбленою козацькою похідною піснею.

Композитор Микола Лисенко ввів пісню «За світ встали козачень-ки» до своєї опери «Чорноморці». В 1937 р. композитори Левко Ревуцький та Борис Лятошинський, здійснюючи нову музичну ре-дакцію опери М.Лисенка «Тарас Бульба», ввели пісню до цього зна-ного в світі твору оперної класики.

Марусю Чурай вважають автором також таких пісень, як «Віють вітри, віють буйні», «Сидить голуб на березі», «Летить галка через бал-ку», «Котилися вози з гори», «Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці».

Кордон М.В. «Українська та зарубіжна культура»

В цей період дальшого розвитку набула народна поезія, насампе-ред історичні пісні та думи. Вони пройняті героїкою, патріотизмом, прагненням до волі. Саме такими є народні твори «Зажурилася Ук-раїна», «Гей, не дивуйте, добрії люди», «Розлилися круті бережеч-ки», «Ой з-за лісу, із-за темного». Відтворені образи Б.Хмельниць-кого («Чи не той то Хміль»), Нестора Морозенка («Ой Морозе, Морозенку, ти славний козаче»), Івана Сірка («Та ой як крикнув же та козак Сірко»). Багато пісень, переказів і легенд склали народні поети про Максима Залізняка, Івана Гонгу, Олексу Довбуша, Івана Бондаренка. Варіант думи «Козак Голота» ввійшов у рукописний збірник 1684 р. – найраніший запис українських дум взагалі.

Величезної популярності набула пісня «Їхав козак за Дунай». На початку XVIII ст. її склав харківський поет і філософ, козак-віршу-вальник Семен Климовський. Вона має безпрецедентне поширення в світі. Вперше пісня була опублікована у 1796 р. Протягом XIX ст. пісня друкувалася у багатьох пісенниках. Уже в 1806 р. її переклали на німецьку мову і вона ввійшла в побут німецького населення як німецька пісня. Її співали солдати, які воювали проти Наполеона. В 1815 р. цю пісню виконували вже у Сполучених Штатах Америки. Серед тих, хто обробляв «їхав козак за Дунай», був великий німець-кий композитор Людвіг Ван Бетховен (1770–1827) та інший німець-кий композитор – основоположник німецької романтичної опери Карл-Марія Вебер.

Цікавим явищем в історії українського театру був вертеп – ляль-ковий народний театр. Перша документальна згадка про нього да-тується 1667 р. Вертепом називалася печера, де народився Ісус Хри-стос. Для лялькової вистави використовувалася скринька у вигляді двоповерхового будиночка. Ляльки приводились у рух за допомо-гою ниток. У верхній частині вертепного будиночка розігрувалися сцени на біблійні сюжети, у нижній – народно-побутові. Вертепні вистави влаштовувались на торгових площах, у будинках старшин, заможних козаків і міщан.

У другій половині XVII ст. дальшого розвитку в Україні набуло книгодрукування. У цій справі провідну роль продовжувала відігра-вати друкарня Києво-Печерської лаври. За цей період тут було надру-ковано понад 120 книг. Більшість з них мали від 500 до 1000 сторі-нок. В 1664 р. друкарня вперше видала буквар і з цього часу продовжувала їх друкувати близько 200 років. Лаврські видання

Лекція 15. Культура України в другій половині XVII – XVIII ст.

розповсюджувалися не лише в Україні, Росії, Білорусії, а й у Молдавії, Сербії та інших країнах.

Виникали нові друкарні. Всього в другій половині ХVІІ–ХVIII ст. в Україні функціонувало 13 друкарень. В 1783 р. було відкрито дру-карню Житомирського суду, а через 10 років – в 1793 р. в Житомирі видрукувано першу науково-популярну книжку.

У XVIII ст. в Україні почали виникати книжкові крамниці. Пер-ша така крамниця з’явилася у 1781 р. у Глухові – останній геть-манській столиці України. Тут реалізовувались книги вітчизняних і зарубіжних видавництв. Ініціатором відкриття цієї крамниці висту-пив член-кореспондент Петербурзької академії наук, редактор петер-бурзького журналу «Российский магазин» Ф.В.Туманський. В 1720 р. в Глухові було відкрито першу міську бібліотеку1.

Важливою подією в історії видавничої справи стало запровад-ження гражданського шрифту. Це сприяло збільшенню публікацій офіційних паперів і світських видань. Першу в Україні друкарню з таким шрифтом було засновано у 1764 р. в Єлисаветграді. Друкарні з гражданським шрифтом згодом були засновані в Києві. Харкові, Катеринославі, Миколаєві, Чернігові, Житомирі, Камянці-Подільсько-му, Бердичеві.

Запровадження гражданського шрифту в книгодрукуванні різко розмежувало церковну і світську літературу. Кирилиця призначала-ся для друкування лише церковних книг, а «гражданка» – для світських видань. Таке розмежування звільнило світську літературу з-під впливу церкви і сприяло розвиткові народної літератури і мови.

Але в цілому у XVIII ст. становище з книгодрукуванням в Ук-раїні різко погіршилось. У 1720 р. Петро І видав указ про вилучення із церков україномовних книг, про заборону друкувати в Україні будь-які книги, крім церковних, та й останні дозволялись тільки після звірки з російськими з метою уніфікації, «дабы нікакой розні і осо-баго нарєчія в ніх нє било». Українські друкарні перевозилися до російських міст, зменшувався обсяг друкованих книг в Україні.

У 1721 р. при московському синоді було засновано спеціальну Друкарську контору на чолі з Гаврилом Бужинським. Вона послідовно обмежувала й переслідувала українську книгу та українське слово.

1 Сарбей В.Г. Праця Я.Маркевича «Записки о Малороссии, ее жителях й произведениях» // Український історичний журнал. – 1999. – № 1. – С. 59.

Кордон М.В. «Українська та зарубіжна культура»

У тому ж таки 1721 р. синод послав в Україну наказ, у якому го-ворилось: «Киево-Печерскому и Черниговскому монастирям став-ропичиями константинопольського патриарха впредь не писаться, а писаться ставропичиями Святешного Всероссийского Правительству-ющего Синода, от которого и о печатании книг повеления требовать, а без повеления того Духовного Синода никаких книг не печатать». Тоді ж з’являються книги з печаткою російського цензора.

Після повної ліквідації решток автономії України російські цензо-ри з особливою увагою наглядали за тим, щоб у надрукованих тут книгах не було нічого такого, що б відрізняло їх від російських ви-дань. У 1755 р. синод видає наказ митрополитові Т.Кременецькому: «Чтобы несходных выходящим из Московской типографии книгам в народ відпускаємо не было... и ни в чем ни малейшей разности не было... Что же касается до издаваемых вновь книг, то оные исправя, не печатая, прежде присылать непременно». Цим було покладено край важливій ділянці національної культури – українському кни-годрукуванню.

Одночасно з цим проходив процес витіснення української мови з державних установ і з освіти. Вже з середини XVIII ст. російська канцелярська мова панує в діловодстві установ в Україні. Як зазначалося, в 1753 р. українською мовою було заборонено викла-дання в Києво-Могилянській академії. В 1769 р. за розпорядженням синоду були вилучені українські букварі, а в останній чверті XVIII ст. було закрито українські школи при полкових козацьких канцелярі-ях. Народна мова визнається «зникаючим наріччям», яке часто вво-диться хіба що у вистави для надання їм комедійності.

Це було складовою частиною загальної політики царського уря-ду по відношенню до України. Про це І.Франко згодом писав так: «Преславне прорубуване вікно Петром І в Європу там, на півночі, над Невою, се рівночасне затикання тих вікон, якими світло науки проникало в Україну».

Високого розвитку досягло в другій половині XVII – першій по-ловині XVIII ст. українське мистецтво. Відбувався процес становлен-ня, формування української музики. Важлива роль в цьому належа-ла сольній пісні з інструментальним супроводом. Найвідомішим композитором кінця XVII – початку XVIII ст. був Микола Дилець-кий (близько 1650 – після 1723 рр.).Крім того, він уславився як музичний теоретик, хоровий диригент і педагог. Основна його праця –

Лекція 15. Культура України в другій половині XVII – XVIII ст.

«Граматика музикальна» – містить теоретичні засади партесного співу. В цьому співі співставлялося звучання всього хору і груп го-лосів, був відсутній супровід.

«Граматика музикальна» М.Дилецького стала першою ґрунтов-ною музично-теоретичною працею, посібником для композиторів, теоретиків музики та вчителів співу. Не випадково в останній чверті ХVІІ–ХVIII ст. вона стала основним підручником з теорії музики, контрапункту (рід багатоголосся), композиції для багатьох поколінь українських і російських музикантів.

Практичну підготовку композиторів, музикантів-виконавців, ре-гентів, педагогів-теоретиків здійснювала Києво-Могилянська акаде-мія, де існували хор і оркестр, які відзначалися високою професій-ністю. Для систематичної підготовки освічених музикантів і співаків для хору царського двору спеціальна музична школа була створена в 1738 р. в Глухові, який став центром культурного життя Лівобереж-ної України. Ця школа діяла до 60-х років XVIII ст. і стала відомим осередком музичної освіти. В ній навчали партесному співу, грі з нот на скрипці, гуслях, бандурі. В Глухові існувала і найбільша в Європі нотна бібліотека. При Харківському колегіумі з 1773 р. існували спеціальні музичні класи – вокальний та інструментальний.

У XVIII ст. Глухів славився не тільки відомою співацькою шко-лою. Тут у 1751 р. гетьман Кирило Розумовський створив театр. В ньому виконувалися концерти, ставилися опери, балети, комедії. Театральними мовами були російська, французька та італійська. Зокрема, французькою мовою відбувалася постановка комічної опе-ри невідомого автора «Ізюмський ярмарок».

До XVIII ст. відноситься творчість таких українських композито-рів, як Максим Созонтович Березовський (27.10.1745–2.04.1777), Дмитро Степанович Бортнянський (1751–10.10.1825), Артем Лук’я-нович Ведель (1767–14.07.1808). Всі троє народилися в Україні: М.Бе-резовський і Д.Бортнянський – у Глухові, А.Ведель – у Києві. В Україні почалася їхня музична освіта. М.Березовський вчився в глухівській співацькій школі. Є припущення, що в ній же в 1758 р. вчився і семирічний Д.Бортнянський. Крім того, М.Березовський і А.Ведель навчалися музики в Києво-Могилянській академії. Як обда-рованих співаків їх забрали в Росію: М.Березовського і Д.Бортнянсько-го до Петербурга півчими придворної співацької капели, а А.Веделя – до Москви, де він керував хорами. В Петербурзі М.Березовський і

Кордон М.В. «Українська та зарубіжна культура»

Д.Бортнянський вивчали теорію музики під керівництвом італійсь-ких композиторів відповідно Ф.Цоппіса і Б.Галуппі. Для завершен-ня навчання, вдосконалення музичної майстерності вони були відправлені за кордон, до Італії.

Перебуваючи в Італії (1769–1773), М.Березовський брав уроки композиції у видатного теоретика музики Д.Мартіні. У 1771 р. він витримав іспит у Болонській філармонічній академії на звання ака-деміка-композитора і став членом Болонського філармонічного това-риства. Своє навчання в академії він завершив написанням опери «Демофонт» на лібретто італійського поета Метастазіо.

Цікаво, що одночасно з М.Березовським в Болонській філармо-нічній академії закінчував свою освіту В.А.Моцарт (1756–1791). В академії був звичай ім’я одного найздібнішого майстра музики, що закінчував академію, записувати золотими літерами на мармурову дошку. Так от конкурентами тут були В.А.Моцарт та М.Березовсь-кий. У цьому конкурсі переміг композитор українець і на мармурову дошку вписали його ім’я.

М.Березовський є автором опери «Іфігенія», багатьох духовних концертів («Не отвержи мене во время старости...», «Отче наш», «Вірую»). В них відчутні впливи українських народних пісень і киї-вських церковних співів.

Структурні принципи хорових концертів М.Березовського розви-нули А.Ведель та Д.Бортнянський. Повернувшись з Москви в Ук-раїну, А.Ведель став керівником хору Києво-Могилянської академії. губернаторського хору і класу вокальної музики Харківського коле-гіуму. Він – автор 29 церковних концертів, на яких позначився вплив української народної пісенності. Серед них такі: «Літургія для чоти-риголосного хору». «Херувимська», «Достойно єсть». Д.Бортнянський називав А.Веделя «Моцартом духовної музики». Композиторська творчість А.Веделя була органічно пов’язана з його виконавською діяльністю. Він був першим виконавцем власних творів як диригент і співак (сольні епізоди в хорах).

Доля М.Березовського і А.Веделя склалася трагічно. Їх талант не знайшов належного визнання. Після повернення в 1773 р. М.Бе-резовського з Італії до Росії придворні кола в Петербурзі байдуже і недоброзичливо поставились до нього і його творчих досягнень. До кінця життя він не мав посади, відповідної до набутої освіти. Дове-дений до відчаю кризовим матеріальним становищем і принизливим

Лекція 15. Культура України в другій половині XVII – XVIII ст.

до себе ставленням, М.М.Березовський у 32 роки покінчив життя самогубством. А.Веделя в 1799 р. заарештували за сфальсифікованим політичним звинуваченням і оголосили божевільним, помістили у будинок божевільних на території Кирилівського монастиря в Києві. В 1808 р. батько забирає його додому, де А.Ведель і помер. Похований він на Щекавицькому кладовищі, але могила композитора не збе-реглася. Царська цензура заборонила друкувати його музичні твори.

Видатним реформатором церковного співу, духовним композито-ром, диригентом був Д.Бортнянський. Його перу належить понад 100 хорових релігійних творів. Серед них найвідоміші: «Господи, силою твоєю», «Слава во вишніх Богу», «Сей день», «Услиши, Боже, глас мій». Перебуваючи в Італії, де відвідував заняття в Болонській, Римській та Неапольській академіях, композитор написав і поставив в 1776–1779 рр. на італійські лібретто опери «Креонт», «Алкід», «Квінт Фабій». Цей період був першим кроком до міжнародного виз-нання Д.Бортнянського. Взагалі в його творчості плідно поєднува-лись традиції українського хорового мистецтва й досягнення євро-пейської музики. Після повернення в Росію композитор став придворним капельмейстером, а з 1796 р. – управителем придворної капели. Для придворних спектаклів написав три опери на французькі тексти: «Сокід», «Син-суперник», «Свято сеньйора».

На початку XX ст. в одному з храмів Нью-Йорка – єпископаль-ному соборі святого Іоанна Богослова – встановлено скульптурне зображення Д.Бортнянського. Це єдиний в світі пам’ятник славетно-му композитору.

Істотні зміни сталися в архітектурі та будівництві. Вони зв’язані з іменем архітектора Йоганна Готфріда Шеделя (1680–21.02.1752), який 21 рік (з 1731 по 1752 рр.) жив і працював у Києві. За його проектами споруджено Велику дзвіницю Києво-Печерської лаври (1731–1744), яку народ назвав «Шеделеве диво». Дзвіниця – восьмигранна чоти-риярусна вежа. Висота її – 96,52 метра. Це була найвища споруда в межах Російської імперії. Підмурок дзвіниці на сім метрів заглиблено у землю. Про свою роботу Шедель писав: «Сия звонница в Киево-Печерской лавре трудом моим сделанная, каким образом по всей Руси й в Европе другой не обыщется, и на вечность оная звонница стоять будет». Ці слова великого майстра стали пророчими.

Й.Шедель очолював роботи по реконструкції митрополичого бу-динку (1731–1748) та надбудові дзвіниці Софійського собору (1744–

Кордон М.В. «Українська та зарубіжна культура»

1748). Він побудував західний парадний в’їзд на територію митрополи-чого двору Софії Київської, відомий як «Брама Заборовського» (1746– 1748), – один із найкращих творів українського барокового мистецтва.

Визначним архітектором і будівничим був Степан (Стефан) Ковнір (1695–1786) – кріпак Києво-Печерської лаври. У цьому мо-настирі він навчався будівельної справи, понад 60 років працював під керівництвом і разом з архітекторами П.Неєловим, И.Шеделем та І.Григоровичем-Барським. Найвідомішими спорудами, зведеними С.Ковніром, є так званий Ковнірівський корпус (1744–1745), дзвіниці на Дальніх (1754–1761 рр., за проектом І.Григоровича-Барського) та Ближніх (1759–1763) печерах у Києво-Печерській лаврі, дзвіниця Києво-Братського монастиря (1756–1759 рр., зруйнована у 1935 р). Споруди С.Ковніра виконані у стилі українського бароко, їм прита-манні національна своєрідність і колорит, мальовничий пластичний декор. Взагалі, архітектурі бароко були властиві риси урочистої підне-сеності, грандіозності, схильності до напружених, рухливих компо-зицій, декоративної пишності й вибагливості. Цього досягали за до-помогою протиставлення великих і малих об’ємів, світла й тіні, поєднання контрастних матеріалів, кольорів. В Україні поряд з «ви-соким», аристократичним бароко існувало народне – міщанське, се-лянське, козацьке, тобто стиль нецерковного, світського напряму.

Кращі риси українського будівельного мистецтва розвинув Іван Григорович-Барський (1713–1785). Його творчість відіграла помітну роль у розвитку українського бароко другої половини XVIII ст., в якому зароджувалися риси класицизму. До найвідоміших споруд, зведених ним, відноситься водогін в Києві на Подолі з павільйоном-фонтаном «Феліціан» (1748–1749).

На початку XIX ст. у середині павільйону було поставлено дерев’я-ну скульптурну композицію «Самсон роздирає пащу лева». У 1982 р. фонтан відновили в первісному вигляді (автор проекту – архітектор В.П.Шевченко). З фонтаном пов’язано багато переказів. Вважається, на-приклад, що той, хто вип’є води від «лева», залишиться жити в Києві.

Крім того, І.Григорович-Барський побудував церкву Миколи На-бережного на Подолі (1772–1785 рр., нині – головний храм Ук-раїнської автокефальної православної церкви), Будинок бурси Київсь-кої академії (1778) та ін.

У середині XVIII ст. в Україні шириться стиль пізнього бароко – рококо. Він відзначався легкістю та елегантністю. До нього належать

Лекція 15. Культура України в другій половині XVII – XVIII ст.

перлини мистецтва, шедеври світової архітектури – Андріївська церк-ва в Києві (1744–1767) – твір архітектора Б.Растреллі (Бартоломео Франческо) (1700–1771) і собор св. Юра у Львові (1745–1770). Його автором був український архітектор Меретин Бернард (Мердерер) (?–1759), за походженням німець. У соборі гармонійно поєднуються риси західноєвропейської та української архітектури.

Над розписами Андріївської церкви працювали художники Г.К.Левицький (Левицький-Ніс) (близько 1697–1769 рр.), його син Д.Г.Левицький (близько 1735–1822 рр.) і А.Антропов.

З пам’яток дерев’яного будівництва XVIII ст. всієї України найбільш відомий Запорізький собор в Новомосковському, колись запорізькому місті Новоселиці. В народі Новоселиця звалась Сама-рою. Новомосковський Троїцький собор – видатний пам’ятник ук-раїнського народного зодчества XVIII ст. Автор цього шедевру архітектури – талановитий зодчий-самоук Яким Погрібняк, тесляр з села Нової Водолаги на Харківщині.

Собор було закладено в 1773 р. на головному майдані Новосе-лиці. Його будівництво закінчилось в 1779 р., коли вже не існувало Запорізької Січі. Собор зроблений без єдиного залізного цвяха. Ду-бові й соснові бруски скріплені дерев’яними тиблями. Ці бруски складені так, що служать опорою один одному виключно на основі рівноваги. Тому ніяких підтримуючих колон, ніяких підпор як в се-редині собору, так і зовні немає.

Архітектурний стиль, в якому збудовано Новомосковський со-бор, – українське бароко. Отак в ХVII–ХVIII ст. будували в Україні церкви, але далеко не кожна являє собою такий зразок народного українського мистецтва, як цей собор. Троїцький собор є безсмерт-ною творчістю генія із народу. Це – вершина українського дерев’я-ного зодчества.

У живописі переважає документальність передачі образу, психо-логічна характеристика людини. За свідченням арабського мандрівни-ка та письменника Павла Алеппського (близько 1627–1669 рр.), який супроводжував у подорожах по Україні свого батька, антиохійського патріарха Макарія, козацькі живописці були «вельми спритні в зобра-женні людських облич», «мають велику вигадливість у відтворенні людей, як вони є». З’являються картини світської тематики, портре-ти із зображенням історичних постатей – гетьманів, козацької стар-шини.

Кордон М.В. «Українська та зарубіжна культура»

Український художник Тимофій Калинський у 1778–1782 рр. ви-конав близько 30 малюнків із зображенням представників різних верств українського суспільства – селян, козаків, міщан, козацької старшини. З 1782 р. Т.Калинський жив у селі Андріївці на Чернігі-вщині. В тому ж селі і з того самого року жив генерал-майор у відставці, історик, військовий інженер, топограф О.І.Рігельман (1720– 1789). Там він створив компілятивний історичний трактат «Летопис-ное повествованіе о Малой России...», присвячений історичному минулому України від найдавніших часів до 80-х років XVIII ст. Саме у цій книжці, що побачила світ у 1847 р. в Москві, і було вперше надруковано малюнки Т.Калинського.

Зміни, що відбулися в політичному і соціально-економічному житті України в другій половині XVIII ст., негативно позначились на розвитку української культури. Найобдарованіша молодь їде навчатися до Петербурзької академії мистецтв, яку було засновано в 1757 р., і не повертається в Україну. Її творчість стає частиною ро-сійської культури. Серед таких видатних митців були киянин Дми-тро Левицький (1735–1822), глухівець Антон Лосенко (1737–1773), миргородець Володимир Боровиковський (1757–1825), скульптор з Ічні на Чернігівщині Іван Мартос (1754–1835).

В цілому культурний рівень тодішньої України був доволі висо-ким. Гетьманська Україна за часів Івана Мазепи (1687–1708), Івана Скоропадського (1708–1722) та Кирила Розумовського (1750–1764) перебувала на рівні найбільш освічених країн Європи. У культурі України ХVІІ–ХVШ ст. знайшли відображення кращі риси украї-нського національного характеру – прагнення до свободи, осуджен-ня зла, соціальної несправедливості, прагнення до розвитку в людині добрих начал.

Словник термінів та понять теми

Балаган – театральне видовище переважно комічного характеру на ярмарках і народних гуляннях.

Бандура – український народний багатострунний щипковий музич-ний інструмент з декою овальної форми.

Бурлеск – перебільшено комічне зображення (у літературі та сце-нічному мистецтві).

Лекція 15. Культура України в другій половині XVII – XVIII ст.

Бурлескна література – жартівлива література.

Бурса – гуртожиток, де жили учні колегії чи академії.

Вертеп – український народний ляльковий театр в ХVІІ–ХІХ ст.; ящик без передньої кришки, де була обладнана сцена, яка зоб-ражувала народження Христа. Звідси походить і назва «вер-теп» (з грецької – печера, в якій народився Ісус).

Вірші-травестії (від фр. «травестувати» – переодягати) – в них біблійні персонажі, переодягнені в народний одяг, говорять простою народною мовою, діють в обстановці міщанського по-буту. Засобами сміху тут розвінчується церковна ідеологія. Бог і святі знижуються до рівня звичайних людей і діють в умовах реального життя.

Водевіль – невелика комедійна вистава з куплетами й танцями.

Гротеск (букв. «причудливий», «химерний») – у літературі, живопису, театрі зображення людей або речей у фантастичному, химерно-комічному вигляді. Означає надмірне перебільшення, загострен-ня тієї чи іншої теми. Гротеск порушує межі правдоподібності, надає зображенню умовності, до краю розкриває суть явищ.

Межигірський монастир – монастир під Києвом, у якому доживали свій вік запорізькі козаки.

Народна драма – поширені у ХVIII–ХХ ст. самодіяльні вистави, в основі яких сюжети і тексти усної фольклорної традиції, що розігрувались згідно з усталеним постановчим каноном.

Панегірик – святкова, урочиста промова; недоречне звеличення, над-мірне, нещире вихваляння кого-небудь, чого-небудь.

Префект – заступник ректора в колегії, академії.

Самсон – згадуваний у Біблії легендарний Самсон прославився чис-ленними подвигами у боротьбі з ворожим іудеям народом, що вторгнувся в Палестину у XII ст. до н.е.

Синод – найвища духовна інстанція в Росії на початку XVIII ст., яка була заснована для управління руською православною церк-вою замість патріаршого правління.

Синопсис – збірка матеріалів, статей, описів з якогось питання, як правило, розташованих у хронологічному порядку.

Спудей – студент чи школяр.

Кордон М.В. «Українська та зарубіжна культура»

Схизматики – православні.

Торбан – український народний музичний інструмент, близький за своєю будовою до кобзи, бандури.

Шкільна драма – вистави, що ставилися у XVII–XVIII ст. учнями Києво-Могилянської колегії, а потім академії та братських шкіл за творами переважно викладачів цих закладів. У них ви-користовувалися релігійні, біблійні та історичні сюжети дидак-тичного характеру.