Warning: session_start() [function.session-start]: Cannot send session cookie - headers already sent by (output started at /var/www/nelvin/data/www/ebooktime.net/index.php:6) in /var/www/nelvin/data/www/ebooktime.net/index.php on line 7

Warning: session_start() [function.session-start]: Cannot send session cache limiter - headers already sent (output started at /var/www/nelvin/data/www/ebooktime.net/index.php:6) in /var/www/nelvin/data/www/ebooktime.net/index.php on line 7
Лекція 15 КУЛЬТУРА УКРАЇНИ В ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ ХVІІ – ХVIII ст. : Українська та зарубіжна культура. 3-тє видання : Бібліотека для студентів

Лекція 15 КУЛЬТУРА УКРАЇНИ В ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ ХVІІ – ХVIII ст.


Повернутися на початок книги
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 
15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 
30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 
45 46 47 48 49 

магниевый скраб beletage

•          Освіта і наука.

•          Культурно-просвітницька діяльність Києво-Могилянської академії.

•          І.Мазепа як меценат і культурний діяч.

•          Література і мистецтво.

Українська національна революція 1648–1676 рр. привела до ство-рення української держави. Частина її на території Лівобережжя (Гетьманщина) на правах автономії проіснувала у складі Російської імперії до початку 80-х рр. XVIII ст. Вважаємо слушним міркування канадського вченого Ф.Сисина, що якби «не повстання Хмельниць-кого, то окрема руська ідентичність та культура були б приречені на повільну, але неминучу ерозію і дезінтеграцію в Польському ко-ролівстві». Революція сприяла розвитку усної народної творчості, історичної науки (у формі літописання), художньої літератури тощо.

Рівень духовної культури будь-якого народу визначається, насам-перед, станом освіти та поширенням наукових знань у суспільстві. Розвиток їх в гетьманській Україні у другій половині XVII – кінці XVIII ст. – яскраве свідчення духовного прогресу українського наро-ду. Освіта досягла в Гетьманщині порівняно високого рівня. У 1740 р. тут діяло 866 початкових шкіл, де діти вчилися читанню та письму.

Центром вітчизняної освіти, науки і культури, духовним цент-ром України вподовж майже двох століть була Києво-Могилянська академія, її порівнюють з такими національними святинями й світочами знань, як Оксфорд у англійців, Сорбонна у французів, Карлів університет у чехів, Ягеллонський університет у поляків.

Дійсно, значення академії в історії України було велике. За роки її існування в ній навчалося близько 25 тисяч українців. Переглядаю-чи біографії видатних людей XVIII ст., рідко можна зустріти людину, що не вчилася в академії. Вона стала свого роду кузнею наукових,

Кордон М.В. «Українська та зарубіжна культура»

державних і церковних діячів України та всієї Східної Європи. Нею була створена інтелектуальна, церковна, військова еліта України замість втраченої в результаті полонізації. Представники нової еліти обмінювалися між собою книгами, ідеями, листувалися, вели наукові диспути, породжували попит на високохудожні твори малярського, музичного, архітектурного мистецтва, створювали в Україні атмо-сферу культурного спілкування.

В академії навчалися майбутні видатні вчені, письменники, педа-гоги, релігійні та культурні діячі, політики, філософи: Л.Баранович, І.Гізель, Ф.Прокопович (в 1688–1698 рр.), М.Березовський, Д.Борт-нянський, А.Ведель, І.Григорович-Барський, С.Яворський, А.Лопа-тинський, Г.Кониський, Г.Полетика, П.Завадовський, О.Безбородько, великий російський вчений М. Ломоносов (в 1734–1735 рр.), який став засновником Московського університету і першим російським членом Академії наук в Петербурзі. В академії здобували освіту шість українських гетьманів: І.Виговський, І.Самойлович, Ю.Хмельницький, І.Мазепа, П.Орлик, П.Полуботок, а також діти видатної старшини – Ломиковського, Горленка, Данила Апостола, Ханенка, Лизогуба, Полуботка, Скоропадського, племінники І.Мазепи – І.Обидовський та А.Войнаровський, син воєводи П.Шеремет’сва – Б.П.Шеремет’єв, син російського військового діяча шотландського походження Пат-рика Гордона (1635–1699), дід композитора П.Чайковського, козаць-кий старшина Петро Федорович Чайковський, який був козацького роду, українцем за національністю і родом із села Миколаївка (тепер Фрунзівка) Глобинського повіту Полтавської губернії. У Централь-ному державному історичному архіві у Києві зберігається «Проше-ніе» студента академії П.Ф.Чайковського, який навесні 1769 р. звер-нувся до імператриці Катерини II за дозволом щодо переведення його у Санкт-Петербурзький шпиталь для медично-хірургічної науки.

В академії працювали кращі наукові та педагогічні сили того ча-су. Зокрема, професор філософії Інокентій Гізель – ректор академії (1646–1650) – читав курси філософії та психології, в свій час на-вчався в Кембриджському університеті (Англія); Лазар Баранович – відомий політичний, освітній, церковний діяч і письменник – ректор академії (1650–1657); професор риторики Іоаникій Галятовський – ректор академії (1657–1665), талановитий проповідник, автор пер-шого не тільки вітчизняного, а й серед всього слов’янського світу дру-кованого посібника з риторики (гомілетики) «Наука, альбо способ

Лекція 15. Культура України в другій половині XVII – XVIII ст.

зложеня казаня», що додавався до його циклу проповідей «Ключ разумення» (видання 1659, 1663 і 1665 рр.); професор Стефан (до постригу Семен) Яворський (1658–1722) – уродженець Галичини із Яворова під Львовом, викладач (1690–1693), вчився у Львові, Любліні, Познані та Вільнюсі; професори Йоасаф Кроковський (пра-вославний митрополит Лівобережної України в 1708–1718 рр., заа-рештований в 1718 р.) і Феофан Прокопович (6.06.1681–19.09.1736), мабуть, найвизначніший вчений-енциклопедист тогочасної України – філософ, літератор, публіцист, історик, математик, астроном, глава «вченої дружини» Петра І.

Народився майбутній мислитель у Києві, в родині небагатого купця. При хрещенні був названий Єлисієм (Єліазаром). Справжнє прізвище його, імовірно, Церейський. Після смерті батьків його опікуном став дядько по матері – Феофан Прокопович І, професор і ректор Києво-Могилянської академії. Помітивши великі здібності хлопця, він віддав його на навчання до цього закладу. Не прослухав-ши курсу теології, юнак вирушив в освітню мандрівку за кордон, за-робляючи по дорозі собі на прожиття.

Щоб мати можливість навчатись у католицьких університетах і академіях, куди православних не приймали, він міняє віру, стає уніа-том і отримує нове ім’я – Самійло. Спочатку юнак вчився у Польщі, а потім тривалий час в Італії, в Римській католицькій академії.

Повернувшись в Україну, Самійло знову міняє віру, стає право-славним, постригається у ченці і бере ім’я та прізвище свого дядька по матері. Так він стає Феофаном Прокоповичем II, повторюючи пройдений шлях Прокоповича І від вихованця до професора і ректора Києво-Могилянської академії.

Свої професорські, а пізніше єпископські, гроші Ф.Прокопович витрачав на придбання книг. Такої як у нього кількості книг в Росії не було ні в кого. Знаменита тоді бібліотека незмінного секретаря Французької академії Дорту де Мерана налічувала 3400 книг, у Прокоповича їх було 3193, у М.Ломоносова – 670, у ректора Московської академії А.Лопатинського – 1416 книг. Більшість книг у Ф.Прокоповича складали книги античних авторів: Гомера, Аристотеля, Цицерона, Сенеки, Овідія, Вергілія та європейських, переважно ренесансних, авторів: Яна Амоса Коменського, Лоренцо Валла, Ераз-ма Роттердамського, Г.Греція, Т.Кампанелли, Н.Макіавеллі, а також вчених: природознавців та математиків – Я.Бернуллі, Р.Бойля, Г.Галі-Кордон М.В. «Українська та зарубіжна культура»

лея, Й.Кеплера, філософів Бекона і Декарта. Серед теологічної літе-ратури найбільший інтерес викликали у Ф.Прокоповича твори Лю-тера, Кальвіна, Соціні, Меланхтона.

Літературна і наукова спадщина Ф.Прокоповича велика й різно-манітна. Він писав численні «слова» і проповіді, був автором курсів поетики, риторики, логіки, натурфілософії, математики, чимало віршів українською, російською та латинською мовами. Складений ним у 1707–1708 рр. курс лекцій з арифметики і геометрії для сту-дентів академії мав переваги над тогочасними зарубіжними підруч-никами з математики. Писав Ф.Прокопович латинською, книжною українською, російською та польською мовами. Немало його творів було видано за кордоном англійською, німецькою, французькою, шведською мовами.

Новаторством було позначено його твір – історичну трагікомедію «Володимир» (1705). З її появою Ф.Прокопович стає зачинателем раннього класицизму в українській літературі. Тим самим українсь-кий письменник виступив учителем А.Кантемира (1708–1744) та попередником М.Ломоносова (1711–1765).

Новими для тогочасного літературного процесу жанрами – сати-рами, одами, зразками любовної лірики – позначена поетична спад-щина Ф.Прокоповича.

У своїй філософській концепції видатний філософ-мислитель на перший план висунув тезу про право кожної людини на земне щас-тя, радив наслідувати кращих представників античної культури. Він виступив за пріоритетність розуму та практичних дослідних знань над теологією, догматами церкви, засуджував сліпу віру в авторите-ти. Ф.Прокопович першим в Україні почав пропагувати філософські теорії Декарта, Локка, Бекона, знайомив слухачів академії із вчен-ням Коперніка та Галілея.

Філософські ідеї Відродження як професор академії популяризу-вав С.Яворський. Він читав курси поетики, риторики, філософії та богослов’я, виконував обов’язки префекта. За вірші українською, польською, російською та латинською мовами був удостоєний зван-ня «лавроносного поета».

За рівнем навчання академія не поступалась тогочасним євро-пейським університетам. В ній нараховувалось вісім класів.

Першим був підготовчий або елементарний клас. До нього всту-пали діти з певним обсягом знань та вмінням читати і писати. Три

Лекція 15. Культура України в другій половині XVII – XVIII ст.

молодших класи вивчали мови (латинську, старослов’янську, ук-раїнську книжну (руську), грецьку та польську), а також арифмети-ку, геометрію, нотний спів, катехізис. В наступних двох класах на-вчали піїтиці та риториці – учні навчалися складати вірші та опановували теорію ораторського мистецтва. Вища частина навчаль-ного курсу академії складалася з двох класів: філософії та богосло-в’я. Навчання в першому з них тривало два роки, в другому – чоти-ри. В академії вчилися 12 років. Навчальний рік, починався 1 вересня і продовжувався до середини липня, але приймалися на навчання протягом усього року: і в листопаді, і в грудні, і в березні, і в липні.

Не було в академії також вікових обмежень. Наприклад, у друго-му і третьому молодших класах могли навчатися учні віком від 11 до 24 років. Невстигаючих студентів академія не відраховувала. Зали-шатись в класі учень міг за бажанням скільки завгодно разів. Іноді студенти поверталися із вищих класів до нижчих «підтверджувати знання».

Викладання велося в основному латинською мовою, як у тогочас-них європейських університетах. За традиціями братських шкіл по-чесне місце посідала старослов’янська мова, якою писали трактати, художньо-поетичні твори, драми для театру, започаткованого й роз-винутого саме в академії. З середини XVIII ст. почалася русифікація академії. З 1753 р. навчання почало проводитися тільки російською мовою, а в 1765 р. за наказом Катерини II в академії було запровад-жено курс російської мови.

У 1694 р. після тривалих клопотань академія одержала царську грамоту на самоврядування. В самій академії розпорядок був цілком демократичним. Ще навіть в 1759 р. вибирали «вільними голосами» кандидатів на посади учителів. Виборне начало в академії скасував тільки митрополит Гавриїл Кременецький (1770–1783).

Високий рівень навчання, діяльність плеяди визначних вчених, письменників, педагогів, ораторів сприяли перетворенню академії в осередок освіти не лише для України-Гетьманщини. Серед слухачів було багато росіян, українців із Західної та Правобережної України, із Сербії, Болгарії, Молдавії, Румунії, навіть із Греції. Із-за кордону вчилися: в 1736 р. – 127 студентів, в 1737 р. – 122, в 1790 р. – 47 студентів.

Академія була доступною для всіх станів населення. Є дані про соціальний склад її слухачів. Так, в 1737 р. тут навчались діти:

Кордон М.В. «Українська та зарубіжна культура»

козацької старшини – 22, офіцерських – 1, ратушних чиновників – 2, купецьких – 6, простих козаків – 84, міщан – 66, ремісників – 7, селянських дітей – 39.

Починаючи з другої половини XVII ст., професорів академії та її вихованців почали запрошувати до Росії. Вони там були організато-рами і викладачами шкіл, посідали місця архімандритів, єпископів, митрополитів.

У 1700 р. був висвячений на митрополита рязанського й муромсь-кого С.Яворський. З 1702 р. він став екзархом і блюстителем все-російського патріаршого престолу. Водночас був протектором слов’я-но-греко-латинської академії. В 1721 р. очолив Синод – найвищий орган управління руською православною церквою. Правляча верхів-ка першого складу Синоду складалася з українців: С.Яворський – президент, Ф.Прокопович – віце-президент, А.Лопатинський та ін. За наказом Петра І Ф.Прокопович у 1716 р. переїхав до Петербурга і відразу ж став одним з керівників Руської православної церкви, помічником Петра І в його реформаторській діяльності. «Реформа Петра Великого, – як слушно відзначав М.П.Драгоманов. – в культур-ному відношенні була не що інше, як тільки запровадження адмініст-ративним порядком у Великоросії того, що було вже раніш в Ук-раїні».

Вихованці Києво-Могилянської академії були організаторами ба-гатьох духовних училищ в Росії – у Москві, Архангельську, В’ятці, Рязані, Костромі, Суздалі. В другій половині XVII – першій поло-вині XVIII ст. відчувався дуже сильний вплив української думки, літератури і взагалі культури на процес європеїзації російської куль-тури.

Багато вихованців академії займали в Росії світські посади. Так, один з її випускників білоруський суспільний та церковний діяч Симеон Полоцький (1629–1680), приїхавши у 1664 р. до Москви, став вихователем царських дітей – Петра і Софії, а також викладачем ство-реної для нього монастирської школи. Він брав участь у складанні проекту слов’яно-греко-латинської академії. С.Полоцький в 1678 р. організував у Москві друкарню і в 1679 р. видав буквар – книгу для дітей з текстами для читання, підібраними зі Святого Письма.

З Києво-Могилянської академії вийшов письменник та церков-но-освітній діяч Данило Савич Туптало (Димитрій Ростовський, грудень 1651–8.11.1709 рр.) – син київського сотника Сави, якого

Лекція 15. Культура України в другій половині XVII – XVIII ст.

часто називали Тупталенко. У 1668 р. він постригся в ченці Кирилівсь-кого монастиря в Києві, прийнявши ім’я Димитрія. З кінця 1683 р. проживав у Києво-Печерській лаврі, де виступав як проповідник. Д.Туптало до 1702 р. жив в Україні, потім його було призначено митрополитом у Ростові Ярославському. Тут він розвинув велику релігійно-освітню діяльність. Д.Туптало виявив себе палким пропо-відником високої політичної моралі, необхідності втілення у свідомість політичних діячів чеснот, скромності, лагідності, добро-зичливості, безсрібництва. Як проповідник він таврував вади того-часного суспільства, співчував гнобленим.

Д.Туптало є автором понад 20 богословських та історичних праць. Його найвизначнішим твором, головною капітальною працею є «Четьї Мінеї» або «Житія святих» – підсумок більш ніж двадця-тирічної праці автора (1684–1705). Ця чотиритомна збірка вперше була видана у 1689–1705 рр., а в XVIII ст. видавалася 10 разів. Мова твору – церковнослов’янська з українізмами – являє собою яскравий приклад барокового стилю.

Це знамените зібрання оповідей про діяльність святих, історію України на два століття стало улюбленим читанням простого ук-раїнського люду. На цьому творі виховувалося не одне покоління українських культурних діячів, а поміж них і Т.Шевченко, якому читав цю книгу його дід.

Українці заснували в Москві у 1687 р. першу вищу школу в Росії – слов’яно-греко-латинську академію «на зразок своєї в Києві, і вчи-телів в цю московську академію набирали за весь XVIII вік сливе з самих тільки українців»1. У Київській академії здобули освіту 21 із 23 ректорів Московської академії, 95 із 125 її професорів2. За час з 1721 по 1750 рр. не менше як 200 вихованців академії займали ви-датні місця в Росії. Так, Григорій Полетика, який закінчив академію в 1745 р., працював перекладачем з латинської та німецької мов в Академії наук у Петербурзі, а в 1764–1773 рр. – головним інспекто-ром шляхетного корпусу. Олександр Безбородько, будучи російсь-ким державним діячем, дипломатом, з 1783 р. фактично очолював Колегію закордонних справ.

1          Огієнко Іван. Українська культура. – К., 1991. – С. 92.

2          Ісаєвич Ярослав. Перші українські академії // Київська старовина. – 1998. –№ 6. – С. 9.

Кордон М.В. «Українська та зарубіжна культура»

Отже, особливістю України було її ослаблення в кадровому відно-шенні. Певною мірою навіть можна говорити про деяку «ук-раїнізацію» російської культури. Україна служила своєрідним доно-ром для російської культури, знекровлюючи свій власний організм.

Про значення Києво-Могилянської академії для Росії свідчить і висловлювання Петра І у розмові з патріархом у 1698 р.: «Священи-ки у нас грамоти мало знають... якби їх... у науку послати до Києва у школи...». А Синод висловився так: «Вь славено-латинских Мос-ковских школах мало учителей, а ко ученію філософій весма никого неть; а сльшшо де, что в Кіеве обретаются ко ученію философіи, ри-торики й пиитики способные мужи...».

Велику роль у справі розвитку, відродження академії відіграв гетьман України І.Мазепа. Його тісний зв’язок з академією позна-чився в тих «панегіриках», які відмічали роль Мазепи як вождя Ук-раїни. Мазепа дійсно був меценатом, добродійником і опікуном ака-демії. Завдяки заходам Мазепи вона грамотою Петра І від 26 вересня 1701 р. дістала статут академії, хоча давно вже була фактично ви-щим навчальним закладом. Мазепа дбав також про матеріальне за-безпечення академії. Він збагатив її бібліотекою й рідкими рукопи-сами, збудував для неї новий будинок. І.Мазепа сам часто відвідував академію, бував на її диспутах та виставах. У студентів виховували патріотизм, духовність, демократичні ідеали. В добу піднесення ук-раїнської культури часів Мазепи академії належало центральне місце.

За зв’язки з Мазепою академія заплатила тяжку ціну. Протягом майже тридцяти років вона не могла цілком відійти від репресій Пе-тра І. Першою і найтяжчою репресією була заборона вчитися в ака-демії «чужинцям», тобто підданим Польщі. В лютому 1709 р. замість 2000 студентів було тільки 161. Лише за правління цариці Єлисаве-ти кількість студентів знову зростає: в 1742 р. їх вчилося 1243 чоло-віки, в 1744 р. їх було 1160, в 1751 р. – 1193Г в 1765 р. — 1059.

Характерна для тієї доби еволюція Ф.Прокоповича. В 1705 р. він присвячуючи Мазепі свою драму «Володимир», славив його як гідно-го спадкоємця Володимира Великого, називав Київ «Другим Єрусалимом» – як антитезу „Третього Риму» – Москві. А в 1709 р., після Полтавської катастрофи, речник «Другого Єрусалиму» став неофітом, новим прибічником, прихильником «Третього Риму – Петербургу».

Лекція 15. Культура України в другій половині XVII – XVIII ст.

У Києво-Могилянській академії навчався Рафаїл (світське ім’я – Михайло) Заборовський (?–1747). Після закінчення провідного навчального закладу України його відправили до Москви, де в Слов’яно-греко-латинській академії викладав риторику. В 1723 р. він був призначений обер-ієромонахом російського флоту, потім став ар-хімандритом монастиря у Твері, працював у Синоді, а в 1725 р. був висвячений на єпископа псковського та нарвського.

Талант Р.Заборовського як видатного церковного діяча, просвіти-теля і мецената сповна проявився після 1731 р., коди він повернувся в Україну і обійняв посаду київського архієпископа. У 1743 р. він добився поновлення Київської митрополії і став митрополитом. Це був останній київський митрополит, який протистояв натиску російського царизму на українську культуру, дбав про розвиток ос-віти в Україні та церковне зодчество.

Особливим об’єктом його уваги стала Києво-Могилянська ака-демія, котру вдячні сучасники називали Києво-Могиляно-Заборовсь-кою. Він прагнув повернути їй славу і велич, які вона мала за часів І.Мазепи. За його ініціативи почали вводитись нові навчальні курси, викладати які запросили провідних вчених. На потреби академії, її розвиток Р.Заборовський виділяв значні церковні та власні кошти, які йшли на утримання професорів та здібних, але бідних студентів, на купівлю книг для бібліотеки. Було добудовано другий поверх ака-демії, зведено багато допоміжних приміщень. Наприкінці свого жит-тя Р.Заборовський розробив новий статут Києво-Могилянської ака-демії, за яким вона діяла аж до свого закриття.

Піклувався Р.Заборовський і про кращу підготовку професорів. Талановитих молодих викладачів відправляв до німецьких універси-тетів, де вони опановували нові методи й напрями в навчанні та на-уці. Зокрема серед них були Симон Тодорський, Георгій Щербаць-кий, Давид Нащинський, Варлаам Лящевський та інші.

Але повернути Києву і академії блиск і славу часів І.Мазепи не міг уже ніхто. Було чимало спроб заснувати в Україні університети. І.Мазепа планував закласти університет в Батурині і перетворити на університет Києво-Могилянську академію. Спроби такі мали місце і пізніше. До 1760 р. відноситься проект заснування Тепловим універ-ситету в Батурині. В 1764 р. у «Проханні малоросійського шляхетст-ва і старшин разом з гетьманом про відновлення старовинних прав Малоросії», поданому Катерині II, ставилось питання про створення

Кордон М.В. «Українська та зарубіжна культура»

в Україні двох університетів: одного – в Києві, «на тому місці, де нині Києво-Братський училищний монастир», а іншого – в Батурині. Але це прохання залишилося без відповіді. У 1765 р. граф Румянцев у доповідній записці Катерині II про поїздку в Україну знову пору-шує питання про університети у Києві та Чернігові, але цариця на це не погодилася. Про відкриття університету у Києві говорилось і в шляхетських наказах 1767 р. Проте це було марно. Російський уряд не дозволяв Україні мати університети. Лише у 1803 р. вийшов указ про заснування навчальних закладів, де серед міст, в яких варто відкрити університети, названо і Київ.

Києво-Могилянська академія користувалася заслуженою славою. Але поступово становище змінилось. Вона поступово перетворюва-лась в духовний навчальний заклад. У середині XVIII ст. помічаєть-ся охолодження світської молоді до академії. В загальній кількості «спудеїв» починають переважати діти духовенства. У 1799 р., наприк-лад, студентів духовного стану було 554, світських – 344, в 1800 р. – відповідно 500 і 217, у 1811 р. – 1029 і 129.

Від середини XVIII ст., незважаючи на часткові вдосконалення, академія почала все більше відставати від запитів свого часу, втрача-ти роль провідного культурно-освітнього центру. Зникли академічні традиції театру, публічних диспутів, вже не писалися оригінальні по-етичні чи філософські курси – було запроваджено єдині підручни-ки. Академія перестала задовольняти суспільство і щораз більше молоді переходить до інших навчальних закладів: Московського уні-верситету і Медико-Хірургічної академії, заснованих відповідно в 1755 і 1798 рр.

Крім того, в 1786 р. маєтки Братського монастиря, з яких ака-демія утримувалася, були секуляризовані. Це позбавило її матеріаль-ної основи й поставило в залежність від щорічних урядових асигну-вань, які зменшувалися.

Царський уряд, здійснюючи уніфікацію освітньої справи в дер-жаві, в 1798 р. поширив єдиний статут духовних навчальних закладів і на Києво-Могилянську академію. Вона перетворилася на головний вищий духовний заклад для цілої округи з підпорядкуванням їй вось-ми духовних семінарій в Україні. Тадеуш Чацький, тодішній візита-тор (ревізор) училищ Волинської, Подільської та Київської губерній у листі до Г.Коллонтая від 4 лютого 1804 р. писав: «Ревізував Київсь-ку академію. Ця установа є сатирою на людський розум і служить за

Лекція 15. Культура України в другій половині XVII – XVIII ст.

приклад, що буде, коли науку віддати монахам». В 1817 р. вийшов царський указ про ліквідацію академії. «Сонцесяйний Гелікон», як називали її вихованці, перестав існувати. Функції Києво-Могилянсь-кої академії перебрали Київська духовна академія (1819) та Київсь-кий університет (1834). Це була боротьба з українським, національ-ним.

Через 175 років вимушеної перерви, 24 серпня 1992 р. академія відродилась, почала нове, друге життя під назвою міжнародний уні-верситет «Києво-Могилянська академія». Це – перша недержавна вища школа в Україні. В навчальному процесі орієнтуються на світо-вий рівень.

У розвитку освіти в Україні важливу роль відіграли колегіуми – середні навчальні заклади. Колегіумів в Україні було три: Чернігівсь-кий, Харківський і Переяславський, відкриті відповідно у 1700, 1721, 1738 рр. Вони здійснювали підготовку служителів релігійного культу, службовців державних установ та учителів початкових класів. У колегіумах навчалися переважно діти старшини, духовенства, замож-них міщан і козаків.

З цими колегіумами, а також з Києво-Могилянською академією підтримував зв’язок Львівський університет. Він був відкритий 20 січня 1661 р. грамотою польського короля Яна Казимира, за якою Львівській єзуїтській школі-колегії надавались «гідність академії і титул університету». В університеті, який став важливим осередком освіти і науки в Галичині, діяли чотири факультети: філософський, теологічний, юридичний та медичний. Викладання велося латинсь-кою мовою, а після входження Галичини в 1772 р. до складу Австрії – німецькою або польською мовою. В 1773 р. папа римський прийняв рішення про ліквідацію ордена єзуїтів і керованих ним інституцій. Це стосувалось і Львівського університету, робота якого була віднов-лена в 1784 р. за указом австрійського імператора Йосипа II. Багато вихованців університету навчалися в Києво-Могилянській академії, інші після навчання в Києві йшли до Львова.

Значну роль у підготовці національних, релігійних і культурних діячів на західних землях України відіграв Перемишльський колегіум, заснований в 1738 р.

Меценатська, культурницька діяльність І.Мазепи як гетьмана Ук-раїни не обмежувалась Києво-Могилянською академією. Величезний і досі не оцінений вклад гетьмана у розбудову культури всієї України.

Кордон М.В. «Українська та зарубіжна культура»

Відомий український історик мистецтв Д.В.Антонович (1877–1945) назвав часи його гетьманування, а це трохи більше двадцяти років (1687–1709), «другою золотою добою українського мистецтва» після великодержавної доби Володимира Великого та Ярослава Мудрого. Культурна діяльність І.Мазепи залишила в Україні помітний слід.

Він чимало зробив для розвитку, розвою української культури, зодчества. Значну частину своїх незліченних багатств І.Мазепа вит-рачав на доброчинні цілі: освіту, будівництво навчальних закладів, монастирів, храмів. Зробив багатий подарунок Гробу господньому в Єрусалимі – пишно орнаментовану рельєфну срібну дошку. Вона зберігалася в Єрусалимі ще на початку XX ст. Ця чудова робота українських ювелірів з іменем гетьмана та його гербом репродукувалася на листівці видавництва Якова Оренштайна (Коломия).

У актах Бендерської комісії 1709 р., яка працювала після кончи-ни гетьмана, наводяться такі дані: «... на оновлення монастиря свято-го Сави дав у Батурині архімандритові, пізніше – патріархові (мається на увазі патріарх Єрусалимський Хрисанф (1707–1731), який в 1701 р., ще архімандритом, побував у Батурині) 50000 золотих, а на закін-чення будівництва згаданого монастиря та для інших місць Палес-тини переслав тому ж патріархові 3000 дукатів, чашу з чистого золо-та, люстру й срібний олтар для Гроба Господнього, 20000 золотих, багато іншого...».

І.Мазепа – меценат і засновник низки пишних храмів. При його добі кульмінаційного розвитку досягло українське бароко – стиль пишний, урочистий. Він організував будівництво величезних храмів у Києві: Братського та Микольського монастирів, церкви Всіх Свя-тих у Києво-Печерській лаврі, там же збудував Економічну браму з церквою над нею. Дослідники нарахували 12 збудованих в 1690–1705 роках І.Мазепою та закінчених після його смерті храмів.

До того ж нараховується до 20 храмів, реставрованих І.Мазепою. Це – Софія Київська, Михайлівсько-Золотоверхий монастир, Ус-пенський собор і Троїцька надбрамна церква в Києво-Печерській лаврі, церкви в Переяславі, Глухові, Чернігові, Батурині, Межигір’ї, Мгарський монастир.

Ніхто не міг зрівнятися з Мазепою в справі церковного будів-ництва. Його заслуги тут були загальновизнані. Підкреслюючи це, Петро І казав, що І.Мазепа «великий строитель святым церквам».

Лекція 15. Культура України в другій половині XVII – XVIII ст.

Не треба доводити, що література «високого стилю», з такими представниками, як Єпифаній Славинецький (?–1675), Симеон По-лоцький, Дмитро Туптало (Ростовський), Стефан Яворський, Фео-фан Прокопович, розвивалася завдяки відповідним умовам, створе-ним І.Мазепою.

Сам І.Мазепа був освіченою людиною, людиною високого розу-му, вихованою в європейському дусі. Відомо, що жоден із гетьманів України не володів так добре пером, як він. Він мав неабиякий літе-ратурний хист, був талановитим поетом, автором популярної пісні «Всі покою щиро прагнуть, а не в єден гуж всі тягнуть...». Не доведе-но його авторство іншої пісні: «Ой горе тій чайці небозі...».

Художній талант І.Мазепи проявився і в тому, що він був музи-кантом, чудово грав на улюбленому козацькому інструменті – бан-дурі та співав козацькі думи і пісні, а також свої власні твори.

Про високий культурний рівень І.Мазепи свідчить наявність у нього в Батурині великої, багатої, цінної бібліотеки. Книжки в ній були на різних мовах. І.Мазепа славився як знавець іноземних мов. Крім української, добре володів польською, латинською, італійською, німецькою, більш-менш французькою та, як свідчить сподвижник І.Мазепи Пилип Орлик (1672–1742), «досить міцно» татарською.

Добре відомо, що І.Мазепа міг говорити з кожним мовою свого співрозмовника, тобто мав той талант, що його Френсіс Бекон вва-жав ще в XVII ст. за першу прикмету великої людини.

Про високу освіченість І.Мазепи та його знання іноземних мов є багато відомостей. Ось слова про нього визначних сучасників: «Лю-дина дуже освічена і прекрасно говорить латинською мовою» (фран-цузький дипломат Де Ля Невіль, 1689 р.); «Мова його взагалі добі-рна й чепурна, правда, як розмовляє, бо більше любить мовчати та слухати інших... Він показував мені свою збірку зброї, одну з найк-ращих, що я бачив у житті, а також добірну бібліотеку, де на кожно-му кроці видно латинські книжки» (французький дипломат Жан Балюз, який був у Батурині в 1704 р.); «Учений в латинській, польській і руській мові» (Данієль Крман – словак, посол від лютеран при шведському королі, бачив гетьмана під Полтавою у 1709 р.).

Повна драматизму постать гетьмана І.Мазепи відтворена в ро-сійській, польській, англійській, французькій, американській, іта-лійській, іспанській, шведській, канадській та багатьох інших літера-турах світу). За твердженням історика і літературознавця Сергія

Кордон М.В. «Українська та зарубіжна культура»

Білоконя, в зарубіжній літературі про нього написано 67 художніх творів. Про І.Мазепу писали росіяни О.Пушкін, К.Рилєєв, Ф.Бул-гарін, поляки Ф.Гавронський, Б.Залеський, В. Богданко, Ю.Словаць-кий, англієць Дж. Н.Г.Байрон, французи Вольтер і Гюго, американці Д.Сміт, К.Байт, Джорж Говард Пейн.

Невдача І.Мазепи в боротьбі за Україну як незалежну державу мала трагічні наслідки для української культури. Послабились захі-дноєвропейські культурні впливи, посилилась русифікація України, яка почала втрачати свою духовну еліту. Це відсувало українську культуру на другий план, в тінь російської, принижувало, спричиня-ло появу рис вторинності, провінційності.

З другої половини XVII ст. починається період піднесення літера-турної творчості. В літературному житті вагому роль відігравали по-лемічні жанри, зокрема трактати, діалоги, диспути, памфлети. Серед їх творців були церковні діячі, письменники, вчені. Одночасно з по-лемічною літературою розвивалась ораторсько-проповідницька про-за, за допомогою якої роз’яснювалась християнська догматика і мо-раль.

Помітний слід в українській культурі залишили відомі політичні та церковні діячі, письменники-полемісти XVII ст. Інокентій Гізель (близько 1600–1683 рр.), Лазар Баранович (близько 1620–1693 рр.) та Іоаникій Галятовський (?–12.01.1688 р.).

І.Гізель, німець за походженням, в 1656–1683 рр. був архіманд-ритом Києво-Печерської лаври і управителем лаврської друкарні. До прийняття православної віри був протестантом. Він є автором бого-словських праць «Твір про всю філософію» (1645–1647), «Мир з Богом людині» (1669) та полемічного трактату «Правдива віра» (1668).

«Мир з Богом людині» містить багато відомостей з історії Ук-раїни XVII ст. У ньому автор ставив вимоги до російського царя про надання політичних прав і свобод пригніченому люду, церковної ав-тономії Україні. За гуманістичну спрямованість та критичний аналіз дійсності цей твір був заборонений синодом.

І.Гізелю приписується авторство одного з найпопулярніших лав-рських видань «Синопсису», що в перекладі з грецької мови означає огляд. Це був перший короткий нарис історії України та Росії з давніх часів до останньої чверті XVII ст. Він був створений для братчиків Києво-Могилянської академії і використовувався до початку XIX ст.

Лекція 15. Культура України в другій половині XVII – XVIII ст.

як офіційний підручник з вітчизняної історії. Мав численну кількість видань. Вперше виданий у 1674 р., перевидавався до 1836 р. – 150 років, щоразу поповнюючись новими подіями.

Книга розповсюджувалась не лише в Україні, а й у Росії та в інших країнах, зокрема в грецькому та латинському перекладах. «Си-нопсис» мав величезний вплив на російську історичну науку XVII та XVIII ст. і був у Росії підручником аж до XIX ст.

Л.Баранович опублікував збірки проповідей «Меч духовний» (1666 р., 1668 р.). «Труби словес проповідних» (1674 р., 1679 р.). Він став одним із організаторів боротьби проти уніата Павла Бойми. У відповідь на працю Бойми «Стара віра». Л.Баранович видав у 1676 р. релігійно-полемічний трактат «Нова міра старої віри», в якому піддав критиці католицькі догмати.

У деяких епіграмах своєї книжки «Лютня Аполлонова» (1671) висловлював прагнення до миру і спокою, закликав до припинення міжусобних чвар, до об’єднання сил у боротьбі проти турецько-та-тарських загарбників, нагадував про муки, що їх зазнають христи-янські невільники у турецько-татарському полоні.

Будучи з 1657 р. архієпископом чернігівським і новгород-сіверсь-ким, а потім митрополитом Лівобережної України, Л.Баранович відс-тоював незалежність української церкви від московського патріарха. Велику увагу приділяв розвиткові шкільної справи і книгодрукуван-ня. У Новгороді-Сіверському заснував друкарню, яка діяла протя-гом 1674–1679 рр. В 1679 р. цю друкарню перевезено до Чернігова.

Л.Баранович був музично обдарованою людиною, створював кан-ти і духовні пісні («Херувимська пісня»). При своєму дворі мав хо-рову капелу. Похований в 1693 р. у Борисоглібському соборі в Чер-нігові.

Твори І.Галятовського «Розмова білоцерківська» (1676), трактат «Фундаменти» (1683) великою мірою сприяли обмеженню впливу єзуїтів. Взірцем для наслідування полеміст виставляв людину, що твердо трималася своєї віри, боролася «за отчизну», визволяла з не-волі бранців. І.Галятовський є автором збірок релігійних оповідань-легенд «Небо новое» (1665 р., 1666 р.) та «Скарбница потребная» (1676).

На другу половину XVII – першу половину XVIII ст. припадає розквіт жанру історично-мемуарної прози. Серед історичних творів XVIII ст. особливо виділяються три фундаментальні козацькі літописи:

Кордон М.В. «Українська та зарубіжна культура»

«Літопис Самовидця», як назвав це цінне історичне джерело й виз-начний памятник української літератури П.Куліш, літописи гадяць-кого полковника Григорія Грабянки (? – близько 1737 р.) та кан-целяриста Війська Запорізького Самійла Величка (1670–1728). Авторство «Літопису Самовидця» остаточно не встановлене. Серед істориків є думка про те, що його автором був козацький старшина, генеральний підскарбій при гетьмані І.Брюховецькому, Роман Ракуш-ка-Романовський (близько 1623–1703 рр.). Всі три літописи охо-плюють історичні події в Україні з 1648 р. до початку XVIII ст.

В усіх козацьких літописах є одна особливість. Літописці відтво-рюють дійсність не такою, якою вона була, а такою, якою мала бути за їх уявою. Про це влучно сказав І.Франко: «Власне в козацьких літо-писах Самовидця, Грабянки, Величка та їх наступників і компіляторів таких, як Боболинський, Лукомський. Рігельман і т.п., було б інтерес-но прослідити зріст тої легенди про Хмельниччину, що в значній мірі заслонила перед ними правдиву дійсність. З літературного погляду се було явище дуже цінне, здібне будити запал у широких масах народу: аж у XIX віці ми побачили його значення для національного відрод-ження і формування наших політичних ідеалів... Отся грандіозна кон-струкція Хмельниччини, конструкція більше літературна, аніж істо-рична, була... головною заслугою козацьких літописів».

Друга половина XVIII ст. ознаменувалася появою видатного істо-ричного