Лекція 12 ВИТОКИ УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ


Повернутися на початок книги
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 
15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 
30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 
45 46 47 48 49 

Загрузка...

•          Історичні передумови виникнення української культури.

•          Ранні форми культури на українських землях.

•          Трипільська культура.

•          Культура стародавніх слов’ян.

•          Язичницька культура.

Складні та багатогранні процеси походження народів та їхніх культур постійно привертають до себе увагу. За свою багатовікову історію український народ створив велику культуру, зробив значний внесок у культуру світову. Українська культура пройшла складний шлях. Вона увібрала в себе кращі надбання минулого, збагатилась культурами інших народів. На цьому шляху було багато досягнень та втрат.

В умовах незалежної Української держави вивчення її культури – важливе питання. Адже це питання про те, хто такі українці і звідки пішов український народ, питання його прабатьківщини, часу його виникнення, місця серед інших жителів планети. Люди хочуть знати себе, своє коріння, своє походження.

Витоки української культури сягають часу первісного суспільства Це одна з найдревніших європейських культур. На нинішній ук-раїнській землі люди з’явилися близько 300 тис. років тому. Вся тери-торія сучасної України вже була заселена у пізньому палеоліті (35– 40 тис. років тому). Близько 8 тис. років тому почався новий кам’яний вік – неоліт. Він тривав на території України до III тис. до н.е. В цей період людство зазнало глибших змін, ніж за попередні 2–3 млн. років. Люди знайшли докорінно нові способи добування поживи. Тоді відбувся перехід первісних людей від збиральної форми господарської діяльності до відтворюючих, більш продуктивніших форм господарсь-кої діяльності – мотижного землеробства і скотарства.

Найбільш ранніми землеробськими племенами на території Укра-їни, першими хліборобами на українській землі вважаються племена

 

трипільської культури. Ця культура склалась на Правобережній Україні і розвивалась протягом IV–III тисячоліть до н.е. (1500–2000). Вперше пам’ятники цієї культури дослідив у 1896 р. Вікентій В’я-чеславович Хвойка (1850–1914) – відомий український археолог, чех за походженням. Він жив у Києві, працював учителем. З 1893 р. роз-почав археологічні дослідження.

Місцем перших знахідок стало село Трипілля на Київщині. Воно знаходиться на відстані 50 км від Києва вниз по Дніпру. Назва села дала назву всій культурі, яку ще за типом кераміки називають куль-турою мальованої кераміки. Лише на території України виявлено по-над 1000 поселень цієї культури. За підрахунками мінімальна кількість населення на всій території трипільської культури становила більше як 1 млн. чоловік.

Землю трипільські племена обробляли переважно за допомогою кам’яних та кістяних мотиг. Пізніше знайшло застосування первіс-не рало. Це дало можливість перейти до перелогової системи землекористування, а також до впровадження ярих та озимих посівів. Трипільські племена вирощували пшеницю, ячмінь та просо. Є всі підстави гадати, що трипільці вирощували також бобові та льон. Зби-рали урожай вони кістяними та дерев’яними сернами з кремінними пластинами – вкладишами. Зерно зберігали у великих глиняних по-судинах та спеціальних зернових ямах. Розмелювали зерно на кам’-яних зернотерках. Трипільці вирощували абрикоси, сливи й аличу, тобто ті культури, які дійшли до нашого часу! Внаслідок виснажен-ня землі люди мусили кожні 50–100 років переселятися на нові місця.

Поряд із землеробством у племен розвивалося й скотарство. Во-ни розводили велику рогату худобу, свиней. Трипільці приручили коня, знали колесо до воза. Значне місце у господарстві займало зби-ральництво, мисливство та рибальство.

Трипільці були вмілими ремісниками. Вони першими на тери-торії України для виготовлення одягу, поряд із шкірою та хутром тварин, стали використовувати тканини, зокрема полотно, яке виготовляли з пряжі. Про це свідчать знахідки пряслиць, грузил для примітивного ткацького верстата й відбитків тканини на днищах де-яких глиняних посудин.

Високої досконалості досягли трипільські племена у виготов-ленні глиняного посуду. Посуд ліпився вручну (трипільські гончарі не знали гончарного круга) і випалювався у спеціальних печах –

Кордон М.В. «Українська та зарубіжна культура»

горнах. Вишукані орнаменти, оригінальна дрібна пластика, незвичайні керамічні форми свідчать про високу духовність трипільського насе-лення.

Жили трипільці у досить великих населених пунктах, які назива-лися протомістами. Територія деяких поселень сягала декількох со-тень гектарів, а населення – 10–15 тис. чоловік. Це вказує на виз-начні досягнення суспільної організації трипільських племен. Будинки у трипільських поселеннях розміщувались по колу з май-даном посередині. Про вправність трипільських будівельників свідчить те, що будинки часто були дво- або триповерховими. Вони поділялися на кілька житлових приміщень, а також комори. В кож-ному приміщенні була піч і великі посудини для зберігання зерна. Будівельним матеріалом служила глина.

Трипільці вшановували власних богів, вели астрономічні спосте-реження, мали свій календар, оригінальні уявлення про будову Все-світу. Трипільські племена мали зв’язки з районами Східного Се-редземномор’я та Подунав’я, звідки, зокрема, одержували вироби з міді. За рівнем соціально-економічного розвитку населення трипільсь-кої культури підійшло до рівня цивілізацій Єгипту та Близького Сходу, але з різних причин не змогло зрівнятися з ними, не перейш-ло до державності, створення міст, винайдення писемності.

Доля трипільських племен остаточно не з’ясована. Феномен зник-нення трипільської культури ще і сьогодні лишається нерозгаданим. Є припущення, що поступово ця культура під ударами кочівників згасла, трансформувалася. Коли вона зникла (в кінці III тис. до н.е.), в межах цієї території ще довго не було такого самобутнього та яскравого культурно-історичного явища.

Походження трипільської культури ще остаточно не з’ясоване. Одні вчені вважають, що її залишили місцеві неолітичні племена буго-дністровської культури, інші доводять, що культура ця прийш-ла разом з її творцями і носіями на територію України з Балкансько-го регіону і взаємодіяла з культурою місцевого населення, яке жило тут до трипільців. Такої точки зору дотримується, зокрема, академік П.Толочко.

Досі в науці дискутується питання: чи найдавніші поселенці території України прийшли з інших місць, чи вони є автохтонами (місцевими)? Автохтоністи відстоюють версію одвічного життя українців на власній території. В.В.Хвойка у своєму дослідженні «Поля погребений в

 

среднем Поднепровье» (1901) виступив з твердженням про етнічну тотожність слов’ян Київської Русі та неолітичної людності Серед-нього Наддніпров’я, зокрема носіїв трипільської культури. Його те-орію з різними інтерпретаціями і доповненнями прийняли такі дос-лідники праісторії та етногенезу українців, як В.М.Щербаківський, Я.Пастернак, М.Д.Брайчевський, В.М.Петров.

Сучасна наука не встановила етногенетичного зв’язку три-пільських племен з наступними племенами на терені України. Пря-мого генетичного продовження трипільська культура не мала. Тому оголошувати трипільців безпосередніми родоначальниками ук-раїнського народу, давніми українцями немає сьогодні достатніх підстав. Український народ вийшов на історичну арену пізніше – в середньовічні часи. Давні культури ще не носять національного ха-рактеру.

Але культура має свої закони розвитку. Культура любить спад-ковість. І якщо трипільці не є прямими попередниками українців, то цілий ряд елементів їхньої культури став органічною належністю культури українського народу. Це – система господарства, декора-тивний розпис будинків, характер орнаменту розмальованої кераміки. В цьому плані можна говорити, що українська культура є оригіналь-ним синтезом автохтонних попередніх культур і зовнішніх культур-них взаємовпливів. Останнім сприяло те, що Україна розташована на основних шляхах між Євразією та Азією. Вона одночасно нале-жить і Сходу, і Заходу.

Автохтонними джерелами української культури можна вважати трипільську культуру IV–III тис. до н.е. і кіммерійсько-скіфо-сар-матський культурний симбіоз II–І тис. до н.е. Автохтонні чинники української культури дійшли і збереглися до XX ст., особливо у спо-собі життя, ментальності сільського українця. Але революції та війни, колективізація та голодомори підірвали коріння цієї глибоко народ-ної культури.

Знаходячись на західному кінці великого євразійського степу (Азія, за античними джерелами, починалася за Доном), Україна ча-сто ставала жертвою войовничих кочівників. Найдавнішим народом на українському терені, ім’я якого зберегла історія, були кіммерійці. Вони займали територію між Тіром (Дністром) і Танаїсом (Доном), а також Кримський і Таманський півострови. Історичні пам’ятки цих племен відносяться до IX – першої половини VII ст. до н.е. Для

Кордон М.В. «Українська та зарубіжна культура»

кіммерійців характерними були кочове скотарство, висока культура бронзи та кераміки з кольоровими інкрустаціями. Кіммерійські май-стри одними з перших на території України почали виплавляти за-лізо. Подальший розвиток кіммерійського суспільства був обірваний навалою скіфів – іраномовних кочівників. Найдавніші згадки про них датовані серединою VII ст. до н.е., містяться в ассирійських кли-нописах. В середині – другій половині VI ст. до н.е. відбулося пере-несення центру скіфів у Нижнє Подніпров’я і степовий Крим. На-прикінці VI ст. до н.е. тут сформувалась скіфська держава. Свого розквіту вона досягла в IV ст. до н.е. У V ст. до н.е. «батько історії» грек Геродот відвідав Скіфію та описав її населення.

Скіфи залишили після себе досить багато культурних пам’яток. Їх знаходять на Півдні України у величезних курганах, де хоронили скіфських царів. Для культури скіфів характерна кераміка, прикра-шена заглибленим геометричним узором, образотворче мистецтво, яке мало зооморфний характер, так званий звіриний стиль. Його основою були зображення оленя, барана, коня, кошачого хижака, фан-тастичного грифона, гірського козла. Відомий дослідник української культури Мирослав Сейчишин вважає, що скіфське мистецтво було одним із джерел слов’янської культурної спадщини. На думку іншо-го дослідника історії, Омеляна Пріцака, українці успадкували від скіфів деякі елементи одягу (білу сорочку, чоботи, гостроверху ко-зацьку шапку), окремі деталі озброєння (сагайдак, пернач) запози-чили окремі слова (собака, топір та ін.).

Традиції скіфського мистецтва продовжували сармати – інше мо-гутнє плем’я кочівників зі Сходу. Вони завоювали й асимілювали більшу частину скіфів і панували у причорноморських степах майже 400 років – від II ст. до н.е. до II ст. н.е. Скіфи і сармати та на заході фракійці послужили безпосереднім етнічним субстратом для ук-раїнців.

Іраномовні племена помітно вплинули на розвиток слов’янської мови. Іранського походження слов’янські слова «віра», «світ», «бла-го», «чара», «віщати», «жерти» (в первісному значенні – відправля-ти релігійний обряд), «жрець», «вопити», «звати», «писати, «каяти-ся», «боятися», «хоронити», «слово», «діло», «зло», «ерам», «вина», «могила».

У середині VII ст. до н.е. почалася грецька колонізація Північно-го Причорномор’я. На побережжі Чорного і Азовського морів греки

 

заснували цілу низку міст-держав: Тіру, Ольвію (у перекладі з грець-кої – щаслива), Херсонес (околиці сучасного Севастополя), Панті-капей (сучасний Керч), Феодосію. Вони існували тут протягом май-же тисячоліття. Їх занепад припадає на рубіж III–IV ст. н.е.

Грецькі міста-держави стали прямим джерелом античних традицій в українській культурі. Разом з грецькою колонізацією на територію Причорномор’я та Подніпров’я прийшло письмо. Звідси бере свій по-чаток писемний період української історії. Значну роль в культурно-му житті грецьких поселенців відігравали література, театр, музика, живопис, скульптура. До нашого часу пам’ятки мистецтва дійшли у формі скульптур, настінних розписів, ювелірних виробів, надгробних рельєфів, мармурових різьблених саркофагів. В І ст. до н.е. – III ст. н.е. грецькі міста-держави підкорялися Риму, тому суттєво впливала на розвиток української культури римська античність.

На рубежі нашої ери як самостійна етнічна спільнота сформува-лись слов’яни. Вперше про них – венедів чи венетів – згадують римські автори І–II ст. н.е. Пліній Старший, Тацит, Птолемей, а з VI ст. про них ширше говорять візантійські історики Йордан, Про-копій Кесарійський та Іоанн Ефеський. Тацит високо цінив венедів, вважав їх культурним народом, який вмів будувати гарні будинки, знав військовий порядок та дисципліну, був добре озброєним і хоро-бро воював з ворогами. Прокопій Кесарійський розповідає про куль-туру антів, які проживали між Дніпром і Дністром. Він вважав склавінів і антів єдиним народом.

В III ст. до н.е. і до II ст. н.е. праслов’янам була характерна так звана зарубинецька культура. Одне з поселень цього періоду виявлене біля с. Зарубинців на Переяславщині. Це дало назву і всій культурі.

Зарубинецька культура склалася на місцевій основі, але вона увібрала у себе ряд досягнень східних народів. Основними катего-ріями пам’яток зарубинецької культури є поселення та могильники. Зарубинецькі поселення не мали чіткої забудови. Житла будувались біля річки з дерев, а обмазувались глиною. Причому вони розташо-вувалися безсистемно, часто перебудовувались.

Носії зарубинецької культури були осілими землеробами, але зай-мались і скотарством. Населення володіло рядом добре розвинутих ремесел, знало виплавку заліза, ковальську справу. Зарубинці вже мали ткацький верстат і виробляли тканину з шерсті, льону та коно-пель. Посуд робили на гончарному крузі з місцевих глин.

Кордон М.В. «Українська та зарубіжна культура»

У II ст. н.е. зарубинецька культура припинила своє існування. На зміну їй у Лісостеповій зоні сучасної України у II ст. н.е. прий-шла так звана черняхівська культура (назва походить від назви с. Черняхів, нині Кагарлицького р-ну Київської області). Пам’ятки цієї культури відкрив археолог В.В.Хвойка у 1899 р. Культура черняхівців у своїй основі сформувалася на ґрунті зарубинецької культури. Як і зарубинці, черняхівці займалися в основному землеробством. Поширеними були також скотарство, різні ремесла. Покійників пе-ред похованням спалювали. Проіснувала ця культура до V ст.

Землеробський характер економіки позначився і на побуті слов’ян. Давній слов’янський календар відбиває цикл сільськогоспо-дарських робіт. На це вказують назви місяців: січень (місяць, коли підсікають дерева, звільняючи під посіви ділянки лісу), березень або березозол (місяць, коли дерева спалюють на золу, щоб удобрити зем-лю), квітень (місяць, коли цвітуть плодові дерева), травень (місяць трави), серпень або жнивень (місяць збирання врожаю).

Одночасно з черняхівською культурою існувала київська культура. Вона сформувалась як самостійна на базі зарубинецької під певним впливом окремих елементів черняхівської культури й утвердилась на просторі від Середнього та Верхнього Подніпров’я до курського Посейм’я. Люди жили окремими родами по 30 чоловік. Декілька будівель мали подобу хутора. Для спільної боротьби з во-рогами ставили «город» (свого роду фортецю, укріплення). Пізніше біля «города» виростали «остроги» – огороджені поселення купців.

У другій половині І тисячоліття у різних місцевостях України існували лука-райковецька (VIII–IX ст.), волинцівська (VII–VIII ст.), роменська (VII–VIII ст.) та інші культури. Люди були об’єднані в східнослов’янські союзи племен – дулібів, волинян, древлян, полян, дреговичів, уличів, тиверців, білих хорватів, сіверян.

Стародавні слов’яни досить добре знали природу свого краю. Сільське господарство знайомило їх з рослинним і тваринним світом, початковими елементами метеорології та астрономії. Але нездатність правильно пояснити явища навколишнього світу приводила до фантастичних уявлень, що становили суть язичницької релігії – політеїзму (багатобожжя). Головним богом східних слов’ян був Пе-рун – бог грому та блискавки. Користувалися повагою в ті часи Дажбог – «сонячний» бог, який повинен дбати про добрий врожай, Стрибог – бог вітру й негоди, Сварог – бог-коваль, Ладо – бог хатнього

 

вогнища. Крім того люди вірили в таких богів, як Велес, Ярило, Коля-да. По суті, за допомогою цих богів вони пізнавали світ, осмислювали пори року, зміни в природі, свій взаємозв’язок з нею. Слов’яни дума-ли, що їх родослівна походить від богів. Автор «Слова о полку Іго-ревім» називає давньоруський народ «дажбоговими внуками».

Основу язичництва складало обожнення сил природи, сонця як джерела життя, землі як годувальниці всього живого. За часів язич-ницької релігії при зустрічі діти низько кланялися і торкалися рука-ми землі. Цим самим вони бажали зустрічному здоров’я, сили і щед-рості природи-матері, землі-годувальниці. З дитинства виховувалося чуйне ставлення до всього живого на землі, до кожної билинки і ко-машки. Звичаями, громадською думкою заборонялося, наприклад, бити палицею по землі.

Для світогляду стародавніх слов’ян був характерний антропо-теокосмізм, тобто нероздільність сфер людського, божественного і природного, розуміння світу як ніким не створеного, світу – як вічно живого вогню, який розмірено згасає і розмірено загоряється.

Відомо, що ще до запровадження християнства на Русі розвива-лася монументальна архітектура – будувались язичницькі рублені з дерева храми – великі за площею та високі багатоглаві споруди. У «Повісті минулих літ» згадується про існування у 945 р. в Києві кам’яного князівського палацу. Розкопки його фундаменту, прове-дені в 1981–1982 рр. на Старокиївській горі, свідчать, що стіни пала-цу були прикрашені фресковим розписом, мозаїкою, інкрустаціями з різнокольорових порід порфиру, вапняку, мармуру.

Язичницька релігія, як і християнська, виробила великі цінності, своєрідну культуру. Після 988 р. християнство поширювалося по Русі поволі, болісно, непослідовно, здебільшого для широких народних мас насильно, примусово і повністю так і не витіснило язичництво. Люди приймали християнство, але й язичництво не кидали. Довгий час у народі поклонялись язичницьким богам, залишки старих, язич-ницьких вірувань тримались ще дуже довго. Багато елементів старої релігії сприйняло і християнство.

Отже, на Русі створювалась змішана віра – двовірство, а точніше, не двовірство, оскільки людина не може належати до двох вір одно-часно, а нова синкретична віра як результат обрусіння християнства. Християнство було своєрідно засвоєно руськими, як і все, що попа-дало зовні.

Кордон М.В. «Українська та зарубіжна культура»

Словник термінів та понять теми

Автохтон, абориген – корінний житель країни чи місцевості, який мешкає в ній з давнини.

Автохтонність (від гр. аутос – сам, хтонес – земля) – належний за походженням до даної території, місцевий.

Андрій Первозванний – перший поширювач у придніпровських кра-ях християнської віри. За легендою, апостол Андрій, про-повідуючи християнство, дійшов до місця, де тепер Київ, і по-ставив тут на одній із гір, де тепер Андріївська церква, хреста.

Археологія (від гр. архатос – стародавній, логос – слово) – наука, яка вивчає історію людського суспільства на основі вивчення пам’яток кам’яного, мідного (бронзового), залізного і почасти пізніших віків. До пам’яток, що називаються археологічними, належать: стоянки, поселення, поховання, різні типи знарядь праці, зброї, посуду, прикрас, предмети побуту, мистецтва. Т.Шевченко називав археологію «матір’ю історії».

Велес – бог худоби, чередників та музик у слов’янській міфології. Дайбожичі – від язичницького Дайбог або Дажбог. Зернь – виріб з узорів із найменших зернят металу. Ідол – в язичницьких релігіях – об’єкт культу, предмет, який начеб-то містить у собі божество або є ним.

Лада – богиня шлюбу, мати любові та добра у слов’янській міфо-логії. Масляна – свято наступаючої весни.

Мокош – богиня родючості, мистецтва і води, заступниця вагітних та породіль у слов’янській міфології.

Нявка – лісова русалка.

Орнамент – оздоблювальний візерунок, побудований на ритмічно-му повторенні геометричних, рослинних та ін. елементів (жи-вописний, графічний, скульптурний), розташованих симетрич-но один до одного.

Перун – головний бог у язичників.

Поганство (від лат. раqus – село) – стара дохристиянська язичниць-ка віра.

 

Політеїзм – віра в багатьох богів.

Протомісто (від гр. рroto — перший, первісний) – зародок міста. Скань (від давньорус. cкать – сукати, звивати) – художні вироби з тонкого золотого, срібного або мідного дроту.

Таліон (від лат. таліо – відплата, рівна за силою злочину) – принцип покарання, в основі якого було відшкодування заподіяного зла відповідно до вчиненого, нанесення винуватцю такої ж шкоди, яку вчинив він, відплата, рівна злочину («око за око», «зуб за зуб»).

Требище – жертовник, місце принесення язичниками жертви богу.

Ужиткове мистецтво – металеві та ювелірні вироби.

Чернь – темно-сірі або чорні зображення на срібних і золотих виро-бах, один з видів ужиткового мистецтва.

Язичництво – система первісних дохристиянських релігійних віру-вань, поглядів і обрядів. У східних слов’ян набуло форми обо-жнення сил природи, тварин та рослин, а також людино-подібних істот: русалок, берегинь, породіль.

Питання до самоконтролю

1.         Яке значення культурної спадковості, культурного генофонду у формуванні та розвитку культури?

2.         Яке походження трипільської культури?

3.         Який був рівень соціально-економічного розвитку племен три-пільської культури?

4.         Які характерні особливості скіфської культури і культури на-родів Північного Причорномор’я та Криму?

5.         Звідки бере свій початок писемний період української історії?

6.         Що складало основу язичницької релігії?

7.         Що таке антропотеокосмізм?

8.         В чому суть першої релігійної реформи Володимира і її зна-чення?

9.         Що збереглось від язичницької культури до наших днів?10. В чому проявляється дуальність українського характеру?

288

Кордон М.В. «Українська та зарубіжна культура»