Warning: session_start() [function.session-start]: Cannot send session cookie - headers already sent by (output started at /var/www/nelvin/data/www/ebooktime.net/index.php:6) in /var/www/nelvin/data/www/ebooktime.net/index.php on line 7

Warning: session_start() [function.session-start]: Cannot send session cache limiter - headers already sent (output started at /var/www/nelvin/data/www/ebooktime.net/index.php:6) in /var/www/nelvin/data/www/ebooktime.net/index.php on line 7
Лекція 11 ЄВРОПЕЙСЬКА КУЛЬТУРА ХІХ–ХХ ст. : Українська та зарубіжна культура. 3-тє видання : Бібліотека для студентів

Лекція 11 ЄВРОПЕЙСЬКА КУЛЬТУРА ХІХ–ХХ ст.


Повернутися на початок книги
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 
15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 
30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 
45 46 47 48 49 

магниевый скраб beletage

•          Розвиток науки й техніки.

•          Основні художні течії.

•          Масова культура.

Дев’ятнадцяте століття характеризується могутнім розвитком ви-робничих сил, остаточним об’єднанням науки і техніки. Звідси бере початок науково-технічний прогрес. У розвинутих європейських краї-нах відбувається промисловий переворот, індустріалізація та ур-банізація. Це потребувало нових науково-технічних знань. Як показа-ли підрахунки П.Сорокіна, «лише тільки одне XIX століття принесло відкриттів і винаходів більше, ніж всі попередні століття разом взяті», а саме – 8527. Внаслідок цього технічне панування над простором, часом і матерією виросло безмежно.

Практично єдиним універсальним двигуном до кінця XIX ст. була парова машина, яку в 1784 р. створив і запатентував видатний англій-ський винахідник Джеймс Уатт (19.01.1736–19.08.1819). Революційна подія відбулася в історії судноплавства. У 1807 р. американський ви-нахідник Роберт Фултон (14.11.1765–24.02.1815), чия діяльність по-в’язана і з Англією, і з Францією, збудував перший у світі колісний пароплав з двигуном у вигляді поршневої машини і 11 лютого 1809 р. запатентував його. 18 червня 1819 р. до Ліверпуля (Англія) прибула «Саванна» – перший пароплав, який перетнув Атлантичний океан. Англієць Джордж Стефенсон (1781–1848) в 1814 р. став автором па-ровоза «Ракета». В 1814–1825 рр. в Англії була побудована перша залізниця загального користування Стоктон–Дарлінгтон.

1839 рік вважають датою виникнення фотографії. Тоді французь-кий художник і винахідник Луї Жак Манде Дагер (1787–1851) роз-робив перший практично придатний спосіб фотографування – даге-ротипію, і доповів про це Паризькій академії.

24 травня 1844 р. американський художник і винахідник Самю-ель Морзе (1791–1872) передав уперше телеграфне повідомлення

Кордон М.В. «Українська та зарубіжна культура»

електричним способом на відстань 65 км. Німецький винахідник К.Ф.Дрез (1785–1851) сконструював транспортну машину на заліз-ничному ходу, яка приводиться в рух вручну або двигуном внутріш-нього згорання – дрезину. Американський винахідник і промисловець Джордж Вестінгауз (1846–1914) в 1869 р. одержав патент на пнев-матичне залізничне гальмо – гальмо Вестінгауза. В 1863 р. в Лон-доні побудована перша підземна залізниця (3,6 км) – метро. З 1868 р. метро діє в Нью-Йорку. Найстаріші метрополітени на Європейсько-му континенті – Будапештський (1896), Віденський (1898) і Паризь-кий (1900).

В 1869 р. відбулося відкриття Суецького каналу. Його довжина становила 164 км, ширина по дну – 22 м, первісна глибина – 7,5 м. Згодом канал був поглиблений і розширений.

Різке зростання попиту на метали призвело до винаходу англійцем Генрі Бессемером (1813–1898) конвертерного способу переробки ча-вуну на сталь, так званого бессемерівського процесу (патент 1856 р.). В 1864 р. французький металург П’єр Мартен (1824–1915) для ви-робництва сталі шляхом окислювальної плавки залізомістких мате-ріалів (чавуну, стального лому) збудував піч, яку згодом, як і спосіб плавки, назвали його іменем. У 70-ті рр. XX ст. будівництво марте-нівських печей практично припинилося. Був розроблений більш прогресивний киснево-конвертерний процес.

З кінця 70-х рр. XIX ст. почав поширюватись телефонний зв’язок, розпочалася ера електричної лампочки. Американський винахідник і підприємець Томас Едісон (1847–1931) у своїх майстернях, які ста-ли пізніше основою знаменитої «Дженерал електрік», розробляє всю техніку електроосвітлення. В 1882 р. він побудував у Нью-Йорку першу в світі теплову електростанцію загального користування, а в 1896 р. дала струм найбільша гідроелектростанція – Ніагарська. У 80-х рр. на вулицях Берліна з’являються перші трамваї. В 1897 р. німецький інженер Рудольф Дізель (1858–1913) реалізував свою давню ідею двигуна внутрішнього згорання, названого його іменем. Почалася історія автомобіля, трактора, комбайна, літака.

У 1897 р. італійський радіотехнік і підприємець Гульєрмо Мар-коні (1874–1937) одержав патент на винахід радіоприймача.

Період 1895–1916 рр. можна характеризувати як переворот у на-уковому мисленні. Були подолані стереотипи наукової свідомості, що склалися під впливом класичної механіки. Наприкінці 1895 р.

Лекція 11. Європейська культура XIX–XX ст.

німецький фізик Вільгельм Конрад Рентген (1845–1923) повідомив про існування нового роду променів із дивовижними якостями. За-лишаючись невидимими, вони пронизують різні предмети. Рентген став володарем першої у світі серед фізиків Нобелівської премії (1901), засновником яких був шведський винахідник і промисловець Альфред Нобель (25.10.1833–10.12.1896). Раніше за Рентгена «x-про-мені» відкрив в Австро-Угорщині видатний український учений Іван Пулюй (2.02.1845–31.01.1918). Він став піонером у їх вивченні і ви-готовив скляну лампу для світлоскопії.

В кінці XIX ст. почалося становлення як самостійної науки атом-ної фізики. В 1896 р. французький фізик Антуан Беккерель (1852– 1908) вперше виявив радіоактивність солей урану. Радіоактивність різних елементів, радіоактивне випромінювання вивчали видатні французькі фізики П’єр Кюрі (1859–1906) та його дружина Марія Склодовська-Кюрі (1867–1934). Саме вона запровадила в науковий обіг поняття «радіоактивність». Склодовська-Кюрі керувала Радіє-вим інститутом у Парижі. Разом з чоловіком дослідниця у 1898 р., відкрила нові елементи: полоній та радій.

За свої винаходи Беккерель, П’єр Кюрі та Марія Склодовська-Кюрі в 1903 р. одержали Нобелівську премію. Склодовська-Кюрі бу-ла першою жінкою в світі, яка отримала таку високу нагороду. Крім того, вона була першою жінкою, яка завідувала кафедрою в Сорбонні. В 1911 р. Склодовська-Кюрі отримала другу Нобелівську премію. Пізніше радіоактивність вивчали такі вчені, як англієць Ернест Резер-форд (1871–1937) і данець Нільс Бор (1885–1962). Обидва вони є лауреатами Нобелівської премії відповідно за 1908 і 1922 рр.

Специфічною формою інтеграції науки й техніки стало відкрит-тя кінематографа, який винайшли, а в 1895 р. запатентували брати Луї та Огюст Люм’єри в Парижі. Внаслідок цього була вироблена система фотографічної фіксації реально ті в русі й подальша її про-екція на великий екран. 28 грудня 1895 р. в підвалі «Гран кафе» на бульварі Капуцинів (Париж) відбувся перший публічний платний сеанс кіно. Глядачі були ознайомлені зі сценами, знятими з натури: «Вихід робітників із заводу Люм’єра», «Прибуття поїзда на вокзал Ла Сьота», «Политий поливальник». Всього фірма Люм’єра випус-тила близько 1,5 тис. одно- та двохвилинних фільмів. У жанровому відношенні це були прості репортажі, ігрові сцени на літературні та історичні сюжети. Уже XX ст. інтегрувало науково-технічний винахід

Кордон М.В. «Українська та зарубіжна культура»

із просторово-часовими можливостями художнього образу й започаткувало появу кіномистецтва. Кіно мало переваги перед інши-ми видами мистецтва в тому, що могло досягти найбільш віддалених куточків будь-якої країни, легко знаходило шлях до глядачів інших країн, тим більше, що до 1926 р. воно було німе.

Внаслідок стрімкого розвитку науки і техніки в XIX – на почат-ку XX ст. культурний процес зазнав значних змін. Удосконалюва-лась матеріальна база культури, сформувалися нові соціальні верстви населення, збільшився інтелектуальний потенціал суспільства. Епо-ха породила різні літературно-мистецькі течії. Вони відбивали роз-маїття почуттів, нестабільний характер тогочасного суспільства.

У культурному житті Європи в першій третині XIX ст. доміну-вав романтизм. В його основі лежав творчий метод, який проголо-сив своїм головним принципом абсолютну і безмежну свободу особистості, утвердження самостійної цінності людини та її духовного світу. Для романтизму як художнього стилю характерне заперечення нормативності у створенні творів мистецтва. Суттю романтизму є та-кож оновлення художніх форм. Твори романтиків наповнені почуття-ми захоплення та розчарування, піднесення та відчаю.

Романтизм вніс героїчні мотиви в усі жанри образотворчого мис-тецтва, сприяв розвиткові та збагаченню його виражальних засобів. У романтичну епоху люди відчули плин часу, суспільні переміни. Це супроводжувалось небувалим інтересом до народної культури, її джерел і до росту національної самосвідомості в багатьох європейсь-ких країнах.

У літературі одним з найяскравіших представників романтизму, виразником епохи XIX ст. був великий англійський поет Джордж Ноел Гордон Байрон (22.01.1788–19.04.1824). Свій рід по батькові він вів від Вільгельма Завойовника. Батько промотав родове багат-ство і покинув сім’ю, коли Джордж був маленьким. Тому «нащадок королів» у дитинстві був оточений бідністю. Його могутній дух втілив-ся в слабкому, хворобливому тілі, до того ж з фізичною вадою – куль-гавістю.

Байрон належав до найвідоміших людей свого часу. Слава прий-шла до нього раптово, в один день. У його записах читаємо: «Одного ранку я проснувся знаменитим». Це сталося 27 лютого 1812 р. Тоді Байрон виголосив промову в палаті лордів, а наступного дня вийш-ли друком дві перші пісні поеми «Паломництво Чайльд Гарольда».

Лекція 11. Європейська культура XIX–XX ст.

Поема прославила Байрона, вона стала популярною серед його по-коління, яке зазнало гіркого розчарування і втратило ілюзії щодо можливості побудови світу на засадах, ідеалах просвітництва. Вели-чезний успіх мали роман у віршах Байрона «Дон Жуан», поема «Кор-сар», філософські драми «Манфред», «Каїн». Його перу належить од-на з найоригінальніших поем «Мазепа». Цим твором поет увів в англійську та й загалом у європейську літературу образ України та українського героя.

В 1823 р. Байрон відправився на допомогу грецькому повстанню, спрямованому проти турецького панування. В Греції він і помер від лихоманки в самий розпал повстання. Друзі перевезли прах на його батьківщину. Але через розрив відносин з англійським суспільством його прах відмовились помістити у Вестмінстерське абатство, місце поховання всіх великих людей Англії. Байрона похоронили в сільсь-кій церкві в Гекноллі. Серце ж його залишилось похованим у Греції.

Байрон вважається національним героєм Греції. На його надмо-гильній плиті вибитий напис про те, що поет поліг «при героїчній спробі повернути Греції її стародавню свободу та славу».

Романтики активно звертались до народної творчості, використо-вували сюжети, образи, мову, притаманну народним пісням, баладам, епосу. Із збирання народних пісень і балад почав свою літературну діяльність англійський письменник Вальтер Скотт (1771–1832). Своїм прозаїчним твором «Уеверлі» (1814) він започаткував жанр історичного роману, став зачинателем історичного жанру в літера-турі. Творчості В.Скотта властива особлива композиція романів. В них на першому місці знаходяться описання життя, побуту і вдачі самого народу, а не королів, полководців, вельмож. О.С.Пушкін по-рівнював В.Скотта з Шекспіром, а О.Бальзак вважав його своїм учи-телем.

Цілу галерею романтичних образів створив знаменитий французь-кий письменник Олександр Дюма-старший (24.07.1802–5.12.1870). Його бабуся була негритянкою. Батько – наполеонівський генерал. Після смерті батька сім’я бідувала і дати освіту хлопчику мати не змог-ла. Він заповнив цю прогалину читанням. В ньому рано проснувся письменницький хист і захоплення театром. Завдяки своїм романам Дюма став славетним, при чому слава прийшла до нього рано.

Славу йому принесли, насамперед, гостросюжетні романи «Граф Монте-Крісто» (1845–1846), «Три мушкетери» (1844) та продовження

Кордон М.В. «Українська та зарубіжна культура»

цього роману – «Двадцять років згодом» (1845) і «Віконт де Браже-лон, або Десять років згодом» (1848–1850), ще одна трилогія – «Ко-ролева Марго» (1845), «Мадам Монсоро» і «Сорок п’ять». Герої цих творів увійшли у свідомість багатьох поколінь читачів так міцно, що іноді сприймаються, як реально існуючі історичні особи. З цього приводу англійський письменник Роберт Стівенсон (1850–1894) сказав: «Напевне, після Шекспіра найдорожчий, найкращий мій друг – д’Артаньян... Мені невідома інша душа настільки людяна і у своєму роді настільки неперевершена...».

Главою й теоретиком французького демократичного романтизму, членом Французької академії з 1841 р. був письменник Віктор Марі Гюго (26.02.1802–22.05.1885). В своїх творах він виступав проти дес-потизму, тиранії, висловлював віру в перемогу прогресу й демократії. Найвідоміший його твір – роман «Собор Паризької богоматері» (1831). Собор для В.Гюго – це не лише величний пам’ятник середньовіччя, а й славетне минуле Франції, неповторна історична і культурна цінність. Саме з Собором пов’язана доля головних героїв, у ньому перетинаються шляхи багатьох із них. Інколи він постає пе-ред читачем мов жива істота.

Перу письменника належить поема «Мазепа». Гюго, як президен-тові літературного конгресу в Парижі, в 1878 р. було вручено брошу-ру М.Драгоманова французькою мовою «Українська література, за-боронена російським урядом», видану як доповідь на цьому конгресі.

Одним з творців жанру науково-фантастичного роману був фран-цузький письменник Жюль Верн (1828–1905). Романтикою науки проникнуті його гуманістичні книги «Діти капітана Гранта» (1867– 1868), «20000 льє під водою» (1869–1870), «Таємничий острів» (1875). «Море, муза і свобода – ось що я люблю і що хотів би пос-тійно виражати у своїх творах», – писав Жюль Верн.

У німецьких романтиків одним з улюблених жанрів була казка. Всесвітньої слави зажили народні казки, записані й опубліковані бра-тами Грімм – Якобом (1785–1863) та Вільгельмом (1786–1859).

Особливе місце в мистецтві романтизму займала музика. Роман-тики вважали музику найвищим з мистецтв. Це визначило її про-відне значення в XIX ст. До композиторів-романтиків належали ав-стрійський композитор Франц Петер Шуберт (1797–1828), німецький композитор Роберт Шуман (1810–1856), чеський композитор Бедр-жих Сметана (1824–1884), польський композитор Фредерік Шопен

Лекція 11. Європейська культура XIX–XX ст.

(1810–1849), якого вже у восьмирічному віці називали «польським Моцартом». В його творчості використовуються картини народного побуту, історичні сцени, народні перекази, відображається вся повнота і складність внутрішнього життя людини – від ліричних роздумів до буремної пристрасті.

«Новоромантичною трійцею» називають французького компози-тора Гектора Берліоза (1803–1869), угорського композитора й піані-ста Ференца Ліста (1811–1886) і німецького композитора та музично-го теоретика Ріхарда Вагнера (1813–1883). Берліоз у музичному відношенні був спадкоємцем Бетховена та іншого німецького ком-позитора Карла Вебера (1786–1826) – основоположника німецької романтичної опери. Берліоз прагнув зробити музику виразником літературних ідей і образів. З цією метою він вивчав твори Вергілія, Шекспіра, Гете, Байрона. Такий же ілюстративний характер має музика Ліста. В січні 1847 р. відбулися його гастролі у Києві. Ідею поєднання музики та літератури сприйняв і Вагнер.

До романтиків відноситься і німецький композитор, піаніст, ди-ригент Йоганнес Брамс (7.05.1833–3.04.1897). Він з 60-х років XIX ст. жив у Відні, де розвивав традиції віденського класичного симфоніз-му, збагативши їх новим романтичним змістом. Композитора було обрано почесним членом Галицького музичного товариства.

В другій половині XIX ст. в окремий напрям у літературі та мис-тецтві оформляється реалізм (від лат. realis – речовинний, дійсний). Він ставив своїм завданням найповніше, найправдивіше відтворювати дійсність, художньо осмислювати всі її суперечності, уміти враховувати об’єктивні умови, можливості, співвідношення сил. Реалізм XIX ст. прийнято називати критичним.

Становлення реалізму відбувалося поступово. Показовим щодо цього є творчість видатного майстра ліричної та політичної поезії, німецького поета і публіциста Генріха Гейне (13.12.1797–17.02.1856), про якого Ф.Ліст сказав, що «це один з найвидатніших людей Німеччини». Гейне називав себе останнім поетом романтизму і пер-шим поетом нового, реалістичного напрямку, «барабанщиком рево-люції». Світову славу принесла йому «Книга пісень» (1827), у якій він оповідав про любовні переживання молодої людини, типово ро-мантичного героя, який страждає від неподіленого кохання. Деякою мірою це була автобіографічна сповідь Гейне, закоханого у свою дво-юрідну сестру Амалію. Багато віршів із «Книги пісень» покладено

Кордон М.В. «Українська та зарубіжна культура»

на музику такими видатними композиторами, як Шуман, Шуберт, Шопен, Ліст, Чайковський, Лисенко, Ревуцький, Людкевич, Лято-шинський.

Згодом у своїх творах Гейне звертається до реальних соціальних проблем. Етапною в цьому відношенні є збірка «Сучасні вірші». В ній поет стверджує реалізм у німецькій поезії. Драматизм XIX ст. Гейне висловив словами: «Тріщина світу пройшла крізь моє серце». Гейне належить вислів: «Молодість – це не вік, а стан душі».

Найповніше принципи реалізму виявилися в творчості видатно-го французького письменника Оноре де Бальзака (20.05.1799– 18.08.1850). Він кілька років жив на Житомирщині, а в 1850 р., неза-довго до смерті, в Бердичеві, у костьолі святої Варвари, обвінчався з Евеліною Ганською, яку письменник любив багато років. Бальзака справедливо порівнюють з Прометеєм, але прикутим не до скелі, а до письмового столу. Гюго казав, що у бальзаківському житті було більше праці, ніж днів.

Практично все життя видатний романіст працював над створен-ням великого циклу романів і повістей, які згодом об’єднав під на-звою «Людська комедія». Ця епопея становить майже сто пов’яза-них між собою творів, понад дві тисячі персонажів – такий масштаб цього грандіозного творіння. Герої творів – банкіри, купці, лихварі. Вони примножують свої багатства злочинами, жорстокістю, насильством над залежними від них людьми. Письменник хотів ство-рити «Людську комедію» такою самою енциклопедією сучасного життя, якою була «Божественна комедія» Данте для свого часу. Баль-зак і Данте прагнули зобразити весь світ у всій його повноті, і це їм вдаюся. Формулюючи ідею «Людської комедії», Бальзак у передмові до неї зазначав: «Складаючи опис хиб та чеснот, збираючи найяс-кравіші вияви пристрастей, зображаючи характери, вибираючи го-ловні події з життя суспільства... мені, можливо, вдасться написати історію... звичаїв». Письменник називав себе «секретарем французь-кого суспільства», «доктором соціальних наук».

Риси реалізму знайшли відображення в музиці. Одним з найбіль-ших оперних композиторів-реалістів був італійський композитор Джузеппе Верді (10.10.1813–27.01.1901). Його творчість – вершина реалізму в музичному оперному мистецтві XIX ст. Шедеврами оперного реалізму є опери композитора «Аїда» (1870), «Отелло» (1886), «Фальстаф» (1892). Проблеми соціальної нерівності – зміст

Лекція 11. Європейська культура XIX–XX ст.

опер Верді «Ріголетто» (1851). «Трубадур» (1853), «Травіата» (1853). Героїко-історична тема реалістично втілена в операх «Бал-маскарад» (1859), «Сила долі» (1861), «Дон Карлос» (1867).

Демократизм, глибока людяність творчості Верді принесли йому світову славу. Його опери користуються великою популярністю. Во-ни не сходять зі сцен оперних театрів світу. З 1961 р. в Буссето (Іта-лія) проводиться конкурс вокалістів «Вердієвські голоси».

Вершиною реалізму в оперному мистецтві Франції визнана опе-ра «Кармен» (1874), яка стала однією з найпопулярніших у світо-вому оперному мистецтві. П.І.Чайковський визнавав її «в повному розумінні слова шедевром». Автором цієї опери є всесвітньо відо-мий французький композитор Жорж Бізе (25.10.1838–3.06.1875). Вирішальний вплив на формування його таланту мав видатний фран-цузький композитор і диригент Шарль Франсуа Гуно (17.06.1818-18.10.1893), який створив відому оперу «Фауст» (1859). За одной-менним романом В.Скотта Бізе написав оперу «Перська красуня» (1866).

Середина XIX ст. стала часом народження нового музичного жан-ру – оперети – легкої опери, яка включала і танець, і діалог. Батьків-щина оперети – Франція. В останній третині XIX ст. отримала роз-виток віденська оперета в Австрії. Одним з її основоположників став Йоганн Штраус (син: 25.10.1825–03.06.1899) – австрійський компо-зитор, скрипаль і диригент. Кращими його творами є оперети Летю-ча миша» (1874), «Циганський барон:» (1885). Всесвітню славу Штра-усу принесли також віденські вальси («Голубий Дунай», «Казки віденського лісу»). Завдяки їм від здобув ім’я «король вальсів».

В літературі та мистецтві останньої третини XIX ст. склалася така течія, як натуралізм (фр. naturalisme від лат. nature – природа). Він прагнув до безпристрасного, фотографічно точного та об’єктивного відтворення дійсності та людських стосунків. Митці-натуралісти ставили собі за мету вивчати суспільство так само досконало, як учений досліджує природу та її закони. Вони цікавилися побутом людини, її фізіологічною природою, буденними явищами, намагалися «писати під диктовку життя». Теорія натуралізму була розроблена видатним французьким письменником Емілем Золя (02.04.1840– 29.09.1902). Він сформулював теорію «наукового роману». Вона вимагала від митця натуралістичного відтворення фактів без їх відбору і типізації. В 70–80-і рр. натуралізм піднімав дуже важливі

Кордон М.В. «Українська та зарубіжна культура»

теми: детально показуючи життя знедолених і пригноблених, досліджуючи механізми взаємодії людини і середовища з метою його розумної організації, активізуючи увагу на ролі несвідомих моментів у людській психіці.

Такий підхід привів врешті-решт до кризи натуралізму. На це звернув увагу відомий російський філософ XX ст. Микола Бердяєв (1874–1948). Характеризуючи літературний процес у XIX ст., він, зокрема, писав: «В літературі найскладнішою, але й найчистішою формою є роман, притаманний душі XIX ст. Почали прагнути не стільки краси, скільки правдивості. Це само по собі було здобутком. Та це ж призвело до того, що зблід ідеал краси. Зрештою, мистецтво почало цуратися краси... Це породжує глибоку кризу мистецтва».

В XIX ст. у мистецтві відбуваються серйозні зміни. Для багатьох його діячів реалістичний напрямок перестає бути еталоном, і в прин-ципі заперечується саме реалістичне бачення світу. Художники сто-мились від вимог об’єктивності та типізації. Народжується нова, суб’єктивна художня реальність. Важливо не те, як всі бачать світ, а те, як його бачу я, бачиш ти, бачить він. До всякого образотворчого мистецтва абсолютно застосовне таке судження про живопис видат-ного німецького художника XIX ст. Каспара Давида Фрідріха (1774– 1840): «Художник повинен писати не тільки те, що він бачить перед собою, але і те, що бачить в собі. А якщо в собі він нічого не бачить, то нехай кине живопис».

На цій хвилі і формується імпресіонізм. Сам термін походить від назви картини французького художника Клода Моне (14.02.1840– 06.12.1926) «Враження. Сонце, що сходить» («Impression. Levant soleil»). Іноді виникнення терміна «імпресіонізм пов’язують з нова-торськими пошуками іншого французького художника – Едуара Мане (1832–1883). У передмові до каталогу своїх картин він так висловив власне естетичне кредо: «Митець прагне лише до того, щоб передати свої враження (impression)».

Теоретично обґрунтовуючи імпресіонізм, Еміль Золя після дов-гих дискусій з Полем Сезанном (1839–1906) прийшов до висновку: предмет або людина, яких зображають, є лише приводом. Геніальність полягає в тому, щоб показати цей предмет або людину в новому виг-ляді, більш правдивому або більш величному. «Мене, – писав він, – зачіпають не дерево, не обличчя, а художник, якого я бачу в цьому творі, могутній індивідуум, який опинився в стані створення поряд

Лекція 11. Європейська культура XIX–XX ст.

з божим світом свого власного Світу, який очі мої не зможуть забути»1. Так було підтримано пріоритет суб’єктивного над об’єктивним, значущого над видимим.

Крім Моне і Мане, імпресіоністський рух висунув таких великих майстрів, також представників Франції, як П’єр Огюст Ренуар (1841-1919), Едгар Дега (1834-1917). Каміль Піссарро (1830-1903), Альф-ред Сіслей (1839-1899), Анрі Тулуз-Лотрек (1864-1901). Історія імпресіонізму порівняно короткочасна - всього 12 років (від першої виставки картин 1874 р. до восьмої в 1886 p.).

Імпресіонізм прагнув відтворити найточніші суб’єктивні відчут-тя та переживання, настрій та швидкоплинні враження автора від реального світу в його русі та мінливості. Важливим принципом імпресіонізму був відхід від типовості. В мистецтво ввійшли миттєвість, фрагментарність композиції, випадковий погляд, неспо-дівані ракурси і точки зору, свіжість та безпосередність сприйняття. Це яскраво помітно в творчості Ренуара. Створюється враження, що його полотна написані простим перехожим, який гуляє (або, як ска-зали б французи, фланірує) по бульварах і насолоджується життям.

Головні риси імпресіонізму дістали свій розвиток в постімпре-сіонізмі. Яскравими представниками цього напрямку були французькі художники Поль Сезанн, Поль Гоген (1848-1903) і голландський художник Вінсент Ван Гог (1853-1890). Вони великою мірою є ро-доначальниками мистецтва XX ст. Ван Гог посилював експресивні якості художньої форми, прагнув висловити своє захоплення кра-сою природи, співчуття людині, яка страждає. Картини художника, які при його житті не знаходили покупців, в наші дні коштують багато мільйонів доларів і продаються на всесвітньо знаменитих аукціонах.

Французькі митці виступили законодавцями такого мистецького напрямку кінця XIX - початку XX ст., як символізм (від фр. symbole - знак, символ). У творчості його представників основним засобом вираження був символ, концентроване відбиття певної ідеї, явища, образу. Символом може бути вчинок, квітка, порух. Об’єктом зображення стає ірреальний світ, світ мрії, таємності. Символісти стверджували, що тільки ідеї являють ту вищу реальність, яку і по-винно зафіксувати мистецтво. Вони спирались на тезу німецького філософа-ідеаліста Артура Шопенгауера (1788-1860) про те, що існує

Мартьшов В.Ф. Мировая художественная культура. - С. 203.

Кордон М.В. «Українська та зарубіжна культура»

«стільки різних світів, скільки є мислителів». Крім живопису, сим-волізм охоплював літературу, театральне мистецтво, музику. Харак-терною рисою символізму була ставка на інтуїтивне, безсвідоме. Символісти відстоювали ідею незалежності мистецтва від соціаль-них завдань та проблем. Вони вірили, що одвічні культурні цінності можуть об’єднати людей. Близький своєю поезією до французьких символістів англійський письменник Оскар Уайльд (15.10.1854– 30.11.1900) вважав, що мистецтво нічого не виражає, крім самого себе, що мистецтво вище від життя.

Сила абстрагуючої свідомості, спрямованість до безпредметно-го мистецтва, відмова від наслідування видимому світу найбільш зримо втілились в культурі XX ст. Розуміння її сутності неможливе без такого феномену, як модернізм, який виник як реакція на не-здійсненність естетичних ідеалів, що пропонувалися реалістичним мистецтвом. Це був принцип «навпаки» щодо реалізму. Поняття «мо-дернізм» походить від французького слова «moderne» і означає новітній, сучасний. Це поняття має той же корінь, що і слово «мода», і нерідко вживається в значенні «нове мистецтво», «сучасне мистецт-во». Модернізм охоплює період від початку століття до кінця 1960-х років (за деякими оцінками). Для нього характерна безліч відносно самостійних художніх напрямів та течій, загальною ознакою яких є рішучий відхід від традицій класичного мистецтва.

Крім модернізму, в мистецтві XX ст. виникло таке поняття, як авангард (від фр. avantgarde – передовий загін). Воно об’єднало на принципах корінного оновлення художньої практики різні школи і напрямки європейського мистецтва 10–20-х рр. ХХ ст. Авангардис-ти (найрадикальніші кола модерністів) порвали з усталеними прин-ципами, традиціями і шукали нові засоби художнього вираження. Особливістю авангардизму є не лише розрив з художньою традицією минулого, її образною системою та виражальними засобами, а й ак-тивний, революціонізуючий суспільство протест, який потребує пе-реоцінки духовних цінностей та нового сприйняття світу. У 1913 р. сформувалася течія російського авангарду, до якого належали такі відомі художники, як Казимир Малевич (1878–1935), Василь Кан-динський (1866–1944), Кузьма Петров-Водкін (1878–1939).

Модернізм зачепив літературний процес. Біля джерел модерністської прози стоїть творчість австрійського письменника Франца Кафки (3.07.1883–3.06.1924). Вся творчість цього видатного письменника є

Лекція 11. Європейська культура XIX–XX ст.

здебільшого наслідком його конфлікту з середовищем, насамперед з батьками, які були чужі йому духовно, а це він переживав як гріх і прокляття. У творчості Кафки людина самотня, беззахисна, ніщо її ні до кого і ні до чого не прив’язує. В модерністській поезії деякі її представники стали на шлях по можливості більш повного розриву з поетичною традицією, бунту проти звичних норм віршованої мови, на шлях бурхливого словотворення, яке інколи доходило до край-нощів. Модерністи дали культурі великих поетів – французів Гійо-ма Аполлінера (1880–1918), Луї Арагона (1897–1982), Поля Елюара (1895–1952), німця Йоганнеса Роберта Бехера (1891–1958), росіянина Володимира Маяковського (1893–1930), іспанця Гарсіа Лорку (5.06.1898–19.08.1936).

Перша світова війна викликала природний відгук письменників. Видатний чеський письменник Ярослав Гашек (30.04.1883–03.01.1923) написав роман-епопею «Пригоди бравого солдата Швейка під час світо-вої війни». Швейк – людина з народу, в зіткненнях з начальством він удає простачка, а часом і дурника. Свої думки він завжди висловлює з невинним і наївним виглядом. Швейка називають серед таких все-світньо відомих літературних героїв, як Дон-Кіхот і Санчо Панса, Гул-лівер і барон Мюнгаузен. Фашистські власті в Німеччині оголосили цей твір Я.Гашека «біблією саботажу» і спалили.

Учасником Першої світової війни був німецький письменник Еріх Марія Ремарк (22.06.1898–25.09.1970). Її страхіття він описав у ро-мані «На західному фронті без перемін». Проти війни був спрямова-ний роман французького письменника Анрі Барбюса (1873–1935) «Вогонь» – перший твір соціалістичного реалізму в зарубіжній літе-ратурі.

Друга світова війна примушує письменників знову нагадати лю-дям про їх відповідальність за майбутнє людства – «Кожний відпо-відає за свою планету», – заявляє в романтичній казці «Маленький принц» французький письменник Антуан де Сент-Екзюпері (29.06. 1900–31.07.1944).

В літературі та мистецтві післявоєнної Європи переважали ідеї наймоднішої філософської системи того часу – екзистенціалізму, різновиду ірраціоналістичної філософії. Єдиним сенсом діяльності людини за цією течією є самовираження особистості, вибір правиль-ної лінії поведінки, стоїчне виконання свого обов’язку, навіть в екст-ремальній ситуації.

Кордон М.В. «Українська та зарубіжна культура»

Щоб робити життя, стверджують екзистенціалісти, потрібно, на-самперед, його бачити. Бачити, що в світі немає і не може бути нія-кої надії. Людина повинна усвідомити, що вона живе тільки сьогодні і ніякого завтра, ніякого майбутнього у неї немає. Якщо воно і буде, то уже не в неї, а у тих, хто прийде після неї, але для них це майбутнє стане лише теперішнім. Тому потрібно жити в теперішньому, жити теперішнім, діяти в теперішньому. Всі розмови про «прекрасне май-бутнє» – це химера.

Яскравими представниками екзистенціалізму були Жан Поль Сартр (1905–1980), Карл Ясперс (1883–1969), Мартін Хайдеггер (1889–1976). Провідну роль у модерністській літературі відіграли саме твори Сартра («Дороги свободи»), а також Альбера Камю (1913– 1960) («Чума»). Останній в 1957 р. отримав Нобелівську премію в галузі літератури. Розвінчання фашизму і захист гуманістичних цінностей були в центрі уваги німецьких письменників Томаса Ман-на (1875–1955) («Доктор Фауст», 1947 р.) і Ремарка («Час жити і час помирати», 1954 р.).

Американський письменник Ернест Хемінгуей (21.07.1899– 02.07.1961) у повісті «Старий і море» розвинув традиційну для ньо-го тему мужності людини перед обличчям смерті. В 1954 р. йому також була присвоєна Нобелівська премія.

Модернізм охоплював і світовий театр. В 1953 р. ірландський драматург Семюел Беккет поставив у Парижі п’єсу «Очікуючи Годо» (1952), яка утвердила так званий «театр абсурду». Вистава сим-волізувала абсурдність людського життя, мала величезний успіх, а Беккет у 1969 р. отримав Нобелівську премію в галузі літератури.

Поява кінематографа, а потім і телебачення (від гр. бачення вдалину, далеко – про передачу зображення на відстань) підірвали монопольне панування театру як провідного видовищного мистецтва. Але театр успішно витримав конкуренцію.

Шляхи розвитку театру в XX ст. були визначені драматургією норвезького драматурга Генріка Ібсена (1828–1906), новаторськими п’єсами Антона Павловича Чехова (1860–1904) та англійського пись-менника Бсрнарда Шоу, а також системою російського режисера, актора, педагога, теоретика театру Костянтина Сергійовича Станіс-лавського (1863–1938). Театральні експерименти продовжив німець-кий письменник і режисер Бертольт Брехт (1898–1956). Він вису-нув теорію епічного театру. Згідно з цією теорією, спектакль повинен

Лекція 11. Європейська культура XIX–XX ст.

впливати не на почуття, а на розум глядача, бути публіцистичним і соціально гострим. Експерименти Б.Брехта збагатили театральне мистецтво.

Чітко намітились тенденції до абстрагування краси в живописі. Це стосується, насамперед, роботи французького художника Анрі Матісса (1869–1954) «Радість життя», яка в 1905 р. з’явилась на ви-ставці в Парижі. Нове світосприйняття закріпилося в назві «фовізм» (від фр. fauves – дикі). Фовісти стверджували свого роду живопис «без правил», за що й отримали від критиків іронічну назву.

Головним засобом душевного самовираження, способом прояву симпатії до предметів оточуючого світу ставав колір. Для фовізму характерне прагнення до яскравого відкритого кольору, який вони широко використовувати в жанрі пейзажу. Максимальна виразність кольору, організація з його допомогою художнього простору, актив-ний вплив кольорової гами на композиційне співвідношення частин художнього твору – все це і є характерними ознаками фовізму. Фовісти відмовлялись зображати конкретні образи.

Ще одним художнім напрямком, який мав довготривалі наслідки та значно вплинув на розвиток модерністського мистецтва, був кубізм (від фр. cube – куб). Зародження кубізму дослідники пов’язують з іменем іспанського художника Пабло Пікассо (25.10.1881–8.04.1973), який від 1904 р. працював у Франції. Пікассо – один з тих, хто самою природою був створений для мистецтва. Його не можна уявити поза живописом, про який він говорив так: «Живопис сильніший за мене. Він примушує мене робити те, що він хоче». Талант Пікассо проявився дуже рано. За словами самого