Лекція 10 КУЛЬТУРА ПРОСВІТНИЦТВА (ХVІІ–ХVIІІ ст.)


Повернутися на початок книги
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 
15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 
30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 
45 46 47 48 49 

Загрузка...

•          Витоки та основні засади Просвітництва.

•          Ідеї Вольтера, Дідро, Руссо, Гердера.

•          Особливості розвитку мистецтва доби Просвітництва.

•          Зростання ролі літератури в житті суспільства.

Батьківщиною Просвітництва вважається Англія, де в другій по-ловині XVII ст. під впливом буржуазної революції зародилось бага-то ідей, характерних для всієї епохи Просвітництва. Свого розквіту Просвітництво досягає в середині XVIII ст. уже на французькому ґрунті. Завершенням Просвітництва стала Французька буржуазна ре-волюція, на знаменах якої були написані його гасла: свобода, рівність і братерство. Ця революція поховала віру просвітителів в «золотий вік» поступового ненасильницького прогресу. Крім Англії і Франції, одним з головних осередків Просвітництва була Німеччина.

У XVII ст. в Західній Європі почався загальний прогрес знань. Він був викликаний потребами матеріального виробництва, торгівлі та мореплавання. Наукові знання, які раніше були надбанням вузь-кого кола вчених, стали поширюватись на всі суспільні верстви. Цей період ознаменувався науковою революцією, відкриттями у галузі природничих наук, технічними винаходами. Англієць Уїльям Гарвей (1578-1657) першим відкрив кровообіг і став засновником фізіології як науки. Італійський фізик і математик Еванджеліста Торічеллі (1608-1647) винайшов барометр і дав основу науці метеорології. Він відкрив і пояснив безповітряний простір над вільною поверхнею ріди-ни в закритій зверху посудині - Торрічеллієву порожнечу. На-прикінці XVI - у першій половині XVII ст. було винайдено теле-скоп, мікроскоп, ртутні термометри, вдосконалено компас і годинник.

Підсумком у науковій революції XVII ст. стали відкриття вели-кого англійського фізика, астронома і математика Ісаака Ньютона (1643-1727). Вихідні принципи нового наукового світогляду за Нью-тоном можна сформулювати так: час і простір мають абсолютний

Кордон М.В. «Українська та зарубіжна культура»

характер, вони існують самі по собі, незалежно від матерії; рух має всезагальний характер; всі явища в світі перебувають у причинно-наслідковому зв’язку. Ньютон відкрив закон всесвітнього тяжіння.

Для більш ефективної організації наукових досліджень в країнах Західної Європи, разом з навчальними закладами, почали поширю-ватися перші товариства вчених. У 1575 р. іспанський король Філіп II заснував у Мадриді академію математичних наук. 2 січня 1635 р. Арман Жан Дюплесі, герцог Рішельє, заснував Французьку акаде-мію – об’єднання вчених, переважно філологів. У 1666 р. офіційно оформляється Паризька природничо-наукова Академія, членами якої, крім французьких вчених, були й іноземці. У XVII ст. виникли і перші загальнонаціональні академії наук – славетне Лондонське ко-ролівське наукове товариство у 1662 р., до якого належало багато видатних вчених, у тому числі й І.Ньютон, і Академія наук в Парижі з 1699 р. Першою академією в галузі суспільних наук була Порту-гальська академія історії.

У XVI–XVII ст. почали виникати перші мистецькі об’єднання. В 1585 р. брати Каррачі заснували Болонську академію мистецтв в Італії, а у 1648 р. створюється Королівська академія живопису та скульптури у Франції.

Характерною рисою Просвітництва було прагнення його представників до перебудови всіх суспільних відносин на основі розуму, рівності, справедливості, що, на їх думку, випливає з самої природи, прав людини. Просвітителі проголосили культ розуму і природи. Вони були переконані в тому, що у світі все можна поясни-ти розумом, що розвиток розуму і, насамперед, прогрес науки і про-світництво народу, зможуть вирішальним чином вплинути на всі сторони життя суспільства і перебудувати його на засадах загальної рівності, яка відповідає законам природи. Діячі Просвітництва боро-лися за утвердження «царства розуму», яке буде ґрунтуватися на «природній рівності» людей, оцінці їх за особистими заслугами. Вони прагнули розкріпачити розум людей і тим самим сприяти їх політич-ному розкріпаченню. Людина розумілась як tabula rasa (чиста дошка), на яку можна записати все розумне. Проголошується рівність не тільки перед Богом, а й перед законом. Просвітителі вірили в людину, її розум і високе покликання. У цьому вони продовжували гуманістичні традиції доби Відродження.

Лекція 10. Культура Просвітництва (XVII–XVIII ст.)

Рушійною силою історичного розвитку просвітителі вважали розповсюдження передових ідей, знань, а також поліпшення мораль-ного стану суспільства. Головний шлях до прогресу, універсальний засіб удосконалення людини й суспільства вони вбачали в поширенні освіти, вихованні та самовихованні. На їх думку, зло у світі існує через неосвіченість людей, помилки розуму. Коли їм пояснити, що таке добро, – все буде гаразд. Просвітителі вірили, що знання про добро вже гарантує вчинки за законами добра. Вони переконували, що просвітництвом мас виховані монархи приведуть до знищення безправ’я і несправедливості.

Одним з напрямів духовного життя епохи Просвітництва стало прагнення до секуляризації культури, максимального розвитку в ній світських засад, незалежних від церкви. Це знайшло своє відобра-ження у боротьбі за віротерпимість, свободу совісті, за право люди-ни на вибір релігії. Просвітителі заперечили головний постулат тео-логічного світобачення – про божественну напередвизначеність усього сущого. Просвітителі намагались довести, що суб’єктом історії є не Бог, а сама людина.

Але ідея Бога не була відкинута. Про Бога згадують майже в усіх філософських трактатах того часу. Раціоналізм (як світог-лядний принцип) передбачав ідею Бога як гаранта розумності світобудови та здатності пізнавати її раціональним шляхом. Не відкидаючи остаточно ідею Бога, значна частина просвітителів переосмислювала її в контексті деїзму (від лат. деїз – бог). Ця форма віри, яка виникла в епоху Просвітництва, визнавала, що хоч Бог і існує в світі як його першопричина, однак після створення світу рух світотворення здійснюється без його участі. Провідна теза деїзму – «Закон природи є закон Божий». Характерна риса Просвітництва – компроміс між знанням і вірою, між наукою та релігією.

Просвітителі походили з різних соціальних прошарків, класів і станів: аристократії, дворян, духовенства, службовців, представників торгово-промислових кіл. Але їх об’єднала ненависть до пережитків феодально-абсолютистського ладу, вимога рівності, оцінки людини за її особистими заслугами. Просвітницька ідеологія мата антикріпо-сницький, антифеодальний, антирелігійний характер. Цій ідеології були властиві історичний оптимізм, віра в прогрес людини і люд-ства, в основоположну роль знання. Важливим стало усвідомлення

Кордон М.В. «Українська та зарубіжна культура»

можливості існування різних поглядів на світ, філософію, мистецт-во, мораль, толерантність по відношенню до інших.

Відбувалася переорієнтація суспільних ідеалів. Вони ставали більш прагматичними, позбавлялися героїко-романтичного забарв-лення. Для масової свідомості ідеал підприємливої людини, купця, допитливого вченого стає більш привабливим, аніж ідеал лицаря чи ченця-аскета.

Самі діячі Просвітництва довгий час віддавали перевагу назива-ти свою епоху віком розуму, віком філософів, хоча термін «про-світництво» зустрічається в таких видних його представників, як Вольтер і Гердер. Остаточно затвердив його в правах громадянства і запровадив у повсякденний обіг німецький філософ Іммануїл Кант. На самому завершенні Просвітництва, у 1784 р., він пише невелику статтю «Що таке Просвітництво?» У ній Кант пропонував розгляда-ти Просвітництво як необхідну історичну епоху розвитку людства, суть якої полягає в широкому використанні людського розуму для реалізації соціального прогресу. В статті міститься характерний зак-лик до читача: «Майте мужність користуватись власним розумом». Канту належить знаменита фраза: «Праця – кращий спосіб насоло-ди життям».

У XVII ст. з ідеями Просвітництва виступили філософи Бене-дикт Спіноза (1632–1677) в Нідерландах, Томас Гоббс (5.04.1588– 4.12.1679) і Джон Локк (1632–1704) в Англії. Гоббс вважав, що люди рівні від природи. Але в процесі розвитку виникає нерівність, а нерівність сприяє взаємній недовірі, яка призводить до війни. При відсутності громадянського стану завжди є війна всіх проти всіх, збиткова для всіх. Тому люди шляхом договору об’єднались у дер-жаву, щоб цим самим одержати захист і можливість гуманного жит-тя. Гоббс підтримував гасло: «Мета виправдовує засоби».

Локк виступив теоретиком англійського раціоналізму. У своїх пра-цях він дотримувався погляду, що людина не має вродженого знання, як це доводили попередні філософи, а добуває його з практичної дії. Локк був прихильником конституційної монархії і за мету держави вважав охорону свободи й природного права людини на життя.

До невід’ємних прав людини Локк відносив три основні права: на життя, свободу і власність. Правопорядок, за Локком, повинен забезпечити можливість одержання вигоди кожним, але так, щоб при цьому зберігались також свобода і приватний інтерес всіх інших.

Лекція 10. Культура Просвітництва (XVII–XVIII ст.)

Англійські просвітителі підкреслювали значення особистого твор-чого зусилля кожної людини, її знань та досвіду. Це сприяло закрі-пленню в характері англійців таких рис, як підприємливість, ви-нахідливість, практицизм.

Великий суспільний резонанс одержало Просвітництво у Фран-ції, яка у XVIII ст. стала гегемоном духовного життя Європи. Най-видатнішим діячем французького Просвітництва був Франсуа Марі Аруе, відомий під псевдонімом Вольтер (21.11.1694–29.05.1778). Тому все XVIII ст. називали «століттям Вольтера». Йому не було рівних у викритті недоліків, вад феодального суспільства, абсолютистського режиму, в зруйнуванні та подоланні всякого роду забобонів. Воль-тер залишив після себе колосальну як за обсягом (понад 70 томів творів), так і за широтою жанрової палітри творчу спадщину. Він писав у всіх жанрах – трагедії, вірші, історичні твори, філософські романи, сатиричні поеми, політичні трактати і статті. Йому належить знаменита фраза: «Всі жанри гарні, крім нудного».

У своїх творах Вольтер критикував клерикалізм, лицемірство офіційної церкви та її слуг, висміював позірне святенництво та ре-лігійний фанатизм. Йому належить вислів, який був спрямований проти католицької церкви: «Розчавіть потвору». Цю вимогу він по-єднував із закликом до віротерпимості у «Філософських листах» (1734) і відмовою від атеїзму. Останній загрожував побудованому на приватній власності суспільному порядкові. «Якби Бога не було, – писав Вольтер, – його належало б вигадати».

Як історик, автор ряду історичний праць («Історія Російської імперії в царювання Петра Великого», «Історія царювання Людовика XIV і Людовика XV», «Філософія історії») Вольтер вимагав опори на точні джерела, намагався вивчати культуру, взагалі історію народу, а не тільки життя королів і полководців. Він вірив у історичний про-грес, але не пов’язував його з політичним розвитком мас. Звідси у нього виникла ідея так званого просвітницького абсолютизму, тобто свої надії просвітитель покладав на «освіченого монарха».

Одним з найглибших і гостросатиричних творів Вольтера є повість «Кандід, або Оптиміст» (1759), в якій розповідається про казкову країну Ельдорадо. Доля головного героя складається непро-сто, роки жорстоких розчарувань стали потрібними йому для того, щоб прийти до власного світосприйняття. Довго мандруючи по світу і зневірившись у гонитві за багатством та славою, він побачив турка,

Кордон М.В. «Українська та зарубіжна культура»

який обробляв разом із своєю сім’єю ділянку землі. І Кандід зро-зумів, що людина може знайти щастя тільки у впертій та корисній праці. Виразом цієї думки є вислів: «Треба доглядати свій сад», яким закінчується повість Вольтера. У цьому вислові вся життєва мудрість, смисл і призначення людського життя. Якраз праця, на думку авто-ра, позбавляє від «трьох великих бід: нудьги, пороку і нужди». Про себе Вольтер писав: «Я гнучкий, як в’юн, меткий, як ящірка, і завж-ди за роботою, як білка».

Гостре перо Вольтера здобуло йому всесвітню славу, його бояли-ся навіть королі. Недаремно самого Вольтера сучасники називали «некоронованим королем Європи», «королем філософів». Він вважав-ся першим поетом Франції XVIII ст. Слава Вольтера була така вели-ка, що він якось одержав листа, на якому замість прізвища адресата стояло: «Трибуну вітчизни, натхненникові громадян, співцю героїв, ворогові фанатизму, захиснику пригноблених». Саме таким уявляли його собі французи, таким він і був. Власне, слово «вольтер’янство» стало синонімом вільнодумства, не обмеженого впливом влади і за-бобонами натовпу. Вольтеру належать слова: «Я ніколи не погоджусь з вашими переконаннями, але віддам життя за те, щоб ви могли їх вільно висловлювати».

Сам Вольтер найбільше цінував у своїй діяльності практичний захист прав конкретних людей. Уже на схилі літ, здобувши широку славу, він писав: «Я зробив немало добра, і це найкраще з усього, що я зробив». Вольтера перезахоронювали в 1791 р. На катафалку, на якому перевозили його прах, були написані слова: «Він підготував нас до свободи».

До найвидатніших діячів французького Просвітництва належав Лені Дідро (1713–1784). Він прославився не тільки як критик і гро-мадський діяч, а й як талановитий літератор і теоретик мистецтва, яке, на його думку, «повинно учити любити доброчесність і ненави-діти порок».

Дідро – автор численних філософських творів, головними з яких є «Думки про пояснення природи» (1754 р.), «Розмова д’Аламбера з Дідро» (1769), «Філософські принципи матерії та руху» (1770), «Елементи фізіології» (1774–1780) та інші. Філософ виступив з ідеями про незалежність матерії від руху, єдності органічної та неор-ганічної природи. Задовго до Чарльза Дарвіна він висловив здогад про біологічну еволюцію. Дідро відкинув компромісну деїстичну

Лекція 10. Культура Просвітництва (XVII–XVIII ст.)

версію про існування Бога як конструктора розумного устрою природи і став на позиції матеріалізму й атеїзму. Він вірив у сус-пільство, життєвим принципом якого мала стати доброта й народ-жувана нею самопожертва.

Дідро – головний редактор і натхненник знаменитої 35-томної «Енциклопедії або тлумачного словника наук, мистецтв і ремесел» (1751–1780), яка здобула всесвітню славу. Він зумів залучити до співробітництва багатьох видатних учених і філософів, блискучу плеяду публіцистів: Вольтера, Монтеск’є, Руссо, Тюрго, Гельвеція, Гольбаха, Ж. д’Аламбера, Дюкло, Бюффона, Доббантона і багатьох інших. При всій різноманітності просвітницької діяльності важко пе-реоцінити роль видання, якому судилося стати одним з найбільших культурних здобутків XVIII ст.

Мета, яку прагнули досягти автори «Енциклопедії», полягала в тому, щоб не просто зв’язати у єдине ціле існуючі знання, а й спря-мувати їх до розуміння того, якими повинні бути суспільні відноси-ни. Французькі просвітителі вказували шлях всім, хто шукав сус-пільного порядку. Для свого часу «Енциклопедія», що охопила увесь наявний фонд знань у галузі природничих, соціальних та технічних дисциплін, стала справжньою академією науки, зводом найпередо-віших знань XVIII ст. Видання сприяло тому, що усі французи і навіть всі європейці, за словами Вольтера. зробилися енциклопедистами.

Представником радикального крила французького Просвітницт-ва був Жан Жак Руссо (28.06.1712–02.07.1778). Він виступав побор-ником права людини на свободу, рівність, щастя. В його трактаті «Суспільний договір» (1762) на весь світ прозвучала репліка: «Лю-дина народжена вільною, а разом з тим вона скрізь в кайданах». Рус-со є одним з основоположників ідеї народного суверенітету, яка пе-редбачає безпосередню участь кожного громадянина у владних відносинах на відміну від принципу представництва, коли громадя-нин передає свою волю іншій особі

Вчення Руссо зводилось до вимоги вивести суспільство зі стану загальної зіпсованості моралі. Вихід він бачив не тільки в правиль-ному вихованні, матеріальній та політичній рівності, а й у прямій залежності моралі та політики, моралі та суспільного ладу. На про-тивагу філософам, які вважали себелюбство та егоїзм сумісними з суспільним благом, Руссо вимагав підкорення особистості благу суспільства. Він протиставляв зіпсованості, моральній деградації

Кордон М.В. «Українська та зарубіжна культура»

«культурних» націй чистоту і простоту вдачі народів, які знаходи-лись на архаїчному ступені розвитку.

Поруч з Вольтером «патріархом» французького Просвітництва справедливо називають письменника, публіциста і філософа Шарля Луї Монтеск’є (18.01.1689–10.02.1755). У своїх творах він піддав критиці феодально-абсолютистський лад Франції, сформулював ідеї політичної та громадянської свободи, поділу державної влади на за-конодавчу, виконавчу і судову. Монтеск’є належить вислів: «Кож-ний народ має той уряд, який заслуговує».

Друга половина XVIII ст. стала добою бурхливого пробудження в масовій свідомості інтересу до історії. З’являється цілий ряд спе-ціальних історичних праць просвітителів, які започаткували «філо-софію історії». Якісно новим кроком у розвитку проблеми історизму стала діяльність Йоганна Готфріда Гердера (1744–1803) – німецько-го просвітителя, великого дослідника національних культур, визнач-ного історіософа, літературознавця.

Історичний прогрес людства Гердер пов’язував з розвитком куль-тури, до якої відносив мову, мистецтво, науку, релігію, сімейні сто-сунки, державне управління, звичаї та традиції. Він описує історію та культуру різних народів до XIV ст., засуджує претензії з боку будь-якого народу на обраність, виключне місце у всесвітній історії, зак-ликає вивчати культуру різних народів. Це мало плодотворний вплив на розвиток гуманітарної думки.

Гердер виступив з ідеєю єдності історичного процесу і суспільно-го прогресу для всіх суспільств і народів, хоч би як їх звичаї були несхожими. За ним, людське суспільство проходить ряд ступенів, де немає вищих і нижчих рас і народів, де кожна культура цінна своєю своєрідністю і де розвиток йде від стародавніх культур Китаю та Індії, через Грецію та Рим, до середньовіччя і до нашого часу. За Гердером, вся історія народів – це школа змагання в швидкому досягненні гу-манності.

Гердер заперечив правомірність тези про існування «класичних» народів як єдиних носіїв нормативних правил культури і мистецтва та дав теоретичні підстави історичного права поневолених слов’янсь-ких народів на самостійне історичне буття, на розвиток їх мови, культури й літератури. Вражаюче звучать написані в 1769 р. слова Гердера про Україну: «Україна стане колись новою Елладою. Пре-красне підсоння цієї країни, весела вдача народу, його музичний хист,

Лекція 10. Культура Просвітництва (XVII–XVIII ст.)

плодовита земля колись прокинеться і подібно, як з багатьох племен, якими колись були греки, постане велика культурна нація. Її межі простягнуться до Чорного моря, а звідтіля – ген у широкий світ».

Цікаве висловлювання залишив Гердер про мову: «Чи має нація щось дорожче, ніж мова її батьків? У мові втілені всі її думки, її тра-диції, її історія, релігія, основа її життя, все її серце і душа. Позбави-ти народ мови – значить позбавити його єдиного вічного добра».

XVII ст. є часом видатних досягнень в європейському мистецтві. Пануючими в ньому стали два великі загальноєвро-пейські стилі: бароко і класицизм. Терміном «бароко» (від італ. bаrоссо – дивний, химерний), введеним швейцарським істориком та філософом Буркхардтом наприкінці XIX ст., позначається напрям західноєвропейської культури, що сформувався, виник у 80–90-х рр. XVI ст. в Італії після кризи Відродження на основі творчого переосмислення його естетичних принципів. Бароко увійшло в архітектуру й музику, живопис й літературу, декора-тивне мистецтво.

Найяскравіше цей художній метод проявився в архітектурі. Ба-рочні будівлі відрізняються грандіозністю, урочистістю, для них ха-рактерна складна, примхлива, пишна декоративність. Для бароко притаманна здатність поєднувати непоєднуване – умовність та на-туралістичну конкретність, наївну простоту та ускладненість, фан-тазії та реальності. Барочному стилю властиві зовнішній блиск, парадність, декоративність, театральність, прагнення до екзотики, не-чуваного і незвичайного. Прагнення до помпезності приводило до того, що міські брами (ворота) ставали античними тріумфальними арками, на ринкових площах з’являлись статуї відомих міфологіч-них героїв. Навіть кондитери робили торти із зображенням міфоло-гічних персонажів. Бароко як художньо-естетична течія проіснувало до середини XVIII ст.

Видатними представниками бароко у живописі були італієць Мікеланджело Караваджо (1573–1610) і голландець Пітер Паусл Рубенс (28.06.1577–30.05.1640). На початку століття вони обидва працювали в Римі. Головною вимогою Караваджо стало звернення до реальної дійсності. Сміливі реалістичні спостереження характерні і для творчості Рубенса.

Як антитеза бароко виступає класицизм (від лат. classicus – зразковий) – напрям у європейській літературі та мистецтві у XVII –

Кордон М.В. «Українська та зарубіжна культура»

на початку XIX ст. Він є естетичним вираженням ідей абсолютизму, тому склався і основний розвиток одержав у Франції. Основні прин-ципи класицизму такі: ментальність, наслідування античних зразків, нормативність творчості, раціоналізм, моралізаторство. На перше місце в системі мистецтва висувались драматургія та театр, центр уваги яких зосереджується на проблемі взаємодії людини та суспіль-ства. Визначними діячами класицизму були драматурги П’єр Кор-нель (6.06.1606–30.09.1684), Жан Расін (21.12.1639–21.04.1699), Жан Батіст Мольєр (15.01.1622–17.02.1673), поет Нікола Буало (1636– 1711). Драматургія та театр провідними жанрами в мистецтві зали-шаються і в XVIII ст., яке часто називають «золотим віком театру».

В архітектурі найяскравішим зразком класицизму є ансамбль Версальського палацу, збудований в 1668–1689 рр. за наказом фран-цузького короля Людовіка XIV. Головними авторами цієї пам’ятки французького класицизму були архітектор Жюль Ардуен-Мансар та майстер садово-паркового мистецтва Андре Ленотр. Основні спору-ди Версаля нагадували своїми формами давньоримські будівлі з ве-личезними колонами, портиками, скульптурами.

У сфері живопису класицизм набуває провідного значення у твор-чості видатного французького майстра XVII ст. Ніколя Пуссена (1594–1665). Він є творцем найбільш універсальної доктрини класи-цизму, фундаментом якого вважав раціоналізм. У своїй творчості художник пов’язував ідеали краси, істини і добра з розумом, за-кономірністю, доцільністю та справедливістю. Одна з найвідоміших його картин – «Смерть Германіка»*.

Взагалі XVII ст. увійшло в історію як золоте століття живопису. Крім згадуваних Караваджо, Рубенса, Пуссена в цей час працюють у Фландрії** Антоніс Ван Дейк (1599–1641), в Іспанії Дієго Сільва де Веласкес (5.06.1599–6.08.1660), в Нідерландах – Рембрандт Харменс ван Рейн (15.07.1606–4.10.1669). Ці великі майстри живопису втіли-ли в своїй творчості нові пошуки. Рембрандт по праву вважається справжньою вершиною голландського реалізму. Син мельника, він став автором 600 картин, 300 гравюр і близько 2 тисяч малюнків. Живопису навчався у своєму рідному місті Лейдені, а потім – в Ам-стердамі, де в 25 років став найзнаменитішим художником.

* Германік – полководець Стародавнього Риму. ** Південна частина Нідерландів, нині – Бельгія.

Лекція 10. Культура Просвітництва (XVII–XVIII ст.)

Новизна картин Рембрандта полягала в реалістичному зображенні людей з різних прошарків суспільства, у глибокому відображенні їх внутрішнього духовного світу. Будучи геніальним митцем світлотіні, Рембрандт відкрив у живописі світло. У славнозвісній картині мит-ця «Повернення блудного сина» (1668–1669) саме світлом змальована вся гама людських почуттів – пошуки, досягнення, зневіра, втрати, знахідки. Цю картину можна розглядати як заповіт Рембрандта-люди-ни і як втілення досвіду Рембрандта-художника. Вона проникнута незгасною вірою в людину і в силу її кращих почуттів.

Загальновідомим шедевром художника є картина «Даная» (1636). У ній Рембрандт відтворив покинуту Данаю її коханим – богом Зев-сом. Складна гама почуттів у Данаї: чекання, надія та майже благаю-ча посмішка. Ніколи ще і ніхто не писав оголеного жіночого тіла з більшою безпосередністю та теплотою, повністю порвавши з класич-ною традицією ідеальної жіночої краси. Головний зміст його поло-тен («Святе сімейство», «Пристрасті Св.Маврикія», «Есполіо») – протиставлення духовної досконалості та благородства низьким при-страстям, жорстокості та злості.

Нідерланди стали батьківщиною двох самостійних жанрів живо-пису – натюрморту та пейзажу. Їх розквіт був викликаний тим, що Реформація заборонила художникам писати картини на релігійні те-ми, і їм прийшлось шукати нові напрямки.

Взагалі витіснення релігійних засад мистецтва світськими стало однією з важливих характеристик культури епохи Просвітництва. Світська архітектура у XVIII ст. вперше бере верх над церковною практично на території всієї Європи. Очевидне і вторгнення світських засад в релігійний живопис тих країн, де він раніше відігравав го-ловну роль – Італії, Австрії, Німеччині.

В епоху Просвітництва в Європі влаштовуються перші публічні виставки – салони. Вони являли собою новий вид зв’язку мистецтва і суспільства. У Франції салони відіграють надзвичайно важливу роль не тільки в житті інтелектуальної еліти, художників і глядачів, цінителів творів мистецтва, а й стають місцем для диспутів з питань державного устрою.

На XVIII ст. припадає виникнення нових художніх напрямків – рококо і романтизму. Вони позначилися на різних жанрах мистецт-ва, але, насамперед, знайшли своє втілення в архітектурі та образотворчому мистецтві.

Кордон М.В. «Українська та зарубіжна культура»

Рококо (від фр. rососо – подібний до черепашки) – художній стиль, що відрізняється вишуканою складністю форм і вигадливими орнаментами у зовнішньому і внутрішньому оздобленні палаців, замків, церков. Характерним для нього є застосування великої кількості дрібних ліпних та різьблених прикрас з багатьма завитками.

Романтизм як світогляд і художня течія зародився в Німеччині на основі осмислення уроків Французької революції. Для романтиз-му властиві духовний порив, піднесення над реальністю, інтуїтивно-почуттєве світосприйняття. Це зумовлено небажанням змиритися з суперечностями дійсності. Романтикам було властиве глибоке розчарування в реальній дійсності, у наслідках антифеодальних ре-волюцій, в можливостях існуючої цивілізації.

Разом з тим однією з найхарактерніших рис романтизму є прист-расна, всеохоплююча жадоба нового, почуття необхідності радикаль-ного оновлення світу. Романтики прагнули до усього незвичайного, їх приваблювала фантастика, минулі історичні епохи, народні леген-ди, екзотичний побут та звичаї далеких країн. Характерним для ро-мантизму є й захист свободи, суверенності та самоцінності особис-тості, увага до внутрішнього світу людини. Романтики пристрасно захищали право митця на творчу свободу, безмежну фантазію, відки-даючи регламентацію в мистецтві, його уніфікацію. Вони тяжіли до всього, що стояло «над прозою життя», ставило митця над «сірою повсякденністю». Подібно до того, як класицисти вважали нормою та зразком мистецтво античності, романтики орієнтувалися на мистецтво середніх віків і Нового часу, відмінного від класицизму.

Романтизм характерний для творчості великого іспанського ху-дожника Франсіско Хосе де Гойї (30.03.1746–16.04.1828), діяльність якого припадає і на XIX ст. Він став не тільки одним з найвеличні-ших живописців і графіків Іспанії, а й суттєво вплинув на все європейське мистецтво XIX і XX ст. Гойя малював картини, які ос-півували іспанський народ, прославляли його красу, здоров’я, мораль-ну силу. Революційним пафосом овіяні його офорти, зокрема карти-на «Розстріл повстанців в ніч на 3 травня 1808 року» (іспанець у білій сорочці відчайдушне розкинув руки назустріч смерті). Худож-ник створив і другу графічну серію «Страхіття війни» – це справжній документ героїчної боротьби іспанського народу проти французької інтервенції (кінь, який відбивається від зграї собак, – це Іспанія се-ред ворогів; темні силуети старої та старого, які шукають тіло сина

Лекція 10. Культура Просвітництва (XVII–XVIII ст.)

серед білих плям мерців). Тут Гойя беззастережно став на бік наро-ду, який боровся з Наполеоном. В той же час він створив картини, сповнені злої, викривальної іронії. Широко відомий портрет «Сімей-ство короля Карла IV». на якому художник реалістично зобразив обличчя короля з ознаками виродження, відштовхуюче, пихате і злоб-не обличчя королеви.

Важливу віху залишили XVII–XVIII ст. в історії музики. Це був час виникнення нових музичних жанрів, зокрема опери, синте-тичність якої дозволяє найбільш повно відобразити багатомірну кар-тину дійсності та складні внутрішні переживання людини. Батьків-щиною опери є Флоренція. Там на рубежі ХVІ–ХVІІ ст. створюються перші «драми з музикою». В 1637 р. у Венеції відкрито перший плат-ний оперний театр. До того опери ставились у приватних театрах. Тепер же кожний за гроші міг прийти і послухати виставу. Саме слово «опера» вперше згадується в 1639 р.

Найвиразнішою італійською музичною формою, провідним жан-ром у музичному мистецтві залишалась опера і в XVIII ст. Італія в той час була джерелом нових явищ в музичному житті Європи. 2 сер-пня 1778 р. свою першу виставу дав один із найзнаменитіших опер-них театрів світу – Ла Скала в Мілані. У другій половині XVIII ст. опера досягає розквіту у Франції. В Німеччині та Австрії розвива-лись такі форми музичних творів, як ораторія і меса (в церковній культурі) і концерт (у світській культурі).

Вершиною музичної культури епохи Просвітництва, безперечно, є творчість Баха і Моцарта. Великий німецький композитор і органіст Йоганн Себастьян Бах (21.03.1685–28.07.1750) створив сотні му-зичних творів для церковного хору та індивідуального співу, кон-цертів для оркестрів, п’єс для органа, скрипки, флейти, клавесина. Композитор використав і переробив величезний матеріал з німець-ких, французьких, англійських народних хорів, пісень і танців. Його твори відрізняються глибиною та силою почуттів, безперервним і цілеспрямованим рухом вперед. Інший великий німецький компози-тор Бетховен сказав про Баха: «Не струмок! – Море повинно бути йому ім’я»*.

Життєстверджуючою за характером і демократичною за спряму-ванням була творчість великого австрійського композитора, пред-

* «Бах» німецькою означає «струмок».

Кордон М.В. «Українська та зарубіжна культура»

ставника віденської класичної школи Вольфганга Амадея Моцарта (27.01.1756–5.12.1791). Творчість Моцарта – вершина європейської музики XVIII ст., що відобразила передові ідеї епохи Просвітництва. Про талант, геніальність композитора свідчить те, що славетна Му-зична академія в Болоньї визнала його академіком у 14 років. Він почав писати музику і грати на скрипці та клавесині в такому віці, коли інші діти ще не вміють складати букви.

Моцарт – автор опер «Одруження Фігаро» (1786), «Дон Жуан» (1787), «Чарівна флейта» (1791), інструментальних творів (симфо-ній, концертів, сонат, варіацій, фантазій), пісень, вокальних ансамблів. Останнім твором композитора, який він так і не закінчив, був «Реквієм». Завершив цей твір його учень Ф.К.Зюсмайр. У своїх опе-рах Моцарт з дивовижною майстерністю створює різнобічні та живі людські характери, показує життя в його контрастах, переходячи від жарту до глибокої серйозності, від веселощів до тонкої поетичної лірики.

Творча спадщина митця – понад 600 творів – охоплює всі жанри й форми музики; 16 опер, близько 50 симфоній, 23 концерти для фортепіано, 7 скрипкових, 4 валторнові, 2 флейтові, 7 струнних квін-тетів, 23 квартети, тріо, дуети тощо; для скрипки та фортепіано – 34 сонати, варіації: для фортепіано – 18 сонат, фантазії, фуги, варіації, сольні пісні, вокальні ансамблі.

Одним з основоположників віденської класичної школи, видат-ним композитором-новатором був Йозеф Франц Гайдн (1732–1809). Його справедливо вважають «батьком» симфоній і квартетів, заснов-ником класичної інструментальної музики, родоначальником сучас-ного оркестру. П.І.Чайковський писав про нього: «Він обезсмертив себе удосконаленням чудової, ідеально розумної форми сонати і сим-фонії. Не будь його – не було б ні Моцарта, ні Бетховена».

Видатним симфоністом, творцем героїчного музичного стилю, піаністом і диригентом був німецький композитор Людвіг ван Бет-ховен (17.12.1770–26.03.1827). Завоювання свободи в результаті на-полегливої боротьби – головна ідея його творчості. Бетховен нади-хався героїчними сюжетами. Такі його єдина опера «Фіделіо», увертюри «Коріолан», «Егмонт». Безкінечно багатий світ його сонат. Лірично-драматичні образи Чотирнадцятої «Місячної» і Сімнадця-тої сонат відобразили відчай композитора в найважчий період жит-тя, коли Бетховен був близьким до самогубства через втрату слуху.

Лекція 10. Культура Просвітництва (XVII–XVIII ст.)

Але криза була подолана: поява Третьої симфонії ознаменувала пе-ремогу людської волі над страшною недугою.

Одним з наймогутніших засобів для цілей Просвітництва стала література, яка зайняла провідне місце в системі видів мистецтва. Для літератури того часу характерні поглиблене осмислення дійсності, вироблення та розповсюдження нових жанрових форм, головною з яких став роман.

Одним з найвідоміших письменників цієї доби був англієць Да-ніель Дефо (близько 1660 – 26.04.1731 рр.). Світову славу приніс йому написаний у 1719 р. роман «Життя і надзвичайні пригоди Робінзона Крузо». В основу твору автор поклав пригоди шотландського моря-ка Селькірка, який завдяки мужності, наполегливості, копіткій праці, винахідливості перемагає несприятливі обставини. Дефо прославляє людину, її велич і невичерпні можливості. Цей роман викликав у ХVIII–ХІХ ст. численні наслідування, а ім’я Робінзона стало загаль-ною назвою людини, що живе в безлюдній місцевості. Пригоди такої людини називають «робінзонадою».

Інший англійський письменник і політичний діяч Джонатан Свіфт (30.11.1667–19.10.1745) видав у 1726 р. роман «Мандри Гуллі-вера». Герой роману – капітан Лемюель Гуллівер – потрапляє в імпе-рію Ліліпутів, що її населяють людці як палець завбільшки. Під виг-лядом казкових подорожей свого героя письменник-сатирик висміяв вади сучасного йому англійського суспільства: чванливість, жадібність, підозрілість, свавілля, несправедливість, інтриги. У су-часній літературній мові Гуллівера й ліліпутів згадують, коли треба образно протиставити щось величне й могутнє чомусь мізерному, не-значному. Свіфту належить вислів: «Гарні манери має той, хто най-меншу кількість людей ставить у незручне становище».

На епоху Просвітництва припадає творчість великого шотландсь-кого поета Роберта Бернса (25.01.1759–21.07.1796). У своїх поезіях він змалював образи селян («Був бідний фермер батько мій»), вис-тупав проти соціального й національного гніту («Веселі жебраки»). Революційними настроями пройняті його твори періоду Французької буржуазної революції – «Дерево свободи», «Чесна бідність».

Глибоким соціальним змістом сповнені твори великого французь-кого драматурга і публіциста П’ера Огюстена Карона де Бомарше (24.01.1732–18.05.1799). Світову славу принесли йому комедії «Се-вільський цирульник» (1755) і «Одруження Фігаро» (1784). У них

Кордон М.В. «Українська та зарубіжна культура»

автор висміяв нікчемність та розпусту аристократів, зловживання владою напередодні Французької буржуазної революції, створив образ повного енергії та розуму слуги Фігаро, який став втіленням загальнонародної опозиції старому режиму – тієї самої опозиції, яка привела до революції. Своєму панові графу Альмавіві цирульник Фігаро говорить: «Вашою єдиною працею було народитися... в той час як мені, загубленому в темній юрбі, мені лише тільки для того, щоб прогодуватися, довелося виявити більше знань і кмітливості, ніж їх було використано за сто років на управління всіма Іспаніями. І ви хочете змагатися зі мною?» Недарма Людовик XVI заборонив ставити «Одруження Фігаро» у театрі. На сюжети цих комедій ком-позитори Джоаккіно Россіні (29.02.1792–1868) і Моцарт написали опери.

Демократичні настрої знайшли відображення і в творчості ряду німецьких письменників. У 70-х роках XVIII ст. в Німеччині виник літературний та суспільний рух «Буря й натиск». Важливу роль у ньому, в розвитку німецького Просвітництва взагалі відіграли видат-ний письменник, мислитель та природодослідник Йоганн-Вольфганг Гете (28.08.1749–22.03.1832), великий поет і драматург, теоретик мис-тецтва Просвітництва, автор праць з естетики Йоганн-Фрідріх Шіллер (10.11.1759–9.05.1805), згадуваний вже філософ і письмен-ник Йоганн Готфрід Гердер. Німецькі просвітителі вперше протис-тавили літературу, театр, музику традиційно панівному образотвор-чому мистецтву, розглядаючи їх як жанри мистецтва динамічного. Вони виступали проти деспотизму, за справедливість та свободу, оспівували сильних, сміливих людей, яким притаманні яскраві гли-бокі почуття.

Саме такі риси характеру властиві героям творів Шіллера – од-ному з основоположників німецької класичної літератури. Він є авто-ром багатьох ліричних віршів, балад, драм, пройнятих волелюбними мотивами, ідеєю братерства, боротьби народів проти поневолення. Серед його творів – драми «Розбійники», «Вільгельм Тель», трилогія «Валлешнтейн». У драматичному творі «Розбійники» (1781) в об-разі Карла Моора Шіллер втілив прагнення до свободи, утвердження людської гідності, ненависть до феодальних порядків. У драмі «Вільгельм Тель» звеличено швейцарського народного героя, бор-ця за свободу та визволення країни з-під австрійського гніту. Драма «Орлеанська діва» присвячена героїні визвольної боротьби фран-Лекція 10. Культура Просвітництва (XVII–XVIII ст.)

цузького народу Жанні д’Арк. В «Оді до радості» поет виступив проти тиранії та гноблення, за братерство і єдність народів.

Поруч з Й.Г.Шіллером основоположником німецької літератури нового часу, найвидатнішим її представником кінця XVIII – почат-ку XIX ст. був Гете, – «універсальний геній», що став одним з найосвіченіших людей свого часу. За 82 роки життя він написав де-сятки літературних творів – романів, повістей, драм, поем, балад, ліричних віршів, а також наукових праць з природознавства. Веле-тенський доробок Гете складається із 143 томів, серед них – 3150 віршів. До його думки прислухалась уся Європа, і навіть всемогутній Наполеон вважав за честь побачитися і поговорити з ним.

Творчість Гете виявила найважливіші тенденції та суперечності епохи. Глибоко зрозумівши значення Французької революції, він, од-нак, негативно поставився до революційного насильства, бо був пе-реконаний, що більше користі дадуть виховання народу і реформи зверху. Гете як великий гуманіст вірив у геніальні творчі можливості людини. Це знайшло яскраве відображення у його всесвітньо відомому філософському творі, книзі всього його життя, безсмертній трагедії, драматичній поемі «Фауст». Понад півстоліття працював Гете над цим твором, другу частину якого закінчив за рік до смерті.

В драматичній поемі відбито пошуки сенсу життя, щастя. Доктор Фауст – герой німецьких середньовічних легенд та головний герой трагедії Гете – це, насамперед, людина, вічно невдоволена собою та своїм оточенням, душа бентежна й щира. Наприкінці трагедії, пере-живши безліч пригод, вже гинучи, Фауст доходить висновку, що сенс життя, найвища насолода, щастя полягають у самовідданій праці, діяльності та боротьбі на користь народу:

Служить цій справі благородній – Це верх премудрощів земних: Лиш той життя і волі годний, Хто б’ється день у день за них.

У літературі ХІХ–ХХ ст Фауст є символом титанічної творчої праці, невтомного шукання істини й боротьби за свободу людського духу.

Фауста в усіх його мандрах супроводить Мефістофель. Його об-раз не менш складний, ніж образ Фауста, і часом Мефістофель вис-ловлює дуже глибокі думки. Ось одна з них:

Кордон М.В. «Українська та зарубіжна культура»

Теорії, мій друже, завжди сірі: Зелене тільки дерево життя.

На сюжет гетевського «Фауста» французький композитор Ш.Гу-но (1818–1893) створив однойменну оперу, яка користується ве-личезною популярністю.

Секретар Гете, письменник Еккерман мав звичку щодня запису-вати почуті від нього думки та міркування. Згодом ці записи склали чималу книжку – «Розмови з Гете». В одній з таких розмов Гете го-ворив про архітектуру, що це – застигла музика. Цей вислів вжива-ють і нині, коли мова заходить про уславлені пам’ятники мистецтва.

Один з кращих театральних творів Гете п’єса «Егмонт». На дум-ку письменника, найвеличніша мета полягає в утвердженні людя-ності, втіленням якої є Егмонт. Гете писав: «Щоби мати дійсну уяву про людей, треба їх знати на схилі життя».

Таким чином, епоха Просвітництва може бути названа револю-ційною не лише в розумінні соціально-економічних та політичних перетворень, а й перетворень у сфері духовної культури. Внаслідок творчості вчених, філософів-просвітителів, літераторів, митців люд-ство отримало принципово нові підходи до розуміння філософських, етичних і естетичних проблем, які не втратили своєї актуальності і сьогодні. В цілому епоха Просвітництва була важливим етапом у роз-витку світової культури.

Словник термінів та понять теми

Абсолютизм – необмежена монархія, форма правління, за якої вер-ховна влада повністю належить монархові (царю, імператору, королю).

Агностицизм – філософське вчення, яке заперечує можливість пі-знання об’єктивного світу та його закономірностей.

Бароко (від італ. barocco – вигадливий, химерний) – один із провід-них художніх стилів кінця XVI – середини XVIII ст. Виник в Італії, поступово поширився в інших країнах Європи та Ла-тинській Америці. Мистецтву бароко властиві грандіозність, пишність, динаміка, патетична піднесеність, інтенсивність по-чуттів, пристрасть до ефективних видовищ, поєднання ілю-Лекція 10. Культура Просвітництва (XVII–XVIII ст.)

зорного та реального, сильні контрасти масштабів і ритмів, світла та тіні.

Британський музей – один з найбагатших музеїв світу, відомий свої-ми збірками документів різних культур і епох та багатою бібліо-текою. Заснований у 1753 р. на основі приватних збірок.

Деїзм (від лат. деїз – бог) – форма віри, яка виникла в епоху Просвітництва і визнавала, що хоч Бог і існує в світі як його першопричина, однак після створення світу рух світотворення здійснюється без його участі.

Кантата – великий музичний твір урочистого або лірико-епічного

характеру для хору, соліста і оркестру. Класицизм (від лат. classicus – взірцевий) – один з основних напрямів

у європейській літературі й мистецтві XVII–XVIII ст., зразком

для якого було класичне (давньогрецьке й давньоримське)

мистецтво.

Лібретто – словесний текст вокального музично-драматичного твору.

Лувр – колишній палац французьких королів у Парижі, який після Великої французької революції перетворили у перший загаль-нодоступний музей. Під час його заснування у 1793 р. мав 117 античних статуй з королівської збірки; тепер за своїми ар-хеологічними, історичними й художніми збірками належить до найбагатших музеїв світу.

Марсельєза – пісня батальйону добровольців, що вирушив із міста Марселя на півдні Франції на захист революційної вітчизни від військ іноземних королів, гімн Великої французької буржуазної революції. Її слова й музику написав за одну ніч (25 квітня 1792 р.) нікому доти не відомий капітан інженерних військ Руже де Ліль.

Опера – музично-драматичний твір, в якому діючі особи не гово-рять, а співають у супроводі симфонічного оркестру. В опері використовуються різноманітні. види вокальної та інструмен-тальної музики. В рамках опери можливе втілення великого ідейного змісту.

Рококо (фр. rососо) – стиль, що набув розвитку в європейських пластичних мистецтвах першої половини XVIII ст. Рококо ви-ник у Франції. Для цього стилю характерна декоративність, хи-Кордон М.В. «Українська та зарубіжна культура»

мерність та фантастичність орнаментальних мотивів, вигад-ливість форм. Відрізняється примхливо-вишуканим оздоблен-ням інтер’єрів приміщень, манірністю образів. Напрям рококо відрізняється від стилю бароко в основному дрібнішими та складнішими формами, вигнутими й переплетеними лініями. Романтизм (фр. romantisme) – художній метод, що склався наприкінці XVIII – на початку XIX ст. й поширився як напрям (течія) в літературі й мистецтві Європи та США. Романтики виступали проти раціоналістичних догм класицизму, ставили на перший план духовне життя людини. Вони зображали незвичайні явища та обставини, особливих героїв із сильним характером і пристрастями.

Салон – 1) назва періодичних, спершу офіційних виставок сучасного мистецтва у Франції. З XVII ст. такі виставки влаштовувались у Парижі; 2) будинок, спеціальне приміщення для художніх виставок. Магазин для продажу художніх виробів.

Питання до самоконтролю

1.         Чим була викликана епоха Просвітництва?

2.         Які витоки та основні засади Просвітництва?

3.         Які соціально-історичні чинники мали вирішальний вплив на культуру Просвітництва?

4.         В чому полягав визначальний момент культурного життя Про-світництва?

5.         В чому вбачали просвітителі шлях до прогресу?

6.         Що таке свобода совісті?

7.         Хто був найвидатнішим діячем французького просвітництва?

8.         Що це за ідея просвітницького абсолютизму, з якою виступив Вольтер?

9.         Яким чином Вольтер поєднував вимогу «розчавити потвору» (тобто католицьку церкву) з відмовою від атеїзму?

 

10.       В чому суперечність поглядів Руссо?

11.       Чим відрізняються технократична і гуманітарна культури?

Лекція 10. Культура Просвітництва (XVII–XVIII ст.)

Завдання для тестової перевірки знань студентів

1.         Кого з визначних французьких драматургів О.С.Пушкін на-зивав «поет закоханих жінок і царів»?

а)         П’єра Корнеля;

б)         Жана Расіна;

в)         Жана Батіста Мольєра.

2.         Правильно розташуйте прізвища:

а)         французький живописець, творець найбільш універсальноїдоктрини класицизму, фундаментом якого вважав раціоналізм;

б)         великий англійський фізик, астроном, математик, який відкривзакон всесвітнього тяжіння;

в)         французький філософ, історик, письменник, найвидатнішийдіяч французького Просвітництва;

г)         німецький поет і драматург, теоретик мистецтва Просвітницт-ва, автор праць з естетики;

д)         англійський філософ, який вважав, що при відсутності грома-дянського стану завжди є війна всіх проти всіх, збиткова длявсіх;

е)         італійський фізик і математик, який винайшов барометр і давоснову для науки метеорології;

є) французький філософ, історик, просвітитель, письменник, яко-го поруч з Вольтером називають «патріархом» французького Просвітництва;

ж)        англійський філософ, просвітитель, теоретик англійського ра-ціоналізму;

з)         німецький письменник і мислитель, автор всесвітньо відомоїдраматичної поеми «Фауст»;

и) великий шотландський поет;

і) іспанський живописець, графік, який здійснив глибокий вплив на все європейське мистецтво;

ї) англійський вчений, який першим відкрив кровообіг і став зас-новником фізіології як науки;

й) італійський письменник і мемуарист, неперевершений аван-тюрист, який став персонажем багатьох художніх творів;

к) німецький просвітитель, дослідник національних культур, істо-ріософ, літературознавець;

Кордон М.В. «Українська та зарубіжна культура»

л) швейцарський педагог.

Йоган Вольфганг Гете, Роберт Берне, Вольтер, Уільям Гарвей, Еванджеліста Торрічеллі, Ісаак Ньютон, Томас Гоббс, Шарль Луї Монтеск’є, Нікола Пуссен, Джон Локк, Йоганн Фрідріх Шіллер, Джованні Казанова, Франсіско Хосе де Гойя, Йоганн Генріх Песталоцці, Йоганн Готфрід Гердер.