Warning: session_start() [function.session-start]: Cannot send session cookie - headers already sent by (output started at /var/www/nelvin/data/www/ebooktime.net/index.php:6) in /var/www/nelvin/data/www/ebooktime.net/index.php on line 7

Warning: session_start() [function.session-start]: Cannot send session cache limiter - headers already sent (output started at /var/www/nelvin/data/www/ebooktime.net/index.php:6) in /var/www/nelvin/data/www/ebooktime.net/index.php on line 7
Лекція 9 КУЛЬТУРА ВІДРОДЖЕННЯ : Українська та зарубіжна культура. 3-тє видання : Бібліотека для студентів

Лекція 9 КУЛЬТУРА ВІДРОДЖЕННЯ


Повернутися на початок книги
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 
15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 
30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 
45 46 47 48 49 

магниевый скраб beletage

•          Історичні передумови становлення культури Відродження. Загальна характеристика епохи Відродження.

•          Гуманізм як ідеологія Відродження.

•          Видатні представники епохи Відродження.

•          Реформація та її культурно-історичне значення.

Відродження (по-французьки – Ренесанс) – найвизначніша пе-рехідна епоха людської історії. Це епоха в історії культури країн Західної та Центральної Європи. Вона хронологічно входить у серед-ньовічну історію європейських народів і охоплює період з XIV до перших двох десятиліть XVII ст. Раніше за все (XIV ст.) Відроджен-ня проявилось в Італії. Потім, у XV ст., оформлюється так зване Північне Відродження (Німеччина, Нідерланди). З кінця XV ст. ідеї гуманізму проникають в Англію та Францію і, нарешті, під їх вплив потрапляє Іспанія. З XVI ст. Відродження набуває європейського ха-рактеру і досягає найвищої точки свого розвитку.

Відродження відкриває принципово нову культурну епоху, знаме-нує собою початок боротьби буржуазії з економічною та політичною системою феодалізму за панування в суспільстві. В цей період поча-ли виникати мануфактури, одержали розвиток торгово-грошові відно-сини, торгівля, виникли банки, відбувався розклад натурального гос-подарства, збільшувалась роль особистої ініціативи. Взірцем свободи та винахідливості для всієї Європи стали Флоренція, Генуя, Венеція та інші міста Італії, які завдяки розвитку ремісничого виробництва та зручному географічному розташуванню активно включалися у торгівлю між Європою та Сходом.

Виключна важливість Відродження в історії людської культури пояснюється тим, що якраз в цю епоху були створені видатні твори літератури та образотворчого мистецтва. З’явилось майже одночас-но багато яскравих, видатних, великих талантів – письменників, мислителів, живописців, скульпторів, архітекторів. Головним видом

 

духовної діяльності стало мистецтво. Воно набуло для людей Відрод-ження такого значення, як в середні віки релігія, а в Новий час – наука і техніка. Недаремно відстоювалась думка, що ідеальна люди-на повинна бути художником. На перший план в мистецтві вийшов живопис.

Це був час, коли спростовувалися засадничі твердження автори-тетів, переглядалися попередні уявлення про світ, прокладалися шля-хи для експериментального пізнання природи. Формується наукова картина світу на основі відкриттів, насамперед в галузі астрономії. Одним з найяскравіших явищ епохи Відродження є геліоцентрична система польського астронома Міколая Коперніка (1473–1543) та вчення про нескінченні світи Джордано Бруно (1548–1600). У своїй праці «Про обертання небесних сфер» (1543) Копернік пояснив видимі рухи небесних світил обертанням Землі навколо осі й обертанням планет, і Землі в тому числі, навколо Сонця, яке він вва-жав за нерухоме. Отже, система Коперніка визнавала центральне місце у Всесвіті Сонця. Цим самим було покладено початок звільнен-ню природознавства від теології, спростовано птолемеївську теорію, за якою Земля є нібито центром Всесвіту.

Суттєвий вклад в нову астрономію вніс видатний німецький уче-ний Йоганн Кеплер (1571–1630). Він відкрив закони руху планет (Закони Кеплера). У творах «Нова астрономія» і «Світова гармонія» Кеплер уточнив розрахунки Коперніка, довів, що планети рухаються нерівномірно, по еліпсах, а не по колах і рівномірно, як думав Ко-пернік.

Обличчя нової епохи визначили винаходи в Європі друкарсько-го верстата, компаса і артилерії. Винахідником друкарського верста-та є німець Йоганн Гутенберг (1400–1468) з міста Майнца. Близько 1445 р. він винайшов спосіб відливання шрифту і сконструював де-рев’яний друкарський прес. Це поклало початок книгодрукуванню в Європі і сприяло поширенню й примноженню знань, гуманістичних ідей, задовольняло велику суспільну потребу в книзі. В 1500 р. свої друкарні мали 236 міст Європи. Для так званих інкунабул – мають-ся на увазі книги, видані до 1500 р. – підрахунки дають загальний тираж 20 млн. примірників.

В епоху Відродження були зроблені великі географічні відкрит-тя. Цивілізація середніх віків називалась морською, оскільки розви-валась навколо морів – Середземного та Балтійського. З великими

Кордон М.В. «Українська та зарубіжна культура»

географічними відкриттями почалася ера океанської цивілізації, в якій головними шляхами світу стали океанські дороги. До цих відкриттів належать відкриття Америки Христофором Колумбом (1451–1506) у 1492 р., шляху з Європи в Азію Васко да Гамою (1469– 1524) в 1497–1499 рр., океану між Америкою та Азією, а також підтвердження гіпотези про кульову форму Землі, що його під час першого кругосвітнього плавання зробив португальський дослідник Фернан Магеллан (1480–1521) у 1519–1522 рр., який був убитий на Філіппінах місцевими жителями, і трирічне плавання завершилось без нього.

Винахід артилерії клав край феодальному роздробленню. Арти-лерія руйнувала стіни колись неприступних рицарських замків. На уламках феодальних устоїв розвивалися національні монархії, міцні позиції завойовував абсолютизм.

Буржуазія вимагала теоретичного обґрунтування права на владу, спростування ідеології Середньовіччя. Тому Відродження – це період активного розвитку соціально-політичної думки. З’явились ґрунтовні праці, на сторінках яких автори аргументували необхідність створен-ня сильних національних монархій, утвердження абсолютизму.

Найкраще ідеал сильної державної влади розкрив у XVI ст. найбільш відомий політичний мислитель Відродження італієць Ма-кіавеллі Нікколо де Бернардо (3.05.1469–22.06.1527). Його найзнач-нішим твором став повний трагічних суперечностей «Державець». Ця книга найповніше відповідала вимогам молодої буржуазії. Макіавеллі жив у період створення єдиної централізованої італійської держави і розробив систему уявлень, які пізніше дістали назву «макіавеллізм», на означення політики, що нехтує нормами моралі. Згідно з цією системою, для утвердження держави допустимі будь-які засоби, аби вони служили благу вітчизни – насильство, вбивство, зрада, жор-стокість, обман, демагогія, хитрощі, зневага до моральності взагалі.

Макіавеллі висунув ідею «сильного державця», здатного керува-ти державою, використовуючи згадані вище засоби. «Новому дер-жавцю, – писав він, – необхідно володіти природою як звіра, так і людини». Макіавеллі намагався відділити політику від моралі. Він наголошував, що той, хто хоче опанувати науку успіху, не повинен вивчати науку моралі. Не мораль, а політична доцільність – над усе. Державець, згідно з теорією автора, може не зважати на прийняті норми моралі, якщо його дії спрямовані на зміцнення держави.

 

Макіавеллі визнавав одну мораль – з позицій загальнодержавних інтересів. Він сформулював принцип, який став програмним для ба-гатьох державних діячів: «мета виправдовує засоби».

Вказуючи на практичну неможливість для «нового державця» ма-ти всі людські чесноти, «тому що цього не допускають умови людсь-кого життя», Макіавеллі разом з тим визначав і відносність чеснот взагалі. Саме з цієї підстави набуло широкого розповсюдження уяв-лення про його цинічний аморалізм, хоча автор «Державця» зовсім не був циніком. Суперечності між загальнолюдською мораллю та політикою усвідомлювалися ним як трагічні суперечності часу.

Головною рисою культури Відродження став новий світогляд – гуманізм, який прийшов на зміну теократії («Духовній імперії»). Це слово походить від латинського humanitas (буквально – «людяність»), яке. в свою чергу, походить від homo, що означає «людина». Гуманізм – теорія та практика, в основі якої лежить ставлення до людини як до найвищої цінності, захист права особистості на свободу, щастя, всебічний розвиток і вияв своїх здібностей. Культура Відродження – оригінальна культура, але черпалась з двох джерел – язично-ан-тичного і християнсько-середньовічного.

На відміну від культури Середньовіччя Ренесанс вважається в основному світською культурою, знаменує собою світський напря-мок. Вищі прошарки суспільства мали можливість здобувати освіту, користуватись досягненнями античної культури і філософії. Освіче-них і обдарованих людей в цей період оточувала атмосфера загаль-ного захоплення, їх шанували, як у Середні віки святих.

Основними елементами Ренесансу були наукові відкриття та мо-раль «вседозволення». Гуманізм на перше місце ставив наукові знан-ня, орієнтував на матеріалістичне трактування законів природи, на пізнання навколишнього світу і самого себе завдяки розуму, що відрізняє людину від усіх інших земних створінь. Люди Відроджен-ня – гуманісти – висміювали аскетизм і теорію стриманості като-лицької церкви, утверджували право людини на насолоди, в тому числі і сексуальні, що раніше вважалося чимось непристойним і гріховним. Насолода земним буттям – це неодмінна частина культу-ри Відродження. Суттєво зросло проти середньовічних уявлень зна-чення земного життя порівняно з небесним.

Величезного практичного значення набула в умовах епохи Відродження антична культурна спадщина. Творці цієї епохи ясно

Кордон М.В. «Українська та зарубіжна культура»

уявляли собі процес розвитку культури: не ставши спадкоємцем най-кращих взірців минулого, не можна мріяти про майбутнє. В цей час італійське суспільство починає активно цікавитись культурою Старо-давньої Греції та Стародавнього Риму, розшукуються рукописи ан-тичних письменників. Так були знайдені твори Цицерона і Тіта Лівія. Захід одержав роботи Аристотеля, Евкліда і Птолемея. В 1517 р. в Римі вперше надрукували «Іліаду».

Відновлення античної спадщини почалось з вивчення стародавніх мов. Гуманісти почали активно вивчати грецьку мову, а на латинській були написані їхні праці. Латинь стала мовою епохи Відродження. Один з перших дослідників культури Італії в епоху Відродження Якоб Буркхардт відзначав, що навіть діти гарно знали латинь. Се-мирічні діти писали латинські листи. Серед чотирирічних були ора-тори, які вражали аудиторію чистою латинською мовою. Гуманісти започаткували зовсім нову наукову галузь – класичну філологію, одну з найбільш ранніх різновидностей філології взагалі, яка набула в наступних століттях значного розвитку. В університетах Європи створювалися кафедри стародавніх мов. У 1530 р. у Франції був заснований «коледж трьох мов» (латинської, грецької та ста-роєврейської) – своєрідний центр французького гуманізму.

Гуманісти проявляли великий інтерес до античної філософії. В середині XV ст. у Флоренції засновується Платонівська Академія на чолі з Марсіо Фічіно. Шанування Платона було тут перетворене май-же в релігійний культ. Це також свідчить про зв’язок Відродження з античністю.

Увесь сенc культури Відродження полягав не в простому повер-ненні до античності, відновленні античних зразків, а в заклику бути гідними їх, перевершити досягнення античної культури. Гуманіста-ми на інтуїтивному рівні була схоплена особливість історичної спад-коємності в культурі.

Вперше поняття «Відродження» вжив італійський письменник Джованні Боккаччо (1313–1375), який сказав про живописця Джот-то ді Бондоне (1266–1336), що той «відродив античне мистецтво». Терміном, який визначив цілу епоху, це поняття стало завдяки відо-мому живописцю, архітектору та історику мистецтва Джорджо Ба-зарі (30.07.1511–27.06.1574). Він використав висловлювання автора «Декамерона» для позначення періоду італійського мистецтва з 1250 до 1550 рр. Базарі мав на увазі відродження античності.

 

Славу Базарі принесла книжка «Життєписи найславетніших жи-вописців, скульпторів та архітекторів» (Рим, 1550 р.). Цей твір, як правдивий документ тогочасної епохи, згадує Т.Г.Шевченко. В „Що-деннику» 23.07.1857 р. він дав творові високу оцінку: «Базари пере-живет целые легионы Либельтов». Тут Т.Г.Шевченко мав на увазі польського філософа Кароля Лібельта (8.04.1807–6.06.1875), ес-тетичним поглядам якого Т.Г.Шевченко дав негативну оцінку.

В подальшому, в основному з ХVIII ст., епоха італійського Відрод-ження характеризувалася переважно як епоха Відродження людини, як епоха гуманізму. Під Відродженням почали розуміти емансипа-цію науки і мистецтва від богослов’я, поступове охолодження до християнської етики, зародження національних літератур, прагнен-ня людини до свободи від обмежень католицької церкви. Епоха Відродження фактично ототожнювалась з початком епохи гуманіз-му. Складається нерозривний зв’язок культури Відродження з гума-нізмом, який стає внутрішнім змістом Ренесансу, його теорією та практикою, його ідеологією.

Ренесанс виступав в історії західної культури як епоха звеличен-ня людини, як період віри у велич, могутність та красу людини, в її оволодіння природою. В порівняні з Середньовіччям відбулася зміна пріоритету соціально-культурних цінностей. Гуманізм – це прояв особливого інтересу до людських, земних цінностей. Саме гуманізм Ренесансу породив світогляд, що пізніше дістав назву «буржуазний індивідуалізм». Він проголосив людину найвищою цінністю, а її са-мореалізацію – єдиною метою життя.

У галузі науки й освіти гуманісти рішуче виступили проти догма-тизму і схоластики, проти схоластичного схиляння перед авторитета-ми. Вони боролися за свободу думки, наукових пошуків і творчості, виступали проти будь-якої цензури, і особливо проти цензури цер-ковної. Гуманісти відстоювали критичний метод пізнання. Усі вони визнавали перевагу розуму над вірою.

Гуманісти засуджували феодально-дворянську систему оцінок людей в залежності від кастової належності чи матеріального стано-вища. Вони вважали, що у людині важливе не її походження або соціальне становище, а особисті якості, такі як розум, творча енергія, діловитість, почуття власної гідності, воля, освіченість. Єдиним кри-терієм були особисті заслуги. «Слава і благородство вимірюються не чужими, а власними заслугами і такими діяннями, які є результатом

Кордон М.В. «Українська та зарубіжна культура»

нашої власної волі», – писав гуманіст Поджо Браччоліні в діалозі «Про благородство». Гуманісти виступали за сильну королівську вла-ду і централізовану монархію, засуджували феодальну роздробленість та сепаратизм феодалів.

Гуманісти підкреслювали цінність людської особи самої по собі. Тому у гуманістів на перший план висувався інтерес до людських справ, людська (а не релігійна) точка зору на всі явища життя і особ-ливо захист людської особи. Була поновлена в своїх правах осо-бистість. В рамках культури Відродження відбулася зміна постійно-го піклування віруючого про світ вічний, потойбічний на прагнення людини до земної, прижиттєвої та посмертної слави.

Провідною рисою культури Відродження став антропоцентризм. Він розглядає людину як частину, вінець природи, найбільш доскона-ле її творіння, як міру всіх речей. Людина обожнюється, сприймається як співавтор Бога-Творця, подібністю якого на землі людина і є. Визнання Бога-Творця – теоретична основа Ренесансу. Переважна більшість гуманістів були щирими християнами і в цілому не висту-пали проти релігії та не заперечували основних положень христи-янства.

Культура Відродження, намагаючись утвердити антицерковну позицію, залишалася культурою християнською. Більше того, вона шукала шляхи поєднання християнства з дохристиянськими типами культури, поєднання релігійних і світських її аспектів, духовно-підне-сених та земних чуттєво-тілесних прагнень людини. Можна сказати, що мистецтво Відродження було своєрідним синтезом античної фізичної краси і християнської духовності.

Разом з тим, гуманізм поклав край духовній монополії, диктатурі католицької церкви в Західній Європі. Її роль та значення порівняно з Середньовіччям зменшилися, а сфера впливу почала поступово звужуватися. Були зроблені перші відчутні кроки в секуляризації суспільної свідомості*, прокладалися шляхи до розмежування юрисдикції церкви і держави. Це стимулювало появу єресі. Єресь (від гр. – опановую, вибираю, переконую) – точка зору, яка спростовує релігійний догмат і є виявом «вільного розуму» щодо визначення та тлумачення релігійних настанов.

* Секуляризація (від лат. saecularis – світський) – звільнення суспільної чи індивідуальної свідомості від впливу релігій.

 

Єресі поєднували, з одного боку, вимогу рівності всіх перед Богом, а з іншого – мали відкритий антифеодальний протест.

Для «виявлення, покарання та запобігання єресі», переслідуван-ня небезпечних єретиків об’єдналися світська та церковна влада і створили інквізицію – Конгрегацію святої служби. Саме слово «інквізиція» походить від латинського «inquisitio» – розслідування, розшук. Згідно з постановами IV Латеранського собору 1215 р. і Ту-лузького собору 1229 р. церква повинна була виявляти єретиків, за-суджувати їх і передавати світській владі для покарання. Світські правителі під загрозою відлучення від церкви мусили негайно вико-нувати вироки, очищати свої землі від єретиків.

З діяльністю інквізиції – судово-карної установи католицької церкви, яка проіснувала від XIII до XVIII ст. – пов’язані най-трагічніші сторінки європейської історії. Боротьба проти єресі посту-пово вилилася в переслідування вчених, у заборону наукової діяль-ності. Виправдальних вироків інквізиція не знала. В результаті її діяльності, пік якої припав на епоху Відродження, було знищено по-над один мільйон чоловік1.

Жертв інквізиції спалювали на вогнищах. Чому на вогнищах? Тому, що грішників треба було вбивати «гуманно», не проливаючи їхньої крові. Так вимагала церква. У 1327 р. був спалений Чекко д’Ас-колі, у 1600 р. – великий італієць Джордано Бруно, у 1619 р. – його учень Джуліо-Чезаре Ваніні, у 1689 р. – К.Ліщинський. На вогнищі інквізиції загинув французький вчений Етьєн Доле. 22 травня 1498 р. у Флоренції було спалено ченця-реформатора Іеронима Джіроламо Савонаролу (народився в 1452 р.)

Однією з жертв релігійного фанатизму став визначний чеський політичний діяч, національний герой чеського народу, видатний іде-олог чеської Реформації, мислитель Ян Гус (1371–6.07.1415). Він був професором, а потім – перший з чехів – очолив Празький уні-верситет. У своїх творах, лекціях і казаннях Гус гостро викривав владу римського папи, католицьке духівництво і німецьких фео-далів. За це церковники спочатку відлучили його від церкви, а потім за вироком церковного собору у Констанці (нині ФРН) спалили як єретика на вогнищі. Т.Г.Шевченко присвятив Гусу поему «Єре-тик».

Мартынов В.Ф. Мировая художественная культура - С. 171.

Кордон М.В. «Українська та зарубіжна культура»

Існує легенда, що ніби під час страти Гуса на ринковому майдані південнонімецького міста Констанца якась старенька селянка, поба-чивши, що вогнище погано розгоряється, підкинула в нього сухе поліно. Могутній розумом Гус, якому вогонь вже лизав ноги, знай-шов у собі сили пожаліти стареньку і через дим, який застилав його єдине око, голосно сказав на весь майдан знамениті слова: – «О, sansta simlicitas!» – «О свята простота!». Цей вислів уживають на означен-ня крайньої наївності, що межує з глупотою.

Інквізиція переслідувала Галілея, Рабле, Сервантеса, Кеплера та інших великих людей епохи Відродження. Коли уславлений іта-лійський фізик, механік й астроном, професор Падуанського універ-ситету Галілео Галілей (1564–1642) підтвердив, що Земля обертається навколо Сонця, а не навпаки, як твердила церква, інквізитори поса-дили його до в’язниці як небезпечного єретика. Галілея судив трибу-нал інквізиції. Старий вчений не витримав знущань та погроз інквізи-торів і публічно відмовився від свого відкриття. Але, як свідчить легенда, вже сходячи з помосту, на якому він стояв перед судом, Галілей раптом гордо підвів голову і тихо сказав: «А все ж таки вона обертається». Невідомо, чи висловив він ці слова в дійсності чи ні (ця фраза вперше зустрічається в мемуарах його учня Вінченцо Вівіані, які були написані через 12 років після смерті Галілея), але зате точно встановлено, що і після зречення його погляди не змінилися.

Найпослідовніше запроваджувалася інквізиція в Іспанії, де вона особливо лютувала. На території цієї країни ще у 20-х роках XIX ст. палали багаття в ім’я перемоги «істинної» католицької віри. За три з половиною століття свого існування інквізиція спалила в Іспанії 36212 живих людей, 19790 у зображенні (тих, що померли або не були спіймані), а 289624 особи було засуджено на тяжкі тортури. Отже, 345626 єретиків стали жертвами іспанської інквізиції. Винят-ковою жорстокістю відзначався головний іспанський інквізитор, до-мініканський монах Томас Торквемада (близько 1420–1498 рр.) – видатний організатор і неухильної волі фанатик. Він за 18 років своєї «роботи» (1480–1498) засудив до спалення і спалив живими понад вісім тисяч «невірних» та єретиків.

Інквізиція внесла глибокий розлам у формування духовної атмо-сфери. Так, в 1487 р. побачив світ «Молот відьом» Я.Шпренгера і Г.Інстіторіса, а в 1580 р. з’явився трактат «Демонологія відьом» Ж.Бо-дена. В них проголошувалось, що чаклунство потрібно зціляти за

 

допомогою вогнищ і розпеченого заліза, безжально відсікаючи від сус-пільного тіла хворі члени. Духовними наставниками заохочувався звичай, коли в церковні кухлі для пожертвувань опускали записки з повідомленням імен причетних до знахарства, чаклунства. Вважалось, що у виявленні винуватих народних поголос непогрішний. «В ім’я Бога, короля і правосуддя» підозрювані в знахарстві піддавались тортурам. Їм заганяли цвяхи під нігті, лили кип’ячу смолу на голову, сікли тіло ремінцями з кусками олова на кінцях, годували солоною їжею і не давали води, купали в кип’ятку з перцем, спалювали на вогнищах, а з родичів спалених могли брати гроші за дрова, солому та інші «послуги».

Цілковите панування римо-католицької церкви в усіх сферах життя, її абсолютна монополія на владу привели в кінці-кінців цю церкву до внутрішнього переродження. Відомо, що священнослужи-телі в цей період утримували шинки, ігрові та публічні будинки. Ченці та черниці брали участь в оргіях. Широкого розповсюдження набули порнографічна література і живопис.

У реальному житті виявилось, що підтримка церкви, церковних зусиль зовсім не обов’язково вимагала високої особистої моральності. Благодать та спасіння можна було «заробити» паломництвом, учас-тю в хрестовому поході або просто майновим чи грошовим по-жертвуванням на потреби церкви. Іншими словами, здійснювався свого роду обмін благ земних на блага небесні.

Вищі чини католицької церкви жили в нечуваній розкоші, їхнє життя було далеким від християнського ідеалу. Їм було з кого брати приклад. У 1492 р. папським престолом шляхом підкупу та інтриг оволодів Родриго Борджіа, який прийняв ім’я папи Олександра VI (1431–1503). Повністю байдужий до справ віри і вчення Христа, Олександр VI проводив час у бенкетах і розвагах, влаштовував ра-зом з наближеними до нього кардиналами оргії. При ньому розклад вищих ешелонів церковної ієрархії досяг межі. Своєму сину Чезаре (близько 1475–1507 рр.) у вісімнадцять років присвоїв титул кар-динала. Його власна дочка Лукреція (1480–1519) стала коханкою брата Чезаре і самого папи, і народила папі Олександру VI сина, а собі братика.

Необхідно відзначити, що ідеї гуманістів справили певний вплив на діячів католицької церкви. Так, на відміну від Олександра VI його на-ступники Юлій II (Джуліано делла Ровере; 5.12.1443–21.02.1513 рр.) –

Кордон М.В. «Українська та зарубіжна культура»

римський папа у 1503–1513 рр., і Лев X (Джованні де Медічі; 1475– 1521 рр.) – римський папа у 1513–1321 рр. протегували митцям, були меценатами.

Боротьбою з єрессю займався католицький чернечий орден єзуїтів «Товариство Ісуса». Для зміцнення папської влади єзуїти допускали будь-які підступні дії, що йшли на користь церкви, дотримуючись девізу ордену «мета виправдовує засоби». Засновником цього орде-на був іспанський дворянин середнього достатку Ігнатій Лойола (1491–1556). Втративши через важке поранення можливість про-довжувати військову службу, Лойола вирішив присвятити себе «слу-жінню Ісусу» і боротьбі з єрессю. Після вивчення богослов’я спочат-ку в Саламанкському – провідному іспанському університеті, а потім в Сорбонні він написав книгу «Духовні вправи». В ній викладались організаційно-програмні принципи «Товариства Ісуса». Діяльність цього товариства почалась практично з 1534 р., хоча офіційно орден єзуїтів був затверджений в 1540 р. папою Павлом III і з того часу незмінно підтримував тісний зв’язок з папством. Ліквідовано орден єзуїтів в 1773 р., потім знову відновлено.

Нинішній папа римський Іоанн Павло II вперше в історії церкви поставив питання про «mea culpa» – покаяння римо-католицької церкви перед Богом і людьми. Інквізицію визнано однією з найсер-йозніших помилок в історії католицизму. В листопаді 1979 р. Іоанн Павло II жалкував, що великий італійський вчений Галілей неспра-ведливо постраждав від церкви, його силою примусили відмовитись від теорії Коперніка, і церква тепер визнає цю помилку. У 1979 р. була створена спеціальна комісія для перегляду справи Галілео Галі-лея, якого й було реабілітовано в 1992 р. У травні 1995 р. під час свого візиту до Чехії Іоанн Павло II урочисто проголосив: «Сьогодні я, папа Римської церкви, від імені всіх католиків прошу вибачення за несправедливості, які були допущені стосовно некатоликів протя-гом історії».

Гуманізм насамперед знайшов свій вираз у творах художників слова, пензля і різця: поетів, живописців і скульпторів. З особливою повнотою та послідовністю культура і мистецтво Відродження здійс-нились в Італії, багатій на пам’ятки античної архітектури, скульпту-ри, декоративно-прикладного мистецтва. Культура італійського Відродження дала світу поета Данте Аліг’єрі (1265–1321), живописця Джотто ді Бондоне, поета, гуманіста Франческо Петрарку (1304–

 

1374), поета, письменника, гуманіста Джованні Боккаччо, архітекто-ра Філіппо Брунелескі (1377-1446), скульптора Донателло (1386— 1466), живописця, вченого Леонардо да Вінчі (1452-1519), живопис-ця, скульптора, архітектора і поета Мікеланджело Буонаротті (6.03.1475-18.02.1564), живописця Рафаеля Санті (6.04.1483-6.04.1520).

Найбільшим представником періоду Проторенесансу в історії іта-лійського мистецтва (XIII - початок XIV ст.) був великий італійсь-кий поет, флорентієць Данте Аліг’єрі. Це - легендарна постать. Його називали великим флорентійцем, «центральною людиною світу». Він є останнім поетом Середньовіччя та, разом з тим, першим поетом Нового часу. 3 творчості Данте починаються витоки гуманістичної культури епохи Відродження (Раннього Відродження - італійська назва Кватроченто). В його творчості проявились тенденції розвит-ку італійської літератури і культури в цілому на століття вперед.

Найвидатніший твір Данте, вершина його творчості - поема «Комедія», яку нащадки, висловлюючи своє захоплення, назвали «Божественною комедією». Епітетом «божественна» (у розумінні «прекрасна») вперше її наділив у 1360 р. інший видатний італійсь-кий письменник цієї доби Джованні Боккаччо, перший біограф Дан-те. Назва «Комедія» пояснюється середньовічною поетичною тра-дицією, згідно з якою так називали твір з сумним початком і щасливим кінцем, написаний народною (а не латинською) мовою. Тим самим Данте створив нову італійську літературну мову. Він називає таку літературу «ячмінним хлібом, яким наситяться тисячі».

«Божественна комедія» - своєрідна «Іліада середніх віків», по-етична енциклопедія середньовіччя, написана в 1307-1321 pp. й ви-дана у 1502 р. Вона складається з трьох частин - «Пекло», «Чисти-лище» і «Рай», кожна з двох останніх нараховує тридцять три пісні, а «Пекло» - тридцять чотири. Всього в поемі 100 пісень. Ці числа вважались священними: 3 - означало святу трійцю, 100 - доско-налість, 9 (3x3) - число небесних сфер.

Данте використав звичайний для того часу сюжет - змалював своє уявне блукання в 1300 p. у потойбічному світі по Пеклу, Чистилищу і Раю у супроводі давно померлого римського поета Вергілія. Пере-казують, що багато людей, зустрічаючи Данте на вулиці, з цікавістю й острахом вдивлялися в його обличчя і, без сумніву, вірили, що він насправді побував на тому світі. Вони намагалися розгледіти на

Кордон М.В. «Українська та зарубіжна культура»

обличчі Данте відблиски пекельного полум’я. Великий поет відтво-рив середньовічне суспільство з усіма його вадами та людськими гріхами. Данте створив не тільки «Божественну» комедію», а й мову для неї. Латинська мова змінювалась італійською літературною мо-вою – мовою життєвою, гнучкою.

Данте виступив з вченням про подвійне призначення людини. Во-но передбачає два види блаженства: в земному житті і в посмертно-му вічному житті. Отже, за Данте, земне життя ставало самостійним і рівноцінним вічному блаженству. Це вказує на розрив Данте-філо-софа з середньовічною традицією. Якщо земне життя самоцінне, цер-ква мусить відмовитись від зазіхань на світську владу.

Доля самого Данте склалася нещасливо. Ще за життя в 1302 р. він був засуджений до вигнання, а потім – до страти через спалення. До кінця життя Данте так і не зміг повернутися на батьківщину, зали-шався політичним вигнанцем. З покинутою Флоренцією його зв’я-зувало дуже багато. Там почалось перше кохання – величезне почут-тя, яке не тільки освітило особисте життя поета, але й залишило глибокий слід в його творчості. Юну і прекрасну обраницю звали Беатріче. Вона була дочкою батькового друга. Вийшла заміж і рано померла – у 1290 р. у віці двадцяти п’яти років. Її образ нерозлучний з поетом і проходить через всю його творчість. Два десятки сонетів, кілька канцон і балад, написані біля могили коханої, містять філо-софське тлумачення пережитого і благородний образ коханої.

Після смерті Данте у 1321 р. гоніння на нього не припинялися. Церковники не дозволяли ховати його у Флоренції* і навіть намага-лися спалити його прах. Лише у 1968 р. спеціальний суд у Флоренції скасував усі висунуті проти Данте звинувачення «у зраді».

Як геніальний поет і як людина схожої долі, Данте приваблював Т.Г.Шевченка. В листі до А.Толстої 9 січня 1857 р. Т.Г.Шевченко з гіркотою і болем писав: «Данте Алигьери был только изгнан из оте-чества, но ему не запрещали писать свой «Ад»** и свою Беатриче... А я... Я был несчастнее флорентийского изгнанника».

Крім Данте величезною постаттю Ренесансу був Франческо Пет-рарка, якого в 1341 р. увінчали в Римі лавровим вінком як найвидат-нішого поета Італії. Його вважають родоначальником нової системи

* Данте похований у Равенні. ** «Пекло» – перша частина «Божественної комедії».

 

культурних цінностей – гуманізму, першим європейським гу-маністом, батьком гуманістичної культури в Європі. Петрарка – ос-новоположник нової європейської лірики, автор знаменитої «Книги пісень» («Канцоньєре»). Хоч більшість своїх художніх творів Петрар-ка написав латинською мовою, але ця збірка – італомовний твір. Во-на започаткувала європейську ліричну поезію Нового часу, породи-ла літературну течію – петраркізм, що набула значного поширення у поезії доби Відродження.

Любовна лірика поета присвячена Лаурі де Саді – гарній моло-дій жінці, яку він випадково зустрів в авіньйонській церкві святої Клари 6 квітня 1327 р. і яка полонила Петрарку на все життя, стала натхненницею його творчості. Двадцять один рік оспівував Петрар-ка у своїх сонетах і канцонах Лауру, яка була одружена з іншим чо-ловіком і народила одинадцять дітей. А коли вона померла, оплаку-вав її ще довгі роки. У коханні вбачав поет шлях до добра і спасіння.

Як видно з творів Петрарки, він відстоював право людини на ща-стя в земному, реальному житті. Це великою мірою розходилось з догматами католицької церкви. В центр своєї творчості Петрарка по-ставив не Бога, а людину. Він першим протиставив середньовічному богослов’ю новий світогляд – людське знання, вивчення людини.

Петрарка захоплювався античністю. Протягом усього життя він збирав і вивчав старовинні рукописи і зажив слави видатного знав-ця античної культури. Його вважають засновником класичної філо-логії в Європі.

Поет, гуманіст помер за своїм робочим столом з пером у руці, поклавши голову на розгорнену книгу.

Знаменитим поетом Відродження був Джованні Боккаччо. Продо-вжуючи традиції Данте і Петрарки, він розвивав італійську літера-турну мову на народній основі. Найвизначніший твір Боккаччо – «Декамерон» (від гр. – «десятиденник»), написаний у 1350–1353 рр. і виданий у 1471 р. Це – збірка реалістичних новел, які об’єднані спільним гуманістичним ідеалом і є єдиним цілим. Основний зміст «Декамерона» – розкриття аморальності папського двору, розпусти монахів, їх святенництва, висміювання аскетичної моралі Середньо-віччя, прославляння насолод земного життя, почуттєвої любові. Цим твором Боккаччо заклав основи європейської новели і надовго виз-начив розвиток цього жанру. Боккаччо – перший гуманіст, який вивчив грецьку мову.

Кордон М.В. «Українська та зарубіжна культура»

У період Раннього Відродження набувають самостійності такі ви-ди мистецтва, як живопис та скульптура, відокремлюючись від ар-хітектури, з якою раніше вони становили одне ціле. В мистецтві на перший план висувається яскраво виражена вільна людська осо-бистість, що обов’язково мислиться фізично, тілесно, об’ємно і три-вимірно. Образотворче мистецтво епохи Відродження найбільшого розквіту набуло в Італії.

Епоха Раннього Відродження завершилась до кінця XV ст. На зміну йому прийшло Високе Відродження (італійська назва – Чин-квеченто). Це був час найвищого розквіту гуманістичної культури Італії. Цей етап тривав до другої третини XVI ст. Якраз тоді з най-більшою повнотою та силою були висловлені ідеї про честь і гідність людини, про її високе призначення на Землі.

Мистецтво Високого Відродження найповніше представляють три художники: Леонардо да Вінчі, Рафаель, Мікеланджело. Їх часто називають титанами Відродження, маючи на увазі їхню універ-сальність. Вони уособлюють головні цінності італійського Відрод-ження: інтелект, гармонію і могутність.

Один з найвидатніших людей в історії Леонардо да Вінчі. Він народився в невеличкому містечку Вінчі, поблизу Флоренції, а ос-танні роки життя жив і працював у Франції, куди був запроше-ний королем Франциском І. За розповіддю Джорджо Вазарі, Леонардо помер на руках короля 2 травня 1519 р. За іншими да-ними, він помер на руках свого найулюбленішого учня Франчес-ко Мельці.

Леонардо да Вінчі втілив у собі універсальний геній епохи Відро-дження. В його особі дивовижним чином поєднувалося обдарування вченого й геніальність художника. Він був живописцем, скульпто-ром, архітектором, письменником, музикантом, теоретиком мистецтва, військовим інженером, винахідником, математиком, анатомом, бота-ніком, фізиком, астрономом, фізіологом.

Леонардо да Вінчі одним з перших обґрунтував ідею пізнаваності світу розумом і відчуттям. «Все наше пізнання починається з відчуттів», – заявляв він. Леонардо був упевнений, що закони при-роди містяться всередині неї самої, і в пошуках істини вимагав бага-торазової перевірки відчуттів, повторення дослідів. Задовго до Френсіса Бекона (1561–1626) він висловив велику істину, що осно-ва науки – дослід і спостереження. Великий вчений настоював на

 

тісному зв’язку науки з життям. Йому належить відомий афоризм: «Наука – полководець, практика – солдати».

Леонардо по праву вважають предтечею сучасного експеримен-тального природознавства. Він висловив геніальну догадку про річне обертання Землі, про те, що Земля – одне з небесних тіл – не є цен-тром Всесвіту. Леонардо вказав на величезне значення математики, написав змістовний твір з фортифікації, вивчав падіння тіл на ос-нові гіпотези обертання Землі, виводив закони руху по похилій пло-щині, мав ясне уявлення про дихання і горіння. Рівними наукам в пізнанні природи Леонардо вважав мистецтва, на перше місце серед яких висував живопис, який, за переконанням художника, є універ-сальною наукою пізнання сутності буття. Мистецтва дозволяють виявити конкретне, неповторне і пізнати якісну сторону речей. Сам він щоденно управлявся в малюванні, підкоряючись неодмінному правилу: «Жодного дня без риски».

У 1495–1497 рр. Леонардо да Вінчі створив чи не найвідоміший шедевр – знамениту фреску «Таємна вечеря» для трапезної монас-тиря Санта-Марія делле Граціє в Мілані. В основу твору була покла-дена відома євангельська легенда, згідно з якою Ісусу Христу яви-лось видіння: і було сказано, що один з його дванадцяти учнів (апостолів) учинить зраду – «один із них зрадить тебе». Це зробив Іуда. Саме з цією легендою пов’язане втілення художником ідеї осу-ду зрадництва, огиди до нього.

Доля «Таємної вечері» трагічна. Леонардо сам спричинив осипан-ня стінопису, бо проводив досліди з фарбами, змішуючи темперу з олією. Згодом