Лекція 8 КУЛЬТУРА ЗАХІДНОЇ ЄВРОПИ В СЕРЕДНІ ВІКИ


Повернутися на початок книги
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 
15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 
30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 
45 46 47 48 49 

Загрузка...

•          Особливості середньовічної культури.

•          Значення християнства для розвитку європейської культури.

•          Розвиток освіти і науки. Схоластика.

•          Література середньовіччя.

•          Художні стилі.

Римська імперія припинила своє існування в 476 р., коли гер-манський воєначальник Одоакр скинув (повалив) останнього римсь-кого імператора Ромула Августула. Після загибелі пізньої античності народжується середньовічне суспільство. Середніми віками дослід-ники називають тривалий період в історії Західної Європи між ан-тичністю та Новим часом. Цей період охоплює понад тисячоліття з V до середини XVII ст., тобто з моменту падіння Західної Римської імперії і до першої буржуазної революції загальноєвропейського зна-чення – Англійської революції 1640–1660 рр., а також закінчення першої загальноєвропейської Тридцятирічної війни (1648). Термін «середні віки» (точніше – «середній вік» – від лат. medium аevum) виник в Італії в ХV–ХVІ ст. у колах гуманістів. Цей термін мав різні значення на різних етапах розвитку історичної науки:

– вважався періодом глибокої культурної кризи на противагу високому злетові культури в період античності;

– вважався своєрідним типом варварства (за Регелем);

– вважався найбільш плідним періодом духовно-культурного піднесення в світовій історії (романтики, представники духів-ництва).

Думка, що Середньовіччя – «темні століття», справедлива тільки по відношенню до раннього етапу (до IX ст.). Тоді багато що було забуто з античної спадщини. Наприклад, коли помер король остготів Теодоріх і йому необхідно було побудувати гробницю, то купол видовбували з величезного суцільного каменю, тому що втратили

секрети зведення склепінь. Не слід також однозначно тлумачити слово – «варвари» як відсталі. Це слово походить від грецького бар-бара, латинського «barbari», що означає іноземці. Латинське «barba» має ще одне значення – борода. Варварами стародавні греки, а пізніше і римляни, називали племена, що жили поза межами грецьких дер-жав і відрізнялися від греків (пізніше – римлян) своїми звичаями і культурою, зокрема не говорили грецькою та латинською. Для греків варварами були перси, скіфи, для римлян – кельтські, германські та слов’янські племена. Потім це слово стало означати будь-яких неци-вілізованих людей.

Для середньовіччя характерні такі соціально-історичні особли-вості:

– перехід до феодалізму (основний зміст цієї соціально-еко-номічної формації – земельна власність, передача її в спадщи-ну, залежність політичної влади від неї);

– затвердження системи міського самоврядування, організація цехів;

– виникнення абсолютної монархії.

Важливим фактором розвитку середньовічної культури стала релігія та її суспільний інститут – церква. В центрі цієї культури знаходилось християнство. Воно стало стрункою світоглядною системою. Для середньовіччя характерні такі поняття, як теологія, аскетизм, містика. Для середніх віків характерним є виникнення так званої «духовної імперії». Церква тоді володіла освітою, контролю-вала її. Вона мала своє право, основні норми якого іменувались ка-нонами. Джерелом канонічного права було Святе письмо, постано-ви церковних соборів, нормативні акти глав католицької церкви – римських пап – булли, енцикліки. Це право регулювало не тільки внутрішньоцерковні відносини. Церковним судом вирішувалися справи про шлюб і сім’ю, підробку грошей, наклепи, фальшиві свідчення, оскільки вважалося, що ці вчинки безпосередньо зв’я-зані з гріхопадінням.

Церковна організація була побудована на принципах аскетизму та всесвітньої влади. З багатьох почуттів людини перевага віддава-лась стражданню, бо, за вченням церкви, це – вогонь, що очищає душу. Ідея теократії – поєднання духовної та адміністративно-політич-ної влади в руках римського папи – призводила до постійної бороть-би між світською та релігійною владою.

Кордон М.В. «Українська та зарубіжна культура»

Люди середньовічної Європи були християнами за своїми релігій-ними переконаннями і вірили, що історія роду людського за-вершиться Другим пришестям Христа і Страшним судом, на якому кожен повинен буде дати звіт щодо своїх гріхів та добрих вчинків і отримати кару або винагороду. Картина світу тоді ґрунтувалась голо-вним чином на образах і тлумаченнях Біблії. Як відзначають дослі-дники, Біблію читали і слухали в середні віки приблизно так, як сьогодні читають свіжі газети.

Вирішальний вплив на формування християнського віровчення, доктрини церкви і на середньовічну філософію та етику зробили ідеї Августина Аврелія (354–430) – знаменитого християнського богосло-ва і філософа, якого католицькі богослови назвали – «Блаженним». У своїх творах він детально розглядав філософські вчення античності, вказував величезні переваги, які мало перед ними християнство.

Чимало чого середньовічного важко зрозуміти сучасній людині. Наприклад, не існувало поблажок для дітей: до них і дорослих вимо-ги були однакові. Дитину вважали маленьким дорослим. Обвинува-ченою в суді могла бути не лише людина, а й тварина. Час не вважа-ли цінністю й не берегли. Його визначали приблизно. Година була не однаковою в різні пори року. Перші механічні годинники мали тільки одну стрілку, їхній хід не був точним. Хвилин до XV ст. не лічили.

В «житіях святих», які розповідали про їхнє життя і чудеса, нази-вали день смерті святого, тому що віруючі відзначали його як цер-ковне свято, але не вказували рік, коли він помер, він не був по-трібний. Всі міри лічби теж були неточними. Довжину шляху вимірювали за кількістю днів, які треба було витратити для поїздки сушею чи морем. Тканини міряли ліктями, міри площі землі вста-новлювали на око.

В середовищі феодалів марнотратство поважалося незрівнянно більше від ощадливості – найважливішої чесноти буржуа. Злиден-ність вважали бажанішою Богові, ніж багатство. І коли одні прагну-ли збагатитися, інші добровільно відмовлялися від свого майна.

Вагомість людини залежала не від її майнового стану – грошей і володіння землею, а від походження, наявних в неї прав. Найбідні-ший дворянин був вищим від найзаможнішого городянина.

Середньовіччя – епоха, в якій виробництво і творчість ще не були відокремлені, як у Новий час із його пануванням масового

виробництва, коли робітник виробляє для ринку і не пов’язаний з покупцем.

Середньовіччя висунуло ряд видатних мислителів, які заклали основи по-справжньому наукового підходу до засвоєння світу, хоча основним видом їхньої діяльності стала теологія. Це – римський філософ і письменник, «великий учитель Середньовіччя» Аніцій Манлій Северин Боецій (близько 480–524 рр.), який запропонував досить оригінальний середньовічний варіант натурфілософії, і Магн Флавій Аврелій Кассіодор (близько 487–578 рр.), який був спочатку міністром держави остготів Теодоріха Великого, а пізніше абатом од-ного з італійських монастирів. Останній заклав основи латинської риторики. Відомий філософ-гуманіст Еразм Роттердамський так ха-рактеризував його: «Я без вагання зараховую Кассіодора, людину, яка досягла багато чого і яку пестила фортуна, до числа щасливців і людей видатних; в осягненні наук, як божественних, так і світських, я навіть не помишляю наблизитися до нього»1.

Дослідження свідчать, що в середньовічній культурі існували дві основні тенденції – Кассіодора та ітаіійського ченця Бенедикта Нур-сійського (480–543). Кассіодор об’єднав християнську традицію і світське знання. Це привело до становлення світської культури. Тра-диція Бенедикта відображала неприйняття античної культури і при-звела до духовного диктату церкви в середні віки. Люди виховувались в дусі релігійно-аскетичного світогляду. Аскетизм став офіційною ідеологією.

Бенедикт заснував в 529 р. в місцевості Монте-Кассіно, на пів-ночі Італії, перший в Західній Європі монастир. У монастирях, цих своєрідних гуртожитках, монахи прагнули протиставити неправед-ному світові ідеальний образ спільного життя. Перший загально-житійний монастирський статут був створений на сході Європи, у Візантії, Василем Великим. Головним принципом об’єднання мона-хів у складі одного монастиря він визначав наступний: тільки в су-місному житії монахів духовні прозріння одного стануть доступні багатьом. На початку VI ст. Бенедикт написав свій статут монас-тирів. Статут вимагав від монахів цілковитої відмови від родини і власності, суворої дисципліни, молитви та заняття ручною працею.

1 Історія світової культури / Левчук Л.Т. та ін. – 2-е вид. – К., 1999. – С. 226–227.

Кордон М.В. «Українська та зарубіжна культура»

Новим в статуті Бенедикта, порівняно зі статутом Василя Велико-го, було положення про те, що надмірне омертвіння плоті теж не є благом, тому що монахи повинні працювати, а для цього необхідні сили. Бенедикт писав: «Безчинність є ворогом душі. Тому браття мають в означеному часі займатися фізичною працею, а з другого боку – в означених годинах читанням побожних книг. Коли пиль-на потреба або незаможність вимагає того, щоб самі збирали збіжжя з поля, не повинні з цієї причини попадати у смуток, бо тоді вони є правдивими ченцями, коли живуть з власних рук, як це робили наші отці і апостоли. Але все повинно робитися помірковано, з огляду на слабих»1.

Традиція Бенедикта знайшла підтримку з боку римських пап. Найбільш яскраво це виявилося під час правління папи Григорія І (590–604 рр. н.е.). На відміну від Кассіодора, цього «останнього рим-лянина», який заснував першу середньовічну майстерню письма і поєднав в її діяльності античні та християнські культурні традиції, Григорій І вважав абсолютно недопустимим мирне співіснування різних ідеологій. «До чого вся ця марнота мирських знань, – писав він в своїх «Діалогах про життя італійських отців і про безсмертя душі», – яку користь можуть принести нам пояснення граматиків, котрі здатні скоріше розбестити нас, ніж наставити на путь істин-ний? Чим можуть допомогти нам роздумування філософів Піфаго-ра, Сократа, Платона і Аристотеля? Що дадуть пісні нечестивих поетів – Гомера, Вергілія, Менандра тим, хто їх читає? Яку користь, запитую, принесуть християнській родині Саллюстій, Геродот, Лівій, історики-язичники? Чи можуть Гракк, Лісій, Демосфен і Туллій суперничати своїм ораторським мистецтвом з чистим і ясним учен-ням Христа? В чому корисні нам вибагливі вигадки Флакка, Соліна, Варрона, Плавта, Цицерона?» Такого роду нетерпимість в галузі культури сприяла зростанню нетерпимості до інакомислячих і зго-дом стала однією з основ для створення інквізиції.

Але у ранньому Середньовіччі (VІ–VIII ст.) у більшості країн За-хідної Європи ще зберігаються традиції античної духовної культури. Одним з найбільш значних посередників між античною культурою та середньовіччям був вчений, латинський письменник з Іспанії Іси-дор Севільський (близько 570–636 рр.). Він підготував перший

1 Крип’якевич Іван. Всесвітня історія: У 3-х кн. Кн. 2. – К., 1995. – С. 52–53.

енциклопедичний словник середньовіччя під назвою «Етимології» (або «Начала»). Поклавши в основу укладання словника принцип «етимології», тобто виведення значення слова з його кореня, Ісидор досить довільно трактував поняття з астрономії, космографії, гео-графії. Це викликало критичні оцінки з боку представників науки. Важливим документом з історії германських народів є написана Іси-дором «Хроніка».

В Європі народжувалась єдність нової середньовічної культури. Цьому сприяло політичне об’єднання більшої частини тодішнього Заходу. В ході безперервних війн король франків Карл Великий (742–814) включив до складу своєї держави поруч з Франкським королівством (колишню Галлію та майбутню Францію) північну, не захоплену арабами, Іспанію, Німеччину, більшу частину Італії. У Західній Європі була створена величезна імперія, величезна дер-жава раннього Середньовіччя.

На Різдво 800 р. Карл Великий коронувався в Римі папою Ле-вом III короною римських імператорів як імператор всього європейсь-кого заходу. В результаті цього утворилась держава, яка увійшла в історію як Священна Римська імперія. Коронація утверджувала не-залежність Риму від Константинополя, де вже був християнський імператор. Одночасно вона була офіційним підтвердженням прий-няття франкськими правителями християнства, яке стало важливим аспектом життя їхньої держави. Коронація 800 року закріпила пакт угоди між церквою та державою. Якщо король, а тепер імператор, виконував свої обов’язки перед Богом, дотримуючись миру і спра-ведливості, він забезпечував тим самим спасіння всьому своєму на-роду. Пізніше (900 р.) Священна Римська імперія розпалась на бага-то різних державних утворень. З цієї держави утворились, зокрема, Франція, Німеччина, Італія.

При Карлі Великому та його найближчих наступниках відбувало-ся піднесення культурного життя. Воно увійшло в історію як Каро-лінгське відродження. В культурно-ідеологічному відношенні Карл Великий прагнув до консолідації різноплемінної держави на основі християнської релігії. Про це свідчить те, що реформи в культурній сфері були початі з співставлення різних списків Біблії і встановлення її єдиного канонічного тексту для всієї Каролінгської держави. Тоді ж була здійснена реформа літургії, проведена її уніфікація, відповідність римському зразку.

Кордон М.В. «Українська та зарубіжна культура»

Будучи відносно освіченим, проявляючи інтерес до літератури і поезії; зокрема античної, вміючи читати по-латині і по-грецьки, Карл Великий постійно турбувався про вдосконалення освіти в державі, хоча сам він, за свідченням біографа Е.Ейнхарда, так і не зміг навчи-тись писати. Близько 787 р. було видано «Капітулярій про науки». Він зобов’язував створювати школи при всіх єпархіях, при кожному монастирі. В них повинні були вчитись не тільки клірики, а й діти мирян.

«Загальне Напучення» 789 р. окреслило предмети для вивчення: «Слід відкривати школи, де дітей навчатимуть читати. В кожному монастирі та єпископському домі мають навчати псалмів, нотного запису, співу, лічби та латинської граматики».

Головним центром освіченості стала створена за античним взірцем придворна академія в Ахені – столиці імперії, де знаходився двір Карла Великого. Нині – це німецьке місто, розташоване недалеко від голландського і бельгійського кордону. Сюди запрошувались найбільш освічені люди тодішньої Європи. В академії займалися проблемами культури, науки, шкільної освіти, робили спроби віднов-лення класичної латині, переписували та виправляли античні ла-тинські тексти. Це сприяло збереженню багатьох творів античних авторів. З метою підвищення культури переписування рукописів бу-ло введено чітке письмо. Воно стало основою написання латинських творів та літер.

З XI ст. починається стійке піднесення середньовічних шкіл, сис-тема освіти удосконалюється. Освітою переважно займалась церква, вимоги якої визначали зміст навчання. Середньовіччя знало три типи шкіл. При церквах і монастирях існували нижчі школи. Вони готува-ли елементарно письменних духовних осіб, кліриків. Головну увагу в цих школах приділяли вивченню латинської мови, якою правили службу католики, молитов і самого порядку богослужіння.

У середніх школах, що здебільшого існували при єпископських кафедрах, школярів навчали «семи вільним мистецтвам» (число 7 вважалося священним). Програму цих шкіл першим склав Марці-ан Капелла, учений і поет V ст., а остаточну форму надав їй Кассі-одор, учений-богослов і міністр Теодоріха Великого. Ці «сім вільних мистецтв» складалися з двох частин – двох циклів. Спершу вивча-ли три мистецтва чи три науки про слово – граматику, риторику і діалектику.

Починалось навчання з граматики (правила читання та письма – йшлося про латинське письмо). В рукописних книжках і на вітра-жах соборів граматика зображалась у вигляді величавої жінки з клю-чем в одній руці і з латинською азбукою – в іншій. Це означало, що граматика – ключ до пізнання всіх інших предметів. Як підручник використовували граматику римського вченого-граматика Елія До-ната (IV ст. н.е.) «Граматичне керівництво». За цим твором вивчали латинь до початку XV ст., а в переробленому вигляді – до кінця XVIII ст. Крім того, вивченню підлягали приповідки видатного римського державного діяча і письменника Марка Порція Катона (234–149 рр. до н.е.) і байки напівлегендарного грецького байкаря Езопа (VI ст. до н.е.), твори Цицерона і Вергілія. Учні мали за обо-в’язок постійно говорити латинською мовою.

Риторика вчила правилам побудови промови, складання про-повіді, вмінню говорити зв’язно і красномовно. Викладачі риторики також вчили мистецтву писати листи і складати ділові документи. Вивчення діалектики виробляло уміння розмірковувати, захищати свою думку і спростовувати чужі, вести диспут, сперечатися згідно з правилами.

Граматика, риторика, діалектика по-латині називалися тривіум (тришлях). Звідси походить слово «тривіальний», що означає доступ-ний для кожного, простий, примітивний. Тривіум – це перший, ниж-чий цикл «семи вільних мистецтв».

Подолавши його, учень переходив до другого, підвищеного циклу – квадривіуму (чотиришляху) – науки про числа. Слідуючи після три-віуму, квадривіум включав в себе арифметику, геометрію, астроно-мію та музику. Арифметика знайомила з рахунком. Вона була необ-хідна і монахам, які стежили за церковним календарем, і купцям в їх торговельних угодах. Без геометрії неможливо було вести вимірю-вання приміщень, земельних площ, займатись будівництвом. В гео-метрію входила і географія. Астрономія пояснювала рух небесних світил. Від їхнього розташування, як тоді вірили, залежать пе-редбачення про долю людей. Музика, яку вивчали в середньовічній школі, була потрібна для виконання релігійних гімнів.

Для синів світських феодалів існувала спеціальна система вихо-вання. До семи років діти жили в сім’ї, до чотирнадцяти – при дворі синьйора як пажі, і до 21 року служили зброєносцями. Виховання включало навчання релігії, придворному етикету і так званим семи

Кордон М.В. «Українська та зарубіжна культура»

рицарським доброчинностям: верховій їзді, фехтуванню, володінню списом, плаванню, полюванню, грі в шашки, створенню та співу віршів на честь дами серця.

Кінець XII – початок XIII ст. – час злету, руху, глибоких перемін у розвитку середньовічної культури. Західна Європа в культурному відношенні почала випереджати Візантію. На цей період припадає виникнення перших західноєвропейських університетів (від лат. universitas, що означає община, корпорація, сукупність, спільність). Середньовічні університети у своїй структурі та звичаях багато за-позичили від корпорацій та цехів, особливо італійських, звідки до нашого часу дійшла назва «ректор» (від лат. rесtоr – начальник цеху). Тогочасні університети були об’єднанням тих, хто навчає (учителів), і тих, хто навчається (студентів).

Першим в Західній Європі було засновано Болонський універси-тет в Італії в 1119 р. Він виник на базі Болонської юридичної школи. У ХІІ–ХV ст. цей університет користувався великою популярністю. В XIII ст. число студентів в ньому сягало майже 10 тис. чоловік. Сло-во «студент» походить від латинського дієслова studere і означає «старанно вчитися». Особливістю Болонського університету було те, що він, по суті, був юридичним навчальним закладом. Основними предметами викладання були римське і канонічне право. Тільки в XIV ст. виникли факультети філософії, медицини і теології.

Болонський університет мав свій статут, визнаний міською вла-дою, уряд, звід правил та суд. Згідно зі статутом здійснювалося ви-борне управління, в якому широкі права належали студентам. Вели-ким здобутком першого університету була незалежність від міської та королівської влади майже в усіх питаннях внутрішнього життя і частково у зовнішніх справах. Така автономність була прикладом для інших університетів Європи.

Великою популярністю в Європі користувався Паризький універ-ситет, заснований установчою грамотою Філіппа II Августа в 1200 р. В 1253–1257 рр. духівник французького короля Людовіка IX Робер де Сорбон заснував в Парижі коледж для підготовки вищого духовенства. На честь свого засновника коледж дістав назву «Сорбонна». З середини XVII ст. після об’єднання коледжу з університетом їхні назви стали ототожнюватись. Сорбонною почали називати сам університет, а спочатку таку назву мав найстаріший гуртожиток для студентів.

Паризький університет був найбільш типовим. Його статут ліг в основу інших європейських університетів. В галузі теології і юриспру-денції він був провідним в Європі, свого роду законодавцем моди. Університет мав чотири факультети: молодший, або артистичний (за-гальноосвітній, підготовчий), на якому вивчались «сім вільних мис-тецтв», і три старших – медичний, юридичний і богословський (що включав також і викладання філософії в церковному висвітленні). На трьох останніх факультетах можна було навчатися після закін-чення артистичного. Згідно з західноєвропейськими уявленнями про цінність знання, в ієрархії факультетів чільне місце посідав теологі-чний факультет. Тут студенти вчилися найдовше, та й віку були відповідного.

Університет об’єднував у своєму складі викладачів і студентів, а також тих, хто його обслуговував, навіть аптекарів і власників трак-тирів, де університетська братія проводила чимало часу. Ректора оби-рала рада професорської колегії, права студентів були обмеженими.

В другій половині XII ст. (1167), а за даними деяких джерел на початку ХIII ст., був заснований Оксфордський університет в Англії. В середні віки тут викладав відомий англійський учений Роджер Бе-кон (1214–1294). У цій країні в 1209 р. відкрився Кембріджський університет. До найстаріших університетів Європи відносяться Сала-манкський в Іспанії, Неаполітанський і Падуанський в Італії, засновані в ХIIІ ст. У XIV ст. були засновані університети в Центральній Європі – у містах Празі, Кракові, Гейдельбурзі, Ерфурті та Кельні. У XV ст. кількість університетів швидко збільшувалась. В 1500 р. їх налічувалось вже 65.

Викладання велось латиною – міжнародною мовою тогочасної науки. Отож юнаки з різних країн могли вчитися в будь-якому університеті Європи. Лише в XIV ст. з’явились школи з викладан-ням на національних мовах. Навчання було усним. Письмових зав-дань не давали. Щоб полегшити студентам запам’ятовування, використовували спеціальні прийоми.

Наприклад, граматичним правилам надавали віршової форми.

Основним методом університетського викладання були лекції професорів. На лекціях викладач читав і коментував книги: праці Аристотеля – на філософському факультеті, трактати Гіппократа – на медичному. Крім лекцій, поширеною формою наукового спілку-вання були також диспути або прилюдні дискусії, що періодично

Кордон М.В. «Українська та зарубіжна культура»

влаштовувались на богословсько-філософські теми. Диспути могли тривати 15–20 годин. Головний диспутант мусив заздалегідь оприлюднити тези теми, яка давалась для обговорення. На диспуті висловлювались докази за і проти висловленої думки. Вони черпа-лись з книг. Перемагав той, хто міг навести більше цитат, витримок з творів визнаних авторів, підкріплюючи ними свою думку. В одно-му з диспутів оксфордський магістр Дуне Скотт (1266–1309) вислу-хав і запам’ятав 200 тез і тут же послідовно їх заперечив.

Якщо студент виконував усе передбачене навчальною програмою, то одержував титул бакалавра, далі – магістра, доктора. Але надзви-чайна складність навчання приводила до того, що титул бакалавра одержувала лише третина студентів, а магістра – тільки кожний шістнадцятий.

З розвитком шкіл та університетів розвивався попит на книгу. В мистецтві її оформлення відбулися суттєві зміни. Книга стала більш прив’язаною до реального життя. Це, насамперед, відбилось на її форматі. Він значно зменшився і став більш практичним. Рукописи почали прикрашати мініатюрами та заставками.

Поруч з релігійними текстами значного поширення набула літе-ратура, а також записи поем і прози. Створення книг перестало бути справою виключно церковних осіб. Якщо до XII ст. книги були пере-важно зосереджені в церковних бібліотеках, то в ХІІ–ХV ст. з’явля-ються численні бібліотеки при університетах, королівських дворах, у феодалів, заможних городян.

Книга в середньовічній Європі коштувала досить дорого. Як свідчать візантійські джерела, за одну книгу в XI–XIII ст. можна було купити великий міський будинок або 12 га землі. Крім кни-гописців і палітурників над книгою працювали редактори, перекла-дачі, художники, майстри пергаменту, ювеліри. Це була своєрідна галузь ремесла.

На XI ст. припадає час зародження схоластики як широкого інте-лектуального руху. Назва ця походить від латинського слова scola (школа) і в прямому розумінні означає «шкільна філософія». Це швидше вказує на місце її зародження, ніж на зміст. Схоластика – це середньовічна провідна течія філософії, яка виростає з теології і нерозривно з нею зв’язана, але не тотожна їй. Ця наука опиралась не на досвід вивчення природи і життєві спостереження, а на авто-ритети.

Головною проблемою, якою займалася схоластика, було питання про співвідношення знання та віри. Схоластика виходила з того, що віра має зверхність над розумом. Значне місце у схоластиці займала риторика – гра словами, гра розумом. Головним завданням науки те-ологи вважали вміння оперувати поняттями формальної логіки, відірваними від життя та практики.

Відомими схоластами ортодоксального напрямку були німецький вчений, богослов Альберт Великий (1193–1280) та його учень, Фома Аквінський (1225–1274), з італійського міста Аквін. Останній здійснив синтез аристотелівської філософії та християнської докт-рини, створив своєрідну енциклопедію католицького богослов’я «Сума теології». Її основні положення склали підвалини католицько-го богослов’я і сьогодні вважаються церквою непорушними. Підкрес-люючи ідею гармонії віри та розуму, Фома Аквінський, проте, підко-рив науку богослов’ю (наука – служниця богослов’я). Ще за життя Фома отримав титули «Ангельський доктор», «всезагальний настав-ник», «князь схоластів». У 1323 р. його було проголошено святим, а в 1567 р. визнано п’ятим вчителем Церкви.

Позиції крайнього теологічного раціоналізму займав англійський схоласт Ансельм Кентерберійський (1033–1109). Він вважав віру передумовою раціонального знання («вірую, щоб розуміти»). Іншу позицію – «розумію, щоб вірити» – відстоював П’єр Абеляр (1079– 1142), видатний французький філософ, теолог і письменник, вираз-ник відкритого опору авторитету церкви. Сучасники називати його «найблискучішим розумом свого віку». Навколо нього стали збира-тися найдопитливіші і найзавзятіші студенти. Він славився як блис-кучий педагог і непереможний в філософських диспутах оратор.

У своїх творах П.Абеляр раціоналізував відношення віри і розу-му, поставивши обов’язковою попередньою умовою віри розуміння. Він проводив думку про користь світських знань, передусім антич-ної філософії у справі пошуку істини, наголошував на необхідності підходити до пізнання кожної речі з різних, навіть протилежних то-чок зору, утверджував пріоритет логіки, досвіду над сліпою вірою та доказовістю авторитетами. В своєму творі «Так і ні» П.Абеляр роз-винув методи діалектики, чим значно просунув схоластику вперед.

Прикладом високого рівня духовності, глибини думок і палких людських почуттів є автобіографічна праця П.Абеляра «Історія моїх бідувань». У ній він всебічно аналізує своє життя, розповідає про

Кордон М.В. «Українська та зарубіжна культура»

наукові пошуки і переслідування церковників (П.Абеляр був засуд-жений церквою), про кохання до чарівної Елоїзи (близько 1100– 1164 рр.) – учениці, згодом дружини, та їх відхід у монастир (1119). З ім’ям П.Абеляра пов’язують розповсюдження вільнодумства.

Раціоналістична тенденція середньовічної культури яскраво вия-вилася в працях англійського вченого-монаха францисканського ор-дена, професора Оксфордського університету Роджера Бекона. Він був одним з перших, хто наполягав на необхідності дослідного пізнан-ня природи, протиставляючи дослідне знання хибним авторитетам. У своїх творах, головним з яких була «Велика праця», він висуває ряд незвичайних здогадів, мріє про літальні апарати, підйомні кра-ни, що полегшують працю людей.

Займаючись хімічними дослідами, Р.Бекон встановив способи одержання фосфору, магнію, вісмуту, а також пороху. Ряд важливих відкриттів він здійснив у галузі фізики, зокрема винайшов окуляри. Його творам католицька церква оголосила анафему, а сам він провів 14 років в ув’язненні.

Здійсненню в період високого Середньовіччя (після XI ст.) ряду фізичних і хімічних відкриттів сприяла поява міфу про «філософсь-кий камінь», який нібито допомагав перетворити метали в золото. Це призвело до певної популярності алхімії. Алхімія являє собою специфічний феномен середньовічної культури – щось цілісне, що містить у собі такі компоненти, як наукові узагальнення та фанта-зію, раціональну логіку і міфологію. В алхімії нібито разом відбува-ються ірраціоналістична і раціоналістична тенденції середньовічної культури Заходу.

Середньовічні схоласти не тільки вивчали класиків античності, а й познайомили Західну Європу з працями арабських вчених. Так, у XII ст. в Кордові (Іспанія) викладав відомий філософ Середньовіччя – араб Ібн Рушд (Ібн Рощд), відомий в Західній Європі під іменем Аверроеса (1126–1198). Будучи представником арабського аристотелізму, він зробив вплив не тільки на Іспанію, а й на сусідні країни.

Крім схоластики, в середні віки існували інші напрямки філософії та богослов’я, що вели боротьбу зі схоластикою. Одним із таких на-прямків була містика. Її представники заперечували необхідність вив-чення Аристотеля і користування логічними доказами віри. Містики вважали, що релігійні доктрини пізнаються не за допомогою розуму

і науки, а шляхом інтуїції, осяяння або «споглядання» молитв і «не-спання».

У XII–XIII ст. під впливом шкільної та університетської освіти в містах Західної Європи розвивалась латинська література на церковні та світські сюжети. Це були вірші з описами природи і викривальні твори, що засуджували вади духовенства. Основними напрямками у літературі середньовіччя була поезія вагантів, трубадурів, куртуазна поезія, героїчний епос.

Латинська поезія вагантів (від лат. vagantes – бродячі люди) з’яви-лася в Німеччині, Франції, Англії та Північній Італії. Її носіями були мандрівні «вічні» студенти, клірики, школярі. Вони переходили з од-ного університету в інший, зустрічаючи у кожній країні знайоме лати-номовне середовище. У їх творчому доробку сатиричні, любовні, сту-дентські, застільні пісні та дотепні пародії на церковні тексти і ритуали.

Поезія вагантів – своєрідне культурне явище в середовищі се-редньовічних студентів. Час розквіту вільнодумної, антиаскетичної, антицерковної, веселої, оптимістичної літератури вагантів, в основ-ному пісенної, – ХІІ–ХIII ст.; її батьківщиною вважається Франція. Ця поезія оспівувала радощі життя: «Кинемо всі премудрощі на бік учення, насолоджуватися в юності – наше призначення...». Ваганти різко викривали римсько-католицьку церкву: «Рим усіх і кожного грабує потворно, пресвята курія – це ринок брудний!». Іноді в віршах вагантів звучала скорбота на їх безпритульне і нужденне життя: «Не для суєтної марноти, не для розваги – через гіркі злидні кинув я учення». Слід зауважити, що віддавши данину критиці католицької церкви та папської курії, колишні ваганти по закінченню навчального курсу ставали єпископами і кардиналами.

Куртуазна література (від фр. courtois – поштивий, рицарський) – течія в європейській літературі ХП–ХІV ст. Найбільшого поширення набула у Франції та Німеччині. Ця література оспіву-вала високі почуття, прославляла військові подвиги, служіння дамі, відображала ритуал рицарської честі. Рицарство в Західній Європі склалося до XI ст., а досягло свого розквіту в XII–XV ст. Для рица-ря вважались обов’язковими такі моральні норми, як сміливість, вірність обов’язку, благородство по відношенню до жінки. Звідси «рицарська поведінка» – це поведінка самовідданої благородної лю-дини. Вироблені були особливі правила рицарської честі. Рицар по-винен був шукати подвигів, боротись з ворогами християнської віри,

Кордон М.В. «Українська та зарубіжна культура»

захищати слабких і скривджених, воювати лише за справедливу спра-ву, уникати гріха, пихатості та негідних вчинків, дотримуватися пев-них манер.

Виключне значення надавалось коханню як почуттю, яке підно-сить людину, пробуджує в ній все найкраще. Любов до жінки визна-чалась як джерело досконалості, чистоти, благородства і добра. При цьому головним вважалось не багатство жінки, не її знатність, а гар-монія зовнішньої та внутрішньої краси. Куртуазна література була тісно зв’язана з рицарським побутом і процвітала найбільше під час хрестових походів. Коли ж рицарство почало занепадати, також за-мовкла і рицарська муза.

Першими куртуазними ліриками Європи були трубадури – про-вансальські (Південна Франція) поети-співці ХІ–ХIII ст. До їх складу входили різні соціальні верстви: рицарі, феодали, герцоги, королі, городяни, прості люди. До наших днів дійшла творчість близько п’ятиста поетів. Лірика трубадурів оспівувала рицарську куртуазну любов, радощі життя. Цим самим трубадури кидали виклик церков-ному аскетизму, який засуджував земне кохання. Почуття трубадурів викликали краса і внутрішнє благородство, а не знатність походжен-ня та багатство, хоч поети до них були далеко не байдужими. Поезію трубадурів відспівували професійні співці – менестрелі. Вершина мистецтва трубадурів була досягнута близько 1200 р. Бернардом де Вентадорном – одним із яскравих співаків, Жиро де Борнелем, Фоль-ке де Марселем. Під впливом французьких поетів лірична поезія в ХIIІ ст. розквітає в Німеччині, Італії та Іспанії.

Широко використали досвід провансальських трубадурів та їх північнофранцузьких послідовників – труверів – німецькі міннезінгери – «співці кохання». Їхня поезія набуває розвитку наприкінці XII ст. Представник світського напрямку в німецькій куртуазній поезії Готфрід Страсбурзький (кінець XII ст. – близько 1220 р.) створив незакінчений віршований роман «Трістан та Ізольда». У ньому оспівується земне кохання юнака Трістана і королеви Ізольди як почуття, що долає станові релігійні закони феодального суспільства. До нас дійшли численні варіанти цього твору на багатьох європейських мовах. За мотивами цього роману Леся Українка написала поему «Ізольда Білорука».

В кінці раннього середньовіччя на півночі Європи в Ісландії та Норвегії розцвітає поезія скальдів, яка не мала аналогів у світовій

літературі. Скальди були не тільки поетами і виконавцями одночас-но, а ще й вікінгами, дружинниками.

Коли народ здебільшого був неписьменним, величезну роль відігравала усна народна творчість, і багато епічних переказів, легенд, казок та пісень, що надалі збагатили літературу, склалося в ту епоху. У літературі народними мотивами, які почали розвиватися поряд з літературою по латині, було немало комічних творів. У Німеччині вони так і називалися – шванки (жарти). У Франції поширюються фабліо (байки). В них висміювалися і знатні пани, і продажні судді, і монахи-ненажери, і неосвічені селяни. З усіх національних епосів феодального середньовіччя найбільшою різноманітністю відзначаєть-ся французький.

У XI–XII ст. остаточно сформувався, був записаний й став літера-турним жанром героїчний епос, що до цього передавався тільки в усній традиції. Один із найвідоміших його творів – «Пісня про Ро-ланда», остаточний варіант якої було укладено в 1170 р. В основі цього французького епічного твору лежать реальні історичні події – бій франкського загону з маврами-мусульманами в Ронсевальській ущелині в 778 р. під час військового походу короля Карла Великого в Іспанію. Поема оспівує подвиги рицаря, юного французького гра-фа Бретані Роланда, улюбленого племінника Карла Великого. Він віддав своє життя за християнську віру і свого короля. В його образі втілені патріотизм, безстрашність, благородство. Під час хрестових походів цей епос служив закликом до боротьби християн проти «не-вірних».

Вершиною іспанського народного епосу є «Пісня про мого Сіла» (близько 1140 р.). Це був час Реконкісти – визвольної боротьби про-ти арабського панування. Головний персонаж цієї пісні – Руй Діас. Араби прозвали його Сідом. Він герой звільнення Іспанії від маврів. Маврами в християнському світі називали берберів – корінних жителів Північної Африки, які прийняли іслам і разом з арабами почали завойовувати Іспанію.

Найзначнішим пам’ятником німецького героїчного епосу є «Пі-сня про Нібелунгів», складена близько 1200 р. Порівняно з «Піснею про Роланда» і «Піснею про мого Сіда» цей епос значно міфологізо-ваний. Але в ньому також є герої, які мають історичні прототипи – Етцель (Атилла), Дітріх Бернський (Теодоріх), бургундський король Гунтер, королева Брунгільда. Історична основа твору – загибель

Кордон М.В. «Українська та зарубіжна культура»

Бургундського королівства, знищеного гунами в 437 р. Цей епос за-суджує свавілля феодалів, оспівує шляхетність нідерландського ко-ролевича Зигфріда, історію його трагічного кохання до Брунгільди. Він переміг карликів – нібелунгів – володарів золотого скарбу, що уособлювали темні сили природи.

«Пісня про Нібелунгів» – монументальний твір, що включає 39 «авентиор» (пісень, частин) і має 9 тисяч рядків. Мова поеми, за сло-вами Г.Гейне, – «це кам’яна мова, рядки там подібні до заримованих плит. А між ними подекуди пробиваються ясно – червоні квіточки, наче краплі крові, і звисають довгі стебла плюща, наче зелені сльо-зи». Й.-В. Гете вважав, що «знайомство з цим твором засвідчує рівень культури нації... Його повинен прочитати кожний».

Важливим пам’ятником англійської літератури XIII ст. є знаме-ниті балади про Робін Гуда – легендарного розбійника, улюбленого героя англійського народу. Він змальовується вільним стрільцем, який разом зі своєю дружиною живе в лісі і постійно захищає бідняків від негідних вчинків феодалів і королівських чиновників. Образ Робін Гуда – уособлення мрії людей про свободу і справед-ливість. Він і понині залишається одним з найвідоміших героїв світо-вої літератури.

Середньовіччя – епоха величезного злету будівничого мистецтва. Тоді було створено визначні пам’ятники архітектури – сотні велич-них соборів. Вони є чудовим досягненням не тільки будівничої спра-ви, але й свідченням релігійного піднесення в Європі, впливу церк-ви на все духовне життя. Церква визначала обриси середньовічного мистецтва, яке формувалося під впливом релігійного світорозуміння. Воно було в руках церкви могутнім засобом дії на маси в силу його доступності для всіх і для неписьменних, і для людей, що говорять на різних наріччях. Формула «мистецтво – Біблія для неписьменних» зберігала значення протягом усього середньовіччя.

В архітектурі та мистецтві панівними були романський і готичний стилі. Романський художній стиль, передусім, проявився в ар-хітектурі, де він домінував у Х–ХІІ ст. Він виник у результаті синтезу залишків художньої культури Риму і варварських племен. Сам термін «романський» запроваджений за аналогією («романські мови»), вказує на спадкоємність від Риму і означає «в манері римлян». Цей стиль найбільш яскраво представлений у Франції, Італії та Німеччині. На розвитку романського будівництва позначилась загальний стан періоду

Х–ХІ ст., відомого у західному світі як військовий феодалізм. Характерними спорудами того бурхливого, неспокійного часу стали масивні кам’яні «орлині гнізда» на скелях, похмурі храми з укріпленими стінами, що нагадували фортецю, захисні споруди численних монастирів. Романські собори ще несли в собі своєрідний функціональний момент – вони захищали місто і його населення від ворогів, тому мали товсті стіни, вузькі, як бійниці, вікна.

В міру розквіту міст і вдосконалення суспільних відносин на зміну романському стилю приходив новий стиль – готичний (від італ. gоtісо – готський, варварський). Назва походить від назви німецько-го племені готів. У готичному мистецтві сильніше, ніж у романському, відбився вплив більш раціонального сприймання світу. В цьому стилі стали виконуватись в Європі церковні та світські приміщення, скуль-птура, ілюстровані рукописи, інші твори образотворчого мистецтва. Основним представником і виразником готичного періоду була архі-тектура. Хоча величезна кількість пам’ятників готики була світськи-ми, готичний стиль обслуговував насамперед церкву – наймогутнішо-го будівничого в середні віки. Головний феномен мистецтва готики – ансамбль міського собору.

Готична епоха в культурному житті середньовічної Європи бере свій початок близько 1140 р. у Франції, звідки і первісна назва «Французька манера» або пізніше – готика. Протягом XIII ст. вона розповсюдилась по всій Європі: Іспанії, Німеччині, Англії. В Італії вплив готичного стилю був не таким сильним. Готика продовжувала існувати в Західній Європі протягом майже всього XV ст., а в окре-мих країнах і в XVI ст. Готичний художній стиль поступово витіс-няв романський.

На відміну від монолітних романських храмів, готичні собори ста-ли власне культовими спорудами. Вони – стрункі, спрямовані у ви-сочінь, прикрашені декором (різьбою, великою кількістю скульптур). Тут немає масивних веж, характерних для романської церкви. Глухі, товсті, гладенькі стіни романських храмів були замінені стінами з великими вікнами, внаслідок чого інтер’єри одержали безприкладне для тих часів освітлення. Важливу роль відігравали і вітражі, які робилися з прозорого кольорового скла і створювали неповторну, інколи містичну гру світла всередині готичного собору. Кольорові вітражі – головний вид готичного живопису. Епоха готики – це час розквіту книжкової мініатюри, різьби по каменю, дереву і кості,

Кордон М.В. «Українська та зарубіжна культура»

художнього ткацтва, поєднання обробки металу з дорогоцінним ка-мінням і емаллю.

Тоді собори були чимось більшим, ніж просто місцем церковної служби. Разом з ратушею це був центр громадського життя міста. Якщо в ратуші знаходився центр ділової діяльності, то в соборі, крім богослужіння, відбувались театральні вистави, читались універси-тетські лекції, інколи засідав парламент і навіть укладались дрібні торгові угоди. Багато міських соборів були настільки великими, що все населення міста не могло його заповнити. Біля соборів, як прави-ло, розміщались торгові ряди.

Одним з шедеврів ранньоготичної архітектури можна вважати со-бор Паризької богоматері (Нотр-Дам де Парі), збудований в 1163– 1208 рр. Його краса і величність оспівані класиком французької літе-ратури В. Гюго в романі «Собор Паризької богоматері».

Величними спорудами готичного стилю є Рейнський і Кельнсь-кий собори. Будівництво останнього почалося в 1248 р. Він вдоскона-люється, реставрується і ремонтується до сьогоднішнього дня.

У богослужбовій практиці використовувалась музика. Це визна-чалось текстами Нового Заповіту, де ще апостол Павло закликав славословити Бога в «псалмах, гімнах і церковних піснях». В осно-ву церковної музики клалися співи молитовних пісень. Співи супроводжував орган, який прийшов у Західну Європу в IX ст. з Візантії.

В цілому для середньовічної культури характерні дві риси. Пер-ша – це її глибокий і дуже складний зв’язок із релігією. Друга поля-гала в тому, що культура в рамках релігійного світобачення, не вступаючи з ним у відкриту суперечність, прагнула у своїх проявах реалізувати уяву та ідею широких верств народу. Саме ці риси се-редньовічної культури сприяли відкриттю людству милосердя і співчуття, боротьби добра і зла. Духовна сила людини, немічної тілом, але сильної своєю переконаністю і вірою, стала визначальною в оцінці особистості.

Словник термінів та понять теми

Алхімія – «наука» про перетворення всіх речовин на золото.

Астрологія – середньовічна наука, яка досліджувала вплив зірок і планет на долю людини, займалась віщуванням за розташуван-ням зірок.

Бакалавр – перший вчений ступінь в університетах ряду країн.

Вандалізм – бездушне жорстоке руйнування культурних цінностей, варварство.

Варвари – всі неримляни і негреки.

Готика – стиль, який став заключним етапом європейського серед-ньовічного мистецтва; в більшості країн готичний стиль розви-вається в ХIII–ХІV ст., а в деяких – пізніше. В архітектурі ха-рактеризується стрімкими, високими будівлями, шпилястими завершеннями, стрільчастими склепіннями та арками, витон-ченістю кам’яного різьблення, вітражами.

Квадривіум – підвищений курс освіти в середньовічній школі. За цим курсом передбачується вивчення чотирьох предметів: музики, арифметики, геометрії, астрономії.

Куртуазна література – література західноєвропейського серед-ньовіччя, присвячена оспівуванню рицарської честі, кохання.

Куртуазний – рицарський, поштивий.

Лірика – один із трьох основних родів художньої літератури (поряд з епосом і драмою), що відображає переживання, почуття та думки людини (поета); сукупність творів цього роду поезії.

Маври – жителі північної Африки, які в VIII ст. завоювали більшу частину Іспанії.

Магістр – у багатьох країнах – вчений ступінь.

Медієвістика– галузь історичної науки, яка вивчає історію середніх віків.

Менестрелі – в середні віки (ХІІ–ХIII ст.) професійні мандрівні співаки та музиканти у Франції та Англії, носії народних пісен-них традицій. Оспівували лицарські подвиги та служіння да-мам.

Кордон М.В. «Українська та зарубіжна культура»

Міннезінгери – в середньовічній Німеччині і Австрії поети-співці, які виконували свої пісні у супроводі струнного інструменту, оспівуючи прекрасну даму.

Містерія (від гр. – таїнство) – духовна драма в середньовічній Європі, яка брала свої сюжети з Святого писання.

Натуральне господарство – тип господарства, при якому вироб-ництво спрямоване на задоволення власних потреб виробника.

Нібелунги – «діти туману» (сканд.), міфічний рід володарів чудесно-го золотого скарбу з найдавнішої пам’ятки німецького ге-роїчного епосу «Пісня про Нібелунгів».

Прованс – південь Франції. Реконкіста – відвоювання у арабів Іспанії.

Риторика – теорія ораторського мистецтва; беззмістовні, але пиш-номовні балачки.

Романський стиль – художній стиль середньовічної Європи, який охоплював у своєму розвитку Х–ХІІ ст. Термін запровадже-ний за аналогією «романські мови» і вказує на спадкоємність від Риму.

Сага – давньоскандинавське і давньоірландське епічне сказання про легендарних героїв у прозових творах з віршованими вставка-ми; взагалі сказання, перекази.

Серенада – у середньовічній поезії трубадурів – вітальна пісня (в Італії та Іспанії виконувалась на честь коханої під її вікнами); вид ліричного музичного твору.

Скальд – поет-співець воєнних подвигів у давній Ірландії та Скан-динавії (IX–XIII ст.).

Скрипторій (лат. scriptorius – письмовий) – майстерня, в якій пра-цювали переписувачі рукописних книг. Скрипторії були при монастирях у країнах Західної Європи (VІ–ХІІ ст.).Схоласти-ка (від гр. scholastikos – учений, шкільний) – загальна назва середньовічної філософії, яка викладалась в тодішніх університетах. Термін став символом розумування, догматиз-му і беззмістовності, формального знання. Головним її цент-ром став Паризький університет.

Теократія (від гр. theos – бог, kratos – влада) – форма правління, при якій глава держави (як правило, монархічної) є одночасно її релігійним главою.

Тривіум – три предмети, що їх вивчали у школах Середньовіччя: гра-матика, риторика, діалектика.

Трубадури – в середньовічній культурі провансальські мандрівні поети-співці XI–XIII ст., творчість яких була тісно зв’язана з рицарською культурою, з оспівуванням подвигів і кохання, зем-них радощів; ті, що прославляють когось або щось.

Трувери – французькі середньовічні придворні співці-поети (ХІІ– ХIII ст.), часто автори слів та музики. Також писали повісті, романи, драми, ліричні вірші. Творчість труверів склалась під впливом поезії – трубадурів, була близька народу, визначалась близькістю до фольклору.

Турнір – у середньовічній Західній Європі – військове змагання лицарів.

Фарс – вид середньовічного народного театру комедійно-сатиричного характеру.

Питання до самоконтролю

1.         Які є оцінки середньовіччя в плані розвитку культури?

2.         Що знаходилось в центрі культури європейського середньо-віччя?

3.         Які соціально-історичні особливості характерні для середньо-віччя?

4.         Коли Західна Європа в культурному розвитку почала виперед-жати Візантію?

5.         Чим займалась схоластика?

6.         Що вчили в середньовічних школах і університетах?

7.         Які титули, звання міг одержати середньовічний студент?

8.         Що таке «духовна імперія»?

9.         Що таке теологія?

 

10.       Що таке аскетизм?

11.       Що таке містика?

12.       Що таке канон?

Кордон М.В. «Українська та зарубіжна культура»

13.       Які основні напрямки у літературі середньовіччя?

14.       Хто такі ваганти?

15.       Що таке куртуазна література?

16.       Хто такі трубадури?

17.       Де бере свій початок готична епоха?

Завдання для тестової перевірки знань студентів

1.         Розташуйте події в хронологічній послідовності:

а)         перший розкол християнства;

б)         заснування Болонського університету;

в)         написання «Пісні про Роланда»;

г)         будівництво Нотр-Даму;

д)         початок готичної епохи;

е)         перша достовірна згадка про окуляри;є) початок діяльності англійського парламенту;

ж)        заснування Кембріджського університету в Англії;

з)         заснування Бенедиктом Нурсійським на півночі Італії першо-го монастиря в Західній Європі.

2.         Для готичної архітектури було характерно:

а)         масивні склепіння, товсті з тесаного каменю стіни;

б)         звужені догори штилі, маленькі ажурні вежки та віконні аркистворювали враження стрімкого пориву вгору;

в)         невеликі віконні та дверні отвори;

г)         масивність і напівтемрява всередині будівель;

д)         довгасті вікна, прикрашені вітражами.

3.         Правильно розташуйте прізвища:

а)         вчений і латинський письменник з Іспанії, один з найбільшзначних посередників між античною культурою та середньовіч-чям;

б)         християнський теолог і філософ, один з отців давньої церквихристиянського Заходу, якого католицькі богослови назвали«Блаженним»;

в)         видатний філософ і теолог, один з найбільших церковних ав-торитетів, автор праці «Сума теології» – своєрідної енцикло-педії католицького богослов’я;

г)         видатний французький філософ, теолог і письменник, вираз-ник відкритого опору авторитету церкві;

д)         римський філософ і письменник, «великий вчитель середньо-віччя»;

є) державний діяч, пізніше абат одного з італійських монастирів, який об’єднав християнську традицію та світське знання, що привело до становлення світської культури;

є) відомий англійський вчений, професор Оксфордського універ-ситету, який був одним з перших, хто наполягав на необхід-ності дослідного пізнання;

ж) італійський чернець, традиція якого відображала неприйнят-тя античної культури і призвела до духовного диктату церкви в середні віки.

Августин Аврелій, Ісидор Севільський, Аніцій Манлій Северин Боецій, Магн Флавій Аврелій Кассіодор, Фома Аквінський, П’єр Абеляр, Бенедикт Нурсійський, Роджер Бекон.