Warning: session_start() [function.session-start]: Cannot send session cookie - headers already sent by (output started at /var/www/nelvin/data/www/ebooktime.net/index.php:6) in /var/www/nelvin/data/www/ebooktime.net/index.php on line 7

Warning: session_start() [function.session-start]: Cannot send session cache limiter - headers already sent (output started at /var/www/nelvin/data/www/ebooktime.net/index.php:6) in /var/www/nelvin/data/www/ebooktime.net/index.php on line 7
Лекція 8 КУЛЬТУРА ЗАХІДНОЇ ЄВРОПИ В СЕРЕДНІ ВІКИ : Українська та зарубіжна культура. 3-тє видання : Бібліотека для студентів

Лекція 8 КУЛЬТУРА ЗАХІДНОЇ ЄВРОПИ В СЕРЕДНІ ВІКИ


Повернутися на початок книги
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 
15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 
30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 
45 46 47 48 49 

Загрузка...

•          Особливості середньовічної культури.

•          Значення християнства для розвитку європейської культури.

•          Розвиток освіти і науки. Схоластика.

•          Література середньовіччя.

•          Художні стилі.

Римська імперія припинила своє існування в 476 р., коли гер-манський воєначальник Одоакр скинув (повалив) останнього римсь-кого імператора Ромула Августула. Після загибелі пізньої античності народжується середньовічне суспільство. Середніми віками дослід-ники називають тривалий період в історії Західної Європи між ан-тичністю та Новим часом. Цей період охоплює понад тисячоліття з V до середини XVII ст., тобто з моменту падіння Західної Римської імперії і до першої буржуазної революції загальноєвропейського зна-чення – Англійської революції 1640–1660 рр., а також закінчення першої загальноєвропейської Тридцятирічної війни (1648). Термін «середні віки» (точніше – «середній вік» – від лат. medium аevum) виник в Італії в ХV–ХVІ ст. у колах гуманістів. Цей термін мав різні значення на різних етапах розвитку історичної науки:

– вважався періодом глибокої культурної кризи на противагу високому злетові культури в період античності;

– вважався своєрідним типом варварства (за Регелем);

– вважався найбільш плідним періодом духовно-культурного піднесення в світовій історії (романтики, представники духів-ництва).

Думка, що Середньовіччя – «темні століття», справедлива тільки по відношенню до раннього етапу (до IX ст.). Тоді багато що було забуто з античної спадщини. Наприклад, коли помер король остготів Теодоріх і йому необхідно було побудувати гробницю, то купол видовбували з величезного суцільного каменю, тому що втратили

секрети зведення склепінь. Не слід також однозначно тлумачити слово – «варвари» як відсталі. Це слово походить від грецького бар-бара, латинського «barbari», що означає іноземці. Латинське «barba» має ще одне значення – борода. Варварами стародавні греки, а пізніше і римляни, називали племена, що жили поза межами грецьких дер-жав і відрізнялися від греків (пізніше – римлян) своїми звичаями і культурою, зокрема не говорили грецькою та латинською. Для греків варварами були перси, скіфи, для римлян – кельтські, германські та слов’янські племена. Потім це слово стало означати будь-яких неци-вілізованих людей.

Для середньовіччя характерні такі соціально-історичні особли-вості:

– перехід до феодалізму (основний зміст цієї соціально-еко-номічної формації – земельна власність, передача її в спадщи-ну, залежність політичної влади від неї);

– затвердження системи міського самоврядування, організація цехів;

– виникнення абсолютної монархії.

Важливим фактором розвитку середньовічної культури стала релігія та її суспільний інститут – церква. В центрі цієї культури знаходилось християнство. Воно стало стрункою світоглядною системою. Для середньовіччя характерні такі поняття, як теологія, аскетизм, містика. Для середніх віків характерним є виникнення так званої «духовної імперії». Церква тоді володіла освітою, контролю-вала її. Вона мала своє право, основні норми якого іменувались ка-нонами. Джерелом канонічного права було Святе письмо, постано-ви церковних соборів, нормативні акти глав католицької церкви – римських пап – булли, енцикліки. Це право регулювало не тільки внутрішньоцерковні відносини. Церковним судом вирішувалися справи про шлюб і сім’ю, підробку грошей, наклепи, фальшиві свідчення, оскільки вважалося, що ці вчинки безпосередньо зв’я-зані з гріхопадінням.

Церковна організація була побудована на принципах аскетизму та всесвітньої влади. З багатьох почуттів людини перевага віддава-лась стражданню, бо, за вченням церкви, це – вогонь, що очищає душу. Ідея теократії – поєднання духовної та адміністративно-політич-ної влади в руках римського папи – призводила до постійної бороть-би між світською та релігійною владою.

Кордон М.В. «Українська та зарубіжна культура»

Люди середньовічної Європи були християнами за своїми релігій-ними переконаннями і вірили, що історія роду людського за-вершиться Другим пришестям Христа і Страшним судом, на якому кожен повинен буде дати звіт щодо своїх гріхів та добрих вчинків і отримати кару або винагороду. Картина світу тоді ґрунтувалась голо-вним чином на образах і тлумаченнях Біблії. Як відзначають дослі-дники, Біблію читали і слухали в середні віки приблизно так, як сьогодні читають свіжі газети.

Вирішальний вплив на формування християнського віровчення, доктрини церкви і на середньовічну філософію та етику зробили ідеї Августина Аврелія (354–430) – знаменитого християнського богосло-ва і філософа, якого католицькі богослови назвали – «Блаженним». У своїх творах він детально розглядав філософські вчення античності, вказував величезні переваги, які мало перед ними християнство.

Чимало чого середньовічного важко зрозуміти сучасній людині. Наприклад, не існувало поблажок для дітей: до них і дорослих вимо-ги були однакові. Дитину вважали маленьким дорослим. Обвинува-ченою в суді могла бути не лише людина, а й тварина. Час не вважа-ли цінністю й не берегли. Його визначали приблизно. Година була не однаковою в різні пори року. Перші механічні годинники мали тільки одну стрілку, їхній хід не був точним. Хвилин до XV ст. не лічили.

В «житіях святих», які розповідали про їхнє життя і чудеса, нази-вали день смерті святого, тому що віруючі відзначали його як цер-ковне свято, але не вказували рік, коли він помер, він не був по-трібний. Всі міри лічби теж були неточними. Довжину шляху вимірювали за кількістю днів, які треба було витратити для поїздки сушею чи морем. Тканини міряли ліктями, міри площі землі вста-новлювали на око.

В середовищі феодалів марнотратство поважалося незрівнянно більше від ощадливості – найважливішої чесноти буржуа. Злиден-ність вважали бажанішою Богові, ніж багатство. І коли одні прагну-ли збагатитися, інші добровільно відмовлялися від свого майна.

Вагомість людини залежала не від її майнового стану – грошей і володіння землею, а від походження, наявних в неї прав. Найбідні-ший дворянин був вищим від найзаможнішого городянина.

Середньовіччя – епоха, в якій виробництво і творчість ще не були відокремлені, як у Новий час із його пануванням масового

виробництва, коли робітник виробляє для ринку і не пов’язаний з покупцем.

Середньовіччя висунуло ряд видатних мислителів, які заклали основи по-справжньому наукового підходу до засвоєння світу, хоча основним видом їхньої діяльності стала теологія. Це – римський філософ і письменник, «великий учитель Середньовіччя» Аніцій Манлій Северин Боецій (близько 480–524 рр.), який запропонував досить оригінальний середньовічний варіант натурфілософії, і Магн Флавій Аврелій Кассіодор (близько 487–578 рр.), який був спочатку міністром держави остготів Теодоріха Великого, а пізніше абатом од-ного з італійських монастирів. Останній заклав основи латинської риторики. Відомий філософ-гуманіст Еразм Роттердамський так ха-рактеризував його: «Я без вагання зараховую Кассіодора, людину, яка досягла багато чого і яку пестила фортуна, до числа щасливців і людей видатних; в осягненні наук, як божественних, так і світських, я навіть не помишляю наблизитися до нього»1.

Дослідження свідчать, що в середньовічній культурі існували дві основні тенденції – Кассіодора та ітаіійського ченця Бенедикта Нур-сійського (480–543). Кассіодор об’єднав християнську традицію і світське знання. Це привело до становлення світської культури. Тра-диція Бенедикта відображала неприйняття античної культури і при-звела до духовного диктату церкви в середні віки. Люди виховувались в дусі релігійно-аскетичного світогляду. Аскетизм став офіційною ідеологією.

Бенедикт заснував в 529 р. в місцевості Монте-Кассіно, на пів-ночі Італії, перший в Західній Європі монастир. У монастирях, цих своєрідних гуртожитках, монахи прагнули протиставити неправед-ному світові ідеальний образ спільного життя. Перший загально-житійний монастирський статут був створений на сході Європи, у Візантії, Василем Великим. Головним принципом об’єднання мона-хів у складі одного монастиря він визначав наступний: тільки в су-місному житії монахів духовні прозріння одного стануть доступні багатьом. На початку VI ст. Бенедикт написав свій статут монас-тирів. Статут вимагав від монахів цілковитої відмови від родини і власності, суворої дисципліни, молитви та заняття ручною працею.

1 Історія світової культури / Левчук Л.Т. та ін. – 2-е вид. – К., 1999. – С. 226–227.

Кордон М.В. «Українська та зарубіжна культура»

Новим в статуті Бенедикта, порівняно зі статутом Василя Велико-го, було положення про те, що надмірне омертвіння плоті теж не є благом, тому що монахи повинні працювати, а для цього необхідні сили. Бенедикт писав: «Безчинність є ворогом душі. Тому браття мають в означеному часі займатися фізичною працею, а з другого боку – в означених годинах читанням побожних книг. Коли пиль-на потреба або незаможність вимагає того, щоб самі збирали збіжжя з поля, не повинні з цієї причини попадати у смуток, бо тоді вони є правдивими ченцями, коли живуть з власних рук, як це робили наші отці і апостоли. Але все повинно робитися помірковано, з огляду на слабих»1.

Традиція Бенедикта знайшла підтримку з боку римських пап. Найбільш яскраво це виявилося під час правління папи Григорія І (590–604 рр. н.е.). На відміну від Кассіодора, цього «останнього рим-лянина», який заснував першу середньовічну майстерню письма і поєднав в її діяльності античні та християнські культурні традиції, Григорій І вважав абсолютно недопустимим мирне співіснування різних ідеологій. «До чого вся ця марнота мирських знань, – писав він в своїх «Діалогах про життя італійських отців і про безсмертя душі», – яку користь можуть принести нам пояснення граматиків, котрі здатні скоріше розбестити нас, ніж наставити на путь істин-ний? Чим можуть допомогти нам роздумування філософів Піфаго-ра, Сократа, Платона і Аристотеля? Що дадуть пісні нечестивих поетів – Гомера, Вергілія, Менандра тим, хто їх читає? Яку користь, запитую, принесуть християнській родині Саллюстій, Геродот, Лівій, історики-язичники? Чи можуть Гракк, Лісій, Демосфен і Туллій суперничати своїм ораторським мистецтвом з чистим і ясним учен-ням Христа? В чому корисні нам вибагливі вигадки Флакка, Соліна, Варрона, Плавта, Цицерона?» Такого роду нетерпимість в галузі культури сприяла зростанню нетерпимості до інакомислячих і зго-дом стала однією з основ для створення інквізиції.

Але у ранньому Середньовіччі (VІ–VIII ст.) у більшості країн За-хідної Європи ще зберігаються традиції античної духовної культури. Одним з найбільш значних посередників між античною культурою та середньовіччям був вчений, латинський письменник з Іспанії Іси-дор Севільський (близько 570–636 рр.). Він підготував перший

1 Крип’якевич Іван. Всесвітня історія: У 3-х кн. Кн. 2. – К., 1995. – С. 52–53.

енциклопедичний словник середньовіччя під назвою «Етимології» (або «Начала»). Поклавши в основу укладання словника принцип «етимології», тобто виведення значення слова з його кореня, Ісидор досить довільно трактував поняття з астрономії, космографії, гео-графії. Це викликало критичні оцінки з боку представників науки. Важливим документом з історії германських народів є написана Іси-дором «Хроніка».

В Європі народжувалась єдність нової середньовічної культури. Цьому сприяло політичне об’єднання більшої частини тодішнього Заходу. В ході безперервних війн король франків Карл Великий (742–814) включив до складу своєї держави поруч з Франкським королівством (колишню Галлію та майбутню Францію) північну, не захоплену арабами, Іспанію, Німеччину, більшу частину Італії. У Західній Європі була створена величезна імперія, величезна дер-жава раннього Середньовіччя.

На Різдво 800 р. Карл Великий коронувався в Римі папою Ле-вом III короною римських імператорів як імператор всього європейсь-кого заходу. В результаті цього утворилась держава, яка увійшла в історію як Священна Римська імперія. Коронація утверджувала не-залежність Риму від Константинополя, де вже був християнський імператор. Одночасно вона була офіційним підтвердженням прий-няття франкськими правителями християнства, яке стало важливим аспектом життя їхньої держави. Коронація 800 року закріпила пакт угоди між церквою та державою. Якщо король, а тепер імператор, виконував свої обов’язки перед Богом, дотримуючись миру і спра-ведливості, він забезпечував тим самим спасіння всьому своєму на-роду. Пізніше (900 р.) Священна Римська імперія розпалась на бага-то різних державних утворень. З цієї держави утворились, зокрема, Франція, Німеччина, Італія.

При Карлі Великому та його найближчих наступниках відбувало-ся піднесення культурного життя. Воно увійшло в історію як Каро-лінгське відродження. В культурно-ідеологічному відношенні Карл Великий прагнув до консолідації різноплемінної держави на основі християнської релігії. Про це свідчить те, що реформи в культурній сфері були початі з співставлення різних списків Біблії і встановлення її єдиного канонічного тексту для всієї Каролінгської держави. Тоді ж була здійснена реформа літургії, проведена її уніфікація, відповідність римському зразку.

Кордон М.В. «Українська та зарубіжна культура»

Будучи відносно освіченим, проявляючи інтерес до літератури і поезії; зокрема античної, вміючи читати по-латині і по-грецьки, Карл Великий постійно турбувався про вдосконалення освіти в державі, хоча сам він, за свідченням біографа Е.Ейнхарда, так і не зміг навчи-тись писати. Близько 787 р. було видано «Капітулярій про науки». Він зобов’язував створювати школи при всіх єпархіях, при кожному монастирі. В них повинні були вчитись не тільки клірики, а й діти мирян.

«Загальне Напучення» 789 р. окреслило предмети для вивчення: «Слід відкривати школи, де дітей навчатимуть читати. В кожному монастирі та єпископському домі мають навчати псалмів, нотного запису, співу, лічби та латинської граматики».

Головним центром освіченості стала створена за античним взірцем придворна академія в Ахені – столиці імперії, де знаходився двір Карла Великого. Нині – це німецьке місто, розташоване недалеко від голландського і бельгійського кордону. Сюди запрошувались найбільш освічені люди тодішньої Європи. В академії займалися проблемами культури, науки, шкільної освіти, робили спроби віднов-лення класичної латині, переписували та виправляли античні ла-тинські тексти. Це сприяло збереженню багатьох творів античних авторів. З метою підвищення культури переписування рукописів бу-ло введено чітке письмо. Воно стало основою написання латинських творів та літер.

З XI ст. починається стійке піднесення середньовічних шкіл, сис-тема освіти удосконалюється. Освітою переважно займалась церква, вимоги якої визначали зміст навчання. Середньовіччя знало три типи шкіл. При церквах і монастирях існували нижчі школи. Вони готува-ли елементарно письменних духовних осіб, кліриків. Головну увагу в цих школах приділяли вивченню латинської мови, якою правили службу католики, молитов і самого порядку богослужіння.

У середніх школах, що здебільшого існували при єпископських кафедрах, школярів навчали «семи вільним мистецтвам» (число 7 вважалося священним). Програму цих шкіл першим склав Марці-ан Капелла, учений і поет V ст., а остаточну форму надав їй Кассі-одор, учений-богослов і міністр Теодоріха Великого. Ці «сім вільних мистецтв» складалися з двох частин – двох циклів. Спершу вивча-ли три мистецтва чи три науки про слово – граматику, риторику і діалектику.

Починалось навчання з граматики (правила читання та письма – йшлося про латинське письмо). В рукописних книжках і на вітра-жах соборів граматика зображалась у вигляді величавої жінки з клю-чем в одній руці і з латинською азбукою – в іншій. Це означало, що граматика – ключ до пізнання всіх інших предметів. Як підручник використовували граматику римського вченого-граматика Елія До-ната (IV ст. н.е.) «Граматичне керівництво». За цим твором вивчали латинь до початку XV ст., а в переробленому вигляді – до кінця XVIII ст. Крім того, вивченню підлягали приповідки видатного римського державного діяча і письменника Марка Порція Катона (234–149 рр. до н.е.) і байки напівлегендарного грецького байкаря Езопа (VI ст. до н.е.), твори Цицерона і Вергілія. Учні мали за обо-в’язок постійно говорити латинською мовою.

Риторика вчила правилам побудови промови, складання про-повіді, вмінню говорити зв’язно і красномовно. Викладачі риторики також вчили мистецтву писати листи і складати ділові документи. Вивчення діалектики виробляло уміння розмірковувати, захищати свою думку і спростовувати чужі, вести диспут, сперечатися згідно з правилами.

Граматика, риторика, діалектика по-латині називалися тривіум (тришлях). Звідси походить слово «тривіальний», що означає доступ-ний для кожного, простий, примітивний. Тривіум – це перший, ниж-чий цикл «семи вільних мистецтв».

Подолавши його, учень переходив до другого, підвищеного циклу – квадривіуму (чотиришляху) – науки про числа. Слідуючи після три-віуму, квадривіум включав в себе арифметику, геометрію, астроно-мію та музику. Арифметика знайомила з рахунком. Вона була необ-хідна і монахам, які стежили за церковним календарем, і купцям в їх торговельних угодах. Без геометрії неможливо було вести вимірю-вання приміщень, земельних площ, займатись будівництвом. В гео-метрію входила і географія. Астрономія пояснювала рух небесних світил. Від їхнього розташування, як тоді вірили, залежать пе-редбачення про долю людей. Музика, яку вивчали в середньовічній школі, була потрібна для виконання релігійних гімнів.

Для синів світських феодалів існувала спеціальна система вихо-вання. До семи років діти жили в сім’ї, до чотирнадцяти – при дворі синьйора як пажі, і до 21 року служили зброєносцями. Виховання включало навчання релігії, придворному етикету і так званим семи

Кордон М.В. «Українська та зарубіжна культура»

рицарським доброчинностям: верховій їзді, фехтуванню, володінню списом, плаванню, полюванню, грі в шашки, створенню та співу віршів на честь дами серця.

Кінець XII – початок XIII ст. – час злету, руху, глибоких перемін у розвитку середньовічної культури. Західна Європа в культурному відношенні почала випереджати Візантію. На цей період припадає виникнення перших західноєвропейських університетів (від лат. universitas, що означає община, корпорація, сукупність, спільність). Середньовічні університети у своїй структурі та звичаях багато за-позичили від корпорацій та цехів, особливо італійських, звідки до нашого часу дійшла назва «ректор» (від лат. rесtоr – начальник цеху). Тогочасні університети були об’єднанням тих, хто навчає (учителів), і тих, хто навчається (студентів).

Першим в Західній Європі було засновано Болонський універси-тет в Італії в 1119 р. Він виник на базі Болонської юридичної школи. У ХІІ–ХV ст. цей університет користувався великою популярністю. В XIII ст. число студентів в ньому сягало майже 10 тис. чоловік. Сло-во «студент» походить від латинського дієслова studere і означає «старанно вчитися». Особливістю Болонського університету було те, що він, по суті, був юридичним навчальним закладом. Основними предметами викладання були римське і канонічне право. Тільки в XIV ст. виникли факультети філософії, медицини і теології.

Болонський університет мав свій статут, визнаний міською вла-дою, уряд, звід правил та суд. Згідно зі статутом здійснювалося ви-борне управління, в якому широкі права належали студентам. Вели-ким здобутком першого університету була незалежність від міської та королівської влади майже в усіх питаннях внутрішнього життя і частково у зовнішніх справах. Така автономність була прикладом для інших університетів Європи.

Великою популярністю в Європі користувався Паризький універ-ситет, заснований установчою грамотою Філіппа II Августа в 1200 р. В 1253–1257 рр. духівник французького короля Людовіка IX Робер де Сорбон заснував в Парижі коледж для підготовки вищого духовенства. На честь свого засновника коледж дістав назву «Сорбонна». З середини XVII ст. після об’єднання коледжу з університетом їхні назви стали ототожнюватись. Сорбонною почали називати сам університет, а спочатку таку назву мав найстаріший гуртожиток для студентів.

Паризький університет був найбільш типовим. Його статут ліг в основу інших європейських університетів. В галузі теології і юриспру-денції він був провідним в Європі, свого роду законодавцем моди. Університет мав чотири факультети: молодший, або артистичний (за-гальноосвітній, підготовчий), на якому вивчались «сім вільних мис-тецтв», і три старших – медичний, юридичний і богословський (що включав також і викладання філософії в церковному висвітленні). На трьох останніх факультетах можна було навчатися після закін-чення артистичного. Згідно з західноєвропейськими уявленнями про цінність знання, в ієрархії факультетів чільне місце посідав теологі-чний факультет. Тут студенти вчилися найдовше, та й віку були відповідного.

Університет об’єднував у своєму складі викладачів і студентів, а також тих, хто його обслуговував, навіть аптекарів і власників трак-тирів, де університетська братія проводила чимало часу. Ректора оби-рала рада професорської колегії, права студентів були обмеженими.

В другій половині XII ст. (1167), а за даними деяких джерел на початку ХIII ст., був заснований Оксфордський університет в Англії. В середні віки тут викладав відомий англійський учений Роджер Бе-кон (1214–1294). У цій країні в 1209 р. відкрився Кембріджський університет. До найстаріших університетів Європи відносяться Сала-манкський в Іспанії, Неаполітанський і Падуанський в Італії, засновані в ХIIІ ст. У XIV ст. були засновані університети в Центральній Європі – у містах Празі, Кракові, Гейдельбурзі, Ерфурті та Кельні. У XV ст. кількість університетів швидко збільшувалась. В 1500 р. їх налічувалось вже 65.

Викладання велось латиною – міжнародною мовою тогочасної науки. Отож юнаки з різних країн могли вчитися в будь-якому університеті Європи. Лише в XIV ст. з’явились школи з викладан-ням на національних мовах. Навчання було усним. Письмових зав-дань не давали. Щоб полегшити студентам запам’ятовування, використовували спеціальні прийоми.

Наприклад, граматичним правилам надавали віршової форми.

Основним методом університетського викладання були лекції професорів. На лекціях викладач читав і коментував книги: праці Аристотеля – на філософському факультеті, трактати Гіппократа – на медичному. Крім лекцій, поширеною формою наукового спілку-вання були також диспути або прилюдні дискусії, що періодично

Кордон М.В. «Українська та зарубіжна культура»

влаштовувались на богословсько-філософські теми. Диспути могли тривати 15–20 годин. Головний диспутант мусив заздалегідь оприлюднити тези теми, яка давалась для обговорення. На диспуті висловлювались докази за і проти висловленої думки. Вони черпа-лись з книг. Перемагав той, хто міг навести більше цитат, витримок з творів визнаних авторів, підкріплюючи ними свою думку. В одно-му з диспутів оксфордський магістр Дуне Скотт (1266–1309) вислу-хав і запам’ятав 200 тез і тут же послідовно їх заперечив.

Якщо студент виконував усе передбачене навчальною програмою, то одержував титул бакалавра, далі – магістра, доктора. Але надзви-чайна складність навчання приводила до того, що титул бакалавра одержувала лише третина студентів, а магістра – тільки кожний шістнадцятий.

З розвитком шкіл та університетів розвивався попит на книгу. В мистецтві її оформлення відбулися суттєві зміни. Книга стала більш прив’язаною до реального життя. Це, насамперед, відбилось на її форматі. Він значно зменшився і став більш практичним. Рукописи почали прикрашати мініатюрами та заставками.

Поруч з релігійними текстами значного поширення набула літе-ратура, а також записи поем і прози. Створення книг перестало бути справою виключно церковних осіб. Якщо до XII ст. книги були пере-важно зосереджені в церковних бібліотеках, то в ХІІ–ХV ст. з’явля-ються численні бібліотеки при університетах, королівських дворах, у феодалів, заможних городян.

Книга в середньовічній Європі коштувала досить дорого. Як свідчать візантійські джерела, за одну книгу в XI–XIII ст. можна було купити великий міський будинок або 12 га землі. Крім кни-гописців і палітурників над книгою працювали редактори, перекла-дачі, художники, майстри пергаменту, ювеліри. Це була своєрідна галузь ремесла.

На XI ст. припадає час зародження схоластики як широкого інте-лектуального руху. Назва ця походить від латинського слова scola (школа) і в прямому розумінні означає «шкільна філософія». Це швидше вказує на місце її зародження, ніж на зміст. Схоластика – це середньовічна провідна течія філософії, яка виростає з теології і нерозривно з нею зв’язана, але не тотожна їй. Ця наука опиралась не на досвід вивчення природи і життєві спостереження, а на авто-ритети.

Головною проблемою, якою займалася схоластика, було питання про співвідношення знання та віри. Схоластика виходила з того, що віра має зверхність над розумом. Значне місце у схоластиці займала риторика – гра словами, гра розумом. Головним завданням науки те-ологи вважали вміння оперувати поняттями формальної логіки, відірваними від життя та практики.

Відомими схоластами ортодоксального напрямку були німецький вчений, богослов Альберт Великий (1193–1280) та його учень, Фома Аквінський (1225–1274), з італійського міста Аквін. Останній здійснив синтез аристотелівської філософії та християнської докт-рини, створив своєрідну енциклопедію католицького богослов’я «Сума теології». Її основні положення склали підвалини католицько-го богослов’я і сьогодні вважаються церквою непорушними. Підкрес-люючи ідею гармонії віри та розуму, Фома Аквінський, проте, підко-рив науку богослов’ю (наука – служниця богослов’я). Ще за життя Фома отримав титули «Ангельський доктор», «всезагальний настав-ник», «князь схоластів». У 1323 р. його було проголошено святим, а в 1567 р. визнано п’ятим вчителем Церкви.

Позиції крайнього теологічного раціоналізму займав англійський схоласт Ансельм Кентерберійський (1033–1109). Він вважав віру передумовою раціонального знання («вірую, щоб розуміти»). Іншу позицію – «розумію, щоб вірити» – відстоював П’єр Абеляр (1079– 1142), видатний французький філософ, теолог і письменник, вираз-ник відкритого опору авторитету церкви. Сучасники називати його «найблискучішим розумом свого віку». Навколо нього стали збира-тися найдопитливіші і найзавзятіші студенти. Він славився як блис-кучий педагог і непереможний в філософських диспутах оратор.

У своїх творах П.Абеляр раціоналізував відношення віри і розу-му, поставивши обов’язковою попередньою умовою віри розуміння. Він проводив думку про користь світських знань, передусім антич-ної філософії у справі пошуку істини, наголошував на необхідності підходити до пізнання кожної речі з різних, навіть протилежних то-чок зору, утверджував пріоритет логіки, досвіду над сліпою вірою та доказовістю авторитетами. В своєму творі «Так і ні» П.Абеляр роз-винув методи діалектики, чим значно просунув схоластику вперед.

Прикладом високого рівня духовності, глибини думок і палких людських почуттів є автобіографічна праця П.Абеляра «Історія моїх бідувань». У ній він всебічно аналізує своє життя, розповідає про

Кордон М.В. «Українська та зарубіжна культура»

наукові пошуки і переслідування церковників (П.Абеляр був засуд-жений церквою), про кохання до чарівної Елоїзи (близько 1100– 1164 рр.) – учениці, згодом дружини, та їх відхід у монастир (1119). З ім’ям П.Абеляра пов’язують розповсюдження вільнодумства.

Раціоналістична тенденція середньовічної культури яскраво вия-вилася в працях англійського вченого-монаха францисканського ор-дена, професора Оксфордського університету Роджера Бекона. Він був одним з перших, хто наполягав на необхідності дослідного пізнан-ня природи, протиставляючи дослідне знання хибним авторитетам. У своїх творах, головним з яких була «Велика праця», він висуває ряд незвичайних здогадів, мріє про літальні апарати, підйомні кра-ни, що полегшують працю людей.

Займаючись хімічними дослідами, Р.Бекон встановив способи одержання фосфору, магнію, вісмуту, а також пороху. Ряд важливих відкриттів він здійснив у галузі фізики, зокрема винайшов окуляри. Його творам католицька церква оголосила анафему, а сам він провів 14 років в ув’язненні.

Здійсненню в період високого Середньовіччя (після XI ст.) ряду фізичних і хімічних відкриттів сприяла поява міфу про «філософсь-кий камінь», який нібито допомагав перетворити метали в золото. Це призвело до певної популярності алхімії. Алхімія являє собою специфічний феномен середньовічної культури – щось цілісне, що містить у собі такі компоненти, як наукові узагальнення та фанта-зію, раціональну логіку і міфологію. В алхімії нібито разом відбува-ються ірраціоналістична і раціоналістична тенденції середньовічної культури Заходу.

Середньовічні схоласти не тільки вивчали класиків античності, а й познайомили Західну Європу з працями арабських вчених. Так, у XII ст. в Кордові (Іспанія) викладав відомий філософ Середньовіччя – араб Ібн Рушд (Ібн Рощд), відомий в Західній Європі під іменем Аверроеса (1126–1198). Будучи представником арабського аристотелізму, він зробив вплив не тільки на Іспанію, а й на сусідні країни.

Крім схоластики, в середні віки існували інші напрямки філософії та богослов’я, що вели боротьбу зі схоластикою. Одним із таких на-прямків була містика. Її представники заперечували необхідність вив-чення Аристотеля і користування логічними доказами віри. Містики вважали, що релігійні доктрини пізнаються не за допомогою розуму

і науки, а шляхом інтуїції, осяяння або «споглядання» молитв і «не-спання».

У XII–XIII ст. під впливом шкільної та університетської освіти в містах Західної Європи розвивалась латинська література на церковні та світські сюжети. Це були вірші з описами природи і викривальні твори, що засуджували вади духовенства. Основними напрямками у літературі середньовіччя була поезія вагантів, трубадурів, куртуазна поезія, героїчний епос.

Латинська поезія вагантів (від лат. vagantes – бродячі люди) з’яви-лася в Німеччині, Франції, Англії та Північній Італії. Її носіями були мандрівні «вічні» студенти, клірики, школярі. Вони переходили з од-ного університету в інший, зустрічаючи у кожній країні знайоме лати-номовне середовище. У їх творчому доробку сатиричні, любовні, сту-дентські, застільні пісні та дотепні пародії на церковні тексти і ритуали.

Поезія вагантів – своєрідне культурне явище в середовищі се-редньовічних студентів. Час розквіту вільнодумної, антиаскетичної, антицерковної, веселої, оптимістичної літератури вагантів, в основ-ному пісенної, – ХІІ–ХIII ст.; її батьківщиною вважається Франція. Ця поезія оспівувала радощі життя: «Кинемо всі премудрощі на бік учення, насолоджуватися в юності – наше призначення...». Ваганти різко викривали римсько-католицьку церкву: «Рим усіх і кожного грабує потворно, пресвята курія – це ринок брудний!». Іноді в віршах вагантів звучала скорбота на їх безпритульне і нужденне життя: «Не для суєтної марноти, не для розваги – через гіркі злидні кинув я учення». Слід зауважити, що віддавши данину критиці католицької церкви та папської курії, колишні ваганти по закінченню навчального курсу ставали єпископами і кардиналами.

Куртуазна література (від фр. courtois – поштивий, рицарський) – течія в європейській літературі ХП–ХІV ст. Найбільшого поширення набула у Франції та Німеччині. Ця література оспіву-вала високі почуття, прославляла військові подвиги, служіння дамі, відображала ритуал рицарської честі. Рицарство в Західній Європі склалося до XI ст., а досягло свого розквіту в XII–XV ст. Для рица-ря вважались обов’язковими такі моральні норми, як сміливість, вірність обов’язку, благородство по відношенню до жінки. Звідси «рицарська поведінка» – це поведінка самовідданої благородної лю-дини. Вироблені були особливі правила рицарської честі. Рицар по-винен був шукати подвигів, боротись з ворогами християнської віри,

Кордон М.В. «Українська та зарубіжна культура»

захищати слабких і скривджених, воювати лише за справедливу спра-ву, уникати гріха, пихатості та негідних вчинків, дотримуватися пев-них манер.

Виключне значення надавалось коханню як почуттю, яке підно-сить людину, пробуджує в ній все найкраще. Любов до жінки визна-чалась як джерело досконалості, чистоти, благородства і добра. При цьому головним вважалось не багатство жінки, не її знатність, а гар-монія зовнішньої та внутрішньої краси. Куртуазна література була тісно зв’язана з рицарським побутом і процвітала найбільше під час хрестових походів. Коли ж рицарство почало занепадати, також за-мовкла і рицарська муза.

Першими куртуазними ліриками Європи були трубадури – про-вансальські (Південна Франція) поети-співці ХІ–ХIII ст. До їх складу входили різні соціальні верстви: рицарі, феодали, герцоги, королі, городяни, прості люди. До наших днів дійшла творчість близько п’ятиста поетів. Лірика трубадурів оспівувала рицарську куртуазну любов, радощі життя. Цим самим трубадури кидали виклик церков-ному аскетизму, який засуджував земне кохання. Почуття трубадурів викликали краса і внутрішнє благородство, а не знатність походжен-ня та багатство, хоч поети до них були далеко не байдужими. Поезію трубадурів відспівували професійні співці – менестрелі. Вершина мистецтва трубадурів була досягнута близько 1200 р. Бернардом де Вентадорном – одним із яскравих співаків, Жиро де Борнелем, Фоль-ке де Марселем. Під впливом французьких поетів лірична поезія в ХIIІ ст. розквітає в Німеччині, Італії та Іспанії.

Широко використали досвід провансальських трубадурів та їх північнофранцузьких послідовників – труверів – німецькі міннезінгери – «співці кохання». Їхня поезія набуває розвитку наприкінці XII ст. Представник світського напрямку в німецькій куртуазній поезії Готфрід Страсбурзький (кінець XII ст. – близько 1220 р.) створив незакінчений віршований роман «Трістан та Ізольда». У ньому оспівується земне кохання юнака Трістана і королеви Ізольди як почуття, що долає станові релігійні закони феодального суспільства. До нас дійшли численні варіанти цього твору на багатьох європейських мовах. За мотивами цього ро