§ 17. словники в Україні


Повернутися на початок книги
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 
15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 
30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 
45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 
60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 
75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 
90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 
105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 
120 121 122 123 124 

Загрузка...

Словник – це: 1. Словниковий склад мови, лексика. 2. Довід-кове зібрання у вигляді книги (тепер і в комп’ютерному варіан-ті) слів, а також інших мовних одиниць з інформацією про їхнє значення, вживання, будову, походження тощо чи з перекладом їх на іншу мову (мовні, або лінгвістичні, філологічні словники) або про поняття та предмети, що ними позначаються (енциклопедичні словники).

Словники розвивають навички стилістичної майстерності, спри-яють піднесенню мовної культури.

Кожна освічена людина повинна збільшувати свій словниковий запас, постійно заглядаючи у словник…

Необхідність створювати словники відчули мовознавці ще у XIII ст. Словники незрозумілих слів, що вживалися у церковних книгах називали «азбуковниками».

Двомовні, перекладні словники з’явилися у другій половині XVI ст. Це були словники, у яких церковнослов’янські слова пе-редавали «простою мовою». До таких словників можна віднести словник невідомого автора «Лексисъ съ толкованієм мовъ про-сто», який пізніше використав Лаврентій Зизаній при укладен-ні словника «Лексис, Сирчь Речеїна, Въкратъц събран(ъ)ны и из слове(н)скаго язика на просты(й) рускі(й) діале(к)тъ истол(ъ) кованы» (1956). У словнику українською мовою розтлумачено 1061 слово. Зазначмо, що є такі тлумачення, що мають енцикло-педичний характер.

У 1627 році вийшов з друку словник Памви Беринди «Лексіконъ славенороскій и именъ тлъкованіє» – найвидатніше досягнення староукраїнського словникарства. Він складається з двох частин: «Лексіконъ» – церковно-слов’янсько-український словник, «Име-на свойствінная» – зібрання тлумачень топонімів й антропонімів, а також загальних назв неслов’янського походження. У пам’ятці

Українська мова за професійним спрямуванням

Розділ ІІ

майже 7000 статей. У «Лексіконі…» застосовано всі основні за-соби наукового опрацювання матеріалу, зокрема паспортизацію реєстрових слів, ремарки, подання цитат, вказівки на фразеологіз-ми. «Головні джерела праці» – «Лексис…» Лаврентія Зизанія, оно-мастикони Максима Грека, Мануїла Ритора, тлумачення онімів в антверпенському виданні Біблії (1571). Беринда вперше впровадив сюжетні ілюстрації. У 1653 році цей словник перевидано в Кутаїні (Білорусія). У 1961 році цей словник було перевидано Інститутом мовознавства імені О.О.Потебні.

В історії лексикографії відомі спроби називати синонімічними перекладні словники (напр., в Україні у 2-й половині 17 ст. ство-рено невеликий словник «Синоніма славеноросская», в якому слова тогочасної української мови пояснюються «синонімічними церковнослов’янськими словами»).

Новим етапом у розвитку українського словникарства стало укладання українсько-російських словників торів письменників (словники мови творів І.Т.Котляревського, Т.Г.Шевченка…)

З’явилися цінні праці з діалектології та етнографії. Велося зби-рання матеріалів, були спроби укладання словників. Одним із таких був «Словарь малорусского наречія» О. Афанасьєва-Чужбинського (1855). Видання цього словника припинили на букві 3.

У 1874 році у Києві вийшов перший російсько-український слов-ник «Опыт русско-украинского словаря» М. Левченка. Ця невелика за обсягом праця (7.600 слів) відіграла значну роль у розвитку укра-їнської літератури.

У 1893–1898 pp. у Львові побачив світ «Словарь російсько-український» у чотирьох томах М. Уманця (М. Комар) і А. Спілки (тобто: Адеська Спілка). У створенні словника брала участь група інтелігенції Києва, Умані, Одеси. Російська частина словника міс-тить 37000 слів. Український матеріал зібрано на основі записів живої народної мови та опрацювання художніх, наукових, публіцис-тичних творів. Словник перевидано у 1925 році.

Наприкінці XIX ст. опубліковано «Русско-малороссийский сло-вар» Є.Тимченка. Повний словник української мови (70 000 слів), упорядкований Б.Грінченком, видано у 1907–1909 pp. У словнику багато прислів'їв, приказок, загадок. «Прочитав словник Грінченка

Українська мова за професійним спрямуванням

Лексика

і ледве не танцював на радощах – так багато відкрив мені цей блис-кучий твір», – відзначив Григір Тютюнник.

У 1925 році словник Б. Грінченка перевидано фотографічним способом. Додано невелику передмову та «Найголовніші правила українського правопису» Академії Наук (1921 рік). У 1958–1959 pp. видано новим виданням без змін.

Наступний етап ознаменувався створенням нових сучасних словників – і за рівнем лексико-графічного опрацювання і з погляду предметно-тематичної різноманітності, що відповідали потребам і вимогам життя.

Це словники перекладні й тлумачні, фразеологічні, орфографіч-ні, орфоепічні, етимологічні, термінологічні (багатогалузеві); слов-ники синонімів, антонімів, паронімів; правильності мови, іншомов-ні, діалектні, історичні, топонімічні, частотні, морфемні, власних імен і прізвищ та ін.

Найвищим досягненням української лексикографії стало ви-дання одинадцятитомного «Словника української мови» (СУМ). Це перший тлумачний словник української літературної мови, що подає найповніше найбагатше зібрання її лексики та фразео-логії. Словник видано протягом 1970–1980 pp., містить 134 058 слів. Він має нормативне спрямування. Це забезпечується ретель-ним опрацюванням кожного слова, тобто: «…1) розкриттям через тлумачення основних значень і відтінків значень реєстрових слів; 2) поданням найважливіших граматичних форм і наголосу цих слів; 3) наведенням до них (де це потрібно) стилістичних ремарок і спеціальних позначок; 4) ілюструванням функціонування в мові витлумачуваного слова чи фразеологізму фактичним матеріалом з різних джерел»1.

Великим здобутком української лексикографії є створення «Ети-мологічного словника української мови», який уклали учені Інсти-туту мовознавства імені О. О. Потебні. У словнику знаходять ети-мологічне висвітлення зафіксовані в XIX і XX ст. слова української літературної мови й українських діалектів, як здавна успадковані, так і запозичені з інших мов.

1Паламарчук Л.С. Словник української мови // Українська мова: Енциклопедія / Ред-кол.: Русанівський В.М. (співголова), Тараненко О.О. (співголова), М.П. Зяблюк та ін. – 2-ге вид., випр. і доп. – К.: Вид-во «Укр. енцикл.» ім. М.П.Бажана, 2004. – С. 612.

Українська мова за професійним спрямуванням

Розділ ІІ

У 1989 році з'явився словник, в якому поєднуються відомості про написання, вимову з інформацією про особливості слововживання. Це «Словник-довідник з правопису та слововживання» С.І. Голова-щука. Того ж року вийшов і «Словник труднощів української мови» за редакцією С.Я. Єрмоленко (пояснює написання й вимову слів, сло-вотворення; дає граматичну і стилістичну характеристику слів; подає найбільш складні випадки, що викликають труднощі у мовленні).

У 1993 році надруковано «Фразеологічний словник української мови» у двох книгах (це зібрання найуживаніших сталих словосполу-чень з їхніми різноманітними функціональними характеристиками).

«Кожен, хто зве себе письменним українцем, мусить конче мати в своїй хаті... українського словника й частіш заглядати до нього, бо без цього літературної мови не навчитися», – писав (І. Огієнко).